ЕСТЕТОСФЕРА РИТОРИЧНОГО МИСТЕЦТВА (НА ПРИКЛАДІ ПРАВОСЛАВНОЇ ПРОПОВІДІ В УКРАЇНІ)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЕСТЕТОСФЕРА РИТОРИЧНОГО МИСТЕЦТВА (НА ПРИКЛАДІ ПРАВОСЛАВНОЇ ПРОПОВІДІ В УКРАЇНІ)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

 

У Вступі актуалізується постановка проблеми, формулюється мета і низка завдань, визначаються об’єкт, предмет та наукова новизна дослідження, робиться огляд літератури і джерел з теми для відповідної історико-естетичної реконструкції, окреслюються теоретико-методологічні засади роботи та її апробація і структура.

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ – “Концептуальні засади естетичного дослідження проповіді в контексті риторичного мистецтва” – складається з трьох підрозділів, у яких висвітлено методологічні підвалини теоретичного дослідження естетосфери риторичного мистецтва, результатом чого постає визначення основних підходів до вивчення естетичного виміру вітчизняного проповідницького слова.

Розгляд основних етапів розвитку теорії ораторського мистецтва, здійснений у підрозділі 1.1 (“Історичні традиції дослідження риторичного мистецтва: теоретико-естетичний вимір”), дозволяє визначити царину теорії красномовства як одне з джерел історії естетичного дискурсу. Риторика в якості теоретичного обгрунтування норм ораторської майстерності являє собою варіант актуалізації естетичних цінностей соціуму у дискурсивній і художній сфері словотворчості. Відтак, риторичному мистецтву іманентно притаманна наявність естетичного аспекту: від часів античності теоретики та практики красномовства виявляють інтерес до сфери психоемоційних станів слухацької аудиторії, а також їхнього корегування за допомогою відповідної художньої обробки публічних виступів. Естетична функція ораторських практик протягом століть йшла пліч-о-пліч із здійсненням сугестивного впливу на думки та дії реципієнта, що виявляється, зокрема, у способах визначення риторики та розумінні її ролі в суспільному житті. Логічна аргументація промов з її орієнтацією на розум людини, згідно з рекомендаціями численних посібників із красномовства, мала супроводжуватися використанням риторичних засобів посилення ефекту логічних доводів (тропи, фігури, алегорії тощо), які утворювали художньо-стилістичну тканину виступу. Невипадково поруч із класичним визначенням риторики як “мистецтва переконувати” (софісти, Аристотель), з’являються спроби її дефінування як “мистецтва говорити добре” (Квінтіліан) і “мистецтва прикрашання мовлення” (мислителі Середньовіччя).

Підрозділ 1.2 (“Проповідь як жанр ораторської прози і різновид риторичного мистецтва”) пов'язаний з аналізом сутності проповіді як різновиду ораторських практик та головного засобу розповсюдження “пізнання віри” у християнській традиції. Це, відповідно, вказує на духовне значення даного феномену, суттєво актуалізуючи важливість його всебічного, зокрема естетичного, вивчення. Гомілетика – богословська дисципліна, присвячена питанням проповідницької риторики – від часів О.-Г. Баумгартена невипадково постає об’єктом естетичного студіювання: в руслі гомілетичних теорій і практик відбувається осмислення риторичного мистецтва у християнській культурі з її особливою увагою до проповіді – релігійно-мотивованої (сакральної) промови, включеної до контексту храмового богослужіння як синтезу мистецтв. В лінгвістично-мистецтвознавчих студіях проповідь отримує статус жанру ораторської прози, спорідненого із публіцистикою і публічною промовою. Наявність у проповіді двох взаємодіючих вимірів – релігійно-дидактичного та художнього – зумовлює диференційований підхід до аналізу жанру гомілетичних практик, зокрема, виділення “слова” – найбільш досконалої за ступенем художнього оформлення промови.

Культурне значення проповідницької справи зумовило доцільність активного звернення багатьох генерацій вітчизняних теоретиків і практиків “словес проповідних” до творчих пошуків та розробок різноманітних питань, пов’язаних із мистецтвом релігійного красномовства. Як наслідок, – створення значної кількості посібників з гомілетики і власне текстів богослужбових гомілій в Україні. Їх ретельний аналіз засвідчує наявність цілої низки важливих теоретичних проблем проповідницької риторики, до числа яких належать, зокрема, і проблеми естетичного виміру православної проповіді – її естетосфери. Яскрава емоційно-образна виразність проповідницького слова суттєво споріднює його з релігійно-мистецькою діяльністю. Свій очевидний прояв у складанні, виголошенні та сприйнятті гомілій знаходить взаємозв’язок релігійних і естетичних цінностей. Відтак, розгляд заявленої теми сприятиме подальшому осмисленню феномену риторичного мистецтва на прикладі православної проповіді в її трансісторичних варіаціях, а також сутності риторично-естетичних концепцій релігійного ораторства.

У підрозділі 1.3 (“Концепт “естетосфера” в осмисленні релігійно-мистецьких практик і проповідницького слова”) на основі досліджень С. І. Василенка, М. С. Кагана, Н. О. Левченко, В. А. Личковаха, А. А. Пригорницької та ін. обґрунтовується методологічне значення поняття “естетосфера” для дослідження взаємозв’язку мистецтва і релігії, наводяться його сутнісні характеристики, необхідні для естетичного аналізу текстів православних проповідей і художніх аспектів проповідницької риторики. Вказується, що осмислення релігійного красномовства як сакрального мистецтва і феномена літератури з позицій естетики має здійснюватись із урахуванням органічного зв’язку втілюваних проповідником естетичних цінностей із усією аксіосферою християнської культури. Цей підхід реалізується за допомогою застосування концепту “естетосфера”, що розробляється у вітчизняних естетичних і культурологічних студіях.

Розвиток вчення про сферу естетичних специфікацій емоційно-виразних феноменів дійсності відбувався під впливом архетипових уявлень про “сферу” як носія (до)цільності та досконалості. У вітчизняному гуманітарному дискурсі відповідно до тенденцій некласичної естетики відбувається теоретико-методологічне оформлення означеного концепту: здійснюється визначення естетосфери як естетичного в цілому (С. І. Василенко), світу естетичних цінностей (М. С. Каган, Н. О. Левченко) та цілісної сукупності емотивних і аудіовізуальних вимірів всіх емоційно-виразних феноменів життя, культури і мистецтва (В. А. Личковах). Естетосфера, в інтерпретації вказаних дослідників, постає системним явищем, що має взаємопов’язані компоненти (сфери образних, символічних, евокативних, синергійних, синестетичних та інших характеристик). Використання концепту “естетосфера” під час дослідження проповідницької риторики із урахуванням її співвіднесеності з усією аксіосферою християнства постає чинником системності та цілісності естетико-релігієзнавчого аналізу. Обгрунтування естетосферного підходу є, водночас, перспективним для досліджень феноменів взаємодії релігії та мистецтва, зокрема художньо-образних специфікацій проповіді.

ДРУГИЙ РОЗДІЛ “Осмислення естетосфери проповіді у риторичному дискурсі: вітчизняні традиції” – складається із чотирьох підрозділів, пов’язаних із висвітленням естетичної складової історичного розвитку проповідницької риторики, для чого постає необхідним комлексний аналіз розвитку літературного процесу і релігійно-риторичних студій візантійської, києворуської, барокової та новочасної доби.

У підрозділі 2.1 (“Статус красномовства у християнській естетиці раннього Середньовіччя”) акцентується увага на анагогічному спрямуванні християнської естетики і мистецтва, яке виражається у першочерговому виконанні творами релігійних мистецтв функцій духовного піднесення внутрішнього світу людини до Бога та сприяння її синергійному станові. Ця тенденція позначається і на інтерпретації мистецтва красномовства. Аналіз естетичних позицій представників східної та західної апологетики й патристики (Оріген, свв. Василь Великий, Григорій Богослов, Григорій Нісський, Іоан Златоуст, Августин Блаженний, Григорій Двоєслов та ін.) уможливлює висновок про створення у християнстві своєрідного канону осмислення традицій ораторської майстерності, що відрізняється стриманим поглядом відносно використання положень античної риторики. Вихідним пунктом історії оформлення цього канону стає чи не абсолютна негація традицій красномовства античного світу. Пізніше підхід до здобутків еллінсько-римської культури з позицій їх критичної асиміляції сприяє певним змінам в оцінці риторичного мистецтва. Недовіра до нього не зникає повністю, що позначається не лише на специфіці естетичного контенту гомілетики, а й на деяких принципах створення літературних творів літургійного характеру (акафісти, канони). Утім, до IV ст. формується новий варіант інтерпретації ораторства, а саме варіант його виваженого сприйняття як засобу посилення впливу проповідування релігійних істин та чеснот.

Відтак, закономірною постає наявність інваріантного релігійно-естетичного стрижня гомілетики, функціонування якого сприяє існуванню мистецтва проповіді в межах вимог канону, запобігаючи її перетворенню на десакралізований художньо-культурний феномен. Щоправда, співвідношення релігійно-дидактичного і художньо-риторичного начал творів релігійного красномовства могло історично змінюватись, чому, зокрема, сприяли зміни естетичних уподобань конкретної культурно-історичної доби. Так, надмірне захоплення риторичними засобами художньої виразності з боку пізньовізантійських проповідників ставало причиною девіантного відступу їхніх творів від канонічних вимог. Стилістично-лексичні особливості промов даного різновиду дозволяють розглядати їх у контексті щільного зв’язку із релігійної поезією гімнологічного призначення.

Водночас, патристичні традиції естетично-виваженої словотворчості активно розвиваються в руслі естетики аскетизму, особливо притаманної гомілетичним практикам представників чернечої культури.

Підрозділ 2.2 (“Риторичний дискурс Київської Русі: історико-естетична реконструкція”) присвячений втіленню принципів візантійської естетики в традиціях давньоруського релігійного красномовства. Обгрунтовується, що активний розвиток релігійно-мистецьких практик на вітчизняних теренах доби Середньовіччя (храмової архітектури, іконопису, церковних піснеспівів та ін.), який відбувається після прийняття русичами християнства, закономірно носить характер спадкоємності по відношенню до сакрально-художнього життя Візантії. Під цим кутом зору стає зрозумілою специфіка вітчизняних традицій проповідницького слова на його початкових стадіях: давньоруське красномовство являє собою етнокультурну специфікацію риторико-естетичних принципів красномовства візантійського, з його орієнтацією на виконання сакральним мистецтвом анагогічної функції, чому мусить відповідати естетосфера творів духовно-повчального призначення.

Ознайомлення києворусичів із релігійно-риторичними позиціями представників патристичної думки, а також проникнення до культурного простору Київської Русі декількох естетичних традицій середньовічного проповідництва спричиняють оформлення у вітчизняній літературі двох стилів ораторства – урочистого (“слова” Іларіона Київського, св. Кирила Турівського та ін.) і дидактичного (“повчання” св. Феодосія Печерського). Підставою для подібної класифікації виступає специфіка естетосфери конкретних творів красномовства, побудова якої, значною мірою, є пов’язаною зі ступенем художньо-риторичної обробки промов. Прикметно, що естетика християнського аскетизму в сфері давньоруського риторичного мистецтва найяскравіше виявилася у традиціях красномовства дидактичного з його інтенціями до простого й доступного викладу релігійних істин та чеснот.

У підрозділі 2.3 (“Традиції “зложення казання” доби українського бароко в риторичних та історико-естетичних студіях”) висвітлюється проблематика становлення вітчизняної естетичної думки у теоретичних студіях діячів Києво-Могилянської академії, що відбувалося за рахунок розробки проблем риторики, поетики, художньої практики тощо. У цьому відношенні курси з риторики та поетики, прочитані професорами академії (Й. Кононовичем-Горбацьким, Ф. Прокоповичем та ін.), являють собою цінне джерело для дослідника вітчизняної естетичної думки. Естетичні ідеї знаходили своє відображення і в практичній реалізації тих теоретичних принципів, які обґрунтовувалися у вказаних курсах (мається на увазі створення шкільної драми, поезії, зразків ораторського мистецтва). Зазначається, що в українських ораторських практиках XVIIXVIII ст. (творах Лазаря Барановича, Іоаникія Галятовського, Антонія Радивіловського, Стефана Яворського та ін.) втілюються естетичні ідеї доби українського бароко, позначені посиленням уваги до декоративно-формальних характеристик “казань”. Створення проповідей в цей період відрізняється особливим застосуванням засобів художньо-риторичного арсеналу (різноманітних метафор, алегорій, розмірковувань неосхоластичного характеру тощо), що часто призводить до відходу на другий план релігійно-дидактичного начала творів.

Втім, традиційний для християнського мистецтва вплив патристичної естетики словотворчості, а також нові тенденції, пов’язані із естетичними цінностями стиля класицизму (раціональність, стриманість, антиафективність тощо), що з’являються у др. пол. XVII – на поч. XVIII ст., сприяють поступовому звільненню вітчизняного проповідництва від “естетських” впливів барокової риторики. Яскравий приклад таких змін являє собою творчість Феофана Прокоповича та св. Георгія Кониського, естетосфера проповідей яких постає більш стриманою з точки зору власне художньої обробки і синергійною з точки зору духовного наповнення.

У підрозділі 2.4 (“Естетична складова вітчизняних гомілетичних концепцій і проповідницьких текстів ХІХ – поч. ХХ ст.”), розглядається розвиток сакрально-риторичних принципів в контексті релігійної естетики цього часу, яка, в цілому, являє собою надзвичайно щільний діалог із патристичною традицією осмислення краси та сфери емоційно-виразних феноменів буття. Зокрема, в цій теоретико-естетичній площині відзначається наявність поглядів стосовно власне словотворчості й культури проповідництва, які відповідають класичним традиціям естетики патристичного аскетизму з притаманним їй обережним, утім не категорично зневажливим ставленням до мистецтва словесно-писемного оформлення думки. Зовнішньо-формальні характеристики твору, в тому числі й проповіді, розглядаються як такі, що відіграють у загальному підсумку лише другорядну роль, виступаючи засобом (медіатором) передання сакрально-дидактичного змісту, а не метою. Водночас, зловживання ораторськими прийомами у справі проповідництва зазнає критики: традиційно акцентується увага на необхідності простоти та щирості вираження релігійних істин. Наведені принципи, висловлені і, безумовно, виплекані, у дусі патристичного “форморозуміння”, є притаманними поглядам більшості вітчизняних проповідників, зокрема, в період ХІХ – початку ХХ століть.

Естетичний аспект традицій церковного ораторства цього періоду виявляється у вирішенні низки питань, пов’язаних зі створенням проповідей (питання ролі та значення дару слова, порівняння ораторства з музикою, проблема простоти й доступності промов та ін.). Відбувається суттєва активізація пошуків гомілетико-теоретичного та гомілетико-практичного характеру, які, зокрема, також постають компонентом релігійної естетики того часу. Особливо виділяються студії, в яких у рамках розгляду проблеми проповідницької імпровізації осмислюється власне феномен “живого слова” в його теургічних вимірах, взаємодія у системі “автор – реципієнт”, характеристики естетосфери повчань-експромтів. Вказується, що гомілетико-естетичні вподобання найвидатніших проповідників цього часу (св. Інокентія Борисова, Амвросія Ключарєва та ін.) справляють значний вплив на розвиток вітчизняної теорії релігійного красномовства у духовній культурі ХХ ст.

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ – “Синергія православної проповіді та релігійно-естетичний катарсис” – складається із трьох підрозділів, присвячених впливу художнього і синергійного вимірів проповіді на внутрішній стан реципієнта шляхом адекватної медіації релігійних істин в художній формі та переходу від синестезії через катарсис до метанойї в контексті синергії як тотальної духовно-естетичної взаємодії компонент літургійного дійства.

У підрозділі 3.1 (“Естетосфера проповіді та метанойя через катарсис”) підкреслюється призначення проповідницького слова для духовного життя людини, вказується на підпорядкування естетичної функції повчань анагогічній і катарсисній функціям та сприянню синергійній зосередженості сприймача. Обґрунтовується думка про те, що феномен релігійно-катарсисного впливу сакральних мистецтв, в т. ч., проповідницької риторики є щільно пов'язаним із метанойєю (трансформацією свідомості, зокрема, з покаянням), як зміною психоемоційного стану реципієнта, його саморозуміння, самопочуття і ціннісних орієнтирів.

Висвітлюється питання духовно-естетичної взаємодії проповіді й сповіді. Слухання проповідей, синестезійне сприйняття проповідницьких настанов також допомагає людині психологічно підготуватися до покаяння. Відзначається факт синергійної присутності проповіді (принаймні, її елементів) у самому чині сповіді. Естетосферний компонент синергії проповіді можна розглядати як риторичний засіб, що має змогу справити катарсисну дію на розум та емоції реципієнтів, таким чином сприяючи як релігійно-естетичному сприйняттю змісту проповіді, так і необхідній для сповіді метанойї. Відтак, остання як “перетворення свідомості” виявляє релігійно-естетичний і моральний катарсис людини в синергії естетосфери проповідницького слова.

У підрозділі 3.2 (“Сигнатура “пам'яті смертної”: традиції риторичної реалізації естетики трагічного в православній проповіді”) аналізується риторична специфіка творів релігійного ораторства, присвячених ідеям християнської танатології, які покликані сприяти метанойї через катарсис разом із власне повчаннями з покаянної тематики. Спираючись на “сигнатурні” розробки вітчизняних культурологів та естетиків (С. Б. Кримського, В. А. Личковаха та ін.), дисертант пропонує розглядати символізм християнства, пов’язаний із осмисленням смерті і загробної долі людини та реалізований у творах різних жанрів релігійного мистецтва, під спільною сигнатурою “пам’яті смертної”. Водночас вказується, що змістове наповнення терміну “сигнатура” узгоджується із загальним теоретико-методологічним спрямуванням дисертаційного проекту: сигнатура, постаючи комплексом символіко-образних моделей, включається до естетосфери мистецьких практик, а відтак, співвідноситься з усім синергійним світом духовних цінностей. Аналіз проповідницьких текстів релігійних діячів різних періодів, зокрема, чернігівських священиків др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст. (єпископа Веніаміна Биковського, Ф. Васютинського, А. Хойнацького, А. Шестерікова та ін.) дозволяє вести мову про фундаментальне підґрунтя риторичної реалізації сигнатури “пам’яті смертної”, а саме світоглядні засади та художньо-образний арсенал християнської танатології й риторики згідно з принципом “пам’ятай про смерть”. Також цей аналіз визначає специфіку синергійного конструювання системи відповідних образів та використання різних риторичних засобів, зокрема, й емоційно-естетичного впливу на слухачів. Створення авторами повчань особливих уявних ситуацій (картин) супроводжується вмілим застосуванням аналітики потворного з метою ствердження християнської естетики трагічного.

У підрозділі 3.3 (“Храмовий синтез мистецтв в естетосфері проповідницької риторики: від синергії до синестезії та катарсису”) проповідь розглядається в контексті синергійної взаємодії релігійно-мистецьких практик (слова, архітектури, іконопису, музики). Синергійний підхід традиційно виступає одним із засадничих принципів релігійно-аскетичної парадигми й використовується для визначення містичного підґрунтя духовного вдосконалення особистості – співдії Бога та людини. З позицій естетичного аналізу мистецького контента літургії, зокрема, проповіді, синергійна взаємодія розглядається як творчість теургійного характеру: підкреслюється посилення взаємозв’язку двох буттів – Трансцендентного й іманентного, – що відбувається в проповідницькому і молитовному процесі. На разі термін “синергія” слугує також для позначення естетичного синтезу художніх складових літургійних відправ, реалізація яких зорієнтована на “співдіяння” та “співенергійність” у досягненні впливу на духовний стан реципієнтів.

Вивчення специфіки синергії храму як релігійно-художнього універсуму дозволяє виділити низку взаємопов’язаних характеристик його естетосфери, а саме 1) її синестезійний характер; 2) дотримання визначеного канону як зразку втілення сакрально-естетичних цінностей; 3) “двохвимірність” артефакту (взаємодію релігійного та художнього начал); 4) включення до спільного синергійного контексту; 5) анагогічну інтенціональність через естетичну сугестію; 6) спрямованість на релігійно-естетичний катарсис і ціннісну метанойю.

 

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины