НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ: РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкриваються мета і завдання, об’єкт, предмет дисертаційної роботи, її методологічні засади, визначається наукова новизна дослідження, відображається теоретичне та практичне значення та форми апробації її результатів.

У першому розділі – “Національна ідентичність та її зв’язок із регіональними інтересами в сучасній філософській думці” – зроблений історичний екскурс щодо різноманітних підходів розуміння ідентичності; розкрито сутність національної ідентичності, визначено чинники її творення, подається методологічна парадигма дисертаційного дослідження.

Проведено ретроспективний аналіз проблеми регіоналізму в світовій суспільно-політичній та філософській думці.

У підрозділі 1.1 – “Історико-методологічні засади дослідження національної ідентичності” – розглянуто еволюцію формування ідентичності.

Теоретичне осмислення проблематики суспільства та феномену ідентичності (Ю. Габермас, Г. Маркузе, Ф. Ніцше, О. Панарін, М. Фуко, Е. Фромм, К. Ясперс та ін.) відбувалося на всіх етапах розвитку філософської та суспільно-політичної думки – від найдавніших часів до сьогодення. При цьому представники кожного з етапів та національних шкіл (Дж. Ротшильд, В. Козлов, А. Свідзинський, В. Москалець, В. Мороз), вкладали свій зміст у розуміння природи та ролі даного явища в життєдіяльності соціуму.

У рамках двох парадигмальних підходів до вивчення ідентичності – субстанціонального та конструктивістського – виокремлюються ті характеристики, які мають значний пізнавальний потенціал, і на цій підставі ми звертаємося до теоретичного синтезу. Зазначається, що ідентичність є своєрідним рівнем соціального розвитку самосвідомості людей певної нації, країни, етноспільноти; соціокультурним результатом функціонування різних типів ідентифікацій, де началом виступає самоідентифікація особи як соціальна та психологічна потреба людини належати до певної спільноти (Е. Еріксон, А. Маслоу, Г. Мюррей, Е. Сміт, Е. Фром)м.

Запропоновано власну дефініцію поняття ідентичність – це сфера сакрального, де людина співвідносить власні світоглядні виміри із фундаментальними цінностями та смисловими чинниками соціального буття, що викликають емоційно-психологічний відгук та почуття відповідальності перед своїм народом.

На основі аналізу точок зору вітчизняних вчених (В. Андрущенка, В. Беха, В. Воронкової, І. Кресіної, В. Лісового, О. Майбороди, М. Обушного, М. Поповича, І. Предборської, М. Степика, М. Шульги та ін.) визначено основні ознаки і характеристики етнічної та національної ідентичності. Етнічна ідентичність зумовлена усвідомленням людьми своєї єдності, спільності походження, історичної долі, мови, культури, комплексом стереотипів свідомості й поведінки, національна – громадянсько-політичними традиціями, інтересами, перспективами політичного розвитку, спільними політичними інститутами, правами та обов’язками, економічним і соціальним простором, спільністю громадянства, а відтак – ці ідентичності є окремими, проте взаємозв’язаними феноменами.

Аналіз наукових джерел показав, що в процесі суспільних трансформацій. ідентичностям властиві зміни, зумовлені політичним і соціально-економічним контекстом, а тому вони мають тимчасові, ситуативні ознаки (С. Кримський, І. Кононов, І. Курас, Т. Татаренко).

У ході дослідження виявлено, що формування національної ідентичності, разом з іншими типами ідентичностей (етнічної, культурної, регіональної), більш активно відбувається в умовах існування власної території і держави, тобто соціально сприятливого політико-правового, геополітичного та економічного стану.

У підрозділі 1.2 – “Регіоналізм як об’єкт соціально-філософського дослідження” – обґрунтовується проблемне поле теоретичного пошуку й досліджується генезис поняття регіоналізм.

Узагальнення основних підходів щодо розуміння змісту поняття регіоналізму у світовій суспільно-політичній та філософській думці дозволяє виокремити кілька груп його визначень: як соціально-політичну доктрину, що окреслює взаємовплив та взаємозв’язок світових інтеграційних процесів із процесами внутрішньодержавної децентралізації, які повинні сприяти демократизації суспільства (Ф. Кінскі, Л. Ремхельд, А. Марк, В. Дресслер-Холохан); як просторового підхіду до дослідження соціальних явищ (В. Бернсдорф, М. Даймок, Г. Мур, Е. Юбенк); як принципу територіальної диференціації (О. Картунов, О. Маруховська); як системи соціально-політичних поглядів, зокрема надання регіонам ширших повноважень (З. Рикель, З. Хойніцький, Т. Чиж); а також як сукупності соціально-політичних рухів (Д. Гоулд, Е. Томпсон, В. Фукс, Б. Яловецький). Європейські науковці досліджують регіоналізм як вияв субетнічними та етнографічними групами спротиву уніфікаційній політиці національних держав (К. Кваснєвський, Г. Люббе, З. Стащак), а в російській політичній регіоналістиці (В. Алєксєєв, С. Барзілов, Г. Марченко, А. Філіппов, О. Чернишов) – звертають основну увагу на роль регіональних політичних еліт у процесі виникнення та розгортання регіоналізму.

Зазначається, що необхідними (але недостатніми) умовами прояву регіоналізму є наявність таких ознак: територія; правові передумови; політична солідарність; самодостатність економічної системи регіону; соціальна згуртованість етнічних та мовних соціальних груп, що проживають на одній території; сумісність цінностей та пріоритетів, пов’язаних з історичними традиціями, зокрема культурою та релігією.

Головною рисою регіоналізму є сформована регіональна ідентичність соціуму, без якої сам по собі регіоналізм як організаційна та ідеологічна основа життя окремої території повноцінно існувати не може. Наголошується, що за наявності сформованої ідеології (особливих соціальних інтересів: політичних, економічних, культурних, відмінних від інтересів центру) регіональний сепаратизм може призвести до виділення регіону зі складу держави (сецесії).

У роботі окреслено методологічні особливості визначення термінів: “регіон”, “єврорегіон”, “етнорегіоналізм” та “регіоналізація”.

Регіон – це відповідна частина території держави, яка за своїми економічними, політичними, культурними ознаками та досвідом історичного розвитку становить певну суспільну цілісність і водночас відрізняється за ними від інших частин країни. Саме наявність пережитого історичного досвіду й наявність традицій, зокрема інтересів та чітко окреслених кордонів сприяє збереженню регіональної самосвідомості та формуванню регіонального партикуляризму.

У ході дослідження обгрунтовано, що європейський регіоналізм – це одна із складових інтеграції, оскільки досить часто частини різних держав об’єднуються в один регіон. Зазначається, що Європейська хартія 1988 року закріпила поняття Єврорегіон як специфічний регіон, який виходить за межі національних кордонів. Відтак, в Україні таким єврорегіоном могло б бути Закарпаття, яке має тісні зв’язки із Словаччиною, Угорщиною та Румунією. Але існування такого регіону можливе тільки за умови входження України до ЄС.

Охарактеризовано основні напрямки концептуального опанування регіоналізму вітчизняними авторами (В. Воронковою, В. Заблоцьким, В. Барковим, А. Колодій, Н. Прозоровою, І. Танчина, Л. Нагорною, Ю. Римаренком).

Виявлено, що різновидом регіоналізму є етнорегіоналізм – це сукупність певних світоглядних та політичних поглядів, що формує соціально-політичний рух, стратегічною метою якого є забезпечення більших можливостей для життєдіяльності, соціального розвитку або домінування відповідної етнічної спільноти на території компактного проживання у складі ширшого державного утворення.

Розробка теоретичних питань нової парадигми регіоналізму, відповідно до якої мова має йти про підвищення ефективності державного управління і самоврядування на місцях, актуалізує визначення регіоналізації як засобу захисту інтересів територіальної етноспільноти. На нашу думку, для України цікавим є ще один аспект регіоналізації – децентралізація владних повноважень зі збереженням унітарного державного устрою. Таким чином, запровадження такого типу соціальних відносин передбачало би перерозподіл компетенцій, владного навантаження в регіонах, зокрема системи бюджетного і міжбюджетного фінансування. Варто відзначити і той факт, що в Україні немає дієвих регіональних ідентичностей, заснованих на етнічних відмінностях, які потребували б особливої автономії. Відтак, адекватний розподіл повноважень між центром і областями тільки б сприяв розвитку держави в цілому.

Другий розділ – “Теоретичні засади дослідження проблеми регіоналізму як феномену соціального розвитку суспільства” – присвячено дослідженню історії виникнення та прояву регіоналізму в Україні.

У підрозділі 2.1 – “Вплив соціокультурних чинників на формування регіоналізму” – розглядається природа та сутність регіоналізму.

Відмінності соціально-економічного розвитку регіонів України, зумовлені природними особливостями та успадкованим із радянських часів розподілом праці у поєднанні з демографічною та етнополітичною специфікою мають властивість стимулювати дезінтеграційні процеси, що у підсумку може активізувати виникнення регіоналізму. Усвідомлення суті регіоналізму в Україні, його позитивних і негативних проявів важливе для прийняття державних рішень.

Сучасний український соціум представляє собою розмаїття різних етносів, етнічних та етнографічних груп, націй. Запропоновано загальний огляд основних чинників формування українського етносу, а саме визначено: антропологічні, ландшафтно-географічні, екологічні, духовно-культурні, економічні, політичні та релігійні. Доведено, що будь-яка територія виступає як структурно неоднорідна цілісність, завдяки впливу зазначених чинників в її межах можна виокремити регіони. Відтак, ідентифікуючи себе з певним середовищем існування, людина визначає свою регіональну належність, де основними компонентами є: просторова самоідентифікація (відчуття “своєї” території і батьківщини); територіальні уявлення (обізнаність щодо специфічності території свого проживання); регіональний менталітет (притаманна певному регіону система ціннісних установок); територіальні інтереси (уявлення населення про оптимальні шляхи розвитку регіону). Підкреслено, що специфіка регіонів, обумовлюється відмінностями в історичному розвитку (особлива ментальність та проблеми, породжені поліетнічністю і прикордонним статусом), природно-кліматичними умовами, економічними (міграція трудових ресурсів, розвиток аграрного сектора), етнічним складом населення, мовними, культурними та релігійними відмінностями, які в сукупності і взаємодії набувають системного характеру.

Встановлено, що регіони України не є наслідком етнокультурних та історичних взаємовідмежованостей. На нашу думку, регіональні відмінності створюють лише “привабливу різноманітність” звичаєвих та ментальних колоритів. Відтак, ідеолого-політичне протистояння в державі ґрунтується не на глибинних соціальних відмінностях між Сходом і Заходом країни, а на основі майже повної денаціоналізації і русифікації південно- та східноукраїнських політично активних еліт. Ми вважаємо, що за всіма критеріями і параметрами регіоналізму, регіони України мають в собі менше відмінностей, а ніж регіони Німеччини, Франції, Італії, Іспанії і Великої Британії і тому не можуть бути сутнісним фактором дестабілізації держави.

Однозначність та одновимірність є найменш продуктивними способами осмислення та аналізу взаємозв’язку між глобальними і регіональними процесами. З нашої точки зору, більш конструктивним вважаємо розгляд проблем глобалізації і регіоналізації як взаємопов’язаних і взаємообумовлених, оскільки в актуаліях сьогодення знайшли своє місце такі неологізми як “глокалізація”, “глокальність”.

У роботі розглядаються регіони крізь призму соціальної природи, зокрема доводить, що вони не завжди стають причиною дезінтеграціії якоїсь держави, а часто несуть у собі позитивні стимули конкуренції, різноспрямованості стратегічного розвитку, тому їхнє збереження і розвиток є фактором загального соціального збагачення. Підкреслено, що головною проблемою для України залишається питання охоплення україноцентричною ідейно-політичною пропагандою, культурою зденаціоналізованих регіонів, вироблення стратегічної, багатоаспектної державної програми для цього.

Підрозділ 2.2 – “Взаємозв’язок національної ідентичності та регіоналізму” – присвячений виявленню взаємозв’язку між національною ідентичністю та регіоналізмом.

У рамках дослідження взаємозв’язку національної ідентичності та регіоналізму встановлено, що для формування спільної національної ідентичності важливою є об’єктивна приналежність до певної держави (регіону), а також усвідомлення громадянами цінності такої приналежності. Послідовне співвіднесення індивіда зі своїм населеним пунктом, регіоном, народом, країною стимулює ускладнення ідентифікаційних процесів, зокрема формує взаємовплив та взаємозв’язок.

Регіоналізація може відбуватися двома способами – як внутрішня диференціація територіальної цілісності та як інтеграція відносно різнорідних елементів у цілісність. В історії різних соціумів як правило рідко переважає то один, то інший спосіб регіоналізації, найчастіше обидва шляхи регіоналізації – диференціації та синтезу – поєднуються. З’ясовано, що останнє стосується України, територія якої тривалий час входила до різних держав, і саме терени державного підпорядкування стали фундаментальною основою регіоналізації. Однак, і самі ці терени є внутрішньо неоднорідними, що зумовлює їхню вторинну регіоналізацію.

Встановлено, що історична епоха бездержавності залишає неоднозначний відбиток на національній свідомості в силу того, що спричиняє інерційне відтворення ідеологічних та світоглядних орієнтацій, а також консервування специфіки соціальних відносин.

У ході соціально-філософського дослідження виявлено, що наявність національної ідентичності в соціумі означає, що ця етноспільнота визнає необхідність формування з власних позицій державно-політичних реалій. Зазначається, що строки формування національної ідентичності суттєво залежать від ступеню консолідації нації, зокрема соціального усвідомлення ідеї державної та політичної самореалізації, а також від сили дії ідентифікаційних чинників.

Підрозділ містить міркування відносно того, що національна ідентичність, поширюючись на більшість громадян українського соціуму, на нашу думку, має доповнювати розмаїтість регіональних, етнічних, культурних ідентичностей, які природно повинні бути інтегрованими у “ідентифікаційний контекст України”.

У третьому розділі – “Практичні аспекти формування національної ідентичності” – досліджено проблеми та перспективи формування національної ідентичності в контексті забезпечення консолідуючої основи забезпечення суспільного поступу в регіонах України.

У підрозділі – 3.1 “Регіональні особливості у формуванні національної ідентичності” – досліджено процес формування національної ідентичності в регіонах України.

Запропоновано визначення регіональних особливостей, що простежуються в етнокультурних, особливо мовних ознаках, історичному досвіді, рівні економічного розвитку територіальних спільнот крізь призму соціально-філософського аналізу аспектів життя українського соціуму в різних етнічних та вікових групах. Зазначається, що більш наближеними у часі факторами є розчарування значної частини населення Сходу та Півдня України в ідеї незалежності держави внаслідок падіння життєвого рівня, у перспективах побудови української національної держави, як наслідок – поляризація соціально-політичних інтересів різних регіонів, зниження рівня довіри до інститутів центральної влади України та престижу держави в цілому. Таким чином, в Україні склалися умови для артикуляції інтересів регіональних спільностей людей на користь не лише регіоналізації, але й регіонального сепаратизму. Однак, як підтвердило дослідження, міжрегіональні кордони нечітко окреслені у суспільній свідомості українського соціуму.

Підкреслюється, що поряд із тенденцією до повільного зміцнення національної ідентичності зберігається тип так званої “радянської ідентичності”. Така ідентичність більш характерна для населення областей східних і південних регіонів України; водночас підвищена регіональна ідентичність виконує компенсаторну роль на місці частково втраченої “радянської ідентичності”; натомість слабким залишається зв’язок із національною ідентичністю. Обгрунтовано, що регіональна ідентичність може бути природно інтегрованою в ідентифікаційний контекст за умови цілеспрямованої державної політики на благо розвитку регіонів України у системі загальнонаціональних зв’язків.

У підрозділі 3.2 – “Національна ідея як консолідуюча основа формування національної ідентичності” – зазначається, що головною проблемою сьогодні для України є консолідація суспільства на засадах демократії, свободи, рівності, добробуту, загальнолюдських цінностей. Саме для соціуму як соціальної системи високого порядку характеристика консолідаційних процесів є чи не найголовнішим інтегральним показником його якості, а відтак, і якості життя його громадян.

Перспектива України, як держави і суспільства, залежить від успішної актуалізації двох ключових процесів – формування національної ідентичності та творення соціально-привабливих умов для інтеграції та залучення представників етнічних, мовних, регіональних груп до суспільно-політичного життя. У ході дослідження виявлено, що процеси формування спільної національної ідентичності в регіонах України проходять не з оптимальною для національних інтересів спрямованістю, оскільки спостерігається недостатня участь з боку держави та інших суспільних інституцій. Обгрунтовано, що національна ідея виступає основою формування національної ідентичності і забезпечує вирішення проблеми консолідації українського соціуму.

На основі компаративного аналізу концептуальних інтерпретацій ролі та функцій “національної ідеї” в наукових роботах вітчизняних вчених (В. Андрущенка, В. Беха, В. Воронкової, В. Заблоцького, О. Забужко, А. Колодій, Н. Лавричеко, О. Майбороди, Ю. Римаренка та ін.) робиться висновок про поліфункціональність національної ідеї, яку визначено як духовну детермінанту, що поєднує в собі державність, суверенітет і соборність, зокрема здійснює регулятивний вплив на консолідацію.

Доведено, що український духовний тип, як і українська національна ідея, – це ті визначальні особливо важливі чинники, без яких не може бути української національної ідеології й української нації.