СІМ’Я ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН В УКРАЇНІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, формулюється мета і завдання дослідження, визначено об’єкт та предмет дослідження, визначається методологічна база дослідження, розкривається наукова новизна його результатів, теоретичне і практичне значення. Наводяться дані про апробації та публікації основних результатів дослідження.

У першому розділі – «Теоретичні засади вивчення сім’ї як соціальної системи» – аналізуються і узагальнюються теоретичні засади соціокультурного пізнання інституції сім’ї в соціальній системі, у соціально-історичному і сучасному аспектах.

У підрозділі 1.1. – «Визначення категоріального апарату та методології дослідження» – проаналізовано розвиток соціальної філософії, як сфери знань, яка намагається пояснити природу і сутність соціальних подій, які відбуваються у сучасній добі. Питання сім’ї, як соціальної групи, протягом останніх 20 років почало виокремлюватися в окрему галузь знань.

Для розгляду даного питання визначено і уніфіковано понятійно-категоріальний апарат. Проаналізувавши основні лексичні значення слова «сім’я» та багатоаспектне вивчення такого складного соціального явища, як «сім’я», в дослідженнях кожної з наук, пов’язаних з аналізом феномену «сім’я» (юриспруденція, економіка, демографія, соціальна історія сім’ї у межах історичної науки, етнографія, психологія, соціологія, культурологія та культурна антропологія, соціальна філософія, філософія) ми прийшли до висновку, що соціально-гуманітарне знання до цього часу не виробило вичерпну дефініцію цього поняття. Дослідники кожної з наук у своїх визначеннях намагаються наголосити на певних особливостях даного поняття з огляду на свою дисципліну.

Сім’я виступає соціальним інститутом, а також як соціальна інституція, тобто вона виступає як упорядкована організація, як складова соціального порядку, яка задовольняє потреби людини як конкретного індивіда з урахуванням його особистих потреб.

Дане визначення поняття подружжя, яке на відміну від поняття сім’ї взагалі ніяк не окреслене в українській термінології. Подружжя – це добровільний союз між чоловіком і жінкою, заснований на взаємній любові, який передбачає народження і виховання дітей. Подружжя – означення стану, в якому перебувають два індивідуума, що мають на меті створення сім’ї та можливе народження дітей. Поняття подружжя надзвичайно важливе по своїй суті, тому що є основою всього того, що показує на кому і на чому будується і розвивається сім’я, родина і суспільство.

Шлюб – це добровільна згода між чоловіком та жінкою, яка має на меті спільне проживання, створення родини та виховання дітей.

Ці визначення дають підставу наголошувати про тотожність вживання даних термінів.

У деяких країнах світу узаконені одностатеві шлюби, в яких народження дітей неможливе і в сучасному глобалізованому світі, зокрема в Україні, відбувається боротьба цих двох способів трактування шлюбу та родини. Сім’я в сучасному світі зазнає впливу численних і глибоких змін у суспільстві та культурі. Тому проаналізувавши різні види шлюбу: цивільний, церковний, конкордатний та розглянувши шлюб з юридичної точки зору, врахувавши соціальні реалії ми прийшли до висновку про необхідність затримати процес зниження юридичних розходжень між формами шлюбу для стримування подальшого поглиблення кризи родини.

До сьогоднішнього дня сім’я була і залишається першою спільнотою, покликаною формувати цінності людської особі впродовж її зростання, та за допомогою поступового виховання довести її до повної людської та духовної зрілості.

Суспільство зацікавлене, щоб сім’я продовжувала виконувати свої основні функції. Для реалізації даної мети розробляється сімейна політика, яка регулює відносини між сім’єю, суспільством та державою, а також між індивідами в сім’ї з приводу реалізації сімейних функцій.

Теоретичне опрацювання різних підходів до інтерпретації категорії «сімейна політика» дало змогу за основу прийняти положення про те, що сімейна політика має розглядатися як Національна стратегія країни, яка повинна реалізовуватись через окреме Міністерство сім’ї і молоді, яке повинно реалізовувати сімейну політику в тісній взаємодії і співпраці з іншими профільними Міністерствами (освіти і науки, соціальної політики, охорони здоров’я, культури, юстиції). Сімейна політика також повинна розглядатись в контексті Національної безпеки країни.

У підрозділі 1.2. – «Соціальна сутність сім’ї: аналіз історично-філософського аспекту» – досліджено погляди і концепції філософів різних епох на сім’ю розуміння її сутності, перспектив розвитку, а також щодо розподілу у ній соціальних ролей. Антична епоха – Платон, Аристотель; Період Середньовіччя, епоха Відродження – Августин Блаженний, Т. Кампанела; Епоха Нового часу – Ф. Бекон, Дж. Локк, Ш. Фур’є, Дж. Міль, К.-А. Гельвецій, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, І. Фіхте, Г.В. Гегель, Ф. Енгельс; рубіж ХІХ і ХХ століття – О. Герцен, М.Г. Чернишевський, Д.І. Писарєв, О.С. Хом’якова, М.О. Бердяєв, В.В. Розанов.

Проаналізувавши найбільш впливові та аргументовані філософські теорії щодо сім’ї як соціального організму, ми можемо досить умовно поділити їх на чотири напрямки.

Прихильники першого напрямку (зокрема, Аристотель), безпосередньо пов’язують виникнення суспільства із сім’єю та вважають її важливою соціальною структурою, яка має надзвичайні соціальні функції. Негаразди у сім’ї як соціальному інституті позначаються на всіх інших складових соціуму. Тут родина розглядається як своєрідна клітинка соціального організму, без якої функціонування держави й суспільства є неможливим. Патріархальна сім’я у цьому випадку розглядається в якості усталеного взірця, певної норми, інтереси ж суспільства і сім’ї практично збігаються.

Другий напрямок (його представники – Платон, Кампанелла та ін.) розглядає родину як таку соціальну структуру, яка хоч і виконувала певні соціальні функції, проте, на їхню думку, робила це не завжди добре, а суспільство і держава будуть їх виконувати краще. Інакше кажучи, мислителі цього напрямку пропонують фактично розчинити сім’ю в суспільстві.

Прибічники третього (Енгельс, Чернишевський, фемінізм), як і автори попереднього напрямку також вважають сім’ю соціальним інститутом, проте роблять зовсім інші висновки, бо вважать будь-яку соціальну інституцію (зокрема сім’ю) інструментом тиску, а то і гноблення особистості (особливо це стосується жіночої статі). У цьому випадку мислителі виступають за знищення (крайній варіант) сім’ї як інституції, або зміну патріархальної сім’ї на інші її типи.

Прихильники четвертого напрямку відмічають як позитивні, так і негативні впливи, які справляє сім’я на суспільство, розглядають її як певну цілісність, яка має унікальну природу, тому підкреслюють певне неспівпадіння інтересів цих інститутів, а тому виступають за таку державну політику, яка б виходила з інтересів сім’ї.

Таким чином, напрями тлумачення поняття сім’я можуть бути засновані виходячи з різних критеріїв чи ознак.

У підрозділі 1.3. – «Сім’я та подружжя як феномен людської спільноти» – досліджено першопричини створення сім’ї. Суть і завдання сім’ї визначені любов’ю. Тому сім’я отримує місію збереження і передавання любові. В любові найвищим і найціннішим є посвята себе іншій людині, відмова від самодостатності свого існування і своєї свідомості, задля добра і щастя іншої особи. Кожне окреме завдання сім’ї є виразом і конкретним виконанням цієї місії. Висвітлюється три основні завдання сім’ї: 1) творення спільноти осіб; 2) служіння життю; 3) участь у розвитку суспільства.

Заснована з любові й просякнута нею, сім’я є спільнотою осіб: чоловіка і жінки – як подружжя, батьків, дітей і родичів. Любов між чоловіком і жінкою в подружжі і похідна від неї, розширена форма їхньої любові – любов між членами цієї сім’ї: між батьками і дітьми, між братами і сестрами, між рідними і домашніми повинна вести сім’ю до щораз глибшої і міцнішої єдності, яка є фундаментом і основою подружньої і сімейної спільноти. Ця подружня спільнота має своє коріння в природному взаємному доповнюванні чоловіка і жінки й зміцнюється особистою волею подругів розділити цілу програму життя. Тому така спільнота є плодом і свідченням глибокої людської потреби.

Оскільки основою людського суспільства є подружня спільнота, то сім’я, відповідно, є першою і життєдайною клітиною суспільства.

Завдяки своїй суті й покликанню, сім’я – далека від того, щоб бути закритою сама в собі, відкривається до інших сімей та суспільства, виконуючи своє суспільне завдання, яке не може обмежуватися тільки до народження і виховання, навіть якщо воно знаходить у цьому своє первинне й незамінне вираження. Тому сім’ї – окремо чи об’єднані в спілки – можуть і повинні присвятити себе різноманітній діяльності суспільного служіння. Суспільна роль сім’ї покликана також до вираження суспільної позиції у формі політичного втручання: сім’ї перші мають робити кроки для того, щоб закони та інституції держави не тільки не порушували прав та обов’язків сім’ї, а їх підтримували та позитивно захищали.

Український народ обрав шлях розбудови демократичної держави, в якій пануватиме принцип права. Формування правової культури суспільства потрібно починати з сім’ї та школи.

З одного боку батьки і діти насамперед мають оволодіти правовою культурою, в усіх аспектах, а з іншого боку, інституція держави зобов’язана розуміти і виконувати свою роль по відношенню до сім'ї.

Сім’я і суспільство мають взаємодоповнюючі (комплементарні) функції захисту та розвитку спільного добра всіх людей і кожного зокрема. Однак суспільство, а конкретніше – держава, повинно визнати, що сім’я – це спільнота, яка заснована на власному і первинному праві, а отже, держава строго зобов’язана у своїх стосунках із сім’ями дотримуватися принципу субсидіарності.

Зазначено недосконалість українського законодавства, щодо гарантій прав сім’ї і тому для прикладу, як орієнтир, проаналізовано «Хартію прав сім’ї».

у другому розділі – «Філософський аналіз особливостей інституту української сім’ї» – здійснено розгляд основних причин та наслідки руйнації української сім’ї. Розглянуто особливості сімейної політики, зокрема в сфері соціальної роботи. Проаналізовано питання духовної культури в світлі виховання і формації особи усіх відповідальних суспільних інституцій.

У підрозділі 2.1. – «Сучасний стан українського подружжя та сім’ї» – проаналізувавши основні етапи розвитку української сім’ї, такі як родова структура слов’янства, сім’я-громада, патріархальна християнська сім’я, нуклеарна сім’я ми звертаємо увагу, в контексті глобальних змін в суспільстві, на негативні зміни, які в сімейних відносинах стали дуже виразними, починаючи з другої половини ХХ століття – збільшення розлучень, зменшення народжуваності, збільшення безплідних подружніх пар тощо. Ці зміни пов’язані з руйнацією традиційних цінностей і форм сімейного життя і шлюбу. Однак це не означає загибелі сім’ї як такої, бо зараз відкриваються нові, незнані раніше грані у сімейних стосунках.

Визначено основну причину розлучень в Україні, яка полягає в непідготованості людей до подружнього життя, часто великого, а то і повного нерозуміння сутності подружнього життя. Окрім того розглянуто факти, які вказують на інші причини руйнації інституції сім’ї. Основну увагу звернено на морально-духовно-етичну складову. Наведено основний перелік факторів, які спричиняють руйнацію української сім’ї: невміння і незнання послідовності побудови стосунків; бездуховність, відкинення вічних моральних цінностей; легкодоступність процедури розлучення, а також сексуальна розпущеність, що створює атмосферу вседозволеності; життя пари «на віру», тобто без шлюбу, не передбачає подружніх прав та обов’язків; зміна традиційних ролей у сім’ї: різні уявлення про ідеальну модель сім’ї та про гендерний розподіл ролей; аборти – як пряме порушення основного права людини на життя; пропагування й застосування контрацепції; «євросирітство», Україна відзначається високим рівнем міграції населення, що в основному пов’язано із заробітчанством; негативним фактором є насилля в сім’ї, що має непередбачувані наслідки; в Україні більша половина дітей росте без батька; ЗМІ, завдання медіа – не нашкодити! Але часто є навпаки.

Проаналізувавши праці вчених виділено наступні основні функції сім’ї: репродуктивно-виховна; господарчо-економічна; функція психологічної, емоціональної підтримки; духовного спілкування; рекреативна; сексуальна.

У зв’язку з різким підвищенням життєвого рівня, зубожінням значної частини населення і якщо подібна ситуація затягнеться на достатньо довгий строк, то можна чекати змін шкали сімейних цінностей, а також, можливо, і всієї системи цінностей окремої особистості. На перше місце будуть виходити потреби і цінності більш низького рівня. Можна прогнозувати декілька негативних наслідків для сім’ї як соціального інституту, зокрема:

-    економічні, екологічні і житлові труднощі в поєднані з лібералізацією сексуальних стосунків призводять до того, що певна частина молоді буде відмовлятися від шлюбу або відкладати його на кращі часи. Внаслідок цього: більш широке розповсюдження альтернативних форм шлюбу та зростання позашлюбної народжуваності.

-    вихід на пріоритетне місце в життєдіяльності сім’ї господарчо-економічної функції викликає зміни ієрархії сімейних потреб та цінностей у бік більшої примітивізації, зведення усієї життєдіяльності сім’ї та особистості до боротьби за елементарне фізичне виживання.

-    недостатні матеріальні засоби в сім’ї призводять до деформування виховного процесу в сім’ї, до формування у підростаючого покоління обмежених, примітивних, суто матеріальних потреб.

Також наведено інші результати дослідження Всеукраїнського благодійного фонду «Сім’я» у співпраці з Головним Управління у справах сім’ї та молоді Київської міської державної адміністрації, Інститутом соціології Міжрегіональної Академії Управління Персоналом та Донецьким Державним університетом інформатики і штучного інтелекту, проведеного в жовтні – листопаді 2009 р. серед молоді міст Києва, Донецька та Львова на тему: «Уявлення про сім’ю та основні життєві пріоритети сучасної української молоді».

Зміни, що відбулися за останні 30 років, змінили візерунок не тільки зовнішнього світу, вони змінили свідомість людей та їх переконання. Діяльність або ідеї, що ще на початку ХХ ст. видавалась або фантастичною, або каральними (чи тим і тим одночасно) стала буденною реальністю сьогоднішнього дня.

В історичний момент, коли сім’я стає об’єктом дії численних сил, які намагаються її зруйнувати або принаймні спотворити, держава, знаючи, що благо суспільства та її власне благо глибинно пов’язані з благом сім’ї, повинна усвідомлювати нагальність своєї місії проголошувати всім людям Програму (родинну політику) стосовно подружжя і сім’ї, яка запевняє їх повну життєздатність та людський розвиток, роблячи таким чином свій внесок в оновлення суспільства.

У підрозділі 2.2. – «Причини і наслідки проблем інституції сім’ї та подружжя» – розглянуто проблематику особливостей сімейної політики, через соціальну роботу та соціальне обслуговування сімей, проаналізовано особливості такої підтримки. Оскільки сім’я є соціальним феноменом, вона не може не зазнавати змін у процесі історичного розвитку суспільства. Усе розмаїття наукових позицій можна звести до двох основних підходів (парадигм) до розгляду сучасних трансформацій сім’ї. Прибічники першого підходу вважають, що ці трансформації є ознаками кризового стану інституту сім’ї (інституційна парадигма кризи сім’ї, або фамілістична парадигма). У рамках другого підходу вони інтерпретуються як процес модернізації сім’ї (парадигма модернізації).

У світлі модерністського підходу ми розуміємо, що план щодо подружжя і сім’ї стосується чоловіків і жінок у конкретній дійсності їхнього щоденного існування в різних соціальних та культурних обставинах. Ось чому держава, заради сповнення свого обов’язку, повинна докласти зусиль для розпізнання умов, у яких подружжя і сім’ї живуть сьогодні. Також усвідомлено необхідність комплексного впровадження педагогічного процесу, щоб терпеливо проводити формацію людей, сімей і народу.

Виходячи з переконання, що сім’я у своїй суті є спільнотою, яка живучи в любові, повинна завжди знаходити в цьому джерелі любові постійну заохоту і бажання постійно приймати і шанувати кожного зі своїх членів у його найвищій гідності, як особи і сприяти його розвиткові. В цей же час кожен член сім’ї осягає своє особове сповнення і зростання в безкорисливому самовідданні. Так плекається гідність і покликання окремих осіб. Такі стосунки повинні бути моральним критерієм автентичності подружніх та сімейних зв’язків. У цьому світлі розглянуто роль, права і завдання кожного члена сім’ї: жінки, чоловіка, дитини, похилих віком у сім’ї.

У підрозділі 2.3. – «Духовна культура в сім’ї» – проаналізувавши поняття «духовність» у філософській і психологічній науці і зрозумівши її тісний зв’язок з поняттям духовна культура, ми прийшли до висновку, що духовна культура особистості – це ціла система інтелектуального, морального, художньо-естетичного та емоційно-чуттєвого розвитку людини. Формування духовності, духовної культури особистості – це формування її свідомості, світогляду, прилучення до економічного і культурного життя народу, це уклад життя сім’ї, роду, народу, нації.

Проаналізовано роль сім’ї і вчителя (педагога) у процесі формування життєвих цінностей та морального порядку особи. Наголошено на роль батьківської і материнської любові, як основного елементу, що визначає це завдання. Любов батьків надихає і забезпечує всю конкретну виховну діяльність, збагачуючи її такими цінностями, як доброта, ніжність, постійність, служіння, безкорисливість та жертовність, які є найкоштовнішими плодами любові. Сім’я є першою, однак, не єдиною і не виключною виховною спільнотою. Повинно бути безумовно забезпечене право батьків вибирати виховання, згідне з їхньою вірою. Держава і Церква мають обов’язок надавати сім’ям усіляку можливу допомогу, щоб сім’ї могли правильно виконувати свої виховні завдання.

Питання відповідального батьківства розглянуто з точки зору різних легітимних і взаємопов’язаних аспектів. Наголошено на основні аспекти українського виховання і формації дітей. Усвідомлюючи, що молодь через деякий час становитиме ядро української національної інтелігенції, буде провідною силою як у сфері виробництва й управління суспільством, так і сфері культурного життя і духовності, держава повинна забезпечити формацію національних та загальнолюдських духовних й гуманістичних ціннісних орієнтирів учнівської і студентської молоді. А сім’я є і повинна бути першою й основною школою суспільного життя: у ній, як у спільноті любові, самовіддання є законом, що дає напрямок і зумовлює зростання.

У третьому розділі – «Сімейна політика держави: підходи до визначення та основні проблеми» – здійснено розгляд комплексного і збалансованого підходу в питанні формування і реалізації сімейної політики.

Розглянуто комплексний підхід по формуванню шкали життєвих цінностей і пріоритетів та підготовку до життя в Подружжі. Цей підхід повинен знайти своє відображення у формуванні і втіленні Національної стратегії зі збереження, формування і підтримки інституції сім’ї. Дана стратегія передбачає подальше розроблення і впровадження програм, що забезпечують відповідну підготовку до подружнього життя. Ця підготовка розділена на три основні етапи – дальша, ближча і безпосередня. Враховуючи практичну відсутність кваліфікованих фахівців з соціального супроводу і підтримки сім’ї, які можуть виконувати ці комплексні завдання вказується на необхідність створення Державного інституту родини і подружнього життя. Проаналізовано роль і вплив засобів масової інформації на формування дітей та батьків і наголошено на необхідності використання Державою свого пріоритетного права на ведення пропаганди сімейних цінностей, максимально використовуючи належний їй медіа ресурс. Звернено увагу на необхідність розробки і прийняття різних законодавчих актів, які забезпечують виконання цієї стратегії. Взято до уваги важливість національного виховання, яке формує повноцінну цілісну особистість, індивідуальність, яка високо цінує свою громадську, національну й особисту гідність, честь і совість. Також необхідно визнати і оцінити громадські рухи і організації, які займаються сімейною тематикою і які в різний спосіб, під різними назвами та на різних рівнях задіяні в працю для сім’ї, враховуючи особливості, цілі, впливи й методи кожної з них. Загалом звернено увагу на особисту відповідальність кожного для збереження й підтримки цінностей і вимог сім’ї, виявляючи їй особливу любов.

Констатовано, що не залежно від змін, які відбулися в економіці, культурі і політиці України за останні роки і які безумовно торкнулися сфери сімейних відносин, сім’я залишається базовим соціальним інститутом. Підтримавши сім’ю в конкретних ситуаціях, а також активізувавши і укріпивши її внутрішні сили ми надамо змогу сім'ї бути достатньо незалежною частиною суспільства і як наслідок позитивно впливати на навколишній світ. Зокрема це стосується народження дітей. Відкритість до зачаття і народження дитини не визначається подальшим матеріальним забезпеченням (хоча воно є суттєвим) і не кількість коштів збільшують народжуваність, а передусім значне підвищення цінності дітей в свідомості осіб, які їх народжують.

Тому необхідна ретельно вивірена і логічно збудована система сімейної політики. Держава має можливість реалізовувати сімейну політику за допомогою наступних інструментів: юридичних норм, фінансової і матеріальної допомоги та допомоги у формі послуг. Нажаль ця концепція, яка в цілому знаходить своє відображення в державних документах, не підкріплюється ресурсами. А постанова чи програма уряду чи ради не може принципово змінити ситуацію. Окрім того в суспільстві є дуже виразними втрата довіри громадян до політичних інститутів і відчуженість від влади. Для зміни цієї ситуації необхідні конкретні дії і до першочергових умов, завдяки яким можлива взаємодія сім’ї і держави, ми відносимо наступні.

По-перше, забезпечення максимально можливої зайнятості через різні форми власності, при якій за нормальну працю сім’я отримувала б прибуток, здатний підтримати нормальний рівень життя. По-друге, введення системи кредитів, і не тільки пільгових під реальні для пересічних людей відсотки, для зміцнення матеріальних позицій сім’ї, зокрема для придбання і будівництва житла. Останнє має особливе значення і вимагає спеціальної житлової політики держави. По-третє, розвиток системи установ соціального обслуговування населення і підготовка армії кваліфікованих соціальних працівників.