ПОСТНЕКЛАСИЧНІ ПЕРСПЕКТИВИ КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЇ ПСИХОЛОГІЧНИХ ПРАКТИК :

Краткое содержание

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтована актуальність дослідження; виявлений ступінь її наукового опрацювання; визначений зв'язок із науково-дослідною роботою кафедри, де виконана дисертація; вказаний об’єкт і предмет дослідження; проаналізовано застосовані в роботі методи і принципи; сформульовані мета, завдання та наукова новизна положень, що виносяться на захист; розкрите теоретичне й практичне значення роботи; наведені дані про апробацію дослідження; показана структура дисертації.

    У першому розділі “Філософсько-методологічний аналіз історичних передумов сучасної концептуальної розгалуженості психологічної теорії та практик” аналізуються спроби вписати психологічні практики в поле психологічної науки, та методологічні форми, що використовувалися для організації психологічного знання на різних етапах його розвитку. З огляду на хаотичне співіснування психологічних теорій та практик розглядається можливість, в контексті філософії науки, визначити ступінь застосовності різних методологічних концепцій до сфери психологічного знання. Зокрема, розглянуто застосовність та функціональність понять: парадигми Т.Куна, науково-дослідницькі програми І. Лакатоса, теми Дж. Холтона, дослідницькі програми М. Ахундова та С. Ілларіонова –  до сфери психологічного знання. Констатується невідповідність емпіричного досвіду, що його постачають психологічні практики, класичному ідеалу об’єктивності, на який орієнтована здебільшого психологічна наука. А саме: неможливість застосування загальних правил побудови та верифікації психологічного знання, та принципова складність з універсалізацією вимірювальних процедур та засобів діяльності суб’єктів психологічних практик. Вищезазначене змушує багатьох психологів, зорієнтованих на класичний ідеал, говорити про відсутність відчутного прогресу психологічної науки. З позицій постнекласичної методології переоцінюється бурхливий розвиток психологічних практик, що відбувався та відбувається паралельно зі становленням теоретичного знання і багато в чому завдяки цій паралельності.

Виходячи з розробки сучасних методологічних форм наукової діяльності І. С. Добронравовою, В. А. Рижком, Л. І. Сидоренко, В.Л. Чуйком показана застосовність таких форм концептуалізації, як концепції та дослідницької програми –  для організації психологічного знання.

В першому підрозділі першого розділу «Філософсько-методологічний аналіз історичного розвитку психології та його підвалини» аналізуються спроби методологічного самовизначення психології та оцінюється науковий потенціал таких спроб  з сучасних – постнекласичних позицій розвитку науки.

Розглядаються найпоширеніші шляхи  впорядкування та пошуку відповідної форми організації психологічного знання :

1) занурення існуючих теоретичних моделей в новий контекст та

2) метафоричне використання природничо-наукових моделей в психології.

Відмічено, що на першому шляху психологічні практики, розкриваючи “операціональний бік” бачення реальності, сприяють подальшій організації психологічного знання. В другому випадку, коли йдеться про метафоричне переосмислення нелінійних моделей, психологічні практики створюють емпіричний базис для адекватної інтерпретації запозичених моделей, а отже — для створення нової системи абстрактних об’єктів через урахування експериментальних даних, теж сприяючи створенню адекватної форми упорядкування отриманого знання.

Проте, дані побудови оцінені як недостатні, аби в подальшому стати повноцінними науковими моделями. Пропонується розглянути таку форму концептуалізації, як теорія, в якості регулятивної ідеї, з розумінням того, що далеко не всюди цей рівень  концептуалізації знання може бути здійснений.

Попередні форми концептуалізації, такі як концепт, концепція, що дозволяють, окрім наукового відображення елементів дійсності, зафіксувати сам процес її освоєння та трансформації, в цьому сенсі оцінені як більш спроможні до адекватної наукової організації психологічного знання. І саме дослідницькі програми, які, за І.С. Добронравовою, є не «формою наукового відображення дійсності, а формою її наукового освоєння, яка визначає спосіб діяльності вчених по отриманню нового знання про певний фрагмент дійсності», пропонується розглянути як одну із найбільш вдалих форм концептуалізації.

Нарешті, аналізуються можливості осмислити розгалуженість психологічного знання, виходячи з методологічної концепції В. Стьопіна про типи раціональності. Виявлені евристичні  для нашого дослідження перспективи, що відкриває постнекласична методологія науки. Зокрема, плюральність психологічних практик можемо розглянути як некласичний етап розвитку психології, який не знецінює попередній - класичний, а тільки переоцінює накопичений ним досвід пізнання, визначаючи межі його застосовності. Так, наприклад, увиразнюється  обмеженість класичного методу в психології та пов'язаних з ним біхевіоральних практик, які спрацьовують в розв'язанні деяких точкових труднощів через переформування поведінкових реакцій, проте виявляються неефективними в вирішенні екзистенційних проблем.

В другому підрозділі «Плюральність психологічних практик на некласичному етапі розвитку психології» обґрунтовується погляд на  психоаналіз і його подальші варіації як на некласичні практики. Виділяються деякі елементи, що виходять за межі некласичного типу раціональності. Мається на увазі присутність різних ціннісних орієнтацій в теоріях З.Фрейда, К.Юнга та Е.Берна, які за доволі схожих засобів спостереження зумовили появу різних структурних моделей людської психіки. Також зміщення акценту в теорії функціональних систем П.К. Анохіна з причини виникнення феномена на виникнення діючої причини; ідеї Д.М. Узнадзе та С.Л. Рубінштейна щодо наявності системи, інкорпорованої в людську тілесність і психіку, яка неуникно та несвідомо визначає їх прояви. Це вже ідеї, співзвучні подальшим розвідкам в межах концепції габітусу. Припускається, зважаючи на вищевказані елементи, що риси постнекласичного типу раціональності з’явилися в психологічних практиках задовго до виникнення самого цього терміну. Висувається гіпотеза, що такі практики, можливо, тому й не були включені до класичної науки, бо є постнекласичними за своєю природою.

Пропонується обраним в якості робочого поняттям «психологічні практики» позначити вид людиномірної діяльності (різного ступеню інституалізації), пов’язаний з освоєнням та перетворенням феноменів людської психіки.

У другому розділі “Постнекласичний підхід як умова концептуалізації діалогічних психологічних практик” розглядається розвиток психологічних практик, від моменту відкриття «ери наукової психотерапії» психоаналізом до наших днів крізь призму постнекласичного мислення. Народження психології в якості окремої дисципліни – розглядається у зв’язку з виникненням комунікативного середовища, в якому в результаті складного процесу конструювання та виробництва ідей виникли й відповідні умови для концептуалізації отримуваного емпіричного досвіду.

Під виникненням комунікативного середовища розуміється такий феномен розвитку психологічних практик, коли комунікативні навички, вміння пояснювати невимовне та тривіалізувати феномени психічного життя людини вийшли на передній план. Набуття даних навичок та вміння їх ефективно використовувати замінило у низці випадків медичну, біологічну або релігійну освіту.

Розглянуто діалогічність психологічних практик як ознаку їхньої не-класичності, відштовхуючись від визначення діалогічності як «конструкту некласичної епістемології» Л. О. Шашковою та погляду на діалогічність як ознаку не-класичності в працях В.І. Аршинова. Ця риса забезпечує можливість подальшої  концептуалізації психологічних практик на основі самовизначення та існування індивідуальності в комунікації, в тому числі – науковій. Розуміння діалогічності базується на концепції М. Бахтіна, в якій діалогічність – це відкритість свідомості та поведінки людини оточуючій реальності, її готовність до спілкування «на рівних», дар живого відгуку на позиції, судження, думки інших людей, а також здатність викликати  відгук на власні висловлювання

Саме тому в предметному полі даного дослідження опиняються психологічні практики психоаналітичного походження, тобто такі, які  є діалогічними за своєю природою та явним чи непрямим чином посилаються на засадничі для психоаналізу положення. Внаслідок подальшого або паралельного теоретичного осмислення їхні вихідні абстрактні об’єкти занурюються у нову концептуальну мережу, де вони можуть існувати несуперечливим чином, являючи собою неявну екстраполяцію психоаналізу у нові психологічні моделі.

В першому підрозділі «Діалогічність психологічних практик як ознака їхньої не-класичності» розглядається діалогічність психологічних практик, та її характерні риси.

Досліджується можливість  проявитися людині дискурсивно як духовній істоті, а не як природному об’єкту або механізму. Редукція людини до механістичної моделі, хоча й зручна для класичного мислення (як було показано на прикладі Ж. О. де Ламеттрі, біхевіоризму, когнітивної психотерапії, тощо), але обмеженість можливостей суб’єкта засвідчити об’єктивність предмету психології в рамках класичного мислення є неукникною.

Відзначається її рефлексивний характер та рекурсивність в контексті психологічних практик (що стосується усіх учасників терапевтичного процесу) - оскільки діалогічна включеність виступає своєрідним каталізатором при отриманні знання про себе та змін у відповідності до цього знання.

Виявляється обмеженість класичної ідеалізації про можливість застосування до людини інженерної установки – оволодіти, керувати, програмувати, а також природничо-наукової каузальності – обмежитися описом процесів та вихідних умов задля отримання сценарію розгортання даних процесів.

Відзначається важливість методу психоаналізу, введеного для розшифровки (співвіднесення означаючого та означуваного), межі застосовності якого сягнули набагато далі, ніж конкретно-наукова проблематика, створивши умови для виходу в поле міжлисциплінарності. Ця потенційна можливість була реалізована наступними поколіннями психоаналітиків, лінгвістів, філософів, а також митців - при дослідженні людиномірних надскладних систем (мови, психіки, тілесності, тощо)

В другому підрозділі «Різновиди діалогічності психологічних практик в контексті різних типів  раціональності» розглядається власне діалогічність психологічних практик на класичному, некласичному та постнекласичному етапі їхнього розвитку.

Зазначено, що в основі повороту до некласичного етапу розвитку психологічних практик лежало переосмислення методу і предмету дослідження. Методи класичного дослідження і класичний дискурс як складові відповідних психологічних практик були адекватні своєму предметові, що ним була психіка в фізіологічних аспектах її існування. Відколи бачення психіки стало невпинно виходити за межі фізіологічних проявів, довелося шукати інші методи й інші практики. Лінгвістичний поворот в філософії надав додаткових інструментів для дослідження, опису та впливу на психологічну реальність.

Відмічається, що для психологічних практик, що з’явилися та \ або розвиваються за доби постнекласики, домінування впорядкованих та чітких типових стратегій стає розкішшю, що дорого коштує та замало працює. Так, орієнтація на інші типи раціональності призводить до ігнорування або спроби уникнути неуникного — а саме, випадкових впливів в процесі становлення та самоорганізації психічного простору. Такі впливи можуть породжуватися і раптовими життєвими обставинами, і присутністю терапевта та взаєминами з ним. 

В якості гальмівного фактору виокремлюється внутрішньо закріплена класична посилка розділяти сутність та явище —  зазначається, що її наявність може спричиняти, відповідно, такий же розподіл і на рівні пацієнта. Це може призвести — і часто призводить — до плутанини та порушення об’єктивності, особливо коли психіка вже розглядається як нелінійна та здатна до самоорганізації система. Такі системи, як відомо,  характеризуються незворотністю процесів, що в них відбуваються, а отже спостереження за ними не може передбачати певної абсолютної точки відліку, звідки — через численну низку проявів — можна було б вдивитися в сутність.

Таким чином, ми зауважуємо, що теоретично навантажені спостереження, реєстрація та класифікація явищ людської психіки є обов’язковими, але недостатніми умовами її наукового дослідження. Після М.К.Мамардашвілі ми визнаємо принципову неможливість розрізнити сутність та явище живих систем, що стають. Варто зважати на їх “принципову нероздільність в термінах абсолютного спостереження ззовні” та на те, що “саме життя свідомих істот є “експериментальним” в широкому сенсі цього слова”.(М.К. Мамардашвілі)  Діяльнісний підхід, що враховує обидва наведених моменти, є суттєвим та необхідним  доповненням для побудови психологічного наукового знання, дозволяючи  досліднику не тільки відшукувати та вбачати в наявному “матеріалі” близькі йому теоретичні схеми, а й свідомо включити себе в процес, свідомо ж покладаючи відкритість можливого. Тобто, як проголошує максима екзистенційної терапії, не маніпулюючи об’єктом, а звертаючись до іншого — суб’єкту - “усім своїм єством”. А відтак - для досягнення об’єктивності пізнання — як мінімум, зберігати та розвивати риси дискурсивності в терапевтичному процесі, утримуючи дискурсивність діалогічного типу в якості регулятивної ідеї.

У третьому розділі «Постнекласична методологія як засіб концептуалізації психологічних практик» аналізуються успішні стратегії застосування філософії науки в якості практичної філософії через дослідження постнекласичних практик В.Аршиновим, Л.Бевзенко, В.Будановим, Г.Гутнером, І.Добронравовою, І.Єршовою-Бабенко,   Л.Киященко, В.Кизимою та ін. російськими та вітчизняними філософами.

Враховуючи людиномірність психологічних практик, розглядається співвідношення цілей та цінностей їхніх учасників, спираючись на  роботи І. Канта, К.Апеля, І.С. Добронравової, П.Тищенка, Л. І. Сидоренко по даній проблематиці. Окреслюється проблематичне поле співвідношення свободи та відповідальності усіх суб’єктів психологічних практик.

В першому підрозділі «Концептуалізація як форма організації психологічного знання, що може виступити достатнім засновком його інституціонального оформлення» розглянуті приклади успішної інституалізації психологічних практик, що оперують схожими ідеалізованими об’єктами та методами схематизації емпіричних ситуацій. Наводяться вісьові концепти – як еволюція понять, широковживаних в більшості психологічних практик (як-от неусвідомлюване, архетипи, свідомість), що можуть бути представлені як відкрита множина смислу.   Намічені перспективи створення єдиного — багатовимірного - методологічного простору, за допомогою вісьових, наскрізних концептів, які не є наперед заданими у всій своїй повноті та здатні актуалізувати або нарощувати певні елементи цієї множини, залишаючись “на орбіті” основного смислового “ядра” низки практик.

Водночас відзначена принципова несумірність психологічних практик, що сходять до різних концепцій / концептів, та співіснують на єдиному географічному, але в різних методологічних просторах.

В другому підрозділі «Ціннісні орієнтації суб’єктів постнекласичних психологічних практик як вихідний пункт концептуалізації таких практик» наводиться погляд на терапевтичну ситуацію як на ситуацію постнекласичну. За таких умов свідомий вплив на подальший перебіг подій осмислюється як неоднозначний, як такий, що має кілька сценаріїв розв’язання. Наголошується на важливості відстежування власної позиції суб’єкта, через рефлексивність, комунікативність та діалогічність. При цьому суб’єктами практик вважаються усі учасники комунікативного середовища окремо  узятих психологічних практик. 

Саме на цьому рівні прийняття загальнолюдських цінностей відкритість до конкретних цінностей Іншого мислиться як можливе. Адже в ситуації інтерсуб’єктивної непевності, в якій найчастіше  розгортаються психологічні практики, і усвідомлення неусувності цієї непевності, відкривається вимір рефлексивності над власною свободою та відповідальністю.

Висловлюється гіпотеза, що постнекласична перспектива консенсусу між представниками різних психологічних практик можлива через аксіологічний рівень їхньої концептуалізації. Враховуючи людиномірність здійснюваних практик, та трансдисциплінарний характер філософсько- методологічних моделей постнекласичного типу, саме аксіологічний аспект психологічного знання — за умови його концептуалізації — може стати наскрізним стрижневим елементом для становлення єдиної психологічної науки.