МЕТАФІЗИКА ЛЮДИНИ У ФІЛОСОФІЇ Ф.НІЦШЕ




  • скачать файл:
Название:
МЕТАФІЗИКА ЛЮДИНИ У ФІЛОСОФІЇ Ф.НІЦШЕ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

 

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено ступінь її наукової розробки та сформульовано мету, завдання, об’єкт, предмет та методологічну базу дослідження; викладено положення про наукову новизну, аргументовано теоретичне та практичне значення отриманих результатів, наведені дані про зв’язок роботи з науковими програмами, про апробацію результатів дослідження та публікації.

У першому розділі «Огляд літератури та методологія дисертаційного дослідження» подається аналіз літератури з зазначеної проблематики, а також методологія та методика дисертаційного дослідження.

Підрозділ 1.1 «Огляд літератури за темою дослідження» присвячений розгляду основних дослідницьких робіт з питань вітчизняної, російської та західноєвропейської Ніцшеани. Дослідження філософського надбання Ніцше в Україні представлене такими вченими, як В. Табачковський, В. Лях, І. Бичко, П. Гнатенко, В. Пронякін, В. Окороков, Ю. Шабанова, О. Осетрова, С. Шевцов та ін.

Російська ніцшеана представлена плеядою видатних мислителів «срібної доби»: В. Соловйовим, Л. Шестовим, С. Франком, В. Преображенським, Д. Мережковським М. Бердяєвим, С. Булгаковим, Д. Цертельовим, А. Бєлим, Л. Лопатіним, Є.Трубецьким та ін.

Проблема впливу на творчість Ф. Ніцше грецької міфології досліджувалася такими російськими мислителями, як Ф. Зелінський, Вяч. Іванов, О. Лосєв, К.Свасьян; серед зарубіжних дослідників – К. Хюбнер, Е. Кассірер, О. Шпенглер. Проблема трагічного в творчості Ф. Ніцше перебувала в центрі уваги В.Соловйова, Л. Шестова, Д. Мережковського, А. Бєлого. Сучасна філософська думка, посилаючись на природу трагічного в творчості Ф. Ніцше, що досліджує перспективи розвитку європейської культури, представлена такими персоналіями, як: Вяч. Іванов, К. Свасьян, Ю. Давидов, Б. Марков та ін. Біографію Ф. Ніцше достеменно досліджували Д. Галєві, С. Цвейг, Т. Манн та ін.

За часів Радянського Союзу твори Ф. Ніцше були заборонені, тому кількість дослідників творчості Ф.Ніцше виявилася доволі обмеженою. В цей період слід відзначити дослідження С. Одуєва, в яких не об’єктивно, з позицій марксистської партійності, давалася оцінка творчої спадщини Ф. Ніцше.

Сучасне російське дослідження Ф. Ніцше позиціонується Ю. Давидовим К. Свасьяном, Б. Марковим, В. Подорогою, І. Ебаноїдзе, І. Євлампієвим, Ю. Синьоокою, В. Пушкіним, М. Биковою, Т. Кузубовою, В. Бугерою, В. Ємеліним.

Причину зміни світогляду Ф. Ніцше з християнського на антихристиянський досліджували Г. Юнгер, К. Ясперс, Д. Ваттімо. Критику антихристиянських ідей Ф. Ніцше здійснював М. Нордау. Досліджував психічну хворобу Ф. Ніцше відомий психолог О. Блейлер. У. Кауфман став автором американської інтерпретації творчості Ф. Ніцше. Аналітичне дослідження філософії Ф. Ніцше проводилося А. Данто та ін.

Рецепція філософсько-антропологічних поглядів Ф. Ніцше в західноєвропейську філософію розглянута в кількох напрямках: екзистенціалізм (К. Ясперс, М. Гайдеггер), герменевтика (Г.-Г. Гадамер, Д. Ваттімо), комунікативна філософія (Ю. Габермас), філософія культури (О. Шпенглер, П. Слотердайк), філософська антропологія (М. Шелер), неотомізм (Е. Жільсон, Ж. Марітен), неокантіанство (В. Віндельбанд), постструктуралізм (Ж. Дерріда, Ж. Бодріяр, З. Бауман, Р. Барт, Ф. Джемісон, П. де Ман, Ф. Лаку-Лабарт), футурологія (Ф. Фукуяма). Особлива увага приділена репрезентації антропологічних ідей Ф. Ніцше у філософії Ж. Дельоза і М. Фуко як тими, які визначають себе їх прямими спадкоємцями.

З сучасних німецьких дослідників філософського спадку Ф. Ніцше слід виділити Г. Й. Шмідта, який досліджував дитинство Ф. Ніцше та спірні роботи Ф. Ніцше та його сестри. Сучасний німецький дослідник Г. Абель відрізняється намаганням поєднати методи сучасної аналітичної філософії з елементами філософії Ф. Ніцше. Також німецька сучасна ніцшеана представлена іменами Б. Турека, Г. Фігаля, в тому числі, номінантами премії імені Фрідріха Ніцше В. Мюллер-Лаутером, К. П. Янцом, Р. Сафранскі, М.-Л. Гаазе, М. К. Бахом, Д. Грюнбайном, С. Вієттою, Л. Льоткенхаусом.

Підрозділ 1.2. «Методологія і методика дисертаційного дослідження». Методологія та методика, яка використовується в дисертації, ґрунтується на принципах історичності та компаративності і потребує залучення дискурсивних підходів феноменології, герменевтики, діалектики, психоаналізу та структуралізму. Історичність включає: 1) осмислення метафізики людини у Ф. Ніцше в контексті антропологічного повороту сучасності як переходу від класичного до некласичного типів мислення; 2) розкриття античних витоків ніцшеанської антропології; 3) дослідження християнства як концептуальної основи концепту Надлюдини; 4) визначення основних ліній впливу філософсько-антропологічних ідей Ф. Ніцше на сучасну європейську метафізику. Компаративність являє собою: 1) порівняльний аналіз класичного та некласичного типів мислення як культурно-онтологічної основи ніцшеанської антропології; 2) аналіз аполлонійства та діонісійства в належних їм бінарних опозиціях «світло/темрява», «радість/жах», «порядок/хаос», «міра/надмірність», «індивідуалізм/всеєдність», «поезія/музика»; 3) порівняння християнства та ніцшеанства як феноменів культури з метою виявлення метафізичного ядра вчення Ф. Ніцше про людину.

Дескриптивні напрацювання феноменології дозволяють вивільнити простір дисертаційного дослідження, описати конститутивні аспекти, що слугували фундаментом визначення місця Ф. Ніцше в європейській культурі. Амбівалентність Ф. Ніцше розкриває специфіку його метафізики людини в горизонті європейської філософії, показує ті ключові напрямки, за якими відбувалася трансформація його ідей у філософський дискурсивний простір. Герменевтичний шар дослідження в концептуальному плані дозволив здійснити історико-філософську реконструкцію ідеї Надлюдини як специфічної філософсько-антропологічної концепції. Напрацювання герменевтики дозволили тлумачити діалектику становлення Надлюдини, виходячи з віталістичного принципу «волі до влади», для чого знадобилося введення таких понять, як ієрархічне підпорядкування, анархічне спростування, автаркічна творчість. Напрацювання діалектики використовувалися як в аспекті обґрунтування ідеї вічного повернення в її діалектичному взаємозв’язку з одним із аспектів метафізичного людини Ф. Ніцше – «волею до влади», так і з метою розкриття таких протилежних структур, як класичне та некласичне мислення, аполлонійство та діонісійство, християнство та ніцшеанство тощо. Діалектичний метод ліг в основу розкриття суперечностей становлення основних ідей Надлюдини, символами яких виступає «верблюд», «лев», «дитина». Методика психоаналізу дозволяє визначити та дослідити амбівалентність мислення Ф. Ніцше, коли водночас лунають протилежні вислови по відношенню до одного об’єкта. Йдеться про християнство, Бога, метафізику, стосунки Ф. Ніцше з Р. Вагнером, Л. Саломе тощо. Структуралістичний рівень являє собою суму формальних (аксіологічний, екзистенціальний та віталістичний аспекти) та змістовних (любов до дальнього, переоцінка всіх цінностей, смерть Бога, воля до влади, вічне повернення тощо) сторін.

Розділ 2 «Історико-філософські засади ніцшеанської концепції людини» присвячений аналізу культурно-онтологічних, генетико-символічних та концептуальних засад метафізики людини Ф. Ніцше.

У підрозділі 2.1. «Культурно-онтологічна засада: перехід від класичного до некласичного мислення» показані культурно-онтологічні засади формування ніцшеанської концепції людини: перехід від класичного мислення до некласичного, криза класичної парадигми. А. Шопенгауер досить суттєво вплинув на ставлення Ф. Ніцше до класичної філософії та сприяв формуванню ніцшеанського світогляду, заснованого на некласичній парадигмі, оскільки він поклав відлік новому світобаченню та мисленню. А. Шопенгауер центральним поняттям своєї філософії вважав волю, яка є абсолютним началом, коренем всього сущого, здатна означувати все суще і впливати на нього. Воля, на думку А. Шопенгауера, є вищим космічним принципом, що лежить в основі буття Всесвіту. Зображуючи світ як уявлення, А. Шопенгауер представляв його як об’єкт для суб’єкта. Він розглядав світ як уявлення, взяті і в цілому, і в частинах, і називав цей акт  об’єктивністю волі, тобто воля, яка стає об’єктом, стає уявленням.                                                                                      Дійсно, поняття волі Ф.Ніцше перейняв у А. Шопенгауера, але лише як ідею, бо вважав, що  А. Шопенгауер позбавив волю її змісту, тобто життєдайної сили, тому вона стала волею песимізму. Натомість воля Ф. Ніцше – це воля до влади, що є самою внутрішньою сутністю буття. Воля до влади, на думку Ф. Ніцше, – це воля до життя, де життя – це не пристосування  внутрішніх  умов до зовнішніх, а воля до влади, що діє зсередини, засвоюючи та підпорядковуючи собі  навколишній світ.  М. Гайдеггер наголошував з цього приводу, що  воля до влади Ф. Ніцше слугує для маніфестації життя, в той час як  воля А. Шопенгауера долає саму себе.

Криза класичної парадигми полягає в нездатності відповісти на виклик часу і бути спроможною обґрунтувати й пояснити дисгармонію і хаос, які на той час стали змістом суспільного життя Європи ХІХ ст. Важливою особливістю некласичного мислення є його спів-буттєвий характер, коли дослідник не абстрагується від предмета дослідження для досягнення максимальної об’єктивності, а навпаки, включений у предмет дослідження. В. Віндельбанд стверджує, що прояви безмежного індивідуалізму досягають своєї найвищої точки в утвердженні відносності всіх цінностей. На його думку, тільки воля «Надлюдини» продовжує існувати в якості абсолютної цінності й місце «антиномій розуму» зайняла «Надлюдина» – це і є шлях ХІХ ст. від Канта до Ніцше (В. Віндельбанд). Однак  М. Гайдеггер наполягає на тому, що Ф. Ніцше є не тільки представником некласичного способу мислення, але, в першу чергу, носієм метафізичного мислення.

У підрозділі 2.2 «Генетико-символічна засада: компліментарність аполлонійського і діонісійського начал» аналізується філософський пафос Ф. Ніцше щодо реабілітації того античного світовідчуття і світобачення, яке було можливим до Сократа. Йдеться про цілісну міфічну картину світу, не порушену «лезом» сократівського критичного мислення і раціонального запитання. Грецька міфологія є першоджерелом метафізичного погляду Ф. Ніцше на людину, адже в міфах людина відобразила свою метафізичну сутність: у міфотворчості людина дозволяє собі все, чого вона не здатна досягнути в дійсному житті. Міфічні герої відображали людський вимір дійсності, розуміння буття та небуття. В’яч. Іванов визначає міф як єдиний засіб визначення метафізичної сфери в людині, адже тільки в ній людина діє і самовизначається  як автономна, вільна особистість. Таким чином, метафізична сфера в людині – це місце первинного самовизначення свободної  волі. І тільки міф, на думку В’яч. Іванова, є  єдиним засобом, в якому до символічного підмета, що визначає надчуттєву сутність, додається мовний присудок, який являє цю сутність в її динамічному аспекті, як діючу та страждаючу. Розкривається причина критики Ф. Ніцше на адресу Сократа. Німецький мислитель дорікає Сократу руйнуванням античного міфологічного світогляду, скептичним раціоналізмом, що сприяло загибелі античної культури через позбавлення її природної творчої сили. Ф. Ніцше протиставляє міфологічну картину світу історії, пропонуючи власну концепцію становлення міфу як вічного повернення одного й того ж, вважаючи філософські та логічні категорії чистою ілюзією.                                                                                                                            Важливою   складовою   генетико-символічної  засади  метафізики  людини  Ф. Ніцше є антична трагедія, яка своєю появою завдячує Діонісу, адже походить від ритуального дійства на його честь  та супроводжується дифірамбами. Великим досягненням Ф. Ніцше, на думку В’яч. Іванова, є повернення світові Діоніса, адже містика Діонісового богопочитання у різних його формах виявилася близькою та прийнятною для людини. В’яч. Іванов вважає, що Ф.Ніцше, розглядаючи Діоніса у трьох вимірах: Діоніс-жертва,  Діоніс  воскреслий,  Діоніс-утішитель, – відображає  сутність й таємницю людської природи, коли людина безперестанно волітиме долати саму себе. В образі Діоніса Ф. Ніцше розкриває таємницю кругообігу життя та вічного повернення. В той же час без Аполлона, бога  досконалості, гармонії, краси грекові неможливо захиститися від несприятливих умов буття. Аполлонійство та діонісійство – священні підвалини античного світовідчуття, які  розглядаються в їх бінарності та компліментарності. Такі діонісійські аспекти, як жах, пітьма, хаос, безмірність, всеєдність, музичність, неможливі без аполлонійських – радості, світла, порядку, міри, індивідуалізму, поезії. Звідси екзистенціальний та аксіологічний характер естетичного пафосу Ф. Ніцше.                                                                                         Іншою складовою генетико-символічної засади є діалектична єдність тріади «хаос-вогонь-сузір’я». Хаос  у розумінні Ф. Ніцше  – це те, що люди мають носити в собі, щоб бути здатними народжувати зірку. Вогонь – це стихія, яка слугує єдиним засобом перетворення множинного та випадкового в умовивід. Сузір’я – це акт перенесення на небо Діоніса та зустріч з Аріадною як танцюючою зіркою. Таким чином, ці образи об’єднують у собі всі елементи міфу про Діоніса й представляють його як вчителя вічного повернення.  П. де Ман акцентує увагу на символічній природі мови Ф.Ніцше, яка є частиною бінарної системи, що протиставляє метафізичне значення буквальному. Стосунки Аполлона і Діоніса деконструкція розглядає як генетичний варіант полярності: батько/син, душа/тіло, явище/річ.                                                    У підрозділі 2.3 «Концептуальна засада: Ф. Ніцше versus християнство» визначається концептуальна основа становлення філософсько-антропологічних ідей Ф. Ніцше, якою виступає християнство. Саме тут найбільш яскраво розкриваються такі риси мислення Ф. Ніцше, як парадоксальність, нелінійність, топологічність, спів-буттєвість, компліментарність. З одного боку, категоричне заперечення християнства, уїдливий памфлетизм, «зривання масок», з другого, благоговіння, визнання, життєва прихильність. Парадокс у тому, що весь нігілістичний пафос Ф. Ніцше по відношенню до історичного християнства вживався в ньому з його особистістю, яка за своїм існуванням в плані аскетизму, жертовності, витонченості була християнською. Суперечливе ставлення Ф. Ніцше до християнства має амбівалентний характер, коли протилежність таких душевних установок та відчуттів, як любов та ненависть, спрямовані на один і той же об’єкт. У даному випадку об’єктом любові та ненависті водночас для Ф. Ніцше виступає християнство.

У протиріччі між християнством як дійсністю, тобто його історичним виміром, та християнством як вимогою, тобто його трансцендентним виміром, відбувається становлення фундаментальних концептів ніцшеанської антропології. Ключовому для християн розумінню Христа як Боголюдини протиставляється Заратустра як ідеал Надлюдини. Важливій для християн любові до ближнього, з якої починається любов до Бога, протиставляється любов до дальнього як найбільш повне та істинне, згідно з Ф. Ніцше, вираження любові як такої. Християнському співчуттю, через яке, на думку Ф. Ніцше, людина допустила багато ганебних проявів життя, протиставляється принцип «падаючого штовхни», згідно з яким людина повинна жорстко викорінювати в собі недоліки; традиційному християнському вченню про гріховність людської волі, про першородний гріх, що зняв з людини санкцію відповідальності за свої вчинки, протиставляється воля до влади, згідно з якою людина повинна взяти на себе всю повноту відповідальності за свої вчинки; трансцендентному і божественному характеру християнських цінностей протиставляється принцип переоцінки всіх цінностей, на що здатен тільки сильний дух та дитя одночасно – Надлюдина. Заперечення християнства призводить до протиставлення сотеріологічному естетичного переживання світу, під яким розуміється найбільш повне та потужне розкриття творчих здібностей людини.

Розділ 3 «Ідея  Надлюдини як концептуальний проект метафізичної антропології Ф.Ніцше в контексті  західноєвропейської  філософії» присвячений парадоксальності та амбівалентності мислення Ф. Ніцше. Парадоксальність обумовлює антисистемний, нелінійний, топологічний характер його філософських поглядів. Амбівалентність пояснює причину водночас протилежних висловлювань по відношенню до одного й того ж об’єкту. Вказані особливості мислення Ф. Ніцше вплинули на сприйняття його в історії філософії як одного з фундаторів некласичної парадигми.

У підрозділі 3.1. «Аналіз аксіологічних, екзистенціальних, віталістичних аспектів концепції  людини Ф.Ніцше» з’ясовується, що основу ніцшеанської концепції людини складають ключові концепти: смерть Бога, воля до влади, вічне повернення, любов до дальнього, переоцінка цінностей. При цьому важливо зазначити, що вказані концепти репрезентують змістовний аспект метафізики людини Ф.Ніцше. З точки зору форми, ніцшеанська концепція людини містить у собі три буттєвих комплекси: аксіологічний, екзистенціальний, віталістичний.

Аксіологічний комплекс розкриває ціннісний вимір ніцшеанської антропології, артикулює ті ціннісні структури, без яких неможливе становлення Надлюдини. Виділено дві структури. Перша – протиставлення двох моральних систем: любові до ближнього та любові до дальнього. Любов до дальнього – це почуття, яке відкрив Ф. Ніцше, але, на думку С. Франка, поняття «любов до дальнього» не має жорсткого обмеженого об’єму і визначає любов, яка не співпадає зі значенням любові до ближнього. Формування моральної системи Ф. Ніцше, з іншого боку, не є оригінальним, оскільки засноване на фундаменті іншої моральної системи – християнстві. Любов до дальнього виключає співчуття, відкидає повсякденне життя з його посередністю на користь унікальності і спів-буттєвості творчого життя та життя у творчості, спрямована в майбутнє, тобто має телеологічний вимір, передбачає наявність і розвиток в людині таких якостей, як мужність, упертість, наполегливість в досягненні цілей тощо. У певному сенсі можна сказати, що любов до дальнього – це метафізична любов до тих якостей людини, які повинні бути розкриті в ході її духовного розвитку (дальнє) в доповнення до тих, якими вона вже володіє в своєму психофізичному становленні (ближнє). Друга структура, органічно пов’язана з першою, – переоцінка всіх цінностей. Тут розкривається специфічна нігілістична позиція Ф. Ніцше. Переоцінка всіх цінностей пов’язана не стільки з їх беззаперечним спростуванням, скільки з розкриттям творчої потужності людини.

Екзистенціальний комплекс артикулює такий фундаментальний ніцшеанський концепт, як смерть Бога. Смерть Бога інтерпретується як екзистенціал, оскільки, з одного боку, постулює смертність, тимчасовість людського існування, з другого, – творчу потужність присутності людини в бутті. Одночасно з цим «смерть Бога» виступає діагнозом сучасного стану європейської культури, яка віддала забуттю священні підвалини буття.

Третій комплекс – віталістичний. Він розкриває життєві основи метафізичного виміру людини. Цей комплекс представлений двома структурами. Перша – воля до влади. Оскільки сама ця структура виокремлена з останньої незавершеної та асистемної за своїм характером роботи Ф. Ніцше, знову мова йде про певну інтерпретацію. Вона виступає ірраціональним, іманентним, природнім началом буття. Воля до влади є життєвий потік у його суперечності, ірраціональності та парадоксальності. Друга структура – вічне повернення. З одного боку, вічне повернення стверджує: все, що нас оточує, виникає, розвивається, змінюється, гине і знову виникає. Немає ні початку, ні кінця цьому процесу. З другого, у філософсько-антропологічному сенсі вічне повернення показує, що існують певні стани, точки присутності, знаходячись в яких, людина здатна виробляти та відтворювати певний порядок подій, без яких світ розпадається на окремі частини. Відношення між аксіологічними, екзистенціальними, віталістичними комплексами не детерміністські, чи причинно-наслідкові, а синкретичні. Тобто, це певна органічна єдність, складові елементи якої утворюють цілісний сплав. Виділення різних сторін цього сплаву можливе тільки в порядку аналізу. В цьому сенсі своєю органічністю, енергійністю синкретизм аксіологічного, екзистенціального, віталістичного комплексів протилежний неорганічності та штучності еклектизму.

 

У підрозділі 3.2 «Діалектика становлення Надлюдини та ідея “останньої людини”» подається історико-філософське дослідження концепції Надлюдини. До ідеї  Надлюдини  Ф. Ніцше прийшов шляхом послідовного вивірення різних типів людей, що розглядалися філософом  у різних формах світосприйняття:  алегоричній (лев, орел, змія, осел, верблюд, павук); символічній (Вищі люди,  Заратустра, Надлюдина); у формі міфологічних образів  (Діоніс, Аріадна, Тесей). Людина, що не досягла рівня Вищої людини, класифікована  Ф. Ніцше  за рисами  характеру, ставленням до життя, відношенням до самої себе. Так Ф. Ніцше формує дев’ять типів  людей, які не досягли рівня Вищої людини: маленькі (нижчі), відсталі, холодні, релігійно-суворі, «глибокі», самотні, «погані поети», тупі, безумні, останні. Дана типологія людей від маленьких до вищих розкриває діалектичний  процес становлення концепції Надлюдини.  Досить важливим персонажем метафізики Ф. Ніцше є перехідна категорія людей від нижчої людини до Надлюдини – це Вищі Люди. Для характеристики Вищих людей Ф. Ніцше застосував вісім алегорій, які в сукупності змальовують всю сутність даного типу людей Ніцше: останній тато (людина, що живе спогадами), два королі, які гонять перед собою нав’юченого осла, якого Вищі Люди згодом перетворять на свого нового Бога, найогидніша людина (людина вбила Бога, не маючи сил терпіти співчуття), людина-п’явка, людина, що бажає замінити знищенні божественні цінності науковим пізнанням, добровільний жебрак (людина, що відмовилася від пізнання і шукає лише щастя на землі), чародій (людина з нечистим сумлінням, яка продовжує свою працю, роблячи вигляд, що Бог не помер і нічого не сталося), тінь-мандрівниця (це діяльність культури, яка за будь-яких умов переслідує лише свою мету – Тінь Заратустри), віщун (сповіщає прихід останньої людину). Однак у категорії  «Вищі люди» Ф. Ніцше не знайшов реалізації  власного задуму щодо удосконалення людини як такої, що саме себе створює. Останньою категорією людини на землі в кінці історії  є остання людина, про яку Ф. Ніцше говорить з презирством адже така людина втратила повагу до самої себе.  Діалектика становлення основних стадій «Надлюдини» виражається у Ніцше в символічному вигляді. Ніцше говорить про три перевтілення духу: коли дух стає верблюдом, левом – верблюд і дитиною стає лев.  Для всебічного розкриття діалектики становлення Надлюдини Ф. Ніцше використав концепт вічного повернення та волі до влади, виходячи з яких, перша стадія Надлюдини (стадія верблюда) може бути проінтерпретована як ієрархічне підкорення. Таким є гетерономне підкорення людини правилам, які не були нею встановленими і свідомо прийнятими. У  Ф.Ніцше ця проблема визначається питанням: ти повинен? Чому ти повинен? У свою чергу, другу стадію (лева) можливо розкрити як анархічне заперечення: Ні!  В якому виражено заперечення тих витоків, які живили людське існування на стадії верблюда. Третя стадія – дитина – як вища стадія Надлюдини. Її максимальне розкриття можливе в грі, творчості, створенні нових світів. Дані перетворення демонструють діалектичний процес самотворення, становлення Надлюдини як перспективи розвитку людини. Надлюдина може розглядатися як біологічний вид, духовний ідеал, психологічний образ. Якщо, Надлюдина є певного роду біологічний вид в його еволюційному становленні, то людина – це проміжна ланка між мавпою та Надлюдиною. В той же час Надлюдина як досконала людина (homo perfectus) по відношенню до решти людства виступає своєрідним трансцендентним горизонтом становлення людства. Тобто вона ще ніколи не була досягнута і невідомо чи досяжна взагалі, але без наявності ідеалу неможливий подальший розвиток людства.                                                                                                                                                   У підрозділі 3.3 «Рецепція ніцшеанської концепції людини в західноєвропейській філософії» аналізується місце та вплив метафізики людини Ф. Ніцше на західноєвропейську філософську думку. Вплив Ф.Ніцше на сучасну культуру взагалі  і філософію  зокрема справді  носить концептуальний  характер, про  що було зазначено Ю. Габермасом. Виділяючи  концептуальні  аспекти цього впливу, в першу чергу необхідно говорити про те,  що Ф. Ніцше задав певну критичну установку по відношенню до культури в цілому. Ця  установка характеризується, з одного боку,  піднесеним метафізичним пафосом у відстоюванні важливості артикуляції творчих сил людини, а з іншого, – песимістичністю, нігілістичністю і навіть есхатологічністю.  Найбільш   показовими   в  цьому  відношенні є   історіософська  концепція     О. Шпенглера та футурологічний проект Ф. Фукуями з ключовою тезою кінця історії  й торжества останньої людини.          Ідея останньої людини та кінця історії  Ф.Ніцше набула  свого  розвитку також у філософії  К. Ясперса,  З. Баумана, Ю. Габермаса, Ж. Бодрійяра, П. Слотердайка. Дана проблематика є першим концептуальним аспектом рецепції метафізики людини Ф. Ніцше в західноєвропейській філософії.             Другим  концептуальним  аспектом виступає  сформульований Ф. Ніцше лінгвофілософський поворот сучасності. Теза  «те, що раніше було філософією, стало філологією» означає не заміну однієї наукової дисципліни іншою, а окресленням нового простору для метафізичної думки. Мова стає одночасно предметом і методом філософської  рефлексії. Світ розглядається як текст, а текст, у свою чергу, як світ. У цьому напрямку  попри  всі відмінності у вихідних  установках і  проблематиці  відбувалося  розкриття фундаментальної  онтології, екзистенціалізму, герменевтики, філософії мови, структуралізму, постструктуралізму.  П. де Ман розглядає творчість Ф. Ніцше як деконструкцію логоцентризму.                                                                   Третім концептуальним аспектом впливу виступає революція у розумінні  античної філософії. Пошуки Ф. Ніцше в галузі античної трагедії, античної метафізики  багато в чому  визначили  новаторство М. Гайдеггера,  О. Лосєва.      Четвертим концептуальним аспектом виступає той факт, що Ф. Ніцше мав вплив на становлення та розвиток екзистенціальної філософії в особах К. Ясперса, М. Гайдеггера, Ж.-П. Сартра, А. Камю.           П’ятим концептуальним аспектом виступає ніцшеанська артикуляція проблематики міфу як фундаментальної засади культури.  Діалектика аполлонійського та діонісійського начал багато в чому інспірує морфологічну концепцію О. Шпенглера, міфо-символічну концепцію О. Лосєва, діонісійські пошуки В’яч. Іванова і Ф. Зелінського.                                                                     Шостий концептуальний аспект – вплив концепції Надлюдини  на цілий ряд напрямків. Ідея Надлюдини сприяла утвердженню концепції  Боголюдства В. Соловйова, соціально-філософських штудій  С. Франка, філософії трагедії Л. Шестова, символізму А. Бєлого. Нового значення набуває концепція Надлюдини у постмодерністичній філософії Ж. Батая, послідовно розкриваючись новими гранями своєї семантики.                                                                                                                                     Сьомий концептуальний аспект імплантації ідей Ф. Ніцше – постулат смерті Бога і полеміка з християнством, до якої  були залучені представники  найрізноманітніших  напрямків: «срібної доби» російської культури в особах С. Франка, М. Бердяєва, представника філософської антропології М. Шелера, який розробляв  ніцшеанську ідею ресентіменту, послідовника Г. Гадамера  Дж. Ваттімо з концепцією «після християнства», К.Ясперса , Г. Юнгера. Трансформація концепту «смерть Бога» здійснювалася  у  постмодернізмі  Ж. Дельозом, Ф. Гваттарі, М. Фуко, Р. Бартом,  Ж-.Ф. Ліотаром, Ж. Дерріда.                                                                                              Восьмий концептуальний  аспект – ідея вічного повернення, яка вплинула на розуміння циклічності існування культури  і людини, важливості артикуляції в людині  творчих інтенцій. Це  археологія знання та генеалогія М. Фуко, і шизоаналіз  Ж. Дельоза.                                                                                                                         Девя’тий концептуальний аспект – методологічна установка постструктуралізму на деконструкцію знаків, текстів, світу в цілому. У певному сенсі й ідея вічного повернення, і концепція Надлюдини, і нового розуміння античності, і переоцінки всіх цінностей виникли виходячи з ніцшеанського деконструюючого погляду на минуле,  сучасне  йому теперішнє.

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ И АВТОРЕФЕРАТЫ

Ржевский Валентин Сергеевич Комплексное применение низкочастотного переменного электростатического поля и широкополосной электромагнитной терапии в реабилитации больных с гнойно-воспалительными заболеваниями челюстно-лицевой области
Орехов Генрих Васильевич НАУЧНОЕ ОБОСНОВАНИЕ И ТЕХНИЧЕСКОЕ ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ЭФФЕКТА ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ КОАКСИАЛЬНЫХ ЦИРКУЛЯЦИОННЫХ ТЕЧЕНИЙ
СОЛЯНИК Анатолий Иванович МЕТОДОЛОГИЯ И ПРИНЦИПЫ УПРАВЛЕНИЯ ПРОЦЕССАМИ САНАТОРНО-КУРОРТНОЙ РЕАБИЛИТАЦИИ НА ОСНОВЕ СИСТЕМЫ МЕНЕДЖМЕНТА КАЧЕСТВА
Антонова Александра Сергеевна СОРБЦИОННЫЕ И КООРДИНАЦИОННЫЕ ПРОЦЕССЫ ОБРАЗОВАНИЯ КОМПЛЕКСОНАТОВ ДВУХЗАРЯДНЫХ ИОНОВ МЕТАЛЛОВ В РАСТВОРЕ И НА ПОВЕРХНОСТИ ГИДРОКСИДОВ ЖЕЛЕЗА(Ш), АЛЮМИНИЯ(Ш) И МАРГАНЦА(ІУ)
БАЗИЛЕНКО АНАСТАСІЯ КОСТЯНТИНІВНА ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ (на прикладі студентського самоврядування)