СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІСТИЧНІ ВИМІРИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної тема дисертації, проаналізовано ступінь наукової розробленості, сформульовано мету та дослідницькі завдання, визначено об’єкт, предмет і методи дослідження, установлено наукову новизну роботи, аргументовано теоретичне та практичне значення отриманих результатів, наведено дані про апробацію матеріалів і структуру дисертації.

У першому розділі «Методологічні принципи дослідження глобальних процесів та соціально-гуманістичних цінностей сучасності» розкрито основні підходи до пізнання соціальних процесів, виділено ключові виклики глобалізації, які вона ставить перед людством, окреслено систему соціально-гуманістичних імперативів і норм, що здійснюють аксіологічний вплив на протікання соціальних процесів світового масштабу, розкрито сутність гуманітарних суперечностей глобалізації та запропоновано шляхи для їх подолання.

У підрозділі 1.1. «Глобальні виклики та соціально-гуманістичні цінності сучасного світу» доведено, що вплив глобалізації пронизує всі сфери державного й культурного життя суспільства, насамперед, економіку, політику, виробництво, демографію, а також освіту, науку, виховання, дозвілля, релігію тощо. На початку підрозділу обґрунтовано потребу проведення детального й усебічного наукового аналізу глобалізації, результати якого дали б соціально-історичну методологію й соціально-гуманістичні виміри цього явища, яке актуалізувало велику кількість доленосних викликів, на які людство повинне знайти рівноцінні гуманістичні інноваційні відповіді та ухвалити рішення в контексті поточних подій.

Підтверджено, що початок ХХІ ст. ознаменований двома векторами соціального розвитку: прогресіоністським та есхатологічним. Особливості першого полягають у тому, що його прихильники обґрунтовують модерні шляхи технологічного розвитку цивілізації, за яких людство одержить принципово нові можливості використання природних ресурсів та власних інтелектуально-культурних досягнень. Успіх цього цивілізаційного прориву базуватиметься на інформаційних технологіях, які забезпечать ефективне управління політичними, економічними, енергетичними, комунікативними та ін. процесами, швидко наповнять споживчий ринок для всього людства. Другий вектор концентрує свою увагу на регресивних аспектах світової цивілізації. Він поєднує різні теологічні моделі кінця світу та фіналістичні теорії кінця історії сучасних учених.

Автором обґрунтовано, що найбільшими глобальними викликами сучасності є проблеми коеволюційного розвитку людини й біосфери, питання війни і миру, голоду, ресурсів, енергетики, демографічних вибухів, виходу людини за межі земної сфери, справедливого світового устрою, прискорення ритму життя, рівного доступу до здобутків науки, освіти, культури, мистецтва, засобів і механізмів комунікації тощо.

Особливе місце в системі глобальних викликів займає екологічна проблематика, яка має дві негативні складові: руйнівне втручання людини в природне середовище та техногенне забруднення довкілля відходами людської діяльності. Розповсюдження негативних екологічних тенденцій глобалізації стимулює потреби формування морально-гуманістичної свідомості, морально-етичної відповідальності людини за стан Землі перед майбутніми поколіннями.

Нагальним викликом сучасності, що має глобальний масштаб, є нагромадження індустріальним і постіндустріальним суспільством засобів знищення, яке набуло можливості абсолютної ліквідації життя на Землі. До них належать засоби ядерного і термоядерного знищення, розпаду й синтезу, хімічного, біологічного, геологічного впливу на природу, а також технічні, енергетичні, інформаційні та ін. потужності, вихід яких з-під контролю фахівців може перетворитися в потужну спустошливу безодню (як попередження, людство вже має Чорнобиль і Фукусіму).

Не меншу загрозу цивілізаційному розвитку світової спільноти становлять локальні війни та терористичні акти, які є індикаторами глобальних катастроф. Найбільш вибухонебезпечними регіонами на сьогодні є території індо-пакистанського конфлікту, Балкани, Близький Схід, Сомалі, Афганістан, Ірак, Іран, Центральна Америка, Ефіопія та ін.

У кінці ХХ ст. людство як конкретна цілісність стало мегасистемою, у якій порушені механізми самоорганізації, саморегуляції та саморозвитку. Висновком із цього стало те, що біфуркаційні процеси «виводять» людство з стаціонарного та лінійного стану й актуалізують синергетичне вирішення питань і методів нелінійного мислення.

Отже, на цьому гостроконфліктному тлі лише соціально-гуманістичні цінності можуть стати надійним регулятором між негативними і позитивними проявами буття сукупного людства. Загалом система базових цінностей поділяється на дві групи: природні та соціально-гуманістичні цінності. Перші створюють людині матеріальну основу буття, а другі надають їй людиноцентричного, гуманістичного виміру. До другої групи відносяться громадянські, ідентифікаційні, морально-етичні, гносеологічні, суспільні, цивілізаційні, естетичні, культурні та ін. цінності, які додають цивілізації духовності.

У підрозділі 1.2. «Гуманітарні суперечності глобалізації» розкрито суперечливу роль глобальної культури, зокрема її специфічних проявів «давоської» та «клубної» культури, американізованої за змістом та сутністю; доведено, що вона не може бути єдиним головним і універсальним засобом гуманізації глобальних процесів. На перший погляд проект глобальної культури має значні переваги й повністю відповідає ідеології сталого розвитку глобалізованого суспільства. Однак у дійсності саме цей задум викликає найактивніший опір локальних культур та національних держав. Головною причиною такого спротиву є основоположні соціально-гуманістичні цінності західноєвропейського неолібералізму, які покладено в основу концепції глобальної культури. На сьогодні цінності неоліберальної ідеології не можуть повністю задовольнити інтереси глобального соціуму, адже глобальний прагматичний порядок не може допустити утвердження пріоритету індивідуальної свободи над суспільними інтересами світового устрою.

Окрім збройних конфліктів, які є результатом крайніх форм політичної боротьби та антигуманізму, за доби глобалізації з’явився новітній тип насильницьких відносин – інформаційне насильство. З кожним роком воно набуває все нових форм суперечностей.

Великі цивілізаційні суперечності викликає авторитарна глобалізація, яка породжує злиденність населення в економічно відсталих країнах, симптоми авторитарної світової держави, упереджувальні збройні конфлікти. Це головна причина диференціації між розвинутими державами та країнами «третього світу», а також нерівності в політико-економічних взаєминах між ними.

Однак ці гуманітарні суперечності не переважають позитивні ефекти глобалізації, які проявляються в розширенні світового гуманітарного простору, усвідомленні світовою спільнотою культурно-гуманістичних орієнтирів розвитку цивілізації, міжнародній підтримці подоланню гуманітарних катаклізмів, міжнародному контролі за дотриманням прав і свобод громадян, усвідомленні необхідності гуманістичного ставлення до природи, посиленні всіх видів безпеки, звільненні від обмеження консервативних традицій, плюралізмі цінностей, вірувань та способу життя, єдності мислення і дій, вірі в силу розуму і гуманізму вчинків, пріоритеті різноманіття та відкритих можливостей, розподілі влади та обмеженні владних повноважень тощо.

У другому розділі «Сутність соціально-гуманістичних вимірів глобалізації» виокремлено соціально-гуманісичні пріоритети глобалізації, показано головні параметри гуманітарної глобалізації та її екзистенціально-гуманістичний зміст.

У підрозділі 2.1. «Соціально-гуманістичні пріоритети глобалізаційних процесів» доведено, що головним пріоритетом глобалізації повинні стати соціально-гуманістичні цінності, які мусять забезпечити основне право людини на безпечне й задовільне для життя й діяльності соціальне та природне середовище. Головним виміром глобалізації має стати людський розвиток, захист життя, здоров’я та гідності людини, подолання неграмотності, неосвіченості, голоду, гуманізація міжнародних політичних та економічних відносин, наповнення гуманістичними ідеалами навчання й виховання підростаючого покоління, подолання сутичок і нерозуміння на релігійному, етнічному та культурному ґрунті. Тому гуманістичною метою глобалізаційних процесів є витворення нового сенсу буття: повернення до людини як до родової, так і до індивідуальної істоти, а не лише як представника певної країни, етносу, нації, класу, колективу, конфесії, віку, статі, угрупування, тощо. Висновок у цих умовах стає очевидним, що існує два головних шляхи досягнення дійсно вселюдських, глобальних соціально-гуманістичних пріоритетів. З одного боку, це подолання протистояння цивілізацій через пошук консенсусу, взаєморозуміння і толерантності між ними, з іншого – пошук надцивілізаційних, усезагальних цінностей, які б були однаково сутнісними, зрозумілими та потрібними всім громадянам Землі.

У глобалізаційному контексті нового значення набувають поняття категоричного імперативу, екологічного імперативу та ідея вічного миру, на основі яких формуються контури глобалізованого суспільства та глобалізаційні моделі майбутнього. Висновком до цього є розробка стратегії сталого розвитку, яка спрямовує світову спільноту в прогресивному напрямку, з постійним зростанням індексу людського розвитку, урахуванням соціально-гуманістичної вимірності світових стандартів, бережливим ставленням до природного довкілля. На цих пріоритетах вибудовується синергетична модель глобалізації, яка поєднує в собі узгоджений розвиток регіонів у напрямку глобальної системності як у політико-економічному, так і в соціально-гуманістичному вимірі.

У підрозділі 2.2. «Соціально-філософська сутність гуманітарної глобалізації» доведено, що просторово-часові параметри глобалізації потребують від сукупного людства не лише системних дій, а насамперед соціально-філософського узагальнення цих процесів. Це дасть перспективу знайти рівновагу між наявними ризиками та існуючими шансами в соціально-гуманістичному вирішенні проблем глобалізації. Таким чином, тенденції глобалізаційного розвитку світу й соціально-філософське осягнення цих процесів повинно бути взаємообумовленим, без цього ідеали гуманізму й моделі гуманізації не зможуть утілитися в реальне життя.

Соціально-філософський поняттєво-категоріальний аналіз сутності всепланетних та загальнолюдських подій і фактів дає можливість об’єктивно визначити специфіку будь-якого глобального феномена і здійснити його соціально-гуманістичну оцінку.

Соціально-філософське розуміння гуманітарної глобалізації допомагає креативно впливати на глобалізаційно-дискурсні ситуації (регіональні або цивілізаційні, економічні, ідеологічні, феміністичні), які виникають у світовій практиці. Соціально-гуманістичний вимір глобальних дискурсів сучасності здійснюється з позицій соціогенезу, аксіогенезу, інформогенезу, культурогенезу, які розглядають ці явища не в біосферній статиці, а в ноосферному розвитку.

У підрозділі 2.3. «Екзистенційно-гуманістичний смисл глобалізації» показано, що в центрі гуманізації глобалізаційних процесів стоїть людина, з одного боку, вона виступає як суб’єкт взаємодії, а з іншого – як об’єкт, у першому випадку дія виключно залежить від її особистого рішення, у другому – людина сама може стати предметом впливу різних зовнішніх сил, про які вона не знала.

Найбільш людиноцентричні й соціально-гуманістичні виміри глобалізації сконцентровані в її екзистенціальних аспектах. Адже обрання фундаментальних цінностей свого життя є глибоко екзистенційним вибором кожної людини. Саме від розуміння закономірностей здійснення цього вибору залежить формування глобальної системи цінностей. На екзистенційній основі людського буття вивершується ієрархія гуманістичних цінностей.

Сьогодні в структурі міждержавних відносин, окрім різноманітних видів інтервенції, фіксуються факти гуманітарної інтервенції, особливо зі сторони американської культури. Тому проявам культурно-гуманітарної експансії необхідно протиставити механізми збереження різних систем гуманітарних цінностей, які повинні забезпечити мультикультурну й самоідентичну основу для розвитку людської екзистенції. Гуманістичні цінності всіх культур повинні розвиватися в рівних умовах, а не за рахунок одна однієї.

Екзистенціально-гуманістичний сенс глобалізації полягає в тому, що всі зміни, які відбуваються у світі, людина усвідомлює й переживає на особистісно-індивідуальному рівні, самостійно вирішує, чи включати універсальні (глобальні) цінності у світ своєї екзистенції, чи зберігати вірність кланово-родовим (локальним) принципам існування. Однак людина не повинна залишатися наодинці з глобалізаційними викликами, а відчувати державну гуманітарну підтримку, сутність якої відображена в «Декларації прав людини», ухваленій Генеральною асамблеєю ООН, та інших міжнародних документах, постановах і актах.

Важливим екзистеційно-гуманістичним фактором є здоров’я людини. Усі державні документи України декларують, що людина є її найвищою цінністю, а здоров’я умовою її гармонійного розвитку й основою всебічного піднесення суспільства. Насправді здоров’я людини є соціально-гуманістичною цінністю, невід’ємною частиною і суттєвим показником суспільного багатства. У свою чергу від суспільства багато в чому залежить стан здоров’я громадян, як воно цінується, використовується, охороняється, відтворюється. Охорона здоров’я людини складає необхідну екзистенційну умову розкриття й удосконалення людських здібностей та можливостей як гуманної рушійної сили і вищої мети суспільного прогресу в глобальному масштабі.

У третьому розділі «Соціально-гуманістичні цінності глобалізації» аргументовано потребу формування глобального громадянського суспільства як гуманістичної цінності сучасності, необхідність політико-правового забезпечення розвитку соціально-гуманістичних пріоритетів глобалізації та роль етичного ідеалу в системі глобалізаційних цінностей.

У підрозділі 3.1. «Соціально-гуманістична необхідність формування глобального громадянського суспільства» доказано, що об’єднуючою основою формування глобального громадянського суспільства можуть бути лише загальнолюдські гуманістичні принципи. На сьогодні основними творцями глобального громадянського суспільства є міжнародні урядові організації, які, незважаючи на існуючі перепони, виступають суб’єктами й захисниками основних прав і свобод громадян усього світу. В умовах глобалізації можливі такі форми політико-правової і культурно-гуманітарної організації міжнародного співтовариства: монополярність, біполярність, поліполярність.

Відсутність, ігнорування, порушення, недотримання соціально-гуманістичних вимірів у системі координат глобалізаційного розвитку в роботі міжнародних організацій спричиняє виникнення політики «подвійних стандартів», яка завдає значної шкоди діяльності й авторитету цих об’єднань, що в ситуації сьогодення недопустимо.

Починаючи з другої половини ХХ ст., у світі функціонує понад тисячу неурядових міжнародних громадських організацій, діяльність яких спрямована на утвердження цінностей громадянського суспільства як на регіональному, так і на глобальному рівні. Однак, проаналізувавши роботу багатьох із цих організацій, можна зробити висновок, що розвиток суспільства в напрямку глобального громадянського устрою на сьогодні зберігає лише тенденцію руху, а не є всезагальним і закономірним явищем. Нині світова спільнота зберігає велику кількість форматів розвитку людства: від демократії до авторитаризму. Але зростаюче усвідомлення розвиненими країнами, світовими лідерами, міжнародними урядовими й громадськими організаціями значення й ролі соціально-гуманістичних ідеалів і цінностей у суспільному розвитку людства переконує світову громадськість у необхідності поступальної розбудови глобального громадянського укладу. Успішне завершення цього процесу залежить від інтеграції гуманістичного розуміння і прагнення всього населення Землі.

У підрозділі 3.2. «Політико-правові засади збереження соціально-гуманістичних пріоритетів глобалізації» засвідчено, що соціально-філософський аналіз ноосферних теорій, порівняння західноєвропейських і північноамериканських моделей глобальної соціальності, використання концепції циклічних закономірностей для регіональної та глобальної прогностики, вивчення проблем збереження людської ідентичності, обґрунтування залежності земного життя від глобальних біосферних і соціосферних процесів однозначно підтвердили необхідність політико-правового взаємоузгодження глобалізаційно-гуманізаційних процесів.

Політико-правова система збереження навколишнього природного середовища почала складатися на початку ХХ ст. У 1910 р. на VІІІ Всесвітньому зоологічному конгресі в Австрії була обговорена пропозиція про створення міжнародної природоохоронної організації, діяльність якої була б цілеспрямована на збереження всіх видів життя на планеті. Продовженням цієї роботи стало прийняття акту про необхідність створення Консультативної комісії з проблем міжнародної охорони природи на міжурядовій конференції в 1913 р. у Швейцарії, незадовго до Першої світової війни. У 1923 р. у французькій столиці відбувся І Міжнародний конгрес з охорони природи, де йшлося про базові положення статуту й завдання Консультативної комісії. У 1948 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила статут Міжнародного союзу захисту природи (МСЗП). Пізніше, у 1960 р. Союз розширив сферу свого впливу і функції та змінив назву – Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів (МСОП). У 1970 р. була прийнята Міжнародна програма ЮНЕСКО «Людина і біосфера» (МАВ), а в 1972 р. Генеральною Асамблеєю ООН – Програма ООН з навколишнього середовища та його розвитку (ЮНЕП). Логічним завершенням людиноцентричних зусиль цих організацій була Нарада з безпеки та співробітництва в Європі, яка відбулася в 1975 р. в Гельсінкі й ухвалила рішення про першочергове надання пріоритетності гуманістичним цінностям в розвитку цивілізації. Подальша співпраця міжнародних організацій мала наукову обґрунтованість і гуманістичну спрямованість на охорону природи, гармонізацію взаємин людини й біосфери, збереження біологічного і ландшафтного різноманіття довкілля, моделювання майбутнього людства. Нині діяльність цих та багатьох інших міжнародних організацій приділяє велику увагу політико-правовому врегулюванню впливу антропогенно трансформованого довкілля на саму людину, її здоров’я, діяльність, спадковість, відтворення, самовідчуття, духовність в умовах глобалізації. Сьогодні правила й норми соціально-гуманістичної глобальної співпраці між усіма країнами світу є основою сталого розвитку суспільства в цілому.

У дослідженні розкрито специфіку політико-правового врегулювання глобалізаційних процесів з регіональними змінами, які відбуваються у світовому масштабі і взаємообумовлюють їх. Глобалізація та регіоналізація – це дві складові одного процесу, які з одного боку виглядають як опоненти і конкуренти, а з іншого – союзники й партнери. Регіональний підхід акцентував велику кількість економічних, політичних, культурних, етнонаціональних, гуманістичних відмінностей за територіальними ознаками з вимогою політико-правового корегування етнокультурних розбіжностей в умовах глобальної інтеграції. Автором відзначено важливість вирішення перспектив етнодержавотворчих рухів, які часто стимулюються глобалізаційними процесами, за допомогою існуючих міжнародних політико-правових документів. Чинна політико-правова база повинна стати основним знаряддям для усунення етнічних конфліктів і протистоянь на глобальному просторі цивілізації.

У підрозділі 3.3. «Етичний ідеал у системі глобалізаційних цінностей» обґрунтовано, що найповніше соціально-гуманістичну вимірність глобалізації відображає етичний ідеал. Він має велике імперативно-гуманістичне значення для розвитку глобалізовного світу, об’єднує навколо себе соціально-гуманістичні параметри глобалізаційних перетворень.

Етичний ідеал є центральною категорією теорії А. Швейцера про благоговіння перед життям, яка є основою сучасної етики й гуманізму.

Оцінка глобальних змін, які відбуваються в природі під натиском людського втручання, з позицій етичного ідеалу поклала початок новій формі сучасного соціально-гуманістичного аналізу – біоетиці. Біоетичний аналіз насамперед концентрує свою аксіологічну увагу на проблемах самоцінності життя, вивчає життя як фундаментальну й абсолютну цінність. Дослідницький потенціал біоетики спрямовується від людини в навколишній світ з метою збереження всіх форм життя, які зустрічаються в природному і соціальному світі. Біоетика поєднує в собі високий гуманізм етичного ідеалу і повсякденну глобально-екологічну практику людини.

Найбільшого гуманістичного ефекту етичний ідеал досягає в єдності з принципом родової справедливості та принципом самодостатності людини, визнання своєрідної автономії особистості в біосоціальному світі.

У сучасних умовах етичний ідеал виступає теоретичною основою передбачення гуманістичного змісту глобалізаційних процесів і практичним критерієм їхньої оцінки. Елементи етичної ідеалізації глобалізації завжди наявні в структурі людської діяльності. В її основі лежить діалектичне протиріччя, яке є рушійною силою людської активності щодо перетворення світу: протиріччя між тим, що має об’єктивне значення для утвердження людського життя на глобальному рівні і відображається ним як гуманістично значуще, і сучасною дійсністю, яка не відповідає цим вимогам. Таким чином, етичний ідеал виступає невід’ємною частиною глобалізаційної діяльності людини, а система морально-етичних цінностей і соціально-гуманістичних настанов – важливою детермінантою людських вчинків у напрямку гуманістичного освоєння глобальних проектів цивілізації.