Архетипні основи гендерних стереотипів в традиційній українській філософії (історико-філософський аналіз) :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «ВСТУПІ» обґрунтовано актуальність теми, визначено мету та завдання, об’єкт, предмет та теоретико-методологічну основу дослідження, сформульовано наукову новизну, вказано на теоретичне та практичне значення дисертаційного дослідження, особистий внесок дисертанта, апробацію результатів дослідження, публікації по темі дисертації, структуру та обсяг дисертації.

Перший розділ «КОНЦЕПТУАЛЬНО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ» розкриває теоретико-методологічну та джерелознавчу базу дослідження.

У підрозділі 1.1. «Предметно-понятійний та методологічний аспекти дослідження» на основі концептуальних положень теорії та методології гендеру, а також теорії архетипів та історико-філософських розробок визначаються такі поняття, як «архетип», «гендер», «гендерний стереотип», «фемінне», «маскулінне». У відповідності до теорії соціокультурного конструювання маскулінного та фемінного вони є відображенням когнітивних схем, випрацюваних у процесі соціокультурного розвитку народу, і  найбільш репрезентативними моделями, у яких відображено світоглядні та моральні установки носіїв філософської свідомості. В той же час в якості гендерних стереотипів вони являються соціокультурними конструктами, що функціонують у суспільній свідомості як категорії в бінарній опозиції маскулінність/фемінність  відображають характерні ознаки представників кожної статі, включаючи анатомію, зовнішність, статеву ідентичність, статеві ролі, сексуальну поведінку тощо.

М. Вудман розглядає фемінність та маскулінність як два види енергії, що співіснують в людині і потребують гармонійного поєднання у «внутрішньому шлюбі». М. Богачевська-Хомяк наголошує, що зміст маскулінності і фемінності визначається тими соціальними практиками, до яких ці феномени належать. С. Кримський досліджує  чоловіче та жіноче як заглиблене в архетипний ряд «Дім-Поле-Храм» через життєве наповнення якого розкриваються екзистенціали національного буття.

Методологічним підмурком дослідження стали праці Бичко А., Бичка І., Горського В., Поповича М., Шинкарука В. та інш., в яких реконструйовано вітчизняний історико-філософський процес.

Розробки у сфері етнопсихології П. Гнатенка і В. Павленко дозволили побачити шлях від архетипу через неусвідомлювані установки до стереотипів, що функціонують у національній свідомості. Розробляючи теорію етноархетипу В. Ятченко з’ясовує, що на основі архетипів колективного безсвідомого формуються етноархетипи, які являють собою концентрат колективної пам’яті минулого, яке опосередковано первинними образами й символами, що відображають специфіку історичного досвіду, світосприйняття і світобачення нашого народу.

Використовуючи у якості філософсько-методологічного підгрунтя розмисли Платона, стоїчну концепцію пролепсису, ідею праформ у Данте, Кеплера, Гете, розробку проблеми статі Вейнінгером, Фройдом, концепцію архетипів Юнга, розробки Хорні, Крістєвої, Маркузе, Гайдеггера, Ліотара, Дельоза, Еріксона, Лакана, Левінаса, застосовуючи методи герменевтики та  компаративного аналізу, спираючись на філософську рефлексію гендеру, представлену у доробках Бовуар, Мілет, Батлер, Гілліган, Діннерстайн, Мітчел, Сіксу, Ірігаре та інш., а також на методологію феміністичної критики виявлено, що філософія ніколи не говорила «гендерно-нейтральною» мовою.

Психоаналітичні розвідки послідовників Юнга Вудман, фон Франц, Хоуп, Тиховської та ін. представляють аналіз архетипів маскулінного та фемінного, особливості їх виявлення й образно-символічного втілення на різних етапах культурного розвитку людства. Завдяки методології структурного аналізу Леві-Строса виявлена бінарна модель організації буття. Гендерно-рольова нормативність, опрацьована в теорії Ш. Берн, також заангажована в якості методологічної установки при дослідженні філософських репрезентацій гендеру в українській культурі. Використання постмодерної методології дало можливість провести деконструкцію есенціалістського сприйняття гендерних стереотипів. Важливою методологічною настановою стало вчення К’юбільє про існуючі в культурі основні типи суб’єктно-об’єктної взаємодії між статями, сприяючи виявленню фундаментальних принципів творення соціокультурної ієрархії. Гендерний підхід як методологія реінтерпретації історико-філософського процесу визначив відмінності есенціалістського та конструктивістського підходів, докорінно змінивши розуміння самої проблеми статі як метафізичної категорії.

Усі представлені концептуальні положення та методологічні підходи працюють у дисертаційному дослідженні.

У підрозділі 1.2. «Огляд літератури з теми дослідження» наголошується,  що важливу роль у аспекті формування загальнофілософського фундаменту української гендерної теорії відіграють писемні пам’ятки нашої давнини, що розкривають суть уявлень про чоловіче та жіноче у традиційній культурі: літописи, повчання, патерики, агіографічна спадщина тощо. На особливу увагу заслуговують історико-філософські та філософсько-літературні твори, у яких відобразилися духовні пошуки представників традиційної та модерної вітчизняної культури: Барановича Л., Вишенського І., Возняка М., Донцова Д., Драгоманова М., Дрогобича Ю., Забужко О., Зерова М, Кониського Г., Костомарова М., Маланюка Є., Мірчука І., Нічик В., Оріховського С., Пекаліда С., Поповича М., Прокоповича Ф., Рудницької М., Русової С., Сковороди Г., Смотрицького Г., Українки Л., Чижевського Д., Шевченка Т., Шевчука В., Юркевича П. та інш.

Міфологічна основа гендерних стереотипів виявляється завдяки дослідженням специфіки міфу та казки у роботах Анічкова Е., Антоняна Ю., Афанасьєва О., Буслаєва Ф., Брандес В., Вознюка О., Войтовича В., Ґедзь Н., Гнатюка В., Голосовкера Я., Дандес А., Даренської Т., Дікманн Х., Заброцького М., Знойко О., Костомарова М., Лисюк Н., Поцелуйко А., Рибакова Б., Тиховської О., Ятченка В. та інш. Робота білоруського дослідника І. Богіна відтворює культурно-історичні аспекти формування міфологеми Вічної Жіночності.

Стосовно особливостей функціонування гендерних стереотипів у контексті сучасної української культури висловлювали свої думки вітчизнянні науковці Говорун Т., Грабовська І., Грицяк Н., Власова Т., Іващенко О., Кікінеджі О., Скиба Е., Смоляр Л. та інш.

Нині вітчизняні дослідники одностайні у визнанні того, що превалюючою в українській культурі є система патріархатних відносин, однак підкреслюють її традиційну компліментарність по відношенню до жінки. З цього приводу цікавими є роздуми Агеєвої В., Кісь О., Маланюка Є., Огієнко І., Шевчука В. та інш. Дослідженню етнічного коріння жіночих образів в українській культурі присвячені глибокі аналітики Борисенко В., Воропай Т., Кісь О., Маланчук-Рибак О.,  засновані на розлогому етнографічному матеріалі.

Засновниця феміністичної критики на наших теренах С. Павличко, а також її послідовниці Т. Гундорова, О. Забужко, Л. Смоляр, М. Богачевська-Хомяк та інш. сприяли тому, що українське суспільство нині знаходиться у стані активної трансформації гендерних ролей, гендерних ідентичностей та способів їх відтворення. Т. Журженко, Н. Лавріненко наголошують, що соціальний феномен ґендера має неоднозначний сенс, включаючи значне число компонентів, що поєднуються у дві основні групи: складові ґендера як соціального інституту і як індивідуального статусу. Т. Власовою доведено, що символіка маскулінного та фемінного складається вже в архаїчних культурах, а стереотипізація та закріплення бінарних опозицій відбувається в патріархатних суспільствах. Архетипи Великої Богині-Матері та Бога-Отця досліджувалися Дж. Ш. Болен та М. Хоуп. З. Фройд показав, що одним із аспектів індивідуального безсвідомого є недосконала маскулінність або фемінність.

К. Хорні, аналізуючи підсвідоме прагнення багатьох жінок бути схожими на чоловіків, зробила висновок, що прагнення сучасної жінки стати «чоловіком» в культурному плані обумовлене тим, що влада в суспільстві і контроль над життям її членів знаходиться в чоловічих руках. Н. Чухим розкрила основні етапи становлення рефлексивного осягнення сутності жіночності у західній філософській традиції, починаючи від античності і до модерну, довела, що патріархатні культури чоловіче асоціювали з раціональністю, а жіноче - з естетичною чутливістю, інтуїцією, турботою. Філософський універсалізм не заперечував, що ці риси є людськими, але надавав їм вторинного статусу.

Н. Хамітов, С. Крилова та інші досліджують взає­модію чоловічого та жіночого як гармонійного чи дисгармонійного поєднання духовності та душевності, які є в кожній людині незалежно від її біологічної статі.

Міфологія Берегині, що заважає самоусвідомленню українського жіноцтва, аналізується М. Богачевською-Хомяк, Л. Кобелянською, О. Кісь. До типових жіночих образів, які пронизують сучасну українську культуру, відносяться: «історична українка», «лірична героїня», «радянська жінка», «сільська жінка», «погана жінка». Впливи тоталітарного минулого досліджуються представницями посттоталітарних студій в Україні Грабовською І., Гундоровою Т., Забужко О., Кобелянською Л., Мельник Т. та інш.

Акцентують увагу на моделях маскулінності і їх впливі на формування чоловічої тілесності, а також практиках віктимізації маскулінності Жерєбкін С., Загурська Н., Кон І., Салагаєв А., Шашкін А., Костюк Н. та інш. Репрезентація чоловічої та жіночої тілесності у філософії представлена у дослідженнях О. Гомілко. Теорія чоловічих та жіночих архетипів як фізичних метафор чоловічих та жіночих тіл досліджується К. Палья. І. Малкіна-Пих звертає увагу на те, що чоловіки конструюють поняття мужності навколо багатства, влади, становища в суспільстві. Д. Гілмор розглядає чоловічу гендерну ідентичність як предмет проблемний.

В обіг нашої культури Т. Говорун, О. Кікінеджі, О. Забужко, І. Жерєбкіною, С. Жерєбкіним, І. Черновим та інш. введено поняття «queer»-суб’єкта. Дослідники підкреслюють, що цей феномен має дуже особливі відносини із нормативними принципами суспільства і культури, способами культурної самоідентифікації, ставлячи під питання, а інколи і загрозу, суспільний лад та моральну нормативність, усталені форми уявлень про сексуальні ідентичності.

Загалом, слід зазначити, що теоретичні та методологічні опрацювання гендерної проблематики у вітчизняній філософії є поки що суттєво залежними від західноєвропейських концептуалізацій. Процес становлення своєї візії гендерного контексту філософії потребує дослідження філософської основи гендерних вимірів культури від самих її витоків.

У другому розділі «ФОРМУВАННЯ ГЕНДЕРНИХ СТЕРЕОТИПІВ У КОНТЕКСТІ СТАНОВЛЕННЯ СВІТОГЛЯДНИХ ОСНОВ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ» відображено процес виокремлення чоловічого та жіночого у міфологічному світогляді слов’ян.

У підрозділі 2.1. «Міфологічні витоки  гендерних стереотипів» доведено, що гендерні стереотипи є трансформацією архетипів, які сформувалися в міфологічних структурах колективного несвідомого, маючи своїми онтологічними витоками бівалентність людського роду та особливості соціалізації статевого в культурі, і несуть на собі бінарний дуалізм міфологічного світоуявлення.  

Архетипи Аніми та Анімусу у структурі міфологічної свідомості існували як неусвідомлені, але визначальні по відношенню до матеріального світу прафеномени буття. Чоловічому, що утримує лімінальний стан і впорядковує світ, жіноче протипокладалося як маргінальне і таке, що потребує введення в контекст впорядкованого існування. В основі уявлень про фемінне лежить архетип матері-землі. Плодоносний жіночий початок символічно усутнювався у образі Матері-прародительки, у більш пізній період - Берегині, хранительки Роду. Цей образ став наскрізним у нашій культурі. У образі «баби» втілювалися як позитивні міфологічні персонажі, так і демонічні істоти (Баба Яга, лісова баба, залізна баба, житня баба), а також ритуальні предмети, атмосферні явища. Загалом архетип жінки має в культурі три основні іпостасі: діва, мати, стара. Негативна складова фемінності пов’язувалась із «відьмацькою натурою» жінки. В антропоморфній символіці жіночому відповідає серце, чуттєва душа, особистісне тут відсутнє;  чоловіче – це особистість, голова, розумна душа.

Релігійна свідомість слов’ян-язичників була наскрізь пронизана статевою диференціацією. В Пантеоні Володимирових богів маскулінне втілено в архетипах Воїна, Великого подателя благ та життя, Мудрого вершителя справедливості. Жіноче втілено в архетипі богині долі, яка пряде нитку життя та зберігає таємницю його народження-проростання.

Підрозділ 2.2. «Відображення гендерних стереотипів у релігійно-філософській думці Давньої Русі» піддає якісному аналізу формування гендерної моделі суспільства під впливом запровадження християнства і її відображення у філософській культурі Київської Русі.

Уявлення про фемінне та маскулінне, які були репрезентовані в літописах, «Слові о полку Ігоревім», «Ізборнику Святослава», «Остромировому Євангелії», «Руській правді» Ярослава Мудрого, «Повчаннях» Володимира Мономаха, агіографічній спадщині, свідчить про їх зв’язок з архетипами Мудрого Старця, Вчителя, Правителя та Воїна. На основі біблійного розуміння сутності та призначення чоловічої статі виникли нові стереотипи: чоловік виступає як носій Духу, мудрець, аскет, страстотерпець та філософ.

Філософія перенесла проблему жінки у сферу моральних вимірів, з одного боку, принижуючи жінку як носія гріховного початку, що виростає з її непогамовної чуттєвості, а, з іншого, - возвеличуючи її як хранительку «домашньої Церкви» завдяки приписуваному її природі богородичному початку. Культура випрацювала компліментарне відношення до жінки, яку поважали перш за все як матір, Берегиню роду, вірну дружину, істоту з високими моральними чеснотами, естетично привабливу і чуттєво щиру. Темною стороною фемінності вважались хитрість, сварливість, балакучість.

      У третьому розділі «РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ ГЕНДЕРНИХ СТЕРЕОТИПІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ФІЛОСОФІЇ ХV - першої половини ХХ ст.» досліджуються архетипні основи гендерних стереотипів у контексті трансформацій українського філософського дискурсу ХV - першої половини ХХ ст.

        У підрозділі 3.1. «Репрезентація гендерних стереотипів в ренесансній, бароковій та просвітницькій  філософських традиціях» розкривається зміст гендерних стереотипів, притаманних філософії Ренесансу, Бароко та Просвітництва.

        Історико-філософські, філософсько-літературні, педагогічні, полемічні пам’ятки, створені гуманістами на основі синтезу арістотелізму, неоплатонізму, патристики, схоластики та ідей Реформації, сприяли формуванню двох основних маскулінних стереотипів епохи Відродження, в яких протиставлялися ідеали людини-титана та тихої божої людини.

       Боротьба двох типів світоглядів - східно-консервативного та західно-поступового, що була характерною для філософії ХVI і ХVII ст., відбилася на подальшому розвитку двох моделей маскулінності – героя-громадянина, бунтівника та аскета-полеміста, подвижника віри. Для обох гендерів характерними рисами виступали життєлюбність, повага праці та традицій, пієтет по відношенню до батьків, особливо матері, краса та естетизм, аристократизм духу, дбайливість, лагідність, інтровертованість, здатність до самовдосконалення і самовладдя. В часи козаччини світський ідеал героїзму і відповідно провідна маскулінна модель сформувалися як похідні від релігійного ідеалу святості, праведного життя, мучеництва за віру.

     Філософія професорів Києво-Могилянської Академії сформувала тип маскулінності, який відповідав ідеалу морально та духовно досконалої особистості, здатної до самовдосконалення завдяки самовладдю.

      Практична філософія Г. Сковороди, заснована на козацькому етосі, запровадила новий маскулінний тип – тип філософа, людини, яка зрозуміла нікчемність земного блага, відмовилася від багатства та комфорту життя, поставивши на їх місце те, що є невмирущим і скріпила душу подихом вічності, даючи можливість віднайти спокій серця.

      Кордоцентричність, індивідуалізм, щирість, прагнення до духовного усамітнення, демократизм, панестетизм, цнотливе ставленням до жінки, релігійність є головними рисами провідних гендерних моделей, що знайшли відображення та обгрунтування у філософському світоуявленні носіїв культури Ренесансу, Бароко та Просвітництва.

      Моделі маскулінності та фемінності у філософії кінця ХVIII – початку ХIХ ст. несуть на собі означення історичного контексту епохи: втрату української автономії, покріпачення вільних селян та певної частки козацтва. Для них характерно превалювання покірності, пасивності, байдужості.

У підрозділі 3.2. «Гендерні стереотипи у філософському та   літературному дискурсах ХIХ – першої половини ХХ ст.» розкриваються особливості моделей маскулінного та фемінного, що сформовані у філософському та літературному дискурсах ХIХ - першої половини ХХ ст.

В ХIХ ст. було створено цілий сонм ідеалізованих, дещо романтизованих та облагороджених літературних жіночих образів, в яких, в основному, підносився стереотип жінки-матері. Обґрунтований аналіз проблеми національного характеру жінки-українки був здійснений у другій половині ХIХ ст. у працях В. Антоновича, М. Грушевського, М. Запольського, М. Костомарова, які вказали на особливі риси українок – мрійливість та чуттєвість, яка поглинає всю особистість.

Архетипні виміри шевченкового міфо-поетичного світоуявлення свідчать про невід’ємний глибинний гендерний конфлікт: прокляття цього світу полягає в непримиренній суперечності чоловічого (кочівного, войовничого) та жіночого (усталеного й мирного) гендерів, в неможливості їх об’єднання для подальшого продовження роду й розвитку.

Філософське вчення П. Юркевича пронизаного архетипічним образом Духовної людини та архетипом Тіні в її негативному значенні (Недоброї людини). Духовна людина пізнає світ серцем. Її моральна гідність та свобода випливає з безпосередніх потягів і почувань серця. Втіленням негативної сторони архетипу Тіні є недобра людина, що має зле серце.

Л. Українка почала активну руйнацію репресивної щодо жіночого голосу і духовного досвіду чоловічу культурну модель, наділивши жіночий тип нежіночою мужністю і створивши образ «нової жінки» – яскравої особистості, основними рисами якої є вільнодумство, освіченість, прагнення до економічної незалежності та самостійного вирішення своєї долі. Людина, чи то чоловік, чи жінка, у творчості Л. Українки завжди перебуває у стані вибору, який спонукає до самовизначення, боротьби за свою «Самість».

У філософсько-світоглядному відображенні епохи кінця ХIХ – поч. ХХ ст. жіночий гендер подається не лише як «нова жінка», а й як психологічно андрогінна постать, гаслом якої стає ідея: «Бути самій собі ціллю».  Філософ з діаспори І. Мірчук висновував, що воля ніколи не була первнем української культури, відтак в ній превалюючою є фемінна, а не маскулінна гендерна модель. Д. Донцов поділив українську людність на два суспільні типи, виокремивши тип лицаря-козака, наділеного волею, розумом, героїзмом, мужністю, лицарською честю, відвагою, та інших, гірших, хто до цього типу не належать.

Формування модерних вимірів нашої культури вплинуло на трансформацію есенціалістських поглядів на сутність статевого, що призвело до виникнення досить розвиненої філософської рецепції гендеру в українській філософії ХХ століття.