Самовдосконалення особистості у просторі рефлексії та соціальної практики: філософсько-антропологічний аналіз

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність філософсько-антропологічного осмислення самовдосконалення особистості, розкривається ступінь розробки проблеми, вказуються мета, завдання і методологічні засади дослідження, визначається наукова новизна теоретичних висновків, подається інформація про практичну значущість отриманих результатів, їх зв'язок з науковими програмами, зазначаються особистий внесок здобувача, публікації та подаються відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі «Стан розроблення та методологія дослідження самовдосконалення особистості» дисертантом аналізується процес накопичення знань з проблеми самовдосконалення особистості та  визначаються методологічні засади дослідження.

Наприкінці ХХ ст. більшість авторів відзначали, що самовдосконалення особистості як  одна із форм усвідомленого саморозвитку стало  об’єктом дослідження лише наприкінці 80-х рр. ХХ ст. Однак кількісний аналіз публікацій, присвячених проблемам саморозвитку особистості, наведений у дисертації, дозволив зробити висновок, що дослідження різних форм усвідомленого саморозвитку особистості починаються з кінця ХІХ – початку ХХ ст., хоч мають ще випадковий характер. Автори започатковують психологічний (П. Дюбуа, Дж. Мессон) і педагогічний (В.П.Єрмілов, Ф. Кірхнер, М.П. Оптовцев) напрями у розгляді проблем усвідомленого саморозвитку. Подальший розвиток цих напрямів  став можливим після тривалої перерви лише в умовах розвитку індустріальної цивілізації, особливо вищої її стадії, коли соціоцентрична і техноцентрична світоглядні парадигми поступаються індивідоцентричній. У зв’язку із подальшою розробкою проблем формування особистості різні форми її усвідомленого саморозвитку стали предметом досліджень А.Я. Арета, О.Г. Ковальова, В.О. Сухомлінського. Наприкінці ХХ ст. почали розроблятися філософсько-етичні (І.А. Донцов, Л.І. Ігнатовський, Д.С.Шимановський, І.П. Шкуро), філософсько-гносеологічні (Ю.Я. Злотніков), філософсько-соціологічні (В.О. Лозовой, С.М. Ковальов, В.Г. Малая, Л.В. Сохань), філософсько-культурологічні (О.В. Бурлука, В.О. Лозовой, Л.М. Сідак,  В.Ф.Тертична) аспекти проблеми усвідомлених форм саморозвитку особистості. Самовдосконалення деякими дослідниками стало розглядатися як найвища форма самовиховання, внаслідок філософської дискусії 1987 р. – як філософська проблема моральної сфери, що потребує свого адекватного осмислення (Д.І. Дубровський, М.А.Кіссель).

У пострадянський період зусиллями Л.М. Сідак, С.С. Хоружого та інших відновилося релігійно-богословське осмислення самовдосконалення особистості та аскетизму як одного із його засобів, започаткований працями богословів (І. Златоуст, Максим Ісповідник).

Англомовні автори проблему самовдосконалення особистості розглядають в історичному екскурсі як таку, що потребує подальшого дослідження. В англомовній літературі можна виділити два підходи до осмислення кола питань, пов’язаних із саморозвитком  особистості: загальнонауковий, загальнофілософський (М. Фосс, У.Годвін, Дж. Пассмор) та психолого-педагогічний (Е. Еріксон, Д. Левінсон, Дж.Кляйн). Здебільшого терміни «саморозвиток», «самовдосконалення», «самовиховання» вживаються цими дослідниками як синонімічні. Лише Дж.Пассмор, проаналізувавши історію явища саморозвитку особистості, намагається розвести терміни, виділяючи «технічне» та «моральнісне» самовдосконалення, пов’язуючи перше з розвитком окремих якостей людини, друге – із наближенням до ідеалу, не конкретизуючи, проте, до якого. Однак у подальшому ця тенденція не набула поширення, і явище «self-made-man» включає в себе як розвиток певних здібностей, наприклад, професійних, так і наближення до Бога.

Вітчизняна та зарубіжна наукові думки по-різному розглядали проблему самовдосконалення особистості, закладаючи в основу цього процесу різні комплекси цінностей – духовних або утилітарно-прагматичних.

Отже, самовдосконалення особистості – багатоаспектна та складна проблема, що потребує виявлення природи, сутності та змістовних складових цього феномену і на цій основі – виявлення його місця серед інших процесів усвідомленого саморозвитку особистості.

Методологічними засадами дисертації є застосування системного, конкретно-історичного, структурно-функціонального, діяльнісного й ціннісного підходів до аналізу практик самовдосконалення у певних типах культур. Опора на принципи конкретно-історичного, діяльнісного, аксіологічного, діалектичного підходів із використанням загальнонаукових методів заклала основи для обґрунтування духовно-ціннісної природи і індивідуальнісностворювальної сутності самовдосконалення особистості. Структурно-функціональний і міждисциплінарний методи дали можливість поєднати надбання різних теоретичних підходів до вивчення проблеми самовдосконалення особистості філософією, соціологією, етикою, психологією, педагогікою.

У другому розділі «Сутність, зміст та практики самовдосконалення особистості» виявляються природа, сутність, змістовні характеристики самовдосконалення особистості, розкриваються його функції, основні механізми реалізації, аналізуються конкретно-історичні практики його здійснення.

У підрозділі 2.1 «Природа, сутнісні риси та гуманістичне наповнення явища самовдосконалення особистості» обґрунтовується духовно-ціннісна природа, виявляється індивідуальнісностворювальна сутність та гуманістичний зміст явища самовдосконалення особистості, визначається його місце серед інших форм усвідомленого саморозвитку особистості. Крім того, виділяються основні складові процесу самовдосконалення особистості, його соціальне призначення.

У попередніх дослідженнях авторами слушно зверталася увага на обґрунтування ціннісних засад різних форм усвідомленого саморозвитку особистості – самовиховання і самовдосконалення зокрема (В.О. Лозовой, М.Ф. Макарець, В.Ф.Тертична та ін.), однак явище самовдосконалення потребує детальнішого аналізу. У ході дискусії, організованої журналом «Філософські науки» (1987 р.), більшість дослідників відзначили, що самовдосконалення особистості пов’язане із духовно-моральними параметрами.

Джерелом самовдосконалення особистості як вищої форми усвідомленого саморозвитку особистості є постійне розв’язання діалектичних іманентних суперечностей особистості між соціодуховними гуманістичними і споживацько-гедоністичними цінностями. Формування ціннісно-смислової сфери особистості може відбуватися як на основі активної прагматично-індивідуалістичної орієнтації, що декларує доцільність прагматичного успіху, безпосередній особистий інтерес і користь, чи на основі системи позитивних ціннісних максим (гуманістичних цінностей) з позицій добра, тобто всього  того, що моральною свідомістю оцінюється позитивно при співставленні з гуманістичними принципами і ідеалами, сприяє розвитку в людині і суспільстві взаєморозуміння і людяності. Під гуманістичними цінностями розуміється виділення сукупності загальнолюдських моральних якостей, що утворюють змістовний стрижень духовності особистості, який визначає її ставлення до інших людей: доброта, співчуття, чуйність, справедливість – риси, що входять до розуміння духовності як виявлення найвищих загальнолюдських моральнісних якостей. Гуманістично спрямований світогляд стає базою спрямованості діяльності особистості із застосуванням її реальних можливостей і демонструє духовно-ціннісну природу самовдосконалення особистості, що виявляється у ціннісних орієнтаціях, соціальних настановах, ідеалах, мотивації і цілепокладанні. Якщо екзистенціально-особистісний світогляд має в своїй основі alter-концепцію, на противагу егоїстичному, то процес самовдосконалення особистості наповнюється гуманістичним змістом і визначається як розуміння особистістю сенсу свого життя у добровільному, безкорисливому служінні людям.

Виявлення духовно-ціннісної природи самовдосконалення особистості як особливого виду внутрішньої практично-духовної діяльності істоти, наділеної одиничними властивостями, дозволяє визначити його сутність як індивідуальнісностворювальну, оскільки процес самовдосконалення особистості передбачає її цілісне перетворення в індивідуальність. При цьому цілісність особистості як спосіб її прояву у суспільстві утворюється не механічним поєднанням раніше розрізнених функцій людини у єдину систему, а здатністю індивідуальності  як біосоціодуховної істоти будь-яким проявам своєї функціональної активності надати людинолюбства, що втілюється у конкретних актах добротворчості, які передбачають взаємодію процесів інтеріоризації та екстеріоризації, обумовлюючи вибір засобів реалізації власного біографічного проекту.

Визначення природи і сутності самовдосконалення особистості дозволяють виділити властиві йому характеристики: реалізація переважно у моральній сфері, коли у будь-якому виді діяльності значущим стає ступінь розвитку не окремих якостей, а їх об’єктивація особистістю як моральнісних; самовдосконалення особистості – особливий спосіб організації внутрішньої суб’єкт-об’єктної  діяльності, оскільки провідною у процесі самовдосконалення є індивідуальна іманентна, духовна, моральна мотивація; alter-спрямованість самовдосконалення особистості (за умови сприйняття себе паралельно і водночас взаємозалежно з іншими в одному духовно-моральному просторі процес самовдосконалення  особистості реалізується у намаганні особистості приносити користь іншим людям, спільнотам, своєму народу, людству); самоцінність і добровільність самовдосконалення особистості, оскільки останнє засновано на глибоко внутрішньому, особистісному саморегуляторі поведінки, що спирається,  насамперед, на здатність особистості до добровільного вибору суспільно-гуманістичних цінностей; діалогічність, коли особистість не може відчувати себе частиною Всесвіту в ізоляції від світу, вона оцінює весь світ і себе в ньому через діалогічні стосунки.

Процес самовдосконалення особистості як вища форма усвідомленого саморозвитку особистості включає в себе самопізнання (самоаналіз), самооцінку, самоконтроль і саморегуляцію на основі самопримушування та самообмеження, які виступають основними механізмами саморегуляції особистості у процесі її самовдосконалення.

Соціальне призначення самовдосконалення безпосередньо проявляється через його внутрішню організацію і основні функції: пізнавальну (функцію  самопізнання); оцінювальну (самооцінювальну); моделюючу (функцію самомоделювання); регулятивну (функцію саморегулювання, що здійснюється за допомогою самопримушування чи самообмеження); функцію самореалізації – реалізація власного біографічного проекту.

Отже, проаналізувавши природу, сутність, процес здійснення та соціальне призначення самовдосконалення особистості, автор вбачає можливим визначити його як найвищу форму усвідомленого саморозвитку особистості, специфічний вид  її суб’єктно-об’єктної активності, що виявляється у постійному прагненні особистості довести свій розвиток до можливої межі відповідно до загальнолюдських, гуманістичних цінностей; як одну із сутнісних сил розвитку духовного потенціалу людини, намагання і здатність особистості служити іншим людям, своєму народу, людству.

У підрозділі 2.2 «Самовдосконалення особистості у реалізації біографічних проектів» аналізується досвід життя особистостей, які увійшли у духовну історію людства результатами гуманістично спрямованої діяльності, підтверджуючи цінність праведного способу життя, свідомо виступаючи проти морального релятивізму і культу швидкого збагачення. Цих людей можна вважати справжніми індивідуальностями, носіями гуманістичних моральних цінностей.

Аналіз агіографічної та мемуаристичної літератури, здійснений у підрозділі, дозволяє зробити висновок щодо реалізації механізмів процесу самовдосконалення особистості у практичній діяльності видатних особистостей, які сформували власну біографічну стратегію і втілили її у повсякденній функціональній активності на засадах альтруїзму, жертовності, справедливості, порядності і людяності.  Біографічне проектування на подібних принципах можливе лише на основі відповідної спрямованості світогляду особистості, механізмами формування якого виступають ті самі регулятори людської поведінки, що характеризують процес самовдосконалення особистості.

Одні з найяскравіших прикладів самоконтролю, зокрема самопримушування і самообмеження, представлені аскетичними практиками православних святих, де аскетизм практично втілюється у відлюдненні, усамітненні, самоспогляданні та інших формах самообмеження і фактично виступає як специфічний засіб самовдосконалення моральних, інтелектуальних, вольових і фізичних якостей і здібностей людини. Це свідома, вольова, морально спрямована діяльність, що базується на свідомій детермінації і свідомо спрямованій активності особистості. Вона демонструвалась у практиках святих мучеників Лукіана, Петра Палестинського, святих отців Василя Великого, Іоанна Златоуста, святого Антонія та інших.  Майже повна  відмова від задоволення тілесного, егоїстичного  начала  надає їм  можливості задовольняти не власні, суто егоїстичні потреби, а служити людям, людству, Богу. Механізмами здійснення цього процесу виступають: самоконтроль – процес, за допомогою якого особистість спроможна керувати своєю поведінкою в умовах суперечливого впливу соціального оточення чи власних біологічних чинників;самопримушування – процес добровільного внутрішнього усвідомлення особистістю необхідності примушування самої себе до виконання вимог гуманістичного співіснування; самообмеження – добровільна, викликана внутрішніми переконаннями особистості відмова від задоволення власних інтересів заради вироблення якостей, що надають підстави розглядати таких  індивідуальностей як «святих», гуманістів, оскільки їхня активність спрямована не тільки на окрему людину чи групу людей, а на людей взагалі, на суспільство, на людство.

Життя Альберта Швейцера – яскравий приклад подвижництва та місіонерства. Вже у перше десятиріччя життя він демонстрував здатність до високорозвинутої самооцінки. Прагнення і здатність до самообмеження і самопримушування виявлялися ним впродовж всього життя (лікування хворих Африки у страшних умовах: постійна спека, безліч комах, відсутність звичної їжі, безмірна кількість хворих, нестача ліків тощо). Пізніше власна практика самовдосконалення Альберта Швейцера втілилась у концепцію благоговіння перед життям, яка стала закликом до людей творити добро власним прикладом, навіть якщо це потребує певного самообмеження чи самопримушування. Забуття про власне «Я», вихід за його межі, сприйняття себе паралельно з усім світом дозволило стати Альберту Швейцеру великим гуманістом, головним сенсом життя якого стало піклування не стільки про себе чи свою родину, а про усіх, хто потребує, на його думку, допомоги.

Альтруїзм, здатність до морального резонансу, до емпатії,  жертовність особистостей, для яких втілення загальнолюдських цінностей у практику заради визволення інших, навіть ціною власного життя, стало вищою цінністю, сенсом існування, узагальнено на прикладах життя Ірени Сандлер, Марії Октябрьської та інших. Діяння Ірени Сандлер (винесення єврейських дітей з гетто, прагнення об’єднати родини цих дітей) потребували від неї майже повної відмови від задоволення свого «Я», зосередивши весь смисл свого існування на власних можливостях допомоги реальним людям шляхом самопримушування і самообмеження. Без цих механізмів особистісного саморозвитку, зокрема, самовдосконалення неможливі такі вияви особистісної функціональної активності, як альтруїзм, безкорисливість, емпатія, піклування про інших.

Факторами, що спричиняють процес самовдосконалення особистості, не обов’язково виступають виняткові обставини. Визначальним є ступінь сформованості гуманістичної спрямованості світогляду особистості, розвитку її загальної культури, можливість розгортання в індивідуальність. Наприклад, Михайло Жар, священнослужитель, знайшов своє покликання, самореалізувався у допомозі дітям, організувавши для них притулок, ціною власного самообмеження, продемонструвавши один з найяскравіших прикладів альтруїзму сучасникам. Така альтруїстична поведінка обумовлена наявністю у людини низки особистісних диспозицій: співчуття, піклування, почуття обов’язку, відповідальності і відсутністю якостей, що не сприяють виявленню альтруїзму: підозрюваності, жадібності, скептицизму тощо. Альтруїстична поведінка характеризується переживанням суб’єктом свого діяння як такого, що продиктоване внутрішньою необхідністю. У цьому і виявляється, на нашу думку, зміст справжньої благодійності: добровільні акти милосердя, вчинки, що демонструють щедрість душі.

Життєвий досвід особистостей, які намагалися служити людям на засадах гуманізму, свідчить про те, що подібний біографічний проект можна будувати лише за умови використання у власній біографічній стратегії засобів, спрямованих на людину як представника роду людського, на все людство, а не на задоволення власних утилітарно-прагматично-гедоністичних потреб.

Біографічних проектів існування на гуманістичних, загальнолюдських засадах - значно більше, ніж відомо нашим сучасникам: до них, наприклад, можна віднести героїв, які брали участь у визвольній Великій Вітчизняній війні. Але, на жаль, недостатньо пропагується і розповсюджується позитивний досвід  самовдосконалення особистості, гуманістичного ставлення до людей, а у розумінні більшості українців самовдосконалення було і залишається поки що справою  окремих особистостей, здатних у самоздійсненні долати стереотипи масової культури. Посилення уваги до феномену самовдосконалення може сприяти поліпшенню якості життя, а збільшення виявів актів милосердя та увага до них сприятимуть створенню у суспільстві загальної атмосфери взаємодопомоги та взаємоповаги.

Третій розділ «Проблеми і шляхи оптимізації самовдосконалення особистості в сучасному українському суспільстві» присвячений характеристиці процесу самовдосконалення особистості у сучасній Україні та аналізу шляхів його організації й стимулювання.

У підрозділі 3.1 «Проблеми і суперечності процесу самовдосконалення особистості в умовах трансформації українського суспільства» визначаються групи проблем, що становлять найбільшу загрозу розвитку України. В українському суспільстві у роки незалежності здійснюється перехід від егалітарно- колективістської системи цінностей до індивідуалістсько-конкуренційної, яка, на думку Б.Д.Гаврилишина (відомого члена Римського клубу, який розглядає цінності як важливий елемент суспільного ладу), вичерпала свій продуктивний потенціал і може спричинити руйнацію суспільства. Гуманітарна політика, в основі якої  інтереси людини, її прагнення жити і творити у гармонії із гуманістичними цінностями суспільства, людства, може забезпечити успішний вихід українського суспільства із соціально-духовної кризи. Формування особистості на гуманістичних засадах, її подальше самовдосконалення є важливим напрямом гуманітарного розвитку українського суспільства.

Реальність демонструє відрив теорії від практики, коли формально заявлено про побудову соціальної, правової української держави, однак матеріали філософських, соціологічних, політологічних, культурологічних досліджень фіксують комплекс взаємообумовлених негативних явищ чи процесів, серед яких: значне падіння рівня матеріально-економічного добробуту основної частини населення, постійне намагання членів родини забезпечити достатній рівень існування і – звідси – постійна неспроможність опікуватися власне родиною, соціальна нерівність і нестабільність, погіршення генофонду українського народу, підвищення рівня захворюваності й поширеності хвороб, низький рівень надання послуг у сфері здоров’я, прорахунки родинного і шкільного виховання, проблеми освітньої системи, криза моральності та правосвідомості, ціннісний нігілізм, формування родиною, системою освіти, ЗМІ та мережею Інтернет споживацького ставлення до життя, моралі вседозволеності, що втілюється у бездуховності (культ насилля, жорстокості, політична вульгарність, агресивність, непристойність тощо).

У підрозділі 3.2 «Можливості соціального управління процесами самовдосконалення особистості в українському просторі» обґрунтовується, що практика людяності і виживання людства пов’язані із впровадженням у життя групово-кооперативної системи цінностей. Основним принципом цієї парадигми є сприйняття людини частиною світобудови, яка сенс свого призначення й існування шукає у суспільстві. Самовдосконалення особистості при цьому виступає механізмом, що спонукає особистість до засвоєння та втілення цієї шкали  цінностей.

Серед об’єктивних факторів, що сприятимуть відродженню українського суспільства і особистісному самовдосконаленню, можна назвати відповідне забезпечення матеріальних потреб для особистісного розвитку та продовження роду в умовах суспільства ризику. Подібне спрямування розвитку суспільства сприятиме посиленню виховної функції родини, поновленню її статусу в суспільстві. Реформування системи освіти, започатковане в Україні, мало  б включати закладання у навчально-виховний процес сотеріологічного мотиву, що передбачає домінування цінностей спасіння над цінностями збагачення; зміну моделі навчально-виховного процесу для забезпечення переходу від авторитарної педагогіки до педагогіки партнерства; введення до блоку соціально-гуманітарних дисциплін як обов’язкової навчальної дисципліни «Людинознавство» у середній школі та на перших курсах вищих навчальних закладів тощо.

У дисертації доведено необхідність орієнтації засобів масової інформації на розвінчання споживацько-гедоністичного ставлення до світу, естетизації насильства і пороку, зокрема, шляхом обмеження виходу телепродукції, що подає гріх  як норму, на формування у підростаючого покоління високої моральності, працелюбства, розумного самообмеження на принципах гуманізму, справедливості тощо.

Розробка проекту Концепції гуманітарного розвитку України на період до 2020р., її обговорення і впровадження у життя може стати фактором, що сприятиме регенерації національного життя України. Певні недоліки, наприклад, відсутність економічної складової, чіткої структурованості ціннісної системи, обґрунтування якої є нагальною потребою суспільства, визначеності конкретних механізмів реалізації на державному, регіональному і місцевому рівнях, не зменшують значущості Концепції, де європейська людиноцентрична система цінностей та необхідність її втілення у розвитку людського потенціалу визначаються як основні засади відродження українського суспільства. При цьому індивідоцентризм як світоглядна парадигма інформаційної цивілізації у центр уваги висуває суб’єкта діяльності, озброєного високим рівнем наукової свідомості і загальнолюдськими цінностями, спроможного регулювати відносини і з відчуженими плодами своєї діяльності, і з соціальними інститутами, і з природою.