ЕВОЛЮЦІЙНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ІДЕЇ ДЕТЕРМІНІЗМУ В ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКІЙ ФІЛОСОФСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У «Вступі» обґрунтовано актуальність теми дослідження, показано зв’язок роботи з науковими темами; визначено мету і завдання, об’єкт і предмет дослідження, розкрито його методологічну основу, подано наукову новизну роботи та науково-практичне значення отриманих результатів.

Перший розділ «Огляд літератури і теоретико-методологічні| засади дослідження» присвячено аналізу літератури та методологічним засадам пропонованої роботи.

У підрозділі 1.1. «Огляд літератури з теми дисертації» подається аналіз першоджерел та дослідницької літератури за темою роботи.

Дослідженню тих чи інших аспектів ідеї детермінізму в історії філософської думки була присвячена значна кількість праць. Але ґрунтовний філософський аналіз даного поняття починається з другої половини ХІХ ст., коли термін «детермінізм» безпосередньо входить до наукового обігу та філософських словників.

Аналіз детермінізму в некласичний та постнекласичний період проводився в різних аспектах: онтологічному, логічному, мовному, природознавчому, етичному, психологічному, соціальному та ін. В сучасній західній літературі відзначимо кількісний пріоритет досліджень детермінізму в етичному аспекті (Р. Інгліс, Т. Каслтон, М. Клейн, Дж. Коуберн, Дж. Кемпбелл, А. Прайор, М. О’Рорк, С. Роуз, Т. Хондеріх, М. Чан, Р. Чіа, Д. Шир).

Дослідницькі позиції поляризуються на два основні табори: критичний і апологетичний. Критичне ставлення до ідеї детермінізму представлене в роботах Р. Барта, А. Бергсона, Ф. Гваттарі, Ж. Дельоза, Р. Карнапа, О. Конта, Ж. Ліотара, Б. Рассела, Г. Рейхенбаха, Ж. Сартра, Ф. Франка, Ф. Шиллера, К. Поппера, І. Пригожина та ін. Серед дослідників «апологетичного» табору назвемо З. Августинека, С. Амстердамського, М. Бунге, В. Краєвського, П. Ланжевена, К. Маркса, М. Планка, А. Полікарова, А. Пуанкаре, З. Фрейда, А. Ейнштейна, Ф. Енгельса.

Поняття детермінізму в контексті західної філософії було суттєво переосмислено представниками матеріалістичної філософії радянського періоду, серед яких: Я.Ф. Аскін, Л.Б. Баженов, В.Г. Іванов, В.П. Капітон, Б.М. Кєдров, В.І. Купцов, Л.О. Мікєшина, В.П. Огородніков, М.Е. Омельяновський, М.О. Парнюк, В.Я. Пермінов, М.В. Пилипенко, О.С. Разумовський, Г.І. Рузавін, Ю.В. Сачков, Г.О. Свєчніков, А.І. Уйомов.

 На пострадянському просторі увага дослідників була акцентована на обговоренні наукового статусу детермінізму. Розглядається проблема детермінізму та причинності в контексті філософського та наукового раціоналізму (М.О. Абрамов, І.А. Акчурін, О.А. Мамчур, Н.А. Мещерякова, В.В. Казютинський, А.Ю. Севальников). Вивчаються епістемологічні аспекти детермінізму (Л.Б. Баженов, В.П. Капітон, М.Ф. Овчинников, Г.І. Рузавін, Ю.В. Сачков), проблема детермінізму в контексті постнекласичної науки і метафізики (В.Г. Борзенков, О.Н. Голубєва, І.С. Добронравова, В.Д. Захаров, С.Н. Коняєв, В.Я. Пермінов, В.І. Самохвалова, О.В. Халапсіс). Перспективним напрямом подальшого дослідження є розгляд ідеї детермінізму в контексті глобального еволюціонізму (С.І. Некрасов, Н.А. Некрасова, А.М. Захаров), а також розробка концепції «інформаційного детермінізму» (Г.А. Югай, Ю.В. Сачков).

Звернемо увагу, що основна чисельність історико-філософських досліджень детермінізму виконана в науковому (історико-науковому) контексті, що не дозволяє в повній мірі розкрити еволюційні трансформації ідеї детермінізму в західній філософії. Так, К. Поппер розкриває історичні витоки становлення наукового детермінізму, який базується на принципі суворого пояснення. На його думку, витоки мають два основні напрямки: релігійно-метафізичний та детермінізм здорового глузду. Дж. Ерман проводить ретельний історико-філософський огляд концепцій детермінізму, але автор в першу чергу торкається співвідношення детермінізму з фізикою. У контексті природознавства виконано також історико-філософські огляди Я.Ф. Аскіна, М. Бунге, В.Г. Іванова, В.І. Купцова, Г.Б. Орланова, В.Я. Пермінова, Ю.В. Сачкова.

 Аналіз літератури показав також необхідність перегляду існуючих визначень детермінізму. По-перше, відзначимо розповсюджене в «критичному» таборі західної філософії механістичне або лапласівське розуміння детермінізму та фізикалізацію його трактування (детермінізм як жорстка зумовленість подій, визначеність фізичного стану системи), що підмінює загальне поняття детермінізму його частковим варіантом. По-друге, неодноразово висловлювались вимоги щодо перегляду визначень детермінізму «апологетичного» табору (детермінізм як онтологічна теорія, яка базується на генетичному принципі, або детермінізм як взаємообумовленість і всебічний зв’язок явищ). По-третє, сучасний розвиток синергетичних ідей значно актуалізує необхідність переосмислити визначення детермінізму.

На підставі здійсненого аналізу літератури констатуємо, що незважаючи на різноманітність досліджень детерміністської проблематики недостатньо розкрита проблема еволюційних трансформацій ідеї детермінізму в західній філософії.

У підрозділі 1.2. «Методологія і понятійний апарат дисертаційного дослідження» обґрунтовується вибір методів і розкривається зміст основних понять, використаних у роботі.

 Методологія дисертації базується на історичному, компаративному і контекстуальному підходах. Контекстом дослідження прийнято світогляд або картина світу (цілісний образ світу, який має чуттєво-раціональний та етико-аксіологічний рівні; або умовна схема світу, що складається з елементів і поєднального детермінуючого начала).

Завдяки тематичному аналізу виявлена опозиція альтернативних тем (редукціонізм – холізм), яка простежується протягом історичних періодів як редукціоністська і холістська тенденції розуміння детермінізму. Прикладом прояву холістської тенденції є концепція чотирьох причин у вченні Арістотеля, які дозволяють охопити усі рівні буття; редукціоністської – спрощення арістотелівського розуміння причинності (відкидання формальної і цільової причин) в механістичній картині світу Нового часу.

Звернення до діалектичного методу дозволяє розкрити протиріччя між детерміністськими (необхідність, причинність, визначеність) й індетерміністськими (свобода, випадковість, невизначеність) категоріями. Їх світоглядний синтез породжує складні завдання – детерміністські апорії, які виникають за спроби включення спонтанності в картину світу. Апорії підрозділяються на космологічну та етичну. Космологічна, в свою чергу, ділиться на фізичну й віталістичну (проблеми пояснення випадковості та свободи в неорганічному й органічному бутті). Етична – на релігійно-етичну (детермінуюче начало – Бог або доля) і соціально-етичну (детермінуюче начало – держава).

Завдяки системно-структурному методу було уточнено визначення ідеї детермінізму в історико-світоглядному контексті через інваріантні ознаки: необхідності, причинності, обумовленості, визначеності, закономірності, взаємозв’язку. Їх можна умовно узагальнити висловленням: незалежних одне від одного явищ не існує. Об’єм поняття детермінація, за ознакою внутрішньої активності, розділимо на автодетермінацію (самодетермінацію) і гетеродетермінацію (детермінацію ззовні). Істотною для історико-філософського аналізу виступає проблема синтезу двох вказаних типів детермінації.

Другий розділ «Генезис ідеї детермінізму: від античності до середньовіччя» присвячений аналізу головних концептуальних напрямів розвитку ідеї детермінізму в міфологічному, релігійному і натурфілософському світобаченні античності і середньовіччя.

У підрозділі 2.1. «Філософсько-релігійна рефлексія міфологеми долі» розглядаються особливості первинних форм генезису ідеї детермінізму.

Формування ідеї детермінізму в релігійно-міфологічному світогляді античності має зв’язок з міфологемою долі. У старогрецькому епосі (Гомер, Гесіод) доля – це сплетіння причин, незборима необхідність, напередвизначеність, безособова сила, яка керує людьми і богами. В такому ракурсі розуміння долі, світ сприймається як театральна постанова (А.А. Тахо-Годі). Люди не знають, для чого вони призначені, і не знають, на що вони здібні. За призначенням долі їм дається та або інша життєва роль, яку вони не можуть не виконувати. Тобто розуміння долі носить редукціоністський характер.

Аналогічна редукціоністська гіпертрофія долі-необхідності характерна для натурфілософського пошуку першооснов-детермінантів в атомістичній концепції Демокріта. На думку філософа, все відбувається через необхідність, яка ототожнюється з долею, справедливістю, провидінням і творцем космосу. У даній картині світу важко знайти місце для випадковості як особливої реальності (із статусом не-необхідності).

Філософським узагальненням релігійно-міфологічної і натурфілософської редукціоністської позиції античності є вчення стоїцизму. Зі світопояснення усуваються індетерміністські категорії випадковості й свободи, або вони зводяться до детерміністських категорій причинності і необхідності. Зрештою, влада безособового й іманентного до світу детермінуючого начала (долі) є максимальною, а спонтанність елементів картини світу втрачається або стає ілюзорною. За словами Сенеки: «Покірливого доля веде, норовливого – тягне».

Переосмислення язичницького культу долі-необхідності в монотеїстському релігійному світогляді середньовіччя також носить редукціоністський характер. У вченні Августина про приреченість людина позбавлена справжньої свободи, оскільки все що існує, зрештою, визначається волею Бога. Проте в порівнянні зі стоїцизмом вплив редукціоністського підходу послаблюється через постулювання трансцендентності і персоналістичності детермінуючого начала картини світу. Отже, свобода залишається суверенною характеристикою людини.

Підрозділ 2.2. «Еволюція ідеї детермінізму в руслі діалектики свободи та необхідності» присвячений аналізу розвитку ідеї детермінізму від редукціоністського до холістського розуміння в античному і середньовічному періодах, якому сприяла автономізація елементів картини світу. Так, в елліністичний період випадковість значно розширює свої повноваження в міфологічному культі Фортуни і натурфілософії Епікура. Свобода суттєво переосмислюється під час переходу від рабовласницьких стосунків до феодальних. Якщо антична соціальна ієрархія віддзеркалює пантеїстичну космічну ієрархію (природність рабства за Арістотелем), то підґрунтям середньовічної ієрархії є ідея небесного синівства (Христос називає учнів вже не рабами, а дітьми та друзями).

Еволюція ідеї детермінізму в релігійно-міфологічній картині світу відбувається через послаблення гетеродетермінації елементів. В архаїчній свідомості доля мислиться вище за богів, потім вона виявляється тотожною олімпійським богам і, нарешті, в пізній епічний період залежить від богів (А.А. Тахо-Годі). Під впливом ідей християнського платонізму (трансцендентного і персоналістичного детермінуючого начала) поняття долі в ученні Боеція втрачає риси, властиві йому в античній міфології: безособовість, неминучу необхідність, ірраціональність. Пов’язуючи Фортуну і Божественне провидіння, природну мінливість і абсолютну постійність єдиного Бога, Боецій створює класичну для середньовіччя теолого-філософську концепцію долі-фортуни, яка поставлена на службу Божественному провидінню. Свобода можлива в даній картині світу, оскільки Бог надає свою трансцендентність людині настільки, наскільки вона з Ним пов’язана.

Суттєвим кроком еволюції ідеї детермінізму в натурфілософській картині світу було обґрунтування Платоном ідеалістичного і телеологічного типів детермінації. Їх розвиток став перехідним етапом до системи світу Арістотеля, в якого закладається парадигма побудови детерміністської картини світу з холістських позицій. Охоплення різних рівнів буття і органічне включення спонтанності в систему світу Арістотеля відбувається за рахунок відносного посилення трансцендентності детермінуючого начала (Першодвигун як форма форм і чиста дійсність), а також введення чотирьох типів причинності.

Підсумковий синтез релігійної і натурфілософської картин світу античного і середньовічного періодів, представлений в ученні Фоми Аквінського. Мислитель в руслі діалектики свободи та необхідності з холістських позицій вирішує космологічну і етичну детерміністські апорії. По-перше, Божа воля не віднімає у речей випадковості і не наділяє їх абсолютною необхідністю, інакше у всесвіті були б представлені не всі рівні буття. По-друге, Божа воля не позбавляє людину свободи, а їх стосунки регулюється за допомогою принципів ієрархії і синергії. Відповідно до принципу ієрархії, заслуга людини перед Богом відносна і подібна до тієї, яку може мати дитя до свого батька. Згідно з принципом синергії, Бог (детермінуюче начало) дарує людині свою благодать, а людина (елемент картини світу) вільно сприймає цей дар та несе відповідальність за свій вибір: вічного порятунку або вічної загибелі. Таким чином, детерміністська картина світу органічно включає спонтанність елементів і може бути охарактеризована як холістично-детерміністська.

Третій розділ «Історико-філософська рецепція класичної, некласичної і постнекласичної версій детермінізму» містить аналіз модифікації ідеї детермінізму в зазначених періодах у контексті становлення релігійно-соціального і природно-наукового аспектів картини світу.

У підрозділі 3.1. «Антиномія редукціоністської і холістської актуалізацій ідеї детермінізму» розглядається становлення полярних тенденцій розуміння детермінізму в період Нового часу та їх узагальнення в некласичній філософії.

У філософії Нового часу домінує редукціоністська тенденція розуміння детермінізму. У релігійному аспекті це було виражено відродженням августинівського розуміння зумовлюючої благодаті з деавтономізацією свободи волі людини (М. Лютер, Ж. Кальвін). У природно-науковому аспекті замість арістотелівсько-томістської організмічної моделі затверджується механістична девіталізація елементів картини світу (Г. Галілей, Р. Декарт). Підсумком розвитку цих аспектів редукціоністської тенденції є синтез релігійно-наукової картини світу І. Ньютона, що ґрунтується як на доктрині абсолютного панування всемогутнього Бога над створеним Космосом, так і на спробі вивести із начал механіки всі явища природи.

Наступний крок розвитку редукціоністської тенденції пов’язаний із втратою трансцендентних характеристик, деперсоналізацією і десакралізацією детермінуючого начала в картині світу Нового часу. Так, в світоуявленні Б. Спінози головним детермінуючим началом виступає Бог-природа. У постньютонівській науці роль всемогутнього особистістного Бога поступово зводиться до деїстичного першопоштовху. Бог вже не має влади над законами природи і пізнання, які було Ним створені (Дж. Локк). Паралельно в соціальній картині світу відбувається послідовна заміна релігійного детермінуючого начала (Бога) соціально-політичним (держава), що проходить через етап релігійно-соціальної подвоєності детермінуючого начала у поглядах Т. Гоббса (Левіафан – «смертний Бог», форма держави церковної і громадянської) та Г. Гегеля (держава як «хід Бога в світі»). У вченні П. Лапласа детермінуюче начало знаходить більш чіткий атеїстично-матеріалістичний статус із відповідно однозначною деавтономізацією елементів картини світу, а ідея детермінізму зводиться до каузальної зумовленості й закономірної передбаченості.

Розвиток редукціоністської тенденції в некласичний період узагальнюється діалектичним матеріалізмом (К. Маркс,Ф. Енгельс), в якому релігійне детермінуюче начало повністю замінюється матеріальним і соціально-політичним, а елементи картини світу деавтономізуються: випадковість розуміється як форма прояву необхідності; свобода – як усвідомлена необхідність.

Представники альтернативної тенденції розвивали холістський напрям розуміння детермінізму в руслі арістотелівсько-томістської парадигми, яка довгий час була затінена внаслідок домінування ідеалів механіцизму. Керуючись принципами ієрархії і синергії, Г. Лейбніц з холістських позицій вирішує детерміністські апорії (світ як організм і наперед установлена гармонія). Головна особливість розуміння світу полягає в незмінності трансцендентної і персоналістичної характеристик детермінуючого начала (Бог як достатня основа), а також в посиленні автодетермінації елементів картини світу (монади – «безтілесні автомати»). Дану тенденцію в некласичній філософії продовжує М. Лосський. Розвиваючи вчення про монади, він постулює автодетермінований елемент картини світу – «субстанціального діяча», що наділяється свободою вибору і можливістю саморозвитку. Система світу М. Лосського є певною еволюційною ієрархією субстанціональних діячів, в основі якої Бог – трансцендентне персоналістичне детермінуюче начало. Співзвучні ідеї відзначимо у філософії неотомізму Ж. Марітена. Він також будує онтологічну ієрархію ступенів спонтанності, що спрямована до трансцендентного Бога, в якому співпадають нескінченна необхідність і нескінченна спонтанність. Співвідношення свободи людини і дій Бога вирішується через принцип синергії: якщо наші вільні дії є благими, то Бог здійснює їх разом з нами і заподіює їх, бо він є перша причина буття. Отже, Г. Лейбніц, М. Лосський і Ж. Марітен дотримуються позиції помірної автодетермінації в рамках гетеродетермінації.

В підрозділі 3.2. «Еволюційна трансформація ідеї детермінізму в процесі автономізації елементів картини світу» розглядається метаморфізація ідеї детермінізму, яка пов’язана з процесом автономізації елементів картини світу в некласичній і постнекласичній філософії. Витоки даного процесу беруть початок в суб’єктивному ідеалізмі. Д. Юм обґрунтовує положення: необхідність існує в думці, а не в об’єктах. І. Кант визначає поведінку людини через апріорно-синтетичну діяльність розуму та автономну волю. Е. Гуссерль розглядає причинність в контексті темпоральної природи свідомості.

Істотний внесок у подальшу автономізацію елементів картини світу (відповідно в метаморфізацію детермінізму) було зроблено в філософії життя, психоаналізі та позитивізмі. Трансформація ідеї детермінізму з гетеродетермінації в автодетермінацію характеризується словами Ф. Ніцше: «Бог помер: тепер ми хочемо, аби жила надлюдина», а також його думкою про три перетворення (наростання автодетермінації на стадіях: «верблюд» – «лев» – «дитя»). З. Фрейд визначає негативний вплив на психічне життя людини божественного або батьківського начала, який здійснюється через релігійно-моральні розпорядження Над-Я, що складає суть гетеродетермінації. Визначна роль автодетермінації представлена вченням А. Бергсона про одухотворення світу і відкриті форми моралі релігії й суспільства, а також концепцією синхроністичності, як «смислової впорядкованості» подій у вченні К. Юнга. Поняття причинності у Р. Карнапа, після «антиметафізичного очищення», деонтологізується та деоб’єктивізується, зводиться до передбаченості та емпіричної регулярності, а значить – до суб’єктивізації детермінізму. У постпозитивізмі К. Поппера фізичні схильності (propensity), відкриті поведінкові програми, відкрите суспільство являють собою узагальнені приклади обґрунтування автодетермінації елементів картини світу.

Елементи некласичної картини світу наділяються максимальною автодетермінацією в екзистенціалізмі. Осмислюючи значущість первинної і безначальної свободи, М. Бердяєв постає проти релігійної і соціальної гетеродетермінації. На думку мислителя, рабство пов’язане з монархічним розумінням Бога. Етичний закон, навпаки, вимагає, щоб людина ніколи не була рабом, навіть задля добробуту інших людей і всього суспільства. На думку Ж. Сартра, людина приречена на свободу. Людина повністю і завжди вільна або її немає. Свобода – є «ніщо», яке міститься в серці людини і вимушує людську реальність «робити себе». Самодетермінація (самостворення) є суттєва особливість свідомості, яка встановлює свої кордони.

У постнекласичній картині світу під впливом постмодерністських і синергетичних ідей відбувається радикальне скасування влади гетеродетермінації: «смерть Бога» в концепції трансгресії М. Фуко; анти-Едіпізація несвідомого в працях Ж. Дельоза і Ф. Гваттарі; концепція Р. Барта про «смерть Автора»; поняття аттрактора в синергетиці як детермінуючого начала, що не має абсолютно примусового характеру. Крім того, випадковість, внутрішня активність і автономність постулюються як фундаментальні чинники: вихідна випадковість і метафора гри (Ж. Ліотар), випадкова флуктуація і самоорганізація (І. Пригожин). Тобто підставою картини світу виступає автодетермінація її елементів, а гетеродетермінація відходить на другий план: в постмодернізмі пізнавальна діяльність розуміється як пошук нестабільності, в якій існують лише «острівці детермінізму»; у синергетиці засадами опису розвитку системи є категорії індетермінізму (випадкові флуктуації поблизу точок біфуркацій), а категоріям детермінізму відведена другорядна роль (опис процесу в інтервалах між біфуркаціями). У зв’язку з цим дослідниками пропонується нова філософська інтерпретація детермінізму, яка фундована презумпціями нелінійності, неелімінуємої випадковості і відсутністю феномену зовнішньої причини (М.О. Можейко, О.М. Князєва).

Можлива перспектива подальшої еволюційної трансформації ідеї детермінізму пов’язана з категорією інформації, яка виступає універсальною підставою, що дозволяє пояснити детермінацію елементів картини світу.