Політика радянської держави щодо об’єднань та церков релігійних меншин в УРСР в 1944 — середині 1960-х рр. (на прикладі римо-католицьких та юдейських громад)



Название:
Політика радянської держави щодо об’єднань та церков релігійних меншин в УРСР в 1944 — середині 1960-х рр. (на прикладі римо-католицьких та юдейських громад)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, її предмет і об’єкт; сформульовано мету, завдання; окреслено наукову новизну,практичне значення доробку та перспективи використання його результатів; розкрито теоретико-методологічну основу дисертації; перелічено форми апробації дослідження та зазначено його структуру.

У першому розділі — «Стан наукової розробки теми, джерельна база та методологія дослідження» — зроблено огляд літератури й аналіз джерел з теми дисертації. Розділ має три підпункти. Перший — «Історіографічний огляд проблеми» — містить аналіз літератури з теми дисертації. Історіографію проблеми умовно поділено на дослідницькі праці радянського періоду, сучасні вітчизняні доробки, набуток зарубіжного походження, а також твори конфесійних авторів.

 

Радянська офіційна історіографія нашої проблеми формувалася в три етапи:

1)    друга половина 1940-х — кінець 1950-х рр. — період, коли дослідники ще не подолали тоталітарної «войовничо-антирелігійної» традиції. На цьому етапі табір науковців розділився на дві групи — одні досліджували особливості християнського та юдейського світогляду, філософії та моралі, шкоди релігії (С. Ковальов, Р. Віппер, А. Каждан, О. Ярославський, О. Клібанов, М. Крутик, І. Кривельов, І. Скворцов-Степанов), інші — займалися вивченням історії юдаїзму (М. Бєлєнький, М. Кубланов, Ф. Маяцький, М. Шахнович, Г. Лівшиц, І. Кацнельсон, М. Альтшулер, О. Москаленко) та взаємин Ватикану і СРСР (Д. Міхневич, М. Заборов). Праці цього часу переважно тенденційні, упереджені та фрагментарні щодо вивчення римо-католицьких та юдейських громад в Україні;

2)    кінець 1950-х — перша половина 1980-х рр. — період наукового обґрунтування необхідності поступового наступу на релігію (С. Нікітов, В. Подоляк, О. Бевза, Е. Лісавцев). Тоді з’явилися роботи, присвячені аналізу партійно-державної політики щодо релігії у повоєнний час (Б. Лобовик, Р. Приходько, П. Лобазов, В. Куроєдов, В. Клочков, З. Корчева, М. Голодний, А. Іванов,  Ю. Розенбаум). Критичне ставлення до становища католицизму у новітній період, його відношення до науки, філософію, політику Святого Престолу до Радянського Союзу (в т.ч. і до УРСР) спостерігаємо у працях Л. Великовича, М. Андреєва, І. Кантерова, В. Нюнка, Ф. Овсієнка, Ю. Охріменка, Н. Поташинської, В. Фомиченка, П. Костикова, Л. Шевцової, М. Мчедлова. Упродовж 1980-х рр. над дослідженням ідеології юдаїзму, його практики активно працювали А. Едельман, В. Богословський, Л. Беренштейн;

3)    друга половина 1980-х — початок 1990-х рр. — період розвитку нових методологічних основ сучасної вітчизняної історіографії, плюралістичного та демократичного ставлення науковців як до окремих конфесій, так і до релігії загалом. Його представниками були В. Єленський, І. Меркатун, Л. Мітрохін, М. Одінцов, О. Огнєва, О. Уткін, К. Харчев, І. Ачільдієв, А. Зємба, П. Яроцький, Д. Фурман. Окрім того, для цього етапу характерне збереження консервативного підходу до вивчення релігії (О. Барменков, О. Оніщенко, М. Скебецький, О. Кондратов, О. Пугач).

1992 – 2012 рр. — четвертий етап вивчення політики радянської держави щодо релігійних меншин України післявоєнного часу. Цьому періодові притаманна поліметодичність, об’єктивність у дослідницьких підходах та висновках. З-поміж робіт сучасних дослідників зовнішньої політики Ватикану, взаємин католицизму з іншими конфесіями після другої половини ХХ ст., історії римо-католицизму України слід виділити доробки В. Козлова, М. Отроша, Р. Коханчука, М. Максимової, С. Горбача, Ю. Зубкової, М. Ковальського, Г. Мурашко, С. Головащенко, О. Алова, І. Поїздник, П.Панченка, В. Шевченко, М. Корюшко, К. Гудзик, О. Недавньої, В. Фомиченко, А. Грібанова, П. Яроцького. Регіональна історія РКЦ, її взаємини з владними органами представлена працями Я. Стоцького, Г. Сторонського, В Ганзуленко, Ю. Данилюка. Для досліджень Е. Бистрицької, Л. Рябошапко, Р. Лозинського, Р. Кабачія, М. Панчука, Л. Лойко властивим є дослідження державно-партійної політики щодо релігійних меншин. М. Бабій, М. Катько, О. Бучма, О. Калакура, П. Павленко, Л. Филипович акцентують увагу на міжнаціональних відносинах, становищі національних меншин в Україні. Особливості етнодемографічного, економічного, релігійного та культурного розвиток євреїв в Україні висвітлюється у роботах М. Шестопала, М. Куповецького, В. Кабузана, О. Панченка, Л. Фінберга, М. Тяглого, А. Мучника, О. Рибак. Проблеми державно-церковних взаємин, свободи совісті в СРСР вивчають О. Бажан, О. Уткін, Б. Яськів, В. Алексєєв, В. Баран, П. Бондарчук.

Нині проблему політики радянської держави щодо римо-католицьких та юдейських громад в Україні у післявоєнний період тією чи тією мірою досліджують О. Лисенко, Л. Воронцова, В. Дяков, А. Черній, Ж. Гендельман, Я. Хонігсман, О. Найман, В. Матвєєв, Ф. Винокурова, Ю. Снопов, М. Колодяжний, Є. Гриневич, О. Вітринська, В. Єленський, В. Войналович. Аналіз становища релігійних громад в УРСР на різних етапах історії, розвиток римо-католицизму та юдаїзму характерне для дисертаційних досліджень О. Бажана, А. Моренчука, Л. Рябошапко, Н. Рубльової, І. Андрухова, Ю. Вільхового, Е. Бистрицької, П. Павленка, О. Вишиванюка, О. Катуніної. Провідним центром вивчення історії релігійних меншин України є Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України.

Помітний внесок у вивчення взаємин державно-партійного керівництва і релігійних меншин зробили закордонні дослідники. У різні роки доволі серйозні спроби дослідження проблеми співіснування держави і церкви, історії юдаїзму здійснили Е. Томас, М. Соломон, Б. Смоляр, А. Інкель, Дж. Армстронг, Б. Пінкус, Б. Файн, С. Пилкингтон, Д. Фішман, Ш. Редлих, Е. Грінберг, В. Лєвін, Х. Фрай, А. Гешель, М. Стейнберг, А. Неєр, Ц. Гітельман, Р. Ганелін, В. Енгель. У контексті взаємин Святого Престолу і Радянської держави становище римо-католицьких громад в СРСР розглядають В. Роод, Е. Суттнер, Л. Люкс, Г. Стехл. Окрім власне іноземців, найбільшу роль у цьому процесі відіграли емігранти українського походження. Окреме місце посідають сучасні російські вчені. Усі ці науковці прагнули провести об’єктивний аналіз становища юдейських об’єднань та РКЦ в Україні.

Окрему групу складають праці конфесійних дослідників. Незважаючи на певну тенденційність і звуженість поля дослідження, їхні розвідки є надзвичайно цінним і важливим емпіричним матеріалом.

Попри праці зарубіжних та конфесійних авторів, представників української діаспори спеціальних наукових досліджень проблем політики радянської держави щодо римо-католицьких та юдейських громад в Україні упродовж 1944 — середини1960-х рр. ще донедавна майже не існувало. На сьогодні відсутнє повне системне вивчення цієї теми, що й обумовлює потребу належного наукового її з’ясування.

У другому підпункті — «Аналіз джерельної бази дослідження» — проаналізовано джерела з історії взаємин державно-партійного керівництва та релігійних меншин. Найбільшу кількість інформації містять неопубліковані матеріали архівосховищ: ЦДАВО України, ЦДАГО України, ДАЛО, ДАПО, ДАХО, архів центру «Мемориал» у Москві, архів «Відкритого суспільства» Центральноєвропейського університету (Open Society Archives) у Будапешті. Опубліковані джерела ДАРФ. У процесі підготовки дисертаційного дослідження були опрацьовані матеріали 220  справ 12 фондів 5 архівів України, опубліковані джерела ДАРФ (Ф. 6991: Рада у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР).

Серед неопублікованих джерел переважно використано постанови, накази, рішення, інформаційні звіти, статистичні матеріали, інформаційні довідки та висновки, заяви керівників державних органів влади.

У третьому підпункті — «Методологічні основи дисертаційної роботи» — наголошено на тому, що за методологічну основу дослідження було взято діалектичний спосіб пізнання, перелічено та коротко проаналізовано принципи й методи роботи, застосування яких дозволило осмислити досліджувані процеси та явища, уникнути тенденційності, заангажованості й упередженості.

Другий розділ — «Становище юдейських об’єднань в Україні в контексті державної політики повоєнного часу» — має три підпункти. У першому — «Становлення релігійної мережі юдейських громад (1944 — 1948 р.) — аналізується процес поступового відродження релігійного життя юдеїв. Зазначено, що певна нормалізація державно-церковних взаємин у післявоєнний період не стосувалася юдейських об’єднань.

У дисертації розглянуто процес створення, повноваження та діяльність Ради у справах релігійних культів. Виявлено приховані механізми штучного стримування розвитку релігійних об’єднань, створення перешкод для їхнього нормального функціонування та реєстрації.

Варто зазначити, що за відсутності духовного центру, юдейські громади та групи віруючих в Україні змушені були існувати та діяти самостійно, а будь-які питання внутрішнього життя громад вирішувати через свій керівний орган, служителя культу (рабина), канторів (співців) чи групу осіб, що займалися похованням померлих. Проте абсолютно вільними у своїй діяльності виборні виконавчі органи релігійної громади не були. Уповноважений в справах релігійних культів, місцеві органи влади та атеїстичний актив постійно тиснули на юдейські об’єднання.

Доведено, що кількісне скорочення юдейських громад та закриття синагог визнавалося найголовнішим та найважливішим завданням державно-партійного керівництва у боротьбі з юдейськими об’єднаннями. У дисертації виокремлено низку заходів партійних органів щодо боротьби з “націоналістичними проявами” в юдейських громадах та ліквідації міньянів. Останнім радянське керівництво свідомо надавало статус нелегальних релігійних об’єднань і підпільних зборищ, щоб мати підстави для їхньої ліквідації.

У другому підпункті — «Розвиток юдейських об’єднань в Україні у 1948 — 1958 рр.» — досліджено становище юдейських громад у контексті державної політики. Виділено причини нового партійного курсу щодо юдейських об’єднань. Зокрема, вказано на прояви антисемітських тенденцій в політиці уряду, спричинені активізацію релігійних громад після утворення у 1948 р. держави Ізраїль. У роботі аналізуються причини зменшення відвідуваності синагог центральних та південно-східних регіонів України на початку 1950-х рр. Автор доходить висновку, що на кількість прихожан у більшості юдейських громад впливали апробовані владою методи боротьби з “нецерковною поведінкою” об’єднань — переслідування молодих віруючих, масова пропаганда атеїзму, заборона молитися у міньяні, штучні перепони для відвідування синагог, заохочення праці під час релігійних свят. Дисертант з’ясував, що державні методи регулювання випічки маци були відкритою формою обмеження прав віруючих. Зазначено, що у деяких регіонах Західної України (Чернівецькій, Закарпатській та Львівській областях) релігійність населення залишалася вищою, ніж у цілому по республіці. Вказано на особливості становища юдейських об’єднань в цій частині країни, де післявоєнні перетворення відбувалися вже без викорінення інституційної релігійності. Саме тому наступ на юдейські осередки в зазначеному регіоні наражався на серйозний опір.

Автор зазначив, що упродовж 1948 — 1952 рр. кількість юдейських громад скоротилася майже вдвічі. Неминучим наслідком цього процесу стало зменшення кількості віруючих. Певна стабілізація мережі юдейських об’єднань розпочалася лише в 1953 — 1958 рр. У роботі доведено, що зменшення відвідуваності синагог на початку 1950-х рр. не вплинуло на якісний рівень релігійності юдейських об’єднань.

У дисертації виділяється новий етап у державній політиці щодо юдейських спільнот, який розпочався у 1953 р. На його особливості вказує низка причин: окреслюючи державну політику щодо релігії, Й. Сталін виступав від імені Радянської держави, після смерті ж вождя питання державно-церковних взаємин поступово потрапляють у сфери впливу партійної діяльності; відновлення дипломатичних взаємин із Ізраїлем сприяло нормалізації контактів юдейських громад України з релігійними лідерами Європи та США; процес зняття з реєстрації громад і молитовних будинків призупинився.

У третьому підпункті — «Становище юдейських громад в період масової антирелігійної кампанії (1958 — середина 1960-х рр.)» — охарактеризовано діяльність юдейських об’єднань за умов наступу на релігію. На цьому етапі партійно-державна політика була спрямована на ліквідацію релігійно-церковних інституцій у найважливіших сферах життєдіяльності суспільства під гаслами утвердження “науково-атеїстичного світогляду”. Причиною таких кроків стало значне поширення релігійних ідей у радянському суспільстві. Ліберально-адміністративний контроль над конфесіями не мав бажаних для влади результатів, а якість антирелігійної пропаганди була визнана низькою.

Автор зазначив, що Суецький конфлікт 1956 р. та Всесоюзна нарада з науково-атеїстичних питань 1957 р. у Москві, стали каталізатором чергового наступу на юдеїв. Якщо протягом 1948 — 1958 рр. влада намагалась боротися з віруючими, передусім, пропагандистськими методами, то починаючи з 1958 р. розпочався масовий наступ на юдейські об’єднання. Зміна тактики, фактично, розпочалася після прийняття ЦК КПРС постанови “Про доповідну записку відділу пропаганди і агітації ЦК КПРС по союзних республіках про недоліки науково-атеїстичної пропаганди”.

У дисертації вказано, що для корекції діючої законодавчої та нормативної бази, приведення її у відповідність із назрілими потребами, Радою Міністрів СРСР було прийнято 16 березня 1961 р. постанову “Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи”. Документ значно спрощував та прискорював процедуру закриття синагог, зняття з реєстрації релігійних громад та максимально перекладав на місцеві органи всю відповідальність за вказані дії.

Дисертант зазначив, що впродовж 1959 р. — початку 1964 р. на території України релігійна мережа об’єднань зменшилася майже на 60 %, що значно перевищувало цей показник, порівняно з іншими конфесіями. Антиюдейська кампанія хрущовського періоду, призвела до прихованих протестів інтелігенції і стихійного невдоволення більшості євреїв (створення низки сіоністських груп, відродження підпільного вивчення івриту).

У роботі вказано, що переслідування юдаїзму в Україні мало значний резонанс у світі (обговорення на сесіях Генеральної Асамблеї ООН, протести Американської єврейської конференції), який нехтувався партійно-державним керівництвом СРСР.

У третьому розділі — «Римо-католицька церква в Україні в умовах державного антирелігійного курсу після Другої світової війни» — схарактеризовано вплив державно-партійного керівництва на становище РКЦ.

Зокрема, у першому підпункті — «Трансформація релігійної мережі римо-католицької церкви у 1944 — наприкінці 1940- рр.» — проаналізовано особливості взаємин РКЦ і радянської влади у 1920-1930-х рр. та їх вплив на подальші стосунки. Визначено соціально-політичні, історичні та економічні чинники, які визначали характер цих взаємин. У роботі зазначено, що керівництво СРСР вбачало у Ватикані свого супротивника на міжнародній арені. Він перешкоджав планам Москви просуватися в країни Східної та Центральної Європи. Дисертант визначив, що для нейтралізації опозиції радянські куратори вдавалися до дезорієнтації Святого Престолу своїми намірами про співпрацю. Водночас, реальними були спроби посилити позиції РПЦ як всередині держави, так і за її межами. Саме навколо РПЦ влада вбачала створити блок автокефальних церков підконтрольних СРСР.

У дисертації проаналізовано спроби РСРК відірвати уніатів від РКЦ. Наголошено на залученні громад старокатоликів для боротьби з римо-католицькою конфесією. Визначено особливості реалізації Люблінської угоди 1944 р. та її вплив на становище римо-католицьких громад в Україні.

Автор розкриває тактику та стратегію державно-партійного керівництва щодо римо-католицьких громад у центрально-східних областях республіки. З’ясовує, що більшість громад не мали священнослужителів. Радянське керівництво надавало їм статусу “згасаючих”, відповідно — “незаконно діючих”. Першочерговим завданням РСРК було штучне збільшення таких об’єднань і подальша їх ліквідація. Водночас, обговорювалась можливість створення автокефалії католицької церкви на території республіки. Участь римо-католицьких священиків у цій справі вважалась ключовою.

У дисертації з’ясовано, що правлячий режим скорочував мережу установ РКЦ за рахунок зменшення кількості молитовних будинків, відмови у реєстрації священнослужителів, переслідування та арешту монахів. За вказаний період близько 30 % громад римо-католицької церкви припинили своє існування, 46 % священиків знято з реєстрації.

Другий підпункт — «Заходи владних структур щодо обмеження діяльності РКЦ наприкінці 1940-х — другої половини 1950-х рр.» — розкриває нову тактику державно-партійного керівництва щодо римо-католицької церкви в Україні, яка полягала в тому, що владні структури йшли на демонстративну і відверту, різку конфронтацію з римо-католицькими громадами, які розглядалися як авангард ворожого антикомуністичного Ватикану.

Дисертант наголосив, що діючі у СРСР положення про релігійні культи не передбачали існування “світських організацій католиків” (ружанців і терціаріїв) поряд із виконавчими органами громад. Тому державно-партійні органи стали на шлях поступового скорочення цих організацій, особливо на території Західних областей України, де рівень релігійності населення традиційно був вищим, ніж в інших регіонах країни (Дрогобицька, Рівненська та Закарпатська обл.).

У роботі з’ясовано, що на релігійну активність громад впливала діяльність звільнених із місць позбавлення волі римо-католицьких та уніатських священників. Щоб приглушити релігійне життя в активно діючих парафіях, державно-партійне керівництво намагалося розбалансувати взаємодію священиків із громадами, часто знімаючи і реєструючи їх в різних громадах.

У дисертації автор простежив чергову репатріацію духовенства (1957 — 1959 рр.) і встановив — вона знову наштовхнулася на супротив польського населення та істотно не вплинула на рівень релігійності населення. Священики відмовлялися залишати межі України, агітуючи віруючих брати їх за приклад. Дослідник стверджує: незважаючи на протидію держави, римо-католицька церква в Україні в повоєнний час займала міцні позиції.

У роботі доведено, що за відсутності необхідної кількості священиків та жорсткої регламентації релігійного життя, РКЦ дозволяла проводити спрощені богослужіння (скорочення тривалості меси, до мінімуму зведена участь ксьондза в літургії, обряд хрещення часто проводився без священика і т.п.). У дисертації наголошено на багатонаціональності церкви, що надавало їй більших потенційних можливостей для місіонерської діяльності та прозелітизму серед населення України. Навіть за умов державно-партійного тиску, кількість проведених ксьондзами обрядів не зменшувалася.

У третьому підпункті — «Доля римо-католицьких громад в період форсованого антирелігійного наступу радянської держави (1950-ті — перша половина 1960-х рр.» — розкрито нові умови функціонування релігійних об’єднань у радянській Україні.

У дисертації вказано, що серед основних заходів, які планувалося реалізувати у зазначений період, було обмеження відвідування ксьондзами громад, які не мали постійного священика. Автор зауважив на безуспішності масової атеїстичної пропаганди серед католиків. Вказав, що вона була переважно зорієнтована на “роботу” з православ’ям та протестантами і не враховувала особливостей римо-католицької конфесії в Україні.

Дисертант довів, що насильницька атеїзація РКЦ унеможливлювалася низкою суб’єктивних та об’єктивних обставин. По-перше, римо-католицька паства вирізнялася традиційно високим рівнем релігійності, згуртованості навколо костелів та відданості своїм духовним наставникам. Католицьке духовенство, хоча й становило зовсім нечисленну групу, мало відповідну освіту й підготовку, завдяки чому користувалося значним авторитетом у віруючих. По-друге, реалізовуючи свою політику у сфері релігії, державно-партійне керівництво майже не брало до уваги послідовників церкви чеської, словацької, угорської та української національності, ототожнюючи католиків, переважно, з поляками.

У дисертації автор простежив основні рішення ІІ Ватиканського Собору, намагання папи Іоанна ХХШ та Павла VI налагодити контакти з католиками Радянського Союзу. З’ясовано, що жодного представника від католиків України на ІІ Ватиканському Соборі не було. Інформацію ж про них Собор отримував, переважно, від радянських емігрантів різних часів, які слугували в такий спосіб демократії й миру. Автор зробив висновок, що після оголошеного на третій сесії Ватиканського собору курсу на зближення із протестантами, англіканцями та іншими церквами для створення єдиного фронту проти атеїзму та матеріалізму, розпочалося нове загострення взаємин між Ватиканом і СРСР. Здобувач наголосив, що будь-який конфлікт з духовним центром негативно позначався на становищі римо-католиків в УРСР (скорочення інституту священнослужителів, обмеження їхніх повноважень, зняття з реєстрації громад).

 

У роботі проаналізовано становище мережі зареєстрованих римо-католицьких об’єднань в Україні наприкінці 1950-х — середині 1960-х рр. Вказано на її кардинальній зміні — на початку 1958 р. функціонувало 170 громад, а в 1964 р. залишилося лише 100. Водночас зі зняттям з реєстрації об’єднань, у віруючих відбирали й культові приміщення, більшість яких використовувалася не за призначенням чи взагалі стояла порожніми. Встановлено, що у 1960-і рр. матеріальна база католицької церкви дещо погіршилася. Це сталося через категоричну заборону релігійним громадам будувати, відкривати, розширювати та купувати молитовні будинки. Проте навіть ці обмеження суттєво не вплинули на прибутки церкви. Скоріше, навпаки: з кожним роком фінансове становище РКЦ покращувалося. У дисертації простежено започатковану в 1950-х рр. практику вживання польської та української мов під час богослужінь. Під час хрещення, сповіді, вінчання звичайні латинські тексти вимовляли цими мовами. Зазначено, що в регіонах, де позиції католицької церкви були сильнішими, подібних нововведень не було.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины