ПРОБЛЕМА ТВОРЧОСТІ: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, виявлено ступінь її розробленості, визначено предмет, об’єкт дослідження, позначена мета і висунуті завдання дослідження, характеризуються методологічні засади дисертації, сформульовані положення новизни, розкрито питання теоретичної та практичної значущості роботи, відображено апробацію результатів і структуру роботи.

Перший розділ «Аналіз літератури з теми дослідження та методологія дисертаційного дослідження» демонструє дескрипцію динаміки розвитку уявлень про творчість, розглядається стан вивчення теми у науковій літературі, окреслено методологію комплексного соціально-філософського дослідження.

          У першому підрозділі першого розділу - «Аналіз літератури з теми дослідження» - здійснено огляд літератури, в якій розглядається проблема творчості з точки зору різних підходів, зокрема філософського аналізу, з естетичних позицій, науково-психологічного аналізу, обґрунтовується соціально-філософський підхід до феномену творчості. Філософія в дослідженні творчості виходить за межі розуміння людини як суб’єкта культури в сучасному суспільстві, намагаючись одночасно усвідомити специфіку людської творчості в попередній історії. Проблема творчості, отже, постає безпосередньо пов’язаною з розумінням суспільства, історії, культури, із різноманітними визначеннями людського буття в світі. Творча діяльність виступає головною умовою розвитку культури. Наявність творчості в освітніх, наукових, соціальних, політичних, економічних сферах говорить про орієнтацію в різних площинах суспільства на нове, що  найбільшою мірою характеризує сучасні соціокультурні реалії.

          Людина створила особливий, грандіозний за масштабами світ: виробництво, суспільство, культуру. Технічні досягнення поставили її в пануюче положення над природою. Всі ці чинники дозволяють говорити про людину як про істоту розумну, думаючу, здібну до цілеспрямованої дії. Разом з тим легко переконатися, що формула Homo sapiens – «людина розумна» – неповна. Можна охарактеризувати людину як політичну (суспільну) тварину. Саме таке визначення дав їй Аристотель. «Людина є тварина, що відчуває розкаяння» – так визначив її З. Фрейд. Людина є «ще незавершена тварина» – це визначення належить Ф. Ніцше. Ми ж можемо ще доповнити – «людина талановита», тобто Homo ingeniosus, яка своєю творчістю доповнює себе в світі і світ своєю творчістю.

          В підрозділі стисло окреслено основні погляди на проблематику творчості різних філософів, починаючи з доби античності (Платон, Аристотель), середньовіччя (Августин, Фома Аквинський). Досліджені уявлення про творчість в межах англійського емпіризму (Ф. Бекон), а також акцентуються погляди І. Канта на творчість, яку він розглядав як предметно-практичну діяльність, завдяки якій оновлюється навколишній світ. Проблему творчості і творчого потенціалу особистості розглядали українські філософи Г Сковорода, І. Франко. Розглядаються різні позиції сучасних українських філософів стосовно сутності творчості (Г. Аляєв, В. Ніколко, В. Новіков, М. Резнік, В. Стасевич, О. Суший, О. Чаплигін та ін.).

Простежено динаміку дослідження та інтерпретації творчості як феномена і виявлена необхідність використання досвіду інших гуманітарних наук для різнобічного дослідження творчості. Каркас літературознавчого базису склали: психологічні дослідження (А. Галін, С. Грузенберг, А. Ньюелл, М. Перна, Я. Пономарьов, В. Пушкін, С. Рубінштейн, О. Тіхоміров, З. Фрейд, К. Юнг, П. Якобсон, М. Ярошевський), філософські дослідження (М. Блох, М. Бердяєв, П. Енгельмейер, І. Кант, І. Лапшин, М. Лоський, В. Соловйов, Ф. Шеллінг), естетичні позиції (А. Бергсон, А. Пуанкаре, М. Реріх), соціально-філософські дослідження (І. Дубіна, В. Кутирєв, В. Лейбін, В. Петряєв, О. Соболь, Е. Тоффлер).

Здійснений автором аналіз літератури, дозволив усвідомити поняття творчості в його кореляції з «феноменом», «відкриттям нового», «винаходом», розкрило смислову спрямованість понятійного змісту творчості вцілому. Відповідно до цього, творчість визначається дисертантом як продукт поєднання творчо-теоретичної і предметно-практичної діяльності суб’єкта, головною функцією якого виступає зміна, що отримує неабияке значення в соціокультурному середовищі індустріального суспільства. Творчість розглядається як процес перетворення наявної природної і соціальної реальності суспільним суб’єктом, в ході якого змінюється і сам суб’єкт творчості. Осмислення проблеми творчості з певних філософсько-світоглядних принципів виступає головною формою розвитку людини і суспільства. А це, в свою чергу, ставить дослідження природи творчості в контекст оволодіння повним та повноцінним процесом творчості в сучасних умовах.

          Другий підрозділ першого розділу – «Методологія дисертаційного дослідження» - присвячений аналізу основних методологічних засад дослідження.

У підрозділі показано, що дисертаційне дослідження пов’язане з проблемою пізнавальних можливостей людини, а саме, проблема творчості розглядається з точки зору сутності закономірностей, взаємодії творчого процесу з суспільством на базі сучасних знань про людину і соціум в контексті соціокультурного буття людини.

Дисертаційне дослідження ми ґрунтували на вимогах загальнонаукових та філософських принципів пізнання, а саме: принципі історизму (від епохи Античності до сучасності), принципі діалектичного синтезу (діалектичний зв’язок свободи і творчості), принцип об’єктивності, логічності та всебічності осягнення проблеми, феноменологічному принципі.

Доведено, що для дослідження людської творчості як феномену буття у соціально-філософському аспекті дослідження необхідний методологічний плюралізм, а саме: філософсько-соціологічний підхід до проблеми творчості, принцип історизму, принцип діалектичного синтезу, принцип об’єктивності, логічність та всебічність осягнення проблеми, міждисциплінарний підхід як метод комплексного аналізу проблеми творчості. Методика дисертаційного дослідження передумовлює вивчення наукових доробків з проблеми творчості з філософської, психологічної, естетичної, соціальної точки зору, що дозволяє здійснити аналіз фактів еволюції проблеми творчості, обумовити її особистісний характер, визначити складові, види творчості, її роль у соціумі. Дослідження творчості у соціально-філософському аспекті з боку її не речового, а соціального змісту, наштовхує на створення такої абстракції як творчість взагалі, що дозволяє виявити всезагальність і універсальність творчості. Так, творчість виступає соціально-філософською категорією, в якій всезагальність теоретичного змісту пов’язана зі світоглядом сучасного соціуму. Саме так творчість має методологічне значення у пошуку місця людини в світі.

У другому розділі – «Творчість як предмет філософського дослідження» - проаналізована загально-філософська динаміка концептуалізації феномену творчості та досліджений діалектичний зв’язок свободи та творчості, що задає теоретичне розуміння цілісності феномену людської творчості як екзистенціального модусу буття людини та формотворчого чинника культури.

Перший підрозділ другого розділу – «Проблема творчості в історії розвитку філософської думки» – присвячений аналізу наукових розвідок сосовно проблеми творчості, історично-культурній генезі даної проблеми.

Дисертантом висвітлені основні підходи до проблеми творчості, що мали місце у філософії античності, середньовіччя, Нового часу, сучасної епохи.

У античний період культури, пануючою ціннісною системою є космоцентризм, в руслі якого затверджується і отримує свій розвиток антропоцентризм. Це положення розкривається в концепції єдності макро- і мікрокосму. Розум постає ланкою, що поєднує людину з космосом, і, відповідно, ціннісної значущості в культурі набуває теоретична діяльність. У культурному трактуванні творчості відбувається розподіл істинної творчості – космічної і людської. Остання мислиться як своєрідне копіювання, наслідування космосу. Переважною у цей період є творчо-теоретична діяльність суб’єкта, отже соціокультурною моделлю у даному культурно-історичному періоді є теоретична модель.

Проаналізовано філософсько-теологічну версію тлумачення феномену творчості в світоглядній парадигмі середньовіччя. Виокремлено дві тенденції у розумінні сутності творчості. Перша – пов’язана з розумінням Бога як суб’єкта абсолютно довільної творчості. Друга тенденція в підході до визначення творчості зв’язана з античною традицією – творчість як добро в завершеності, як розум, що вічно спостерігає сам себе. Творчість розуміється, передусім, як співтворчість з Богом, і пов’язується в культурі з областю історичною і релігійно-моральною, внаслідок чого виступає нерозвиненість інших сфер культури, наприклад науки. Предметно-практична діяльність затверджується в культурі як необхідна складова людської життєдіяльності, проте пріоритет залишається за діяльністю теоретичною, яка вважається ближчою до Бога. Відповідно, соціокультурною моделлю даного періоду є відкриття Богом себе самого і своєї волі людині.

З’ясовано, що гуманізм епохи Відродження, не заперечуючи створену сутність людини, в той же час затверджує онтологічний безмежний горизонт творчості людини. Філософія епохи Відродження, пройнята оптимізмом відносно творчих здібностей людини, встановила культ генія і визначила коло основних векторів, у рамках яких творчість постала предметом рефлексії філософії Нового часу. Творча активність людини культури Відродження, зосереджена в теоретико-творчій діяльності, тобто у становленні наукової сфери, у розвитку філософії, у реалізації художньої творчості. Людина, наділена розумом і безсмертною душею, володіє безмежними творчими можливостями, вільна в своїх вчинках і помислах, поставлена в центр всесвіту самою природою. Тому соціокультурною моделлю є самопізнання, самовідкриття.

Прорив у сфері наукового дослідження, пов’язаний з наукою і філософією Нового часу, поставив у системі світосприйняття на перший план науку і розум. Творчість розглядається культурою Нового часу як практико-перетворювальна діяльність і проектується на усі сфери життєдіяльності людини. Фундаментальною характеристикою в концептуальних підставах творчості виділяється спрямованість на нове, зокрема в контексті парадигми трансцендентального суб’єкта.Тому соціокультурною моделлю у цю епоху є винахідництво.

Непересічні ідеї з проблеми творчості знаходимо в німецькій класичній філософії І. Канта, Й. Фіхте, А. Шеллінга, Г. Гегеля, Л.Фейєрбаха. У філософських концепціях цього періоду висвітлені різні тлумачення творчості, але спільним було визнання людини творцем історії, що сприяло зростанню інтересу як до процесу творчості, так і до особистості творця. Зазначено, що трансцендентальна уява постає загальною основою споглядання і діяльності, так що творчість лежить в самій основі пізнання.

У філософії життя найбільш розгорнута концепція творчості (концепція творчої еволюції) належить французькому філософу Анрі Бергсону. Безмежність творчої еволюції, вважав А. Бергсон, базується на тому, що життя може розвиватися лише через трансформацію живих організмів і лише свідомість людини, здатна до саморозвитку, може сприйняти життєвий порив і продовжити його, не дивлячись на те, що він «кінцевий і даний раз і назавжди». Людина і її існування виступають, таким чином, унікальними гарантами існування і еволюції Всесвіту, а інтуїція набуває статусу форми життя, атрибутивного для виживання соціуму вцілому.

Екзистенціалісти (А. Камю, Н. Аббаньяно), підкреслили духовно-особистісну природу творчості. Носієм творчого початку прихильники екзистенціалізму вважають особистість, пояснювану як екзистенцію, тобто як дещо ірраціональне, початок свободи, прорив природної необхідності і розумної доцільності, через яку «в світ проходить дещо». Саме екзистенція як вихід за межі природного і соціального, вносить у світ те нове, що звично називається творчістю.

Досліджено думку російської релігійної традиції кінця ХІХ – початку ХХ століття (В. Соловйов, М. Бердяєв, С. Грузенберг) утверджувалася думка, що людина є творцем усього, що її оточує. Розглядаючи проблему «людина і суспільство», стверджувалося, що людина – вершина творіння Бога. Суспільство ж є розширена особистість, а особистість – це зосереджене суспільство.

Проблему творчості, пов’язану з діяльністю людини у різних сферах буття, розглядали українські філософи Г. Сковорода, І. Франко. Загальним для їх філософії є ствердження, що від природи в людині закладені величезні творчі можливості, потрібно лише створювати умови для їх розвитку.

Дисертантом показано, що у феномені творчості закладена життєстверджуюча, зорієнтована на майбутнє енергія. Адже суспільний, науковий і духовний прогрес породжується діяльністю тисяч і мільйонів творчих особистостей. Особистості творчого гатунку бачать нові шляхи розвитку суспільства, науки, культури, виступають за реалізацію своїх ідей, планів. Кожний наступний виток людського прогресу – це згусток, квінтесенція енергії, розуму, почуття, волі творчих особистостей.

У другому підрозділі другого розділу – «Творчість як засіб надбання свободи: діалектичний зв’язок свободи та творчості» - виявлено  діалектичний зв’язок творчості і свободи для відкриття нових можливостей самореалізації особистості. Аналіз діалектичної кореляції свободи і творчості здійснюється в роботах М. Бердяєва, Є. Ільєнкова, Г. Давидової, Л. Яценко, Г. Аляєва, І. Бичка, О. Соболь.

Доведено, що творчість і свобода іманентно притаманні людині, що вони ведуть до проблеми пошуку особистістю себе, своєї свободи, можливості самореалізації. Діалектичний взаємозв’язок свободи та творчості розкривається наступним чином: вони породжують одне одного (свобода дає можливість виникненню творчості, а творчість – виникненню свободи в дійсності), але і протистоять один одному (момент успіху творчого акта – це завершення, кінець свободи на певному рівні, але не кінець свободи взагалі). Творчий акт обмежує свободу своєю предметністю, але це необхідно, так як зменшує невизначеність можливостями конкретної дійсності. У той же час реалізація творчого акту сприяє розвитку свободи творчості, породжує нові можливості творчої самореалізації на новому етапі, що, в свою чергу, породжує свободу більш високого рівня. Отже, розвиток творчості є подоланням існуючого рівня несвободи, перехід свободи на більш високий рівень, про що свідчать нові можливості, утворення нового «спектру» можливостей для самореалізації особистості.

На думку автора тільки творчість містить у собі елементи свободи, якими сучасна людина може володіти: розвиток, нові можливості, динамічність, активність, котрі в силу своєї постійної незавершеності пропонують людині нові і нові варіанти удосконалення і саморозвитку особистості.

У третьому розділі «Дихотомія «творчість – людина»: соціально-філософський аспект. Творчість у структурі людських здатностей (гносеологічний вимір)» – проаналізовані основні соціальні характеристики творчості як фундаментальної характеристики особистості. Аналіз соціально-філософських теорій дозволив виявити спорідненість природи творчості з іншими силами людської особистості.

Перший підрозділ третього розділу – «Сутність творчості як фундаментальної характеристики людської особистості» - присвячений сутності, змісту творчості, а також носію творчого начала – творчій особистості, визначенню її соціальних рис.

У підрозділі розкривається поняття творча особистість, як така, котрій властива індивідуальність, що виділяє її у творчому плані серед інших – наявність творчого потенціалу. Важливою ознакою творчої особистості є активна позиція людини у підході до проблеми, оптимізм та впевненість у досягненні успіху, наявність мети, відсутність страху. Критерієм розвинутого творчого мислення можна назвати його позитивність.

Доведено, що творчість – дійсно особистісний критерій, оскільки в її силовому полі зароджуються і збагачуються якості, які поступово звеличують людину, шліфують почуття, виробляють високі смаки, ушляхетнюють поривання. Творчість – це спосіб самовираження, самореалізації людини як віддзеркалення її цілісності.

Автором розглянуто поняття творчої особистості, виходячи із загальноприйнятих визначень особистості як системної соціальної якості індивіда, які формуються в спільній діяльності і спілкуванні, і характеризуються її впровадженням в громадські стосунки. Творча особистість як суб’єкт творчих соціальних стосунків і продуктивної творчої діяльності характеризується творчими якостями, які детермінують творчий потенціал особистості, тобто сукупність її творчих можливостей: мотивів, рис вдачі, здібностей, які проявляються в діяльності і творчій взаємодії. Визначено, що фундаментом творчої особистості є її креативність, детермінантою якої виступає творча активність індивіда.

У другому підрозділі третього розділу «Види творчості, їх особистісна і соціальна значущість» – досліджується соціальна значущість видів творчості для суб’єкта творчості, який вбачає в собі самому бачення майбутнього творіння.

Дисертант виділяє основні форми творчого процесу: віртуальну і дійсну. Дійсна форма означає будь-який вияв активності у вигляді реальних дій суб’єкта. Віртуальна ж форма творчої діяльності не піддається безпосередньому контролю. Дійсна – сприймається як активна діяльність, що реєструється тим чи іншим способом. Для самого суб’єкта творчості віртуальна і дійсна форми нерозривно зв’язані, існують у діалектичній єдності. Це дві рівноправні, необхідні і взаємообумовлені форми реалізації творчої діяльності суб’єкта. Творча активність суб’єкта по-різному реалізується в тій чи іншій сфері матеріальної або духовної культури – в науці, техніці, виробництві, мистецтві, політиці тощо. У залежності від видів матеріальної та духовної діяльності, прийнято розрізняти відповідні види творчості.

Дисертантом зазначено, що види творчості неповторні і унікальні. У науці кожне відкриття або спростовує існуюче раніше поняття, або видозмінює його. Художня творчість не підриває авторитет минулого, покликана лише збагатити культуру. Творчістю вищого гатунку є соціальна творчість, оскільки спрямована на вдосконалення людини і суспільства, на боротьбу з негативними суспільними явищами – політичною пасивністю, антисуспільною психологією і поведінкою. Автором зазначено, що це узагальнюючий вид творчості, який має різновиди (наукову, художню тощо). Розвиток соціальної творчості обумовлений характером суспільних відносин, високим ступенем розвинутості суспільної свідомості і загальним рівнем духовної культури суспільства.

Автор розглядає соціальну створчість у двох взаємодіючих формах – колективній і індивідуальній або особистісній. Особлива увага приділяється індивідуальній соціальній творчості – як процесу розвитку особистості, її самореалізації, головною сферою якої є трудова діяльність (праця). Дисертантом стверджується, що праця і творчість взаємозв’язані. Здібність до творчості невіддільна від здібності до праці. Праця є основою і має можливості творчості. Проте реалізується зв’язок між працею і творчістю не завжди однаково. Зв’язок між працею і творчістю залежить від умов життя індивіда, його освітнього рівня, матеріального інтересу в поліпшенні виробництва, моральної атмосфери, ступеня демократизації на підприємстві. Дійсно творчою праця стає лише тоді, коли творчість перестає бути засобом до життя, а стає сенсом життя людини, процесом, в якому людина повністю і всебічно розвиває свої здібності і нахили.

Доведено, що кожен з видів творчості охоплює сферу пізнавального та емоційного мислення, особливо, коли визріває необхідність особистісного, індивідуалізованого осмислення творчої проблеми, заради задоволення творчо мислячої особистості.

У третому підрозділі третього розділу – «Структура та етапи творчого процесу, умови творчої діяльності» - творчість розглядається як складний діалектичний процес, що має відповідні етапи і свій механізм.

Структура творчої діяльності багатогранна, знаходить своє вираження в наявності різних стадій, фаз як специфічних елементів творчості. Дисертант розглядає один з найпоширеніших варіантів у сфері наукового пізнання, відповідно з яким творчість у своєму розвитку проходить наступні етапи: виникнення (постановка) і усвідомлення творчої проблеми; пошук шляхів, принципу вирішення проблеми; наукове відкриття, «народження» наукової ідеї, створення ідеальної моделі відкритого вченими явища, розробка задуму; верифікація, тобто практична перевірка гіпотези;  реалізація результату творчого акту.

Досліджено, що на кожному з етапів творчості широко використовуються формально-логічні та інтуїтивно-евристичні засоби. Гіпотеза і наукова теорія, будучи наслідком творчості, виступають разом з тим і важливими її засобами. Але процес творчості передбачає вихід за межі того, що безпосередньо логічно випливає з теоретичних положень, що мають місце, і даного досвіду, відбувається вихід за рамки правил логічного висновку. Саме тому особливе місце в творчому процесі займають інтуїтивно-евристичні засоби, основними з яких є уява, інтуїція, мрія, фантазія.

Досліджуючи детермінанти творчості, у підрозділі розглядається також взаємозв’язок талановитості, геніальності, натхнення. Доведено, що аналіз механізму і закономірностей творчості показує, що всі якості людини, необхідні для творчості, розвиваються в процесі навчання і творчої діяльності. Отже, якості, необхідні для творчості, доступні кожній людині, що має нормальну психіку і необхідні фізичні дані. Творчість – родова властивість життєдіяльності людини і людства.

 У четвертому підрозділі третього розділу – «Синтезуюча природа творчості» - розглянуто кореляцію пізнання і творчості в структурі людських здатностей та розкрита обмеженість психологічного та гносеологічного вимірів розуміння феномену творчості  як додаткової функції вищої пізнавальної здатності.

Дисертантом зазначено, що творчий синтез – це найфундаментальніша характеристика активності людини. Він здійснюється лише суб’єктом діяльності і є універсальним принципом творення. Нині людство вступило в епоху синтезу в сфері культури, науки, філософії, політики, світоглядів. Нелінійні, багатоваріантні підходи, світорозуміння, біфуркаційні процеси вимагають нелінійного мислення. А воно можливе лише на основі синтетичного підходу. Синтезуючи різні форми діяльності в процесі між-суб’єктивного відношення, людина розкриває свої креативні потенції. Синтезуюча діяльність сприяє поглибленню діяльнісних форм стосунків, виявленню їхніх нових граней, зв’язків, сторін, тенденцій, різноманітностей. Доведено, що синтез об’єднує, одухотворяє, стимулює процес творчості. При цьому йдеться не про синтез як метод, протилежний аналізу в механізмі, структурі пізнання, а про синтез як фундаментально універсальне начало будь-якого творчого процесу. Творчим синтезом охоплюється предметно-практична, духовно-практична і духовно-теоретична форми освоєння дійсності.

У дисертації показано доцільність аналізу синтезу видів освоєння дійсності (предметно-практична, духовно-практична і духовно-теоретична), що є основою класифікації форм творчості. Домінуючий вид діяльності слугує критерієм віднесення творчості до тієї чи іншої форми. Піраміду форм творчості немовби завершує духовно-теоретичний синтез, який генетично є найбільш пізнім феноменом, а функціонально є вираженням найбільш абстрактних смислів. Духовно-теоретичний синтез здійснюється на основі не емпіричних, а ідеалізованих (абстрактних) об’єктів, які існують як смисли понять (категорій) теоретичної мови, а не як конкретна предметна реальність.

Доведено, в теоретичних та ідеалізованих абстрактних схемах знайшли синтетичне відображення тенденції, властивості, закони об’єктивної реальності. Всі форми творчого синтезу взаємопов’язані і взаємопроникають одна в одну. Предметно-практичне виробництво і художня творчість, ремесло і мистецтво, технічна і наукова діяльність історично і соціокультурно тісно взаємообумовлені, вони випливають одна з іншої, одна одну доповнюють, у великому цілісному творчому синтезі.

У п’ятому підрозділі третього розділу – «Творчість як сутнісний прояв людини в світі» - досліджуються концепції творчості, соціальні детермінанти творчості.

Дисертантом зазначено, що в останні десятиліття XX століття в філософії означилася проблема цілісної інтерпретації феномену творчості. Ця специфіка, пов’язана з так званим антропологічним поворотом у філософії XX століття, з переосмисленням статусу людини як суб’єкта творчості. Подібне переосмислення дозволило зрозуміти творчість в її зв’язку з проблемою існування людини. Творчість постає атрибутом самореалізації особистості, особистісним критерієм, який поступово звеличує людину, виховує почуття, виробляє стандарти смаку, ушляхетнює риторичні очікування. Перетворення суспільства відбуваються під впливом продуктів творчої діяльності, створення шляхом застосування оригінальних способів діяльності нових матеріальних і духовних цінностей.

Соціально-філософський аналіз феномену творчості дозволив надати творчості наступного визначення – особлива якість діяльності, що властива людині як соціальній істоті та сприяє зміні і розвитку усіх сфер громадського життя. Сучасний соціум, орієнтований на інноваційний розвиток висуває до творчості нові вимоги. Громадська практика потребує управління творчістю, щоб відповідати об’єктивній тенденції – зростанню динаміки перетворень. Перетворення тільки тому і властиві творчості, що вони одночасно пов’язані з поглибленням, зануренням людини в культурну історію людства, з творенням нових сенсів.