СОЦІОКУЛЬТУРНА САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, формулюється мета і завдання дослідження, визначено об’єкт та предмет дослідження, визначається методологічна база дослідження, розкривається наукова новизна його результатів, теоретичне і практичне значення. Наводяться дані про апробації та публікації основних результатів дослідження.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні проблеми самоідентифікації особистості» – проведений загальний теоретичний аналіз феноменів ідентифікації та самоідентифікації особистості, розглядаються місце і роль самоідентифікації у процесі формування особистості, її самореалізації та інтеграції в соціальне середовище.

Проблема ідентифікації особистості є актуальною й дискусійною як у зарубіжній, так і у вітчизняній науці. Зокрема, увага філософів та педагогів до цього феномена пояснюється тією обставиною, що особистість постійно перебуває в багаторакурсній системі стосунків мікро- і макросоціального опосередкування. Ми вважаємо, що ідентифікація передусім означає стимулювання специфічного соціально-психологічного мислення, пов’язаного з циклами процесів ототожнення і відчуження кожним індивідуальним або груповим «Я» себе з тими, хто перебуває поруч. Ідентифікація забезпечується також і формуванням певних взірців, які слугуватимуть референтними зразками, та ідеалів, які виконують завдання контролю та порівняння.

Методологічною основою всебічного осмислення ідентифікаційних процесів виступає багата філософська спадщина з проблем самовизначення, самовдосконалення і самореалізації особистості. Сократівське «пізнай самого себе», триєдність розуму, пам’яті і волі Аврелія Августина, раціональний, логічний початок соціальної антропології епохи Відродження і Нового часу (Ф. Петрарка, Р. Декарт, Б. Паскаль), пошуки самого себе у Г. Сковороди, фіхтеанське самоутвердження, «загальна самосвідомість» Г. Гегеля, міркування про самоідентичність людини Ж.-П. Сартра, «розпач-виклик» особистості, що самоідентифікується, бажаючої стати творцем свого «Я» у С. Кьєркегора, невтомна боротьба індивіда із самим собою й оточенням за своє «справжнє Я» у М. Бердяєва, комунікативна практична філософія постмодернізму (Ж.-Ф. Ліотар, К.-О. Апель, Ю. Хабермас), що проголосила принцип рівносуб’єктності всіх учасників дискурсу – все це суттєві кроки до сучасного розуміння змісту і соціальної функції самоідентифікації особистості.

З кінця 80-х рр. проблеми ідентифікації і самоідентифікації особистості привернули увагу багатьох закордонних і вітчизняних дослідників, що було пов’язано з процесом демократизації, краху тоталітарних режимів у Східній Європі, зростання національної самосвідомості і посилення тенденції індивідуального самовизначення в соціальному просторі. Усе це сприяло актуалізації соціальної потреби самовизначення особистості в системі суспільних взаємозв’язків і взаємодій.

Не викликає сумнівів і взаємопов’язаність цих понять, яку можна побачити вже у лінгвістичному корені термінів «ідентифікація», «ідентичність» та «самоідентифікація» – «іден». Аналіз різних підходів до даної проблеми дозволяє зробити висновок, що самоідентичність входить до складу ідентичності, ідентифікація є процесом становлення ідентичності, а самоідентифікація – процесом становлення самоідентичності. Два останні поняття важко розрізнити на практиці, адже людина постійно перебуває у пошуках та аналізі своєї самоідентичності, змінює свої вподобання, цінності, норми разом із суспільством, в якому живе.

Відтак у світлі сучасного філософсько-культурологічного дискурсу можна розмежувати процес ідентифікації, який слугує засобом формування ідентичності людини, та самоідентифікацію як важливу складову процесу соціалізації, в результаті якої відбувається формування власного «Образу Я» особистості.

Ідентифікація особистості передбачає ототожнення себе з іншим, групою, суспільством. Необхідність такого ототожнення викликана тим, що кожна людина потребує певного упорядкування своєї життєдіяльності, яке можливо отримати лише у товаристві інших людей. Для цього людина має прийняти ті цінності, звички, норми, спосіб життя, котрі притаманні цьому товариству. Відповідно, засвоєння всього вищеназваного робить життя індивіда передбачуваним та упорядкованим, позначає його приналежність до конкретної культурної групи. Це дозволяє визначити культурну самоідентифікацію як процес свідомого прийняття особистістю культурних норм та стандартів поведінки, усвідомленні системи цінностей і мови, свого «Я» з позицій тих культурних характеристик, які існують в певній спільноті, виявленні лояльності до них, самоототожненні себе саме з цими культурними зразками.

Самоідентифікація – усвідомлення людиною своєї приналежності до конкретної суспільної групи, спільноти, страти. Кожна людина має власні характерні риси, що відрізняють її від інших людей. Усвідомлення, виокремлення цих якостей, свого неповторного «Я» і є предметом особистісної самоідентифікації. Соціальна самоідентифікація виступає як основа для визначення життєвих стратегій у взаємовідносинах із соціальним оточенням. У процесі соціальної самоідентифікації особистість усвідомлює своє становище в суспільстві, визначає тип соціальних взаємозв’язків. Механізми особистісної і соціальної самоідентифікації настільки взаємопов’язані в дійсності, що їх роздільно можна розглядати тільки в процесі теоретичного аналізу, штучно абстрагуючись від однієї з цих сторін.

У ході дослідження процесу самоідентифікації ми звертаємо увагу на співвідношення понять самопізнання, самореалізація і самоідентифікація. Самопізнання – це проникнення у свій внутрішній світ, осмислення своїх духовних якостей. А самоідентифікація – самовизначення особистості в соціальній системі координат, усвідомлення своєї солідарності чи відчуження відносно інших соціальних груп. Тому самоідентифікація являє собою сукупність соціальних практик, а самопізнання може вести як до самоідентифікації в соціальному просторі, так і до «замкнення в собі». Самопізнання пов’язане з формуванням оцінних характеристик, що складаються у певну самооцінку людиною самої себе. Самооцінка індивіда виробляється на основі самоаналізу власних вчинків і об’єктивних результатів своєї діяльності, а також внаслідок співставлення своєї поведінки з поведінкою людей із свого оточення, що дозволяє йому робити висновки і, якщо необхідно, вносити корективи у свої дії, тобто здійснювати саморегулювання.

Розглядаючи самореалізацію через самоідентифікацію особистості, слід зазначити, що самоідентифікація пов’язана не тільки з ідентифікацією себе з певною особистістю, групою, а насамперед, із певними цілями, цінностями, принципами, ідеалами, смисложиттєвими орієнтаціями, зразками поведінки, з якими співвідносить себе людина, на які орієнтується у процесі самореалізації. Це означає, що самоідентифікуючись, особа свідомо обирає напрям та спосіб руху до самоздійснення, таким чином формуючи індивідуальну стратегію самореалізації, яка є продуктом свідомих прагнень і зусиль особи, а не побічним продуктом стихійних процесів наслідування, навіювання тощо.

У процесі розкриття та реалізації внутрішнього потенціалу людина, особливо в період юності, неодноразово змінює цілі, шукаючи більш реальні шляхи, способи їх досягнення, самозмінюється, шукаючи своє покликання, призначення, зростає, набуваючи досвіду, і в результаті цього саморозвивається. Таким чином, самоідентифікація неможлива без саморозвитку та особистісного саморуху. Адже саморозвиток – це цілеспрямований процес розгортання уже наявних задатків, здібностей, умінь, якостей чи зародження, становлення не присутніх раніше властивостей чи якостей, що сприяє самовдосконаленню та самореалізації Особливу роль набуває самоідентифікація особистості в кризовій ситуації подолання старої і становлення нової соціальної системи, коли в цілому суспільство характеризується нестійкістю. Унаслідок цього стає актуальним для кожної особистості пошук свого місця, статусу в суспільній структурі, коли людина повинна сама вибирати свою стратегію і визначення своєї ідентичності в нових для неї соціально-економічних, політичних та культурних умовах.

У другому розділі – «КУЛЬТУРА ЯК ПРОСТІР САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ» – зазначається, що культурна самоідентифікація є одним з найважливіших етапів і процесів культурного устрою кожного суспільства.

Поняття культурної ідентичності – різнопланове і багатовекторне. Структуризуючи його, можна виділити як історичні форми розвитку, так і сучасну типологію ідентифікації особи та спільноти. Досліджуючи особистісну ідентичність, виокремлюють вертикальний (у співвідношенні з віковими періодами) та горизонтальний (різні форми ідентифікації: статева, релігійна, етнічна) зрізи. Такий великий об’єм структурних елементів в системі поняття культурної ідентичності дозволяє досліджувати даний феномен в межах різних наук – філософії, культурології, психології, соціології та історії.

Людина не завжди усвідомлює параметри своєї культурної ідентичності, але весь набір засвоєних нею за життя елементів свідомості, поведінки, смаків, звичок, оцінок, мови та інших засобів комунікації мимоволі роблять її належною до деякої конкретної культури (не тільки етнічної, але й соціальної, професійної і т.п.).

Культурна ідентичність особистості – це перш за все, усвідомлене сприйняття норм і зразків поведінки та свідомості, системи цінностей і мови, а також усвідомлення свого «Я» з позицій культурних позицій, які усунуті в даному суспільстві.

Ідентифікація охоплює процесуальні аспекти формування ідентичності. Культурна ідентифікація – це самовідчуття людиною певної культури.

Узагальнюючи історичний досвід людства, можна виділити такі етапи розвитку культурної ідентичності: родова, регіональна, соціально-економічна, етнічна, національна, цивілізаційна, кожна з яких має власну внутрішню структуру та зовнішній прояв.

Для самоідентифікації особистості важливим є осмислення свого місця у суспільстві та культурі, а також саморозвиток, самопізнання та самоототожнення себе з культурними групами.

Наголошується, що наше суспільство постійно перебуває в умовах змін, які супроводжують політику, економіку, культуру та інші сфери нашого життя. Соціальні та культурні протиріччя, невизначеність культурних ситуацій, багатогранність соціальних ролей та групових норм, суперечливі аспекти взаємовпливу між поколіннями відображається у свідомості особистості. В результаті такого соціального різноманіття перед молодою особистістю постає проблема культурного вибору. Потреба створити свою структуру взаємин із іншими, свою систему ціннісних орієнтацій та пріоритетів, повноцінно відчувати себе частиною культурного середовища та усвідомлювати своє місце в ньому сприяє формуванню ідентичності особистості.

Сучасний світ володіє величезним потенціалом культури, проте через недостатній розвиток соціальних механізмів включення людей у світ прекрасного та формування навичок жити за законами краси, у значної кількості населення не напрацьовано відповідні ціннісні орієнтири та потреби наслідувати культурні традиції. Через це одне із завдань системи освіти та виховання – допомогти людині подолати означене протиріччя для того щоб особистість мала вибір і розуміла механізм цього вибору при власній самоідентифікації.

Сучасна система формування культури особистості ґрунтується на загальній освіті, на кращих зразках високого мистецтва різних жанрів. Феномен культури є одночасно і продуктом, і місцем творчості, і взаємозв’язком людини та творчості, що не підлягає роз’єднанню. Це не тільки світ знаків та артефактів, смислів та цінностей, музики та поезії. Саме людина здатна творити особливий вид енергії, що є культурою. Усвідомлення молодим поколінням феномену культури, прийняття його як власного і є процесом культурної самоідентифікації особистості, проте для безболісного проходження цього процесу необхідна освіта.

Також в розділі пiдкреслено наявнiсть в сучасному свiтi гострої свiтоглядної необхiдностi трансформацiї теоретичних пiдходiв до аналiзу i визначення проблем культурної самоiдентифiкацiї особистостi. Така необхiднiсть зумовлюється, насамперед, перетворенням соцiокультурного простору самореалiзацiї особистостi на середовище безкiнечних знаково-iнформацiйних реальностей, що функцiонують на основi непов’язаних мiж собою принципiв i критерiїв. В такiй ситуацiї людина виявляється позбавленою свiтоглядно-цiннiсних онтологiчних, моральнiсних, когнiтивних та естетичних орiєнтирiв, якi в попереднi епохи складали основу для культурної самоiдентифiкацiї та духовно-творчої самореалiзацiї особистостi. Натомiсть перед людиною вiдкривається розширена перспектива вибiркової дiяльностi щодо обрання знаково-iнформацiйних середовищ, найзручнiших для застосування своїх самореалiзацiйних здiбностей. Така дiяльнiсть позбавлена духовно-творчої фундаментальностi та соцiокультурної самоiдентичностi, натомiсть включає у власну структуру iмiтацiйнi засоби культурно-творчих проявiв особистостi. Завданням теоретичного описання сучасної соцiокультурної ситуацiї, на нашу думку, є перехiд на нове розумiння культури, яке включатиме не iмiтованi категорiї духовностi, моральностi, справедливостi, iстинностi тощо, а вiдверте, прозоре i толерантне розумiння того, що в межах сучасної iнформацiйної цивiлiзацiї основною iдентифiкацiйною формою самореалiзацiї людини стає здатнiсть обирати в множинi знаково-iнформацiйних реальностей, а також можливiсть безболiсного та нешкiдливого полишення, перемiщення, циркуляцiї мiж ними.

у третьому розділі – «Історичні етапи соціокультурної самоідентифікації особистості в Україні» – досліджується процес історичного становлення самоідентифікації особистості, від часів Козацтва, періоду української революції і особливо, перехід від людини «радянської» до сучасної української людини.

Зміни параметрів етнічних груп являють собою специфічну реакцію на зміну соціального середовища і є необхідною умовою виживання людини. Виходячи з цього, постає гостра необхідність культурного самовизначення таких груп. Зростання значення культурних відмінностей, плюралізація культурних форм, що спостерігаються в сучасній Україні, викликають різне ставлення до них з боку існуючих етнічних груп. Одні розглядають культурні зміни як загрозу для їхньої самоідентифікації, інші – як шанс для зміцнення своєї етнічної групи. Самоідентифікація виступає центральним елементом самосвідомості, пов’язаним з відповіддю на запитання «Хто Я?», «Хто Ми?», «Де наші корені?, з фіксацією свого стану в системі суспільних відносин. У науково-пізнавальному й прикладному сенсі винятковий інтерес становить дослідження механізмів культурної самоідентифікації, які акцентують рубіж (грань) процесу цієї самоідентифікації.

Радянський тоталітаризм майже сімдесят років примушував особистість до колективної ідентифікації з образом «будівника комунізму» – «радянської людини» і це стало основою для розмивання ідентичності більшості індивідів у тоталітарному суспільстві. Перехід України до демократичного громадянського суспільства, яке поступово вивільняється від патерналістської опіки держави, загострює проблеми самоідентифікації особистості, оскільки кількість джерел, зразків для ідентичності в демократичному суспільстві суттєво зростає.

Процес самоідентифікації «радянської людини» у вітчизняній історії поставав, насамперед, як руйнування історичної пам’яті українців, як зречення культурних (релігійних, політичних, правових, господарських та інших) традицій. Така самоідентифікація під ідеологічним та державно-репресивним тиском деформувала національну культуру, довільно обираючи з неї одні елементи («народні»), і штучно вилучаючи з неї інші («буржуазно-націоналістичні»), що нищило основу самоідентифікації особистості на етнічно-національному ґрунті. В результаті «радянська людина» засвоювала спотворений образ особистості як частини «нової історичної спільності – радянського народу», що в усьому відрізнявся від іншої частини людства.

Специфіка самоідентифікації особистості в сучасній Україні в цілому відповідає ситуації в пострадянських країнах – особистість: 1) стає менш ідеологізованою та залежною від держави; 2) схильна до толерантності в умовах політичного, світоглядного плюралізму та ринкової економіки; 3) виявляє тенденцію до зростання незалежності в справах, судженнях, вчинках (стосовно держави та суспільства в цілому); 4) має підвищену динаміку здобуття особистісної ідентичності, але і більшу динаміку її зміни чи втрати; 5) стає більш залежною від наявної в суспільстві соціальної ієрархії.

Здобуття державної незалежності Україною не призвело до «автоматичної» заміни зразків ототожнення і розрізнення в самоідентифікації особистості. Порушення в сфері самоідентифікації особистості призвели і призводять до розщепленої суспільної свідомості, втрати консенсусу стосовно орієнтирів соціального розвитку, непослідовності державної політики та інших деструктивних явищ в усіх сферах соціального життя. В умовах соціальних трансформацій, коли самоідентифікація з певною соціальною групою, місцем проживання, сімейним станом та іншими чинниками переживають кризу, для багатьох основою стабільності стала етнічно-національна ідентичність.

Самоідентифікація на основі етнічних та національних елементів все ще не здобула визначального характеру, оскільки рівень етнічної компетентності переважної частини населення є надзвичайно низьким. Саме тому образ «української людини» перебуває на стадії власного теоретичного та практичного становлення. Переважна більшість наших співвітчизників вже не ідентифікують себе з «радянською людиною», але певні елементи свідомості, способів соціальної взаємодії та норм і цінностей з комуністичного минулого все ж спотворюють індивідуальну та колективну самоідентифікацію.

В умовах плюралістичної демократії та громадянського суспільства зростає роль самоідентифікації особистості, тобто відносно самостійний від групового, колективного спосібу ідентифікації. Однак помилково вважати, що прийняття особистістю етнічної (етнічно-національної) ідентичності зменшує прояви її свободи. Навпаки, дані соціологічних досліджень Інституту соціології НАН України підтверджують, що колективні елементи в самоідентифікації особистості посилюють її соціальний статус, міру захищеності та впливу на стан суспільних справ.

Процес самоідентифікації особистості в сучасному українському суспільстві відзначається змінами як в структурних, так і в символічних компонентів. Деякі структурні чинники (соціальний статус родини, місце проживання, професійна належність та інші) самоідентифікації особистості зазнають значного соціально-економічного тиску в умовах кризової трансформації вітчизняного соціуму. Символічні чинники самоідентифікації особистості (мова, релігійна належність, етнічна належність) також перебувають у суперечливому взаємозв’язку із загальними процесами та відносинами в українському суспільстві. В основі суперечностей перебуває національна культура, яка потребує пристосування традиційної (до-модерної) етнічно-національної символічної картину світу, центральне місце в якій займає образ українського народу, до вимог сучасного глобалізованого світу без суттєвих втрат для етнокультурної ідентичності особистості.

На нашу думку, національна ідентичність є тим гармонізуючим фактором, який може поєднувати особистість із соціокультурною спільнотою, давати їй відчуття належності не лише до групи людей (як професійна, гендерна, ), а й відчуття «дому», спорідненості із землею та іншими людьми, які живуть на ній, що безперечно, має позитивний вплив у глобалізованому ХХІ, де існує криза та трансформація ідентичності особистості.

Головним дослідницьким завданням четвертого розділу – «ОСОБЛИВОСТІ соціокультурної самоідентифікації особистості в сучасній Україні» – є відповідь на питання про особливості самоідентифікації особистості в кризовому суспільстві та виявлення основних суперечностей самоідентифікації в контексті реального соціального середовища і культури.

За доби глобальних змін значна частина людства опинилася в ситуації кризи ідентичності. Наступ масової культури, інформаційної економіки та глобальної політики занадто сильно впливає на усталені образи національних культур, на визначальні соціальні інститути, вікові традиції та інші елементи соціального буття, які протягом багатьох століть впливали на процеси ідентифікації особистості. Технічні інновації, безперервна конкуренція індивідів, моральна безвідповідальність масової культури, руйнування усталених форм комунікацій, переоцінка ролі статі можуть призвести до втрати людиною не тільки усталених соціальних, але і природно-біологічних видових властивостей, що негативно  впливає на самоідентифікацію особистості в умовах глобалізації. У випадку ж сучасної ситуації в Україні, проблеми самоідентифікації особистості поглиблюються, насамперед, складним процесом соціальних трансформацій, пов’язаних з переходом від комунізму до демократії, від тоталітарного до громадянського суспільства.

Ми вважаємо, що проблема актуалізації національно-культурної самоідентифікації особистості в умовах глобалізації є закономірним явищем, що носить глибокий характер та дозволяє особистості краще проявити себе як всередині власного соціуму, так і в глобалізованому світі.

Пошук нової ідентичності в сучасному суспільстві є одним з самих важливих векторів соціокультурної динаміки, тому варто говорити, що самоідентифікація особистості – це безперервний процес, завдяки якому соціальний актор пізнає себе, конструює та створює життєві смисли, адекватні сучасній соціально-культурній ситуації. Остання ж характеризується трансформаціями в сфері національних культур, які змушені пристосовуватись до глобалізацій них процесів. Процеси глобалізації приводять до того, що суспільні відносини виходять за традиційні національно-державні межі, набувають характеру транснаціонального.

Здобуття нових вимірів національної самоідентифікації особистості за роки незалежності гальмувалось з багатьох причин. По-перше, більшість громадян зазнали стан зубожіння, невпевненості в забезпеченні власних прав та свобод. По-друге, відбувалось стрімке відчуження громадян від держави, яка потрапила в управління посткомуністичній номенклатурі та фінансово-політичним кланам і стала уособленням корупції, бюрократизму, казнокрадства та інших соціальних вад. По-третє, з руйнуванням «великої» батьківщини – СРСР у багатьох громадян розвинулось гостре почуття належності до малої Батьківщини – до власного краю, міста, містечка чи села. По-четверте, невиразна зовнішня політика до Помаранчевої революції сприяла тому, що в світі наших громадян сприймали як «інших росіян». Однак ці негативні соціальні явища гальмують, але не зупиняють процес побудови нової моделі самоідентифікації особистості в посткомуністичній Україні. Проте занадто тривалий період соціально-економічної кризи в цілому суперечливо впливають на самоідентифікацію особистості у вітчизняному суспільстві.

Сучасна людина: 1) стає однозначно менш ідеологізована та залежна в процесах пізнання суспільства від держави; 2) схильна до толерантності в умовах політичного, світоглядного плюралізму та ринкової економіки; 3) виявляє тенденцію до зростання незалежності в справах, судженнях, вчинках (стосовно держави та суспільства в цілому); 4) має підвищену динаміку здобуття особистісної ідентичності, але і більшу динаміку її зміни чи втрати; 5) стає більш залежною від наявної в суспільстві соціальної ієрархії.