ЕКОЛОГІЗАЦІЯ ОСВІТИ ЯК СОЦІАЛЬНА ПОТРЕБА СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, завдання, об’єкт, предмет дисертаційного дослідження, а також визначено наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, ступінь їхньої апробації.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні проблеми дослідження екологічної проблеми в епоху глобалізації» – здійснено аналіз наукової літератури з проблематики дослідження. Встановлено, що в історії розвитку людського суспільства спостерігається постійна зміна різних типів взаємовідносин людини з природою. Ці взаємовідносини були зумовлені і ґрунтувалися на певному архетипі сприйняття людиною природного середовища. Для кожної історичної епохи властивий свій архетип сприйняття природи, адже ніхто й ніколи не сприймає чисту позаісторичну природу. На ній завжди лежить густий шар інтуїції певної епохи.

Зазначається, що глобальні проблеми є всезагальними – як за їх об’єктом – земна куля, так і за суб’єктом їх вивчення і розв’язання – світова спільнота, держави світу.

Крім того, глобальні проблеми є такими, що одна з них обумовлює іншу. Тому, як предмет наукового дослідження і з точки зору необхідності їх розв’язання, глобальні проблеми потребують співпраці вчених різних галузей – біології, фізики, хімії, геології, географії, кібернетики, гуманітарних наук. Тобто, ці проблеми є комплексними. Глобальні проблеми потребують співпраці вчених різних країн, бо ці проблеми не знають державних меж і кордонів.

Усвідомлення екологічних проблем як глобальних починається з середини ХХ ст., а саме на початку 80-х років стало зрозуміло, що решта глобальних проблем є похідними від екологічної. Це означало, що людство почало усвідомлювати загрозу руйнування природного середовища як середовища свого існування, що спричинено власною техногенною діяльністю.

Аналіз літературних джерел показав, що в педагогічній теорії та освітянській практиці до цього часу ще не склалося єдиної установленої думки щодо того, які саме умови сприятимуть ефективному формуванню екологічної культури особистості, якою має бути екологічна освіта та екологічне виховання в Україні в контексті Болонського процесу. Однією з головних причин такого становища є зміна парадигми екологічної освіти: від пануючої в минулому орієнтації цієї освіти виключно на раціональне природокористування, охорону природи взагалі до сучасних вимог формування екологічної свідомості, культури, моралі. Тобто, якщо раніше в системі екологічної освіти наголос робився в основному на прагматичні речі, то нині на перший план виступають світоглядні цінності. А кожна зміна парадигми в освіті вимагає відповідної зміни методології та змісту для досягнення поставленої мети. Відповідно потребує суттєвого уточнення сутність таких понять і категорій як «екологічна освіта», «екологічна культура», «екологічна парадигма» та ін., а також можливість їх реалізації в сучасних умовах освітніх закладів України.

Фундаментальні узагальнення у галузі природничих та соціальних наук були здійснені у працях українських дослідників та відомих зарубіжних учених.

Так, Б. Коммонер вважає продуктивним застосування системного підходу до вивчення відношення людина – природа. За його поглядами, суспільна діяльність і природні процеси становлять зараз одне ціле. Така його позиція знаходить безпосереднє відображення у «законі бумерангу»: нічого не дається дарма – руйнування природи відбивається на людині у вигляді таких змін довкілля, що роблять проблематичним нормальне, здорове подальше життя людства.

АМ. Моісеєв наполягав на тому, що умовою виходу з кризи є єдність людства, колективний розум, що проявляється в спільних діях. М. Реймерс як принциповий фактор, що дозволить розв’язати проблему екологічної кризи, визначав відкритість державних кордонів.

Вчені, які входили до Римського клубу, Д. Медоуз і Дж. Форрестер, як шлях запобігання глобальній екологічній катастрофі запропонували ідеї, що стали основою концепції встановлення глобальної рівноваги між природою і людством. На думку вчених, такого стану можна досягнути і підтримати, якщо не нарощувати виробництво і звести приріст народонаселення до нуля. Ця концепція отримала назву концепції нульового приросту.

Розглядаючи витоки і причини глобальних проблем, в тому числі і екологічної кризи, А. Печчеї вважав, що вони знаходяться не поза людиною, а саме всередині її. Проблеми виникають тому, що люди в процесі соціального розвитку не встигають адаптувати свою культуру до тих змін, які самі ж вносять в цей світ. Розв’язання екологічних проблем потребує передусім змін самої людини, її власної сутності.

Головна думка дослідника полягає в тому, що для розв’язання глобальних проблем світове суспільство має згуртуватися. Потрібна інтеграція навіть попри відмінність класових, національних чи групових інтересів.

Вітчизняна традиція досліджень екологічних проблем демонструє дві традиції: орієнтація на концепцію «сталого розвитку» та на концепцію «кризи», в основу яких покладено розуміння можливостей біосфери.

Глибоким опануванням екологічними знаннями, формуванням екологічного мислення, свідомості і культури мають бути охоплені громадяни всіх категорій, вікових груп і сфер діяльності.

Збалансований, екологічно безпечний розвиток повинен бути базисною, вихідною ідеєю, методологічною основою екологічної освіти згідно з міжнародними вимогами.

Головними складовими системи екологічної освіти та виховання мають бути її формальна й неформальна частини, форми й методи яких різні, а мета одна: різнобічна підготовка громадян, здатних визначати, розуміти й оптимально вирішувати екологічні та соціально-економічні проблеми регіонів проживання на основі наукових знань процесів розвитку біосфери, здорового глузду, загальнолюдських досвіду й цінностей.

Отже, сучасна екологія є не тільки наукою, але й певним ментальним середовищем, в якому поєднуються ідеологічні, філософсько-світоглядні, морально-етичні, дослідницькі та конкретно-організаційні засади управління природним середовищем, моніторинг стану довкілля, підтримка належного рівня екологічної безпеки тощо.

У другому розділі – «Екологічна парадигма як  принцип і основа  розвитку екологічної культури і освіти» – йдеться про екологічну парадигму, яка виходить за межі наукового пізнання, займаючи чільне місце в системі світоглядних пріоритетів сучасної особистості.

Екологія, народившись як суто біологічна наука про взаємовідносини «організм-середовище», з посиленням антропогенного і техногенного тиску досить стрімко трансформувалась у наукову парадигму. Адже нині немає явищ, процесів, територій, які б не перебували під могутнім її впливом. Інтереси сучасної екології вийшли далеко за біологічні межі. Об’єкт її дослідження еволюціонував від аналізу взаємовідносин «організм-середовище» до взаємовідносин «Людина-природа».

Парадигмальність екологічного підходу підтверджує також та обставина, що коло наук, залучених до екологічної проблематики, надзвичайно розширилося. Нині поруч з біологією стоять економічна і географічна науки, медичні й соціологічні дослідження, фізика атмосфери й математика, навіть юриспруденція й філософія, етика й естетика, психологія й педагогіка. Екологія, що тривалий час була предметом вивчення природничих наук, у наші дні стає предметом вивчення технічних і гуманітарних наук.

Через свою соціальну значимість та націленість на пошук ефективних засобів розв’язання однієї з найбільш актуальних проблем сучасності, що набула глобального характеру, сьогодні екологічна парадигма розкриває характер, зміст соціальних, економічних, культурних та інших суспільних умов, в певній мірі дає уявлення про якість життя як збірне поняття, що включає в себе міру задоволення й реалізації первинних потреб й основних соціальних гарантій й прав особистості, а також образ життя населення в цілому й певних його груп. Екологічна парадигма, нарешті, характеризує й духовні потреби людей, відбиваючи тим самим характер і зміст духовних цінностей, що панують у суспільстві. На цій підставі іноді говорять про переростання екологічної парадигми в різновид сучасної ідеології та сучасного світогляду.

Перетворення екології на наукову парадигму й суспільну ідеологію зумовлено зростанням потенціалу трагічних упущень, до яких прийшла цивілізація на порозі ІІІ тисячоліття, технологічною драмою необмеженого індустріального розвитку, вичерпанням природних ресурсів та традиційних можливостей людського існування, загрозою термоядерного знищення й, головне, екологічною кризою усієї системи співвідношення людини з зовнішнім світом.

Визначаючи екологічну парадигму як систему нормативного знання, спрямованого на захист природи, соціуму, людини, слід зазначити її фундаментальне значення у формуванні світоглядно-моральних цінностей, розвитку культури і освіти людини.

Екологічну освіту слід розглядати в тісному зв’язку зі змінами, які відбуваються в суспільстві, передусім в економічному його базисі. Проте ця зумовленість не позбавляє її специфіки, самостійного характеру, без чого просто не було б необхідності звертатися до цієї проблематики. Величезного значення набуває і суб’єктивний фактор – свідома діяльність людей.

У всьому світі досить активно відбувається переорієнтація від настанови на «прискорення» науково-технічного прогресу до ідеології «виживання». Це означає, що на перший план виходить пошук засобів розв’язання суперечностей між економічним поступом і збереженням довкілля, досягнення повної збалансованості між цими сферами. Ігнорування цієї єдності, забуття того, що не тільки виробництво, а й сама природа є основою людської життєдіяльності – одна з гносеологічних і діяльнісних причин екокризи, що настає. Ось чому теза про сутнісну єдність економіки і екології, або як вона реалізується у виробництві чи в інших формах діяльності людей, є разом з тим наріжним каменем, на якому будуватиметься вирішення проблем навколишнього середовища.

Необхідно виправити ті вади економічної філософії, які індустріально розвинені країни спочатку легітимізували, а потім заохочували екологічну руйнацію. Йдеться про безумовну зміну економічних орієнтирів – за допомогою яких наша цивілізація – або, в крайньому разі, основна і зростаюча її частина, яка пов’язана з ринковою економікою, – оцінює свої рішення.

Слід підкреслити, що екологічні труднощі значною мірою зумовлені пануючими в наш час системами цінностей. Кризові моменти у взаємовідносинах людини з навколишнім природним середовищем виникають, як це не парадоксально, з посиленням технічної могутності людини. І взагалі, суспільство проектує на природу свої як позитивні, так і негативні сторони і тим самим багато в чому визначає стан природи, що перетворюється. Сучасна екологічна криза – певною мірою симптом душевного і духовного неблагополуччя людини.

Тож необхідно змінити цінності, насамперед ті, які регулюють ставлення людини до природи. Важливо усвідомити, що саме по собі зростання добробуту, поліпшення умов існування ще не робить людей щасливими. І потрібно вгамувати свої традиційні раціонально-прагматичні пріоритети, суттєво підвищити рівень моральності й духовності. Стратегія практичних орієнтацій людства має суттєво змінитися, адже в процесі природокористування здобувається не тільки «хліб насущий», а й «хліб духовний».

Таким чином, екологічна парадигма для сучасної молоді стає тією дійсною справою, яка уможливлює її соціалізацію. У зв’язку з цим, екологічна освіта постає як засіб адекватного зв’язку суспільства з тією його частиною, якій реально належить майбутнє.

Розглянувши потребу екологізації освіти, слід зупинитись на основних напрямах цього процесу в контексті модернізації освіти в Україні в першій половині ХХІ століття. В першу чергу розглянемо інтерпретації поняття «екологізація освіти» у світлі сучасних дискусій. Детальному розгляду інтерпретації поняття «екологізація освіти» у світлі сучасних дискусій і присвячено третій розділ – «Трансформація освітив контексті її екологізації».

Варто відзначити, що в сучасному світі екологізація є всеохоплюючим процесом, що поширюється на всі базові сфери суспільного життя. Так, деякі дослідники, розглядаючи поняття «екологізація освіти» в одному ряду з такими категоріями як «екологізація світогляду», «екологізація виробництва», «екологізація науки», «екологізація свідомості», загальний сенс екологізації вбачають у процесах, що пов’язані з оптимізацією та гармонізацією відносин між суспільством та природою, змінами, що виникають в духовному та матеріальному житті в умовах екологічної кризи, радикальної трансформації суспільного буття.

Екологізація освіти посідає центральне місце у цій трансформації. Екологізація системи освіти – це характеристика тенденції проникнення екологічних ідей, понять, принципів, переходів в інші дисципліни, а також підготовка екологічно грамотних фахівців самого різного профілю. Фінальна мета даної трансформації – проникнення сучасних екологічних ідей і цінностей у всі сфери суспільства, його екологізація. Бо лише так, через екологізацію всього суспільного життя, можна врятувати людство від екологічної катастрофи.

З’ясовано, що освіта, якщо підходити до неї з позицій сучасних постіндустріальних імперативів, повинна стати ціннісно орієнтованою і давати ціннісно навантажені знання, тобто, такі знання, що не тільки інформують, але й формують особистість. На нашу думку, кожна теорія у сфері освіти, яка претендує на формування цілісної людської особистості, має бути принципово міждисциплінарною. Сучасна філософія освіти має бути не просто синтезуючою, а виходити з єдиних засад такого синтезу і для цього базуватися на філософському баченні нової картини світу.

Екологічна освіта представляє собою комплексний процес, який розглядається в спеціальній літературі в різних аспектах: соціологічному, економічному, освітньому (вид та рівень освіти) або як складова гуманістичного світогляду. Подальший розвиток та широке впровадження екологічної освіти стає необхідною складовою гармонійного, екологічно безпечного розвитку.

Сучасний освітній контекст визначається такими тенденціями в освіті, як криза класичної моделі і системи освіти, інтеграція освітніх систем, повернення до традицій вітчизняної педагогіки. Становлення нової освітньої парадигми відбувається під впливом суперечностей, зумовлених глобалізацією. З одного боку, глобалізація виступає об’єктивною умовою зближення освітніх систем, уніфікації освітніх вимог, поширення феномена полікультурності, а з другого – існує потреба будувати систему освіти, яка захищала би локальні цінності, які не вписуються в загальну ідеологію полікультурності. Ця суперечність, на нашу думку, не може бути подолана, але вона може бути як джерелом конфліктів, так і джерелом здійснення вже під час освіти міжкультурного діалогу і формуванням засад для його продовження у післяосвітній період. Те, що глобалізація суспільства, формування єдиного економічного, політичного і культурного простору на планеті Земля, приводить до глобалізації освіти, свідчить, зокрема, про необхідність створення єдиної концепції екологічної освіти, яка б була прийнятна як для країн з розвиненою економікою, так і для країн, що розвиваються.

Екологічна освіта в Україні розвивається в двох напрямках – формальна освіта (в школах, вищих навчальних закладах, інститутах підвищення кваліфікації), і неформальна (за допомогою засобів масової інформації, кіно, музеїв, виставок, заходів природоохоронних товариств тощо). Екологічна освіта у вищих навчальних закладах відіграє роль центральної ланки у формальній освіті, готуючи фахівців для нижчих ланок освіти та освіти післядипломної. Адже шкільна освіта забезпечує лише базові екологічні знання, а післядипломна лише коригує вже сформовану під час набуття вищої освіти структуру знань та цінностей. Водночас, екологічна освіта у ВНЗ активно взаємодіє з освітою неформальною, хоча більшою мірою на сьогодні зазнає впливу освіти неформальної, аніж сама впливає на неї.

Центральною фігурою у реалізації принципів, методів, програм екологічної освіти виступає постать педагога. Звідси випливає актуальність проблеми підготовки та перепідготовки викладацького складу в дусі екологічної парадигми.

Ті серйозні завдання, які ставить сучасне суспільство перед екологічною освітою, не можуть бути вирішені без відповідної професійної підготовки педагогів. Така підготовка не може здійснюватися шляхом різних періодичних акцій і компаній, а вимагає чіткої методичної основи і відповідної організаційної системи. Велике значення має також бажання вчителів і студентів займатися еколого-педагогічною самоосвітою і наявність для цього необхідної літератури.

Екологізація освіти передбачає орієнтацію на модель випереджаючої освіти, гуманізацію її змісту, впровадження принципів безперервності, синтезу природничо-наукового та гуманітарного знання, світоглядного плюралізму. Дані принципи мають втілюватися як через вдосконалення існуючих та розробку нових курсів екологічного спрямування, так і в межах інших навчальних дисциплін. При цьому одним із найважливіших завдань екологізації освіти є формування особистості педагога, який виступає центральною постаттю у системі екологічної освіти.

Головним дослідницьким завданням четвертого розділу – «Менеджмент екологозабезпечуючих інновацій в системі освіти в епоху глобалізації» – є обґрунтування і формулювання комплексу проблем, пов’язаних з планування, прогнозування, управління цим процесом. Слід забезпечити його незворотність і систематичність. Це потребує науково обґрунтованого менеджменту, адже екологозабезпечуючі інновації є багатовимірним, управлінсько-інклюзивним явищем, що включає в себе і всі стадії неперервного навчально-педагогічного процесу, і науково-дослідне забезпечення, і впровадження у виробництво, і залучення до структури громадської думки тощо.

Менеджмент екологозабезпечуючих інновацій в системі освіти в епоху глобалізації є сферою актуалізації багатьох суспільно значущих проблем, адже саме інтелектуальний потенціал людства та народів визнається сьогодні чи не єдиним джерелом порятунку планети від глобальної екологічної катастрофи. Розвинуті країни протягом останніх десятиліть визначили як пріоритетні різноманітні напрямки та зусилля щодо екологізації всіх сфер суспільного функціонування. З метою ж управління процесами екологізації розвиваються наукові теорії менеджменту екологозабезпечуючих інновацій, в тому числі, в сфері освіти.

Вищим рівнем менеджменту екологозабезпечуючих інновацій, зрозуміло, повинен бути державний, на якому, в тому числі, повинна формуватися і цілісна концепція системної і безперервної екологізації системи вищої освіти. Важливо при цьому як застосовувати гуманістичні принципи освіти для досягнення світоглядного екологізаційного ефекту, так і підвищувати рівень спеціальної екологічної освіти, адже перед Україною стоїть невідкладне завдання розвитку інноваційного потенціалу природозбереження.

Розглянувши національну специфіку системи управління процесом впровадження екологозабезпечуючих інновацій в навчальний процес вищих навчальних закладів, ми виокремили основні проблеми, що заважають ефективному функціонуванню цієї системи, серед яких основними, з нашої точки зору є: комунікативно-інноваційна розірваність між університетським середовищем та сферою науково-технологічного, виробничого, соціально-господарського, комунально-громадського, регіонального тощо застосування результатів навчально-дослідної діяльності випускників-спеціалістів; відсутність методології, орієнтованої на інтенсивні технології створення системи неперервної екологічної освіти в університетському середовищі (зокрема, це проявляється в надмірній кількості випускників-екологів, які готуються в більше ніж 100 українських вищих навчальних закладах без інтенсифікованої та інноваційно-спрямованої спеціальної підготовки); розмитість сфери застосування людських, навчальних, наукових, виробничо-дослідних, природних тощо ресурсів задля підвищення інноваційності екологічної освіти, застарілість та неактуальність багатьох ресурсних баз та вимог; відсутність єдиного теоретико-методологічного підходу до проектування, формування і оптимізації функціонування менеджменту екологічної освіти у системі надання послуг у конкретно-господарських сферах навчання і виробництва на регіональному рівні; зрештою, відсутність загальнонаціонального, державного, регіонального та громадського реального попиту на високоефективну системну роботу в сфері освітньої та наукової інноваційно-екологічної діяльності.

Проаналізувавши державну концепцію розвитку екологічної освіти, розглянувши приклади діяльності українських університетів, які випускають спеціалістів-екологів як широкого профілю, так і конкретних спеціалізацій в різних регіонах, а також вивчивши можливості запозичення досвіду впровадження екологозберігаючих інновацій в системі освіти розвинутих країн, ми визначили необхідність регуляції (оптимізації) навчальних курсів з екології, яка потребує в українських реаліях, насамперед: більшої спеціалізованості навчання спеціалістів-екологів широкого профілю; позбавлення надмірної заформалізованості змісту навчання екологів із конкретними природоохоронними чи адміністративно-контрольними спеціалізаціями; забезпечення факультетів та університетських лабораторій найновітнішою інноваційною матеріально-технічною і дослідницькою базою, що зумовлено застарілими матеріалами і технологіями, які використовуються в українських вузах; налагодження конкретних, прикладних взаємозв’язків між освітніми і науково-дослідними університетськими спільнотами та громадами, діловими колами, адміністративно-контрольними органами регіону та держави.

Також обґрунтовано необхідність корегування змісту навчальних дисциплін у напрямі посилення їх екологічної складової. При цьому як вища екологічна освіта різних профілів, так і інші спеціальності сьогодні потребують наскрізного насичення гуманітарних, технічних, профільних дисциплін екологічно-інноваційним змістом. Наповнення екологічним змістом дисциплінарного змісту навчання у вищому навчальному закладі повинно враховувати багатовимірність і поліфункціональність екологізації навчального процесу, адже екологічні цінності мають як профільно-технологічне, так і соціально-гуманітарне та гуманістично-інноваційне значення. Цим зумовлена необхідність значної зміни змістовного наповнення процесу навчання у вищій школі у напрямі його екологізації, що є одним з найважливіших завдань саме менеджменту екологозабезпечуючих інновацій в системі освіти в епоху глобалізації.

Розглянуто та актуалізовано проблему менеджменту екологозабезпечуючого позанавчального процесу. Питання організації та управління позанавчальною активністю студентів екологів носить багатовимірний характер, зокрема, його актуальність зумовлюється як необхідністю прищеплення самим студентам почуття громадської, суспільної відповідальності, яке повинне бути домінуючим в їх професійній діяльності, так і можливістю протягом позанавчальної просвітницької, волонтерської роботи прищеплювати екологічні, природозбережувальні цінності та переконання широким масам населення. Менеджмент екологозабезпечуючого позанавчального процесу повинен бути цілісною складовою управління навчально-інноваційної активності суб’єктів освітнього простору загалом, тобто види робіт, пов’язані з екологозабезпечуючими інноваціями, що здійснюються поза межами стандартизованих навчальних програм, курсів та дисциплін, також повинні враховуватися і бути важливим складовим елементом загального навантаження студентів і викладачів.

Визначено як один з ключових системних елементів менеджменту екологозабезпечуючих інновацій взаємозв’язок між навчально-дослідною діяльністю суб’єктів університетського середовища та кадровою політикою в сфері екологічного захисту на підприємствах, в адміністративному управлінні, державному контролі. Менеджмент кадрової політики в сфері екологозабезпечуючих технологій в ситуації, коли українській економіці не вистачає компетентних та особистісно зацікавлених спеціалістів в цій сфері, надзвичайно актуалізує значення вищої екологічної освіти, яка саме сьогодні створює компетентнісно-кадровий потенціал майбутніх спеціалістів-екологів різного профілю.

Таким чином, менеджмент екологозабезпечуючих інновацій в системі освіти як фундамент вибудовування кадрового потенціалу національної економіки перетворюється на один з основних чинників становлення української нації в якості гармонійної складової європейської соціокультурної спільноти, в якій однією зі світоглядно-культурних основ є цінності екології та природозбереження.