ДУХОВНО-ЦІННІСНІ ОРІЄНТАЦІЇ У ПОСТКЛАСИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ ОСВІТИ



Название:
ДУХОВНО-ЦІННІСНІ ОРІЄНТАЦІЇ У ПОСТКЛАСИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ ОСВІТИ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

 

У «Вступі» обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, сформульовано положення, що становлять наукову новизну роботи, розкрито значення результатів, наведено дані про їх апробацію, особистий внесок здобувача, визначено структуру й обсяг дисертації.

У розділі 1 «Теоретико-методологічні засади аналізу ціннісно-соціокультурного аспекту посткласичної освіти» проаналізовано духовно-ціннісний стан сучасної освіти, розглянуто науковий ступінь розробки теми дисертації, здійснено концептуальне осмислення базових понять дослідження, обґрунтовано вибір методологічного інструментарію для даної роботи.

У підрозділі 1.1 «Парадигмальні зміни в освіті у другій половині ХХ – початку ХХІ століть» проаналізовано тенденції наростання розвитку парадигмальних змін у освіті. Встановлено, що провідною цінністю посткласичної освіти стає саморозвиток дитини у вільних формах діяльності при перенесенні акценту з універсальних характеристик особистості на її індивідуальні особливості. Водночас на освіту покладаються нові функції: подолання екзистенційної самотності й форм відчуження особистості (екзистенціального, соціального, психологічного, педагогічного), що привносить в освіту «діалогіку партнерства» й зміцнює значення її світоглядних і духовно-ціннісних компонентів на тлі сучасної ціннісної інверсії й світоглядної розгубленості; відновлення смислової цілісності культурного поля, що орієнтує освіту на подолання сцієнтизму й утвердження принципів гуманітаризації й гуманізації, актуалізації загальноприйнятої системи пріоритетів і цінностей з уникненням крайнощів «єдності без різноманіття» й «різноманіття без єдності».

Проаналізовано виклики й проблеми, що постали перед сучасною освітою. По-перше, необхідність подолання залишкових проявів класичної освітньої парадигми, що породжують низку протиріч: між системно-соціальною функцією освіти з орієнтацією на розвиток людини й вузькою спеціалізацією освіти (з метою уникнення підпорядкування вищих освітніх цілей утилітарним, відчуження «школи послуг» від духовно-ціннісного аспекту); між задекларованим правом і соціальними обмеженнями щодо отримання якісної освіти; між модернізаційними й традиційними формами організації освіти. По-друге, розпад колишнього сталого освітнього простору. Все це потребує оновлення аксіосфери сучасної освіти.

Встановлено, що незважаючи на плюралізм посткласичних філософсько-освітніх концепцій, їх можна згрупувати навколо розв’язання фундаментальних освітніх проблем: узгодження інтересів суспільства й особистості, традиційних та інноваційних підходів, цінностей та «позитивних» знань, модульної дискретності й безперервності освіти; подолання редукції духовності до розуму й заміни цінностей інформацією. Зроблено висновок, що для посткласичної філософії освіти ключовим завданням стає пошук нових шляхів формування ціннісних орієнтацій, здатних практично реалізовувати теоретичні знання й перетворювати їх на ефективний засіб формування духовно-ціннісного світу особистості й ціннісних мотивів її життєтворчості.

У підрозділі 1.2 «Наукові розвідки у сфері парадигмальних засад духовно-ціннісного компоненту освітньої діяльності» показано, що тема духовно-ціннісних орієнтацій має не тільки загально-філософське значення, а простежується впродовж всієї історії освіти. У філософських ученнях, що розглядають проблему людини, практично завжди порушуються питання, пов'язані з ціннісними орієнтаціями особистості, – в античній філософії (Сократом, Платоном, Аристотелем, стоїками, епікурейцями), в середньовічній філософії (Тертуліаном, блаж. Августином, святителями Василем Великим та Іоанном Златоустом), у філософії Відродження й Нового часу (Л. Валла, Піко делла Мірандолою, М. Монтенем, Ж.-Ж. Руссо, Е. Роттердамським, Б. Паскалем), у класичній німецькій філософії (І. Кантом, І.-Г. Фіхте, Й. Шеллінгом, Г.В.Ф. Гегелем, Л. Фойєрбахом, К. Марксом), у філософії XX ст. (К.-О. Апелем, М. Бахтіним М. Бубером, О. Больновим, Ю. Габермасом, Дж. Дьюї, М. Гайдеггером, П. Фрейре, Ж.-П. Сартром, К. Ясперсом, К.-Г. Юнгом, Е. Фроммом, М. Шелером). Вагомий внесок у дослідження ціннісного становлення особистості здійснила російська релігійна філософія (М. Бердяєв, І. Ільїн, М. Лосський, В. Соловйов, П. Флоренський, Г. Флоровський). Вітчизняними дослідниками проблематики духовних цінностей в освіті є відомі мислителі – Б. Грінченко, М. Гоголь, В. Зеньковський, О. Кониський, П. Куліш, І. Огієнко, І. Пулюй, С. Русова, Г. Сковорода, П. Юркевич.

Нові соціокультурні реалії ставлять перед освітою інші вимоги, накреслюючи завдання навчання й виховання в контексті культури, визначаючи такі перспективні вектори розвитку, як критичне мислення й свобода, ціннісно-смислове звернення до духовних основ буття, культуротворчої діяльності та інших гуманістичних принципів, які дозволять проаналізувати феномен освіти як один із механізмів трансляції духовних цінностей, що переважно складається з актів пізнання, а не передачі й накопичення інформації.

Духовний розвиток особистості є предметом досліджень багатьох сучасних філософів (В. Андрущенка, І. Денисенко, В. Довбні, С. Єфімової, К. Карпенко, В. Кізіми, В. Корженка, С. Клепка, С. Кримського, М. Култаєвої, В. Лозового, О. Мілової, В. Огнев’юка, Г. Подолян, В. Пікельної, Е. Проценко, І. Радіонової, Н. Радіонової, І. Степаненко, Н. Ткачової, О. Тягла, O. Федоринової, Н. Хамітова, І. Шеремет та ін.); психологів (І. Беха, М. Боришевського, М. Гончаренка, А. Денисюк, О. Зеличенка, О. Климишин, Н. Кордунової, Д. Леонтьєва, В. Москальця, Б. Нічипорова, Е. Помиткіна та ін.); педагогів (І. Бужиної, С. Гессена, К. Журби, І. Зязюна, Ж. Петрочко, Г.Сагач, М. Сови, К. Фоменко та ін.)

На підставі проведеного аналізу зроблено висновок, що сучасна духовно-ціннісна освіта повинна бути націлена на подолання штучного розриву людини й буття, цілей і результатів діяльності людини. Її стратегічною метою має бути формування таких духовно-ціннісних основ особистості, які стали б запорукою її продуктивної життєдіяльності, адекватної адаптації до нових швидкоплинних умов, оптимальної поведінки в багатовимірних, кризових і форс-мажорних ситуаціях, що вимагають від людини максимально відповідальних, виважених рішень.

У підрозділі 1.3 «Специфіка концептуального базису та методології дослідження» розкрито особливості філософсько-освітньої методології дослідження духовно-ціннісних орієнтацій у ситуації поліпарадигмальності, яка є характерною для посткласичної філософії освіти.

Аналіз соціокультурного контексту сучасної освіти дав можливість визначення духовно-ціннісної парадигмальної орієнтації як самостійно-інституційованого феномену в межах, гносеогенетичному зв’язку й родинному полі сучасної посткласичної метапарадигми, яка як «парадигма-ніша» (С. Воронін) через взаємодію у спільному соціокультурному контексті різних локальних парадигм (Ю. Яковець) задає інтеграційне бачення складного обєкта.

Культурно-антропологічний вимір релігії, духовний сенс культурних надбань і досвід світоглядного визначення людини складають невід’ємну частину духовно-ціннісної царини людства. На підставі цих базових цінностей виокремлено три провідні у посткласичній філософії освіти підходи щодо визначення метаоснов, найбільш загальних і системоутворюючих парадигмальних засад духовно-ціннісного компоненту освітньої діяльності – екзистенціальний, культуроцентричний і релігійно-гуманістичний.

Дослідження духовно-ціннісних освітніх орієнтацій потребувало прояснення змісту категорій: «духовність», «цінності» й «духовні цінності». Духовність розглянуто як здатність людини до самотрансценденції (виходу поза межі себе), самовизначення, самотворчості, що відображає прагнення до інтеграції й гармонізації внутрішнього світу й взаємовідносин з оточуючим світом, надутилітарний ціннісний зміст і спрямованість життєдіяльності, що відображається у вчинковій царині. Цінності у дослідженні розглянуті в своєму гранично-ідеальному прояві: це те, що для людини є найдорожчим, особисто сакральним, у що вона вірить, до чого прагне, без чого не уявляє повноцінного життя. Духовні цінності розглянуті як світ надутилітарних значень, завдяки якому людина залучається до більш важливого й нескороминущого, ніж власне емпіричне існування, це окультурена й успадкована система відчуттів, емоцій, ідей, суттєвих для даного суспільства, сприйняття якої сприяє піднесенню людини, залученню її до світу духовності, як способу й образу справжнього буття.

          У розділі 2 «Змістовна характеристика духовно-ціннісних орієнтацій посткласичної філософії освіти» проаналізовано концепції екзистенціальної, культуроцентричної та релігійно-гуманістичної орієнтацій духовно-ціннісної освіти та виявлено їх внутрішньо - і метапарадигмальні сенси.

          У підрозділі 2.1 «Екзистенціальна парадигмальна орієнтація та ціннісно-світоглядна модернізація освітньої царини» досліджено можливості екзистенціальної орієнтації в контексті ціннісно-світоглядної модернізації освіти й формування здатності особистості до самоактуалізації через ідентифікацію з духовними цінностями-сенсами й самовизначення екзистенціальних смислів.

          Підкреслено, що в екзистенціально-особистісному духовному вимірі людина зорієнтована на сенс і спрямована до цінностей. Здатність до самотрансценденції як спрямованість на те, що існує зовні, й здатність до самовідчуження як можливість піднятися над собою й ситуацією дозволяють бути самовизначеною особистістю в духовно-ціннісному вимірі. Обґрунтовано освітню важливість екзистенціального самовизначення, що набуває особливого значення на тлі адаптації до нових мінливих й нестабільних умов сучасності.

          Відзначено, що передумовою актуалізації в освіті сенсожиттєвих цінностей є подолання класичного підходу до навчання, коли надаються неінтегровані знання без прояснення їх життєвого сенсу. У сучасній освітній ситуації формуванню світогляду й ціннісної сфери особистості на новому рівні сприяло б навчання не за окремими дисциплінами, а за проблемами (за В. Вернадським).

          Встановлено, що основною метою екзистенціальної орієнтації освіти є формування людини, що вміє гідно прожити життя, максимально використовуючи свій духовно-ціннісний потенціал і реалізуючи себе в соціально-значущій діяльності. Досягнення мети можливе при співпраці з дитиною у творчому освоєнні знань, що складається зі значущих для неї подій, та переході від уніфікації до варіативності навчання, що дає можливість дитині зробити ціннісний вибір.

Виявлено складність дослідження екзистенціальної освіти, яка пов'язана з питанням: чи можна при різноманітті ціннісних переживань і уявлень знайти їх загальний сенс? Пошуки відповіді привели до усвідомлення того, що в процесі ціннісного становлення особистості велику роль відіграє прагнення до увічнення або зміцнення своєї присутності у бутті, наповнення його значеннями й сенсами, не заданими раніше. Бажання досягнення нової якості життя закладене в різних цінностях і показує, що саме суб'єкт вважає необхідним для зміцнення свого буття та його змін у прагненні до досконалості. Це бажання можна вважати інтегральною ціннісною підставою екзистенціальної освіти.

На тлі глибоких відмінностей виявлено множину зв'язків, що об'єднують атеїстичний і релігійний варіанти екзистенціалізму: розуміння людини як істоти не досконалої, яка творить себе в повсякденному досвіді та випробуваннях; розуміння значущості особистісного начала в людині, її свободи, вибору, відповідальності; уявлення про прорив крізь пласт змістовних визначень до нового простору, який є недоступним виключно розумовим можливостям; розуміння моралі як живого досвіду переживання відмінного від звичайного стану, що засвідчує внутрішню зміну людини, підносить її на новий ступінь життя й вимагає поновлення зусиль для його утримання. Обидва напрями, по суті, є варіантами рішення проблеми духовної немочі сучасної людини й потребують подальшого осмислення в філософсько-освітньому просторі утвердження пріоритету духовного в людині.

У підрозділі 2.2 «Культуроцентрична парадигмальна орієнтація як фактор ціннісної трансформації посткласичної освіти» обґрунтовано значення культуроцентричної орієнтації для процесів культурної ідентифікації, культурного наслідування й «укорінення» індивіда в культурну традицію, які є засобами формування духовності, що зберігають значення в мультикультурному суспільстві.

На підставі аналізу теоретичних пропозицій виявлено незавершеність теоретико-методологічного оформлення культуроцентричної парадигмальної орієнтації. Встановлено затребуваність аналізу взаємозв’язків освіти і сучасної культури, що відповідає новому етапу розвитку цивілізації, уточнено роль сучасної культури в пошуку духовно-ціннісних освітніх орієнтирів.

Обґрунтовано евристичність концепції культуроцентричної освіти, що базується на ізоморфній тотожності систем освіти і культури й розглядається в єдності культурологічної суті змісту освіти, культурологічного особистісного підходу й духовно-ціннісного змісту культури. Ця концептуалізація дає можливості теоретичного обґрунтування й практичного втілення освіти, що визначається як культуроцентрична духовно-ціннісна освіта. Доведено, що культуроцентрична орієнтація передбачає «модернізацію» цивілізаційного аспекту змісту освіти завдяки розкриттю його духовно-ціннісної суті, що реалізується на підставі єдності процесуальної й змістовної сторін освітнього процесу.

Культуроцентрична освіта сприяє розвитку духовної культури особистості, фундаментом якої є духовні цінності, що утворюють своєрідну вісь свідомості, забезпечуючи стійкість особистості в умовах постмодерну. Провідною є ідея формування особистості на основі її максимального включення в процесі освіти в різні пласти гуманітарної культури, які є відфільтрованими на основі історичного досвіду «ідеальними» зразками людської діяльності, що відповідають потребам суспільства й розкривають індивідуальні якості людини. Водночас посткласична культуроцентрична орієнтація передбачає не стільки трансляцію новому поколінню того культурного змісту, носієм якого є покоління викладачів, скільки залучення до культурного руху, продовжуючи який, воно могло б створити свою особистісну духовну культуру.

Культуроцентрична освіта насамперед орієнтована не на відокремлені знання, а на засвоєння елементів культури, на діалог між культурами, обмін культурними цінностями. Тому її становлення неможливе без урахування проблем полікультурної освіти, що є особливо затребуваним в мультикультурному, глобалізованому світі.

Розглянуто питання про співвідношення світської та релігійної культур і їх місця в сучасній освітній царині. Виявлено специфіку вітчизняної культурної ситуації, екстремальний і нестійкий характер якої зумовлений не тільки загальними тенденціями розвитку культури постмодерну, а й підвищеною «ідеаціональністю» української культури в порівнянні з західною. Через це сучасні постмодерні тенденції можуть компенсуватися культурним ядром традиційного суспільства, наприклад, завдяки симфонії світської і релігійної культур.

У підрозділі 2.3 «Релігійно-гуманістична духовно-ціннісна парадигмальна орієнтація, загальноосвітній контекст» сформульовані ціннісно-світоглядні основи релігійно-гуманістичної концепції духовно-ціннісної освіти.

 

На підставі аналізу теорії (М. Грімміт, М. Закович, Ф. Козирев, М. Лагодич, І. Метлік, Н. Петренко, І. Радіонова, Дж. Сілі, В. Скотний, Н. Смарт, Дж. Халл) і практики (Бразілія, Велика Британія, Греція, Ізраїль, Норвегія, Туреччина, Швеція) релігійної освіти уточнено сенс поняття «релігійна освіта», що не співпадає ні з конфесійною релігійною освітою, яка має доктринальну спрямованість і націлена на залучення до певної віросповідної традиції, ні з релігієзнавчою освітою, мета якої є переважно науково-інформативна. Уточнено мету, завдання, місце неконфесійної релігійної освіти, в якій релігія розуміється не як закон чи факт, а як дар і в якій на перше місце в цілепокладанні, в методиці викладання і в етиці викладача виходить педагогічна складова. Така релігійна освіта включає екзистенційні й культурологічні контексти й постає як потужний ресурс розвитку особистості, створює сприятливіші, ніж в конфесійній освіті, умови для формування релігійної ідентичності учнів на критичній основі, й сприяє адаптації учнів до життя в плюралістичному суспільстві. На відміну від релігієзнавчої освіти, неконфесійна релігійна освіта, побудована на гуманістичних засадах, є більш ефективною для вирішення завдань духовно-ціннісного розвитку особистості, оскільки наголошує на духовно-ціннісних суб'єктивних формах знання й залученні до освітнього процесу екзистенційно значущих переживань. Ціннісно-інтегративний характер релігійно-гуманістичної освіти полягає також в її здатності вирішувати завдання етичного й естетичного виховання, попереджувати учнів від небезпечних наслідків недоброякісного релігійного досвіду, впливати на внутрішній світ і вчинки особистості, в тому числі і в нерелігійних сферах діяльності, розвивати здатність до міжкультурної комунікації, у цілому удосконалювати суспільно значущі аспекти індивідуальної релігійності, виконуючи двоєдину функцію соціалізації та індивідуалізації особистості. Обґрунтовано, що релігійно-гуманістична освіта повинна будуватися не на ідеологічній, а на предметній підставі, використовуючи гуманітарні технології, а її навчальні курси мають бути визнані гуманітарними предметами. Методологічний ресурс вирішення проблеми заснування духовно-ціннісної освіти на релігійних цінностях, що не розділяються всіма, може бути знайдено у використанні неіндоктринальних методик, розроблених на принципах феноменології та конструктивізму (Ф. Козирев).

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины