ОСВІТНЄ ВРЯДУВАННЯ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ТА ІНФОРМАТИЗАЦІЇ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ОСВІТНЄ ВРЯДУВАННЯ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ТА ІНФОРМАТИЗАЦІЇ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

 

У Вступі розкривається значущість обраної теми, обґрунтовуються підстави та необхідність проведення дослідження, аналізується ступінь розробленості проблеми, визначаються мета та завдання, об’єкт та предмет дослідження, визначено теоретико-методологічні основи роботи, формулюються положення, що претендують на наукову новизну та виносяться на захист, обґрунтовано теоретичне та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі – «ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСВІТНЬОГО ВРЯДУВАННЯ» – обґрунтовуються науково-теоретичні засади дослідження, в ретроспективі аналізується процес формування сучасного дискурсу освітнього врядування.

У підрозділі 1.1. – «Домінуючі парадигми теоретичних основ розвитку освіти» – обґрунтовується методологічний потенціал соціокультурного дискурс-аналізу як теоретико-методологічної основи дисертації. Дискурс – це спосіб упорядкування дійсності, спосіб бачення світу. Сформований і закріплений у мові, він знаходить свій вияв у найрізноманітніших практиках, через які не тільки відображає світ, але й активно його творить.

Соціокультурний дискурс – аналіз дозволяє дослідити соціально усталені засоби бачення та інтерпретації соціальної практики, дії людей, інституційні форми їх організації. Об’єктом особливої уваги в роботі є характер взаємодії дискурсу та суспільства. Враховується, що дискурс в процесі трансформації суспільства та культури відтворює політичні та владні відносини, які є одним із визначальних факторів, що впливають на зміст та конфігурацію освітнього врядування в суспільстві. Освітянські дискурси завжди пов’язані з іншими дискурсами – із тими, що виникли раніше, одночасно та після них. Звертається увага на тривалість дискурсу, його головних елементів в часі.

У процесі дослідження дискурсу освітнього врядування виокремлюються особливі, за визначенням М. Фуко, дискурсивні формації – наукові парадигми. У роботі вони розглядаються як сукупність цінностей, правил та норм, які визначають установку мислення розглядати феномен освітнього врядування у певному методологічному ключі, та використанням відповідного понятійно-категоріального апарату, концептуальних схем.

Сучасна інформаційна революція формує нову парадигму у філософії освіти, в центрі якої міститься ідея інформації як головного фактору сучасного суспільного життя. У роботі аналізується два основні підходи до проблеми інформатизації суспільства – технократичній, представники якого розглядають інформаційні технології, перш за все, як засіб підвищення продуктивності праці, та гуманітарний, прибічники якого розглядають інформаційні технології під кутом зору їх соціальної значущості. Останній напрям є домінуючим у своїх впливах на сферу освітянської діяльності.

Перехід до інформаційного суспільства вимагає нової якості освіти – інноваційної. Відбувається якісна зміна структури і змісту освітніх програм, форм і методів організації навчального процесу, системне, комплексне застосування інформаційних технологій. Інноваційна освіта – це освіта, яка ґрунтується на нових знаннях та інноваційній динаміці, на використанні новітніх інформаційних технологій.

Інформатизація – це не тільки нові можливості, але і реальні ризики. Це і негативні психологічні та фізіологічні фактори, що впливають на здоров’я людини, це і загроза втрати традиційних методик навчання, їх виховних функцій. За цих обставин створення та застосування ефективних протекторів, здатних захистити людину і суспільство від небажаних втрат, є однією із необхідних умов створення ефективної, гуманістичної за змістом, системи освітнього врядування.

У контексті нової парадигми кардинальним чином змінюються уявлення про організацію влади та управління в соціальних системах, в тому числі, і в освіті. Інформаційна парадигма впливає на дискурс освітнього врядування по двох основних напрямках – на теорію і практику управління освітніми процесами та на їх зміст, форми та методи навчання. Філософія визначає зміст та перспективи, класифікує феномен освітнього врядування в руслі інформаційної парадигми.

На теорію і практику освітнього врядування системний вплив здійснює глобалізація, яка виступає своєрідним каталізатором розвитку інформаційного суспільства. Із усіх наявних підходів до дослідження впливів глобалізації  на освітнє врядування в роботі особлива увага приділяється культурно-цивілізаційному та інформаційно-комунікативному. Процеси та явища, що інтерпретуються як глобальні, заявляють про себе в освіті пізніше, ніж в економіці та міжнародно-політичній сфері. Вплив глобалізації на освітнє врядування має як безпосередній, так і опосередкований характер, його наявність чи відсутність залежить від багатьох факторів.

У роботі аналізується феномен «глобальної освіти», ініціаторами розвитку якої є американські вчені. Їх досвід знайшов своє реальне втілення у багатьох розвинутих країнах, зокрема у Фінляндії, де спеціальну програму впроваджували на державному рівні протягом 2007-2010 років. Світовий, європейський досвід розвитку «глобальної освіти» заслуговує на серйозну увагу з точки зору його творчого застосування в нашій країні.

Теорії інформаційного суспільства та глобалізації – дві домінуючі парадигми, що визначають, в кінцевому рахунку, зміст та напрями сучасних досліджень теорії та практики освітнього врядування. Їх глибина та універсальність диктують необхідність міждисциплінарного підходу до аналізу процесів, що відбуваються в сфері освіти, управління освітніми процесами. Потреба у міжгалузевій кооперації обумовлює, в свою чергу, посилення взаємодії представників різних національних традицій у дослідженні глобалізаційних та інформаційних процесів на освітнє врядування.

У підрозділі 1.2. – «Формування сучасного дискурсу освітнього врядування» – обґрунтовано та визначено зміст ключових категорій, які використовувалися у відповідних дослідженнях раніше і зараз, які існують між ними зв’язки та відмінності, наскільки вони узгоджуються між собою. По-друге, в контексті світового дискурсу освітнього врядування зіставлено вживану в Україні термінологію з англомовною, яка є інтегруючою для світового співтовариства дослідників. По-третє, з’ясовано зв'язок нової термінології з тими основними концепціями освітнього врядування, що продукує філософія, політична наука та наука управління. В роботі аналізується зміст та взаємозв’язок наступних понять: управління (управління освітою), адміністрування (адміністрування освітою), менеджмент (освітній менеджмент), державна (суспільна) політика, державна (суспільна) освітня політика, врядування (освітнє врядування).

Українська наукова традиція розглядає феномен управління як одну із фундаментальних властивостей об’єктивної реальності. Особлива ланка в системі соціального управління – управління освітою, що є складною, багаторівневою системою, яка, в свою чергу, поділяється на підсистеми. Управління освітою здійснюється як безпосередньо – у формах самоуправління, так і через державні органи, інші суспільні інститути. Освіта була і залишається одним із головних об’єктів державного управління.

Концептуалізація взаємовідносин держави та системи вищої освіти здійснюється по різних напрямках. Домінуючою темою у зв’язку із цим є аналіз проблеми за лінією дихотомії «централізація – децентралізація». Однією із характерних особливостей західної наукової думки є те, що сучасні уявлення її представників про управлінські процеси в освітніх організаціях є результатом взаємовпливів, взаємопроникнення, з одного боку, – теорій державного управління (Public Administration), а з іншого, – теорій компаративного менеджменту.

Процес формування дискурсу освітнього врядування в західній науковій традиції включає в себе наступні етапи: 1) 40-70 рр. ХХ ст. – класичні моделі «освітнього адміністрування»; 2) 80-90 рр. ХХ ст. – модель управління освітою у руслі «нового державного менеджменту»; 3) кінець 90-х рр. ХХ ст. – наш час – утвердження моделі «освітнього врядування», яка має чітку антиієрархічну, антибюрократичну спрямованість, орієнтує на горизонтальні зв’язки та взаємодії в системі управління освітою, на скеровування зусиль усіх учасників освітньої політики.

У другому розділі – «ЗОВНІШНЄ ОСВІТНЄ ВРЯДУВАННЯ» – розглядається питання взаємодії державних органів та закладів освіти в контексті існуючих типів освітнього врядування.

У підрозділі 2.1. – «Типологія освітнього врядування» – аналізується світовий досвід формування сучасної системи освітнього врядування в усіх її основних вимірах – на рівні навчального закладу, на національному, регіональному та світовому рівнях. Предметом особливої уваги є обґрунтовані у західному суспільствознавстві розгорнуті класифікації та типології освітнього врядування, ключовими показниками яких є характер національної держави (nation-state) та державного управління освітою. В роботі аналізуються наступні основні моделі – модель «держава-контролер» (the state control model), модель «держава-наглядач» (the state supervising model), «ринкова модель» (the marketbased model).

У західній науковій думці термін «зовнішнє освітнє врядування» охоплює увесь комплекс проблем, пов’язаних із взаємовідносинами вищих навчальних закладів, як окремих, так і усієї системи вищої освіти із державою, державними органами. В цьому контексті концепція освітнього врядування має чітку та однозначну практичну спрямованість, оскільки її поява в науковому арсеналі обумовлена потребами реформування системи управління освітою. Ключовою ідеєю є налагодження механізму взаємовідповідальності за надання освітніх послуг між державою, ринком та громадянським суспільством.

У роботі наголошується, що тісний зв’язок між змінами в загальній системі державного врядування і освітнього врядування в існуючих типологіях децентралізації – адміністративній (синонім поняття «деконцентрація») і демократичній. Адміністративна децентралізація означає розширення компетенції місцевих органів державного управління, демократична децентралізація орієнтована на активізацію системи місцевого самоврядування, підвищення її ролі в управлінні освітою.

Західний досвід вибудови демократичної системи освітнього врядування знайшов своє втілення у реформаторських заходах урядів колишніх країн «соціалістичного табору». Існуюча в них «політико-адміністративна система» зазнавала трансформації у двох напрямках. Одні країни, в залежності від політичного контексту і традиції, розбудовували «політико-демократичну систему», інші – «адміністративно-професійну». Ключова ідея першої – децентралізація, яку досить послідовно реалізовували у Болгарії, Польщі та, у найбільш радикальній формі, в Угорщині. В «адміністративно-професійній» системі врядування наголос робиться на особливій ролі експертів, експертного знання в управлінні освітою. В цьому напрямку рухались Чеська Республіка, Словенія, Румунія.

Складність реформ системи освітнього врядування полягає у необхідності забезпечення правових та організаційних змін необхідним рівнем культури управління. В роботі звертається увага на необхідність осмислення природи управління, врахування фактора духовності в цьому процесі. Гуманістичний підхід до освітнього врядування передбачає перехід на особистісно-орієнтоване управління, який забезпечується шляхом створення умов для особистісного психосоціального зростання кожного учасника навчально-виховного процесу. Надійною основою реалізації особистісного підходу до управління освітою є гуманістично спрямована вітчизняна філософія освіти.

У підрозділі 2.2. – «Зміни у функціях держави в системі освітнього врядування» – наголошується, що зміни у змісті та засобах здійснення освітнього врядування у розвинутих демократичних країнах світу виявляють себе насамперед в утвердженні сучасної філософії управління, що передбачає творче співробітництво усіх зацікавлених сторін освітнього процесу – держави, громадянського суспільства, споживачів освітніх послуг, гармонізацію їх інтересів в контексті суспільних потреб. Спостерігається чітка тенденція в напрямку делегування та посилення автономії вищих навчальних закладів. Компетенція профільного міністерства – формулювання загальнонаціональної освітньої політики, контроль за якістю освіти та виконанням навчальними закладами вимог чинного законодавства.

Важливою складовою зовнішнього освітнього врядування в розвинутих країнах є загальнонаціональні органи контролю за якістю освіти. В роботі аналізується практика застосування відповідних процедур оцінки діяльності вищих навчальних закладів у Великобританії та Франції. Ключовою процедурою є інституційний аудит, який характеризується, як правило, логічністю, прозорістю, виваженістю та відповідальністю.

Філософія європейського освітнього врядування орієнтує національні уряди не на директивне, а на стратегічне планування, яке відзначається раціональністю, прагматизмом. Типовим є робоче планування (1-2 роки), стратегічне планування (5-6 років) та планування віддаленого майбутнього (10-20 років). У більшості європейських країн склався компроміс між центральним плануванням у масштабах усієї країни та локальним плануванням. Роль центру зводиться до трьох функцій – координаційної, регуляційної та розподільної.

Децентралізація передбачає розвиток стратегічного мислення власне і в університетському середовищі. Це обумовлено, по-перше, послабленням урядового контролю за розвитком вищої освіти, по-друге, наявністю гострої конкуренції на ринку освітніх послуг (набір студентів, пошуки додаткових джерел фінансування, пошук кращих кадрів тощо).

Основоположні принципи стратегічного планування: результативність, актуальність та своєчасність, прозорість, довіра та взаємодовіра усіх зацікавлених сторін. Стратегічний план, як одна із важливих складових загального плану розвитку вищого навчального закладу, має три рівні – формування, обґрунтування місії, загальних цілей університету, стратегічний план та поточні плани. Стратегічне планування невід’ємне від стратегічного менеджменту. І стратегічне планування, і стратегічний менеджмент є органічною складовою сучасного освітнього врядування на всіх рівнях – регіональному (європейському), національному, місцевому та на рівні вищого навчального закладу. У роботі звертається увага на те, що усі європейські країни, охоплені Болонським процесом, мають спільні стратегічні цілі.

Національні стратегічні пріоритети в країнах Європейського Союзу охоплюють, насамперед, дві сфери – фінансову та кадрову політику. Це, перш за все, диверсифікація джерел фінансування, розширення, з одного боку, автономії вищих навчальних закладів у фінансовому менеджменті, а з іншого – посилення їх відповідальності в цій сфері, формування партнерських відносин у трикутнику – «університет-бізнес-громадянське суспільство», впровадження науково обґрунтованих критеріїв оцінювання досягнутих вищими навчальними закладами результатів.

Країни Європейського Союзу послідовно збільшують витрати на вищу освіту, які складають в середньому 1,14% ВВП. У Данії, Фінляндії, Швеції, Норвегії – більш як 2%. Збільшення обсягів державного фінансування вищої освіти – стратегічна лінія провідних європейських країн. Державні ресурси залишаються переважною формою фінансування освіти на сучасному етапі, яка стає все більш різноманітною.

Ключовим елементом взаємовідносин між державою і вищими навчальними закладами в контексті освітнього врядування є система підзвітності вищих навчальних закладів за використані на власні потреби суспільні кошти. Існуючі в європейських країнах системи фінансового аудиту в основному забезпечують прозорість у фінансовій діяльності навчальних закладів. Цей механізм є важливим інструментом реалізації центральними органами влади своїх стратегічних цілей.

Світовий досвід перегляду функцій державних органів в системі освітнього врядування певною мірою враховується в процесі реформування вітчизняної системи управління освітою, яка розглядається як державно-громадська. Концентрованим виразом громадської думки, її відповідним організаційним оформленням виступають інститути громадянського суспільства, яке перебуває у зародковому стані в нашій країні. В роботі аналізуються існуючі в українському дискурсі основні моделі державно-громадського управління освітою.

У третьому розділі – «УНІВЕРСИТЕТСЬКЕ ВРЯДУВАННЯ» – розглядається його структура та функції, звертається особлива увага на проблеми впровадження університетської автономії в сучасних умовах.

У підрозділі 3.1. – «Структура та функції внутрішнього освітнього врядування» – наголошується, що для сучасної практики університетського врядування характерною тенденцією є переорієнтація управлінських організаційних структур із ієрархічного на органічний тип. У західних теоріях освітнього врядування наголос робиться, як і у вітчизняному суспільствознавстві, на системному підході до вивчення структури та функцій освітнього врядування. Його сутність знаходить свій концентрований вияв у організаційній взаємодії усіх зацікавлених учасників щодо постановки і реалізації мети освіти. Зміст явища розгортається у процесах-відповідях на наступні питання: по-перше, яким чином організована та функціонує внутрішня система прийняття рішень, по-друге, хто, які структури та підрозділи контролюють фінанси освітньої установи, по-третє, хто вирішує кадрові питання, по-четверте, хто визначає зміст навчальних програм, по-п’яте, які інструменти використовуються в реалізації на практиці задекларованих принципів внутрішнього освітнього врядування. І, нарешті, по-шосте, наскільки система врядування відповідає наступним вимогам – стабільність, підзвітність, інноваційність, прозорість та ефективність. Форма явища подається як комунікативний процес виявлення, постановки, аналізу, узгодження та прийняття управлінських рішень у сфері освіти.

Пошук відповідей на зазначені питання, здатних забезпечити адекватне розуміння сутності внутрішнього врядування навчального закладу, здійснюється по багатьох напрямках зусиллями представників різних наук. Один із них – розробка питань організаційної культури вищого навчального закладу, яка, перш за все, передбачає існування цінностей, здатних забезпечити виховання безкорисливого прагнення знань, любові до істини і бажання звільнитись від помилки, інтелектуальної чесності і відкритості, самокритичності, толерантності, допитливості і цікавості. Дотримання академічної чесності – одна із найважливіших складових організаційної культури вищого навчального закладу.

В умовах формування нового типу університету – підприємницького, важливого значення набуває впровадження як в систему управління навчальним закладом, так і в навчальний процес інноваційної підприємницької культури. При цьому актуальною залишається проблема збереження та уважного ставлення до фундаментальних академічних цінностей в умовах розповсюдження ринкових методів освітнього менеджменту.

У роботі розкривається зміст основних функцій, які виконує організаційна культура вищого навчального закладу. Це, насамперед, налагодження соціального партнерства, консолідація зусиль колективу на ефективну реалізацію місії вищого навчального закладу, формування спільних морально-етичних та академічних цінностей, зміцнення зв’язків із навколишнім середовищем, яке містить як можливості, так і загрози для колективу навчального закладу, його керівних органів.

В Європі не існує якоїсь однієї домінуючої моделі організаційного врядування вищого навчального закладу. Різноманітність залишається однією із родових ознак європейської системи вищої освіти. Принципи побудови структури врядування навчального закладу визначаються відповідними положеннями національного законодавства. Все виразнішою стає тенденція до більш активної участі «зовнішніх стейкхолдерів» у внутрішньому житті вищих навчальних закладів. Вважається, що це сприятиме більш тісному зв’язку між ними та суспільством, економікою, ринком праці.

Особливості дії цієї тенденції докладно розкриваються в процесі аналізу відповідної практики освітніх систем США та країн Європейського Союзу. В ряді країн відбувається зміна в балансі сил в системі університетського врядування на користь виконавчих структур за рахунок послаблення ролі колегіальних органів. Разом із тим залишається значна кількість країн, де ці органи продовжують нести повну відповідальність за стратегічне планування, загальну освітню та наукову політику вищого навчального закладу.

У роботі значна увага приділяється аналізу ролі дорадчих та наглядових рад (Advisory/Supervisoty Body) у діяльності вищих навчальних закладів, їх місця в системі внутрішнього освітнього врядування. Загальноєвропейська картина неоднозначна – в деяких країнах зазначені органи мають суто формальний декоративний характер, в інших, яких переважаюча більшість, наглядові ради відіграють важливу роль у діяльності вищого навчального закладу, здійснюючи реальний вплив на його стратегію, фінансову та кадрову політику.

У підрозділі 3.2. – «Автономія – ключовий фактор розвитку університетського врядування» – наголошується, що жодна інша проблема, що стосується університетського врядування, не викликає стільки уваги з боку науковців та громадськості, як проблема автономії вищого навчального закладу. В науковому дискурсі представлені теорії, концепти, що репрезентують філософію, політичну науку, соціологію, педагогіку тощо. Філософський підхід передбачає розгляд виникнення та саморозгортання ідеї університету в конкретному просторі (середовищі) і часі. Наголошується, що університетська автономія має серйозне історичне обґрунтування у європейській культурній традиції, яка знайшла своє втілення у двох організаційних моделях – «болонській» та «паризькій», реалізація яких відбувається відповідно до особливостей конкретних історичних традицій.

Досвід та історична традиція є основою адекватного розуміння університетської автономії в сучасних умовах. Основоположні концепції та дефініції складного процесу отримання та здійснення автономії досить чітко сформульовані у наявних спільних офіційних міжнародних документах. В роботі розкривається зміст наукової, освітньої, адміністративної та фінансової автономії вищого навчального закладу. Академічна свобода та автономія – це діалектичне поєднання прав та обов’язків вищих навчальних закладів, їх відповідальність, підзвітність перед суспільством.

 

В Україні, на відміну від європейських країн, традиції університетської автономії практично відсутні. Відповідно, має місце певною мірою спрощене та збіднене розуміння соціальних конструктів університетської автономії. Спроби визначення оптимальної моделі автономії університетів виявили в процесі її практичної реалізації в Україні низку методологічних проблем. Зокрема, досі чітко не відпрацьовано концепт «університетська автономія». Це стосується і авторитетних документів світової освітньої спільноти, в яких даються загальні, досить абстрактні формулювання, які акцентують на необхідності моральної та інтелектуальної незалежності університетів. У науковому середовищі не заперечується, що основними вимірами університетської автономії є організаційна, академічна, фінансова автономія та автономне право вирішувати кадрові питання. 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины