ПОНЯТТЯ ГУМАНІЗМУ В ЕКЗИСТЕНЦІЙНІЙ ФІЛОСОФСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ ХХ СТ.: КАРЛ ЯСПЕРС, МАРТІН ГАЙДЕҐҐЕР, ЖАН-ПОЛЬ САРТР

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та головні завдання роботи, окреслено об’єкт, предмет і методи дослідження, визначено наукову новизну, практичне значення отриманих результатів, наведено дані про апробацію результатів дисертації, його зв’язок із науковими програмами, а також зазначено структуру роботи.

У ПЕРШОМУ РОЗДІЛІ “Джерела, історіографія та теоретико-методологічні засади дослідження поняття гуманізму в екзистенційній філософській традиції ХХ ст.: Карл Ясперс, Мартін Гайдеґґер, Жан-Поль Сартр” здійснюється постановка проблеми, класифіковано джерела, визначено стан наукового опрацювання дисертаційної теми, розкрито теоретико-методологічні засади дослідження й основні підходи до пояснення поняття “гуманізм”, визначено основні етапи формування класичного гуманізму, розглянуто проблему розмежування філософії екзистенції та екзистенціалізму.

Підрозділ 1.1. “Джерела та історіографія дослідження”. Тема та завдання дисертаційної роботи встановили необхідність охоплення джерел, присвячених різним аспектам теми дослідження: історико-філософському аналізу феномену гуманізму, розрізненні філософії екзистенції та екзистенціалізму, проблемі екзистенції у філософських концепціях К. Ясперса, М. Гайдеґґера та Ж.-П. Сартра, дослідженню поняття гуманізму в їх філософських поглядах. Тому для зручності ми виокремили джерела і літературу в декілька великих груп, відповідно до визначеної структури дисертації:

До першої групи, що з’ясовує зміст поняття гуманізму та аналізує історію його виникнення і формування, належать роботи: Н. Аббаньяно, М. Айб, О. Батлука, Л. Брагіної, В. Бичкова, К. Бурдаха, К. Бюлера, К. Войтили, Й. Гердера, Г. Грабовича, А. Грицанова, Е. Жільсона, Ф. Зелинського, Л. Зіннурової, В. Ільїна, В. Кувакіна, М. Ландманна, Е. Левінаса, К. Леві-Строса, В. Литвинова, В. Ляха, Т. Лютого, Ж. Марітена, В. Пазенока, І. Паславського, Р. Пфайффера, О. Соболь, С. Утченко, Ціцерона, М. Черенкова. До цієї групи відносяться і ті роботи, які присвячені дослідженню проблемі співвідношення римського humanitas і грецької παιδεία: Г.-Ґ. Ґадамера, А. Ґеліуса, В. Єґера, Теренція, Платона, М. Поповича. А також колективна монографія «Гуманізм: сучасні інтерпретації та перспективи», яка в Україні надала, можливо, найповніший опис та аналіз гуманізму в сучасному контексті.

До другої групи, що досліджує проблему розрізнення філософії екзистенції та екзистенціалізму і розглядає їх основні ідеї, належать дослідження: Г. Арендт, О. Болльнова, Г.-Ґ. Ґадамера, Ф. Гайнеманна, М. Мюллера, К. Ясперса. Сюди ж можна віднести роботи тих мислителів, які опосередковано долучилися до дискусії про розрізнення філософії екзистенції, екзистенціалізму та екзистенціальної філософії: М. Бердяєва, Г. Крінґса, К. Райди, В. Рьода, П. Тілліха, Ж.-П. Сартра. У з’ясуванні особливостей філософської екзистенційної традиції ХХ ст. були використані роботи таких мислителів, як Н. Аббаньяно, В. Баретта, В. Бібіхіна, В. Бімеля, А. Богомолова, Ж. Бофре, М. Бура, П. Гайденко, А. Дахнія, К. Долгова, М. Кісселя, М. Коноха, В. Кузнєцова, М. Мамардашвілі, І. Леппа, Ґ. Лукача, А. Люкнера, Н. Мотрошилової, А. Огурцова, О. Онищук, В. Петрушенка, Г. Стрельцової, Г. Тавризяна, Е. Фалєва, Г. Феттера, С. Фінкелстайна, А. Хюбшера, Т. Ярошенко.

Третю групу, присвячену дослідженню поняття екзистенції у філософських концепціях К. Ясперса, М. Гайдеґґера та Ж.-П. Сартра, становлять праці К. Ясперса, Г. Занера, К. Маґера, а також М. Гайдеґґера, А. Баруцці, К. Райди, В. Бімеля, А. Люкнера і Ж.-П. Сартра, Г. Голца, В. Декомба, П. Кампіца, Г. Тавризяна, Т. Тузової.

Четверта група з’ясовує Ясперсове, Гайдеґґерове та Сартрове розуміння поняття гуманізму і причину критики класичного гуманізму – праці М. Гайдеґґера «Лист про гуманізм», Ж.-П. Сартра «Екзистенціалізм – це гуманізм», К. Ясперса «Про умови і можливості нового гуманізму», К. Айнзіделя, О. Беслюбняк, В. Вроблевські, Р. Габітової, В. Мовчан, К. Райди, П. Слотердайка, Е. Шютца та ін.

Проаналізувавши наукову розробку теми дисертації, було зроблено висновок: незважаючи на існування великого масиву дослідницької літератури, все ж таки стан її вивченості не достатній. Особливо це стосується поняття гуманізму у філософії К. Ясперса та взаємопов’язаності підходу К. Ясперса, М. Гайдеґґера та Ж.-П. Сартра до питання про критику класичного гуманізму. На усунення цих недоліків і спрямоване наше дослідження.

Підрозділ 1.2. “Теоретико-методологічні засади дисертаційної роботи”. Встановлено, що зі середини ХХ ст. зростає актуальність проблеми гуманізму. Це спричинило виникнення різних підходів до пояснення терміна “гуманізм”: релігійний (Ж. Марітен, Е. Жільсон, К. Войтила, М. Бердяєв), суспільно-політичний (МГЕС), етнологічний (К. Леві-Строс), психологічний (Е. Фромм), етичний (Е. Левінас), екзистенційний (К. Ясперс, М. Гайдеґґер, Ж.-П. Сартр), еволюційно-культурний (П. Слотердайк) та ін. Однак домінуючим залишилось пояснення гуманізму або як ідейного напряму культури епохи Відродження, або як певного світогляду, що розглядає людину як найвищу цінність, акцентуючи увагу на її свободі, гідності, моральності та мирі між людьми.

Іншу інтерпретацію феномена гуманізму представили К. Ясперс, М. Гайдеґґер та Ж.-П. Сартр, яка була зумовлена виявленою ними кризою класичного гуманізму в 40-х роках ХХ ст. Для дослідження теми було обрано лише цих трьох філософів екзистенційної традиції ХХ ст., оскільки їх роботи про гуманізм («Екзистенціалізм – це гуманізм» (1946), «Лист про гуманізм» (1947), «Про умови та можливості нового гуманізму» (1949)) написані одна за одною і, певним чином, як реакція одна на одну.

З метою виконання поставлених завдань, в дисертаційній роботі було використано загальнонаукові та філософські принципи і методи. Для вивчення та узагальнення джерельної бази дослідження було застосовано принципи історизму та системності. Використання загальнонаукових методів аналізу, синтезу, узагальнення сприяло виявленню окремих аспектів кожної проблеми, а проаналізовані елементи сприяли розгляду їх єдності та взаємозв'язку. Зважаючи на специфіку роботи, під час дослідження обраної теми було використано філософсько-антропологічний підхід, що дав змогу розглянути людину як особливий вид істоти, який роздумує про своє існування та про буття. Застосування герменевтичного методу дало змогу розглянути феномен гуманізму на основі з’ясування його головних аспектів та ролі в західноєвропейській традиції. Історико-компаративний метод допоміг здійснити порівняльний аналіз, виокремлюючи спільне та відмінне в класичному і некласичному екзистенційному гуманізмі, у філософії екзистенції та екзистенціалізмі, порівняти специфіку Ясперсового, Гайдеґґерового та Сартрового поняття гуманізму.

У підрозділі 1.3. “Поняття гуманізму в його історико-філософському розвитку” доводиться, що поняття humanitas в значенні гуманізму вперше використав Ціцерон (80 р. до н. е.), хоча стосовно правдивості цього факту і сьогодні тривають дискусії (існує теорія, що перший гуманізм виник в “колі Сціпіона”). Використання Ціцероном humanitas (освіченість, мудрість, добре ставлення людини до оточуючих, цивілізованість, людськість як антипод тваринності), в новому для римлян значенні, було зумовлено його прагненням передати зміст грецького слова παιδεία. Однак, римське humanitas залишилося все-таки відмінним від грецької пайдеї, оскільки позначувало виховання згідно з ідеальним образом людини, коли пайдея – виховання в найширшому значенні. Звідси бере початок вся наступна європейська традиція формування класичного гуманізму як певного світогляду, що спирається на відповідний гуманістичний ідеал.

В Середньовіччі зміст humanitas наближається до φιλανθρωπία, що було зумовлено впливом ідей християнства, а в епоху Відродження humanitas найбільше реалізується як вільні мистецтва чи науки (liberalis artes чи disciplinae). В університетах XIV–XV ст. ці науки отримали назву studia humanitatis (гуманітарні науки), що ніби протиставлялись богословським. У Відродженні з’являються перші гуманісти (humanista), головними ідеями яких були свобода, гідність людини, досягнення блага і щастя. Ці ідеї розвивалися і в етико-політичних доробках Просвітництва: питання про природне право людини, право свободи вибору і гідність людини, про мораль людини.

На XIX ст. припадає нове зацікавлення ідеєю humanitas: в 1808 р. Ф. Нітгаммер вводить поняття Humanismus (гуманізм); згодом з’являється друге значення поняття гуманізму – як ідейний напрям епохи Відродження (1859 р., Ґ. Фойґт); видаються праці, присвячені гуманістичній проблематиці. Однак в першій половині ХХ ст. класичний гуманізм був поставлений під питання, поштовхом до чого стали події Другої світової війни.

Підрозділ 1.4. “Розрізнення філософії екзистенції та екзистенціалізму”. Зважаючи на те, що в Україні і до сьогодні існує певна плутанина щодо філософії екзистенції та екзистенціалізму, в цьому підрозділі було розглянуто низку праць мислителів, котрі долучилися до дискусії, яка розгорнулася в Німеччині в другій половині 40-х – першій половині 50-х років ХХ ст. на тему “Що таке філософія екзистенції (Existenzphilosophie) та екзистенціалізм (Existentialismus)?”. Було показано, що філософія екзистенції та екзистенціалізм є відмінні одне від одного напрями, які, однак, належать до однієї екзистенційної філософської традиції ХХ ст. Назва “філософія екзистенції” виникла раніше (Ф. Гайнеманн, 1929), аніж “екзистенціалізм”, і початково до її представників зараховували К. Ясперса та М. Гайдеґґера. А екзистенціалізм був створений Ж.-П. Сартром, з чим погоджуються і К. Ясперс, і М. Гайдеґґер, і Г. Арендт, і Г.-Ґ. Ґадамер, і О. Болльнов, і М. Мюллер тощо. К. Ясперс відмовився від визначення своєї філософії як екзистенціалізму на користь філософії екзистенції. Так само вчинив і М. Гайдеґґер, однак, не означуючи свою філософію і філософією екзистенції, а фундаментальною онтологією.

У ДРУГОМУ РОЗДІЛІ “Проблема екзистенції у філософських концепціях Мартіна Гайдеґґера, Карла Ясперса та Жана-Поля Сартра” розкриваються передумови виникнення екзистенційної філософської традиції ХХ ст., коротко розглядається історичне формування терміну “екзистенція” та його змісту, досліджуються особливості поняття екзистенції у розумінні М. Гайдеґґера, К. Ясперса та Ж.-П. Сартра.

Підрозділ 2.1. “Передумови виникнення філософії екзистенції та екзистенціалізму. Термін “екзистенція””. Вагомим поштовхом до виникнення екзистенційної філософської традиції ХХ ст. стала філософія ХVIII та ХІХ ст. Загальне гасло настрою початку ХХ ст. – “проти закостенілої академічної філософії”. Специфіка екзистенційної традиції – використання поняття “екзистенція” (Existenz) в новому значенні, який був віднайдений у текстах С. К’єркеґора. С. К’єркегор, якого прийнято вважати засновником екзистенційної філософської традиції, розрізняв два поняття існування: фактичне існування (Tilvaerelse) та екзистенція (Existents), де перше означає існування всього іншого сущого, що не є людиною, а друге – існування виключно людини (бо тільки людина має здатність до рефлексії над своїм існуванням).

Виникнення терміна existentia пов’язане із грецьким словом hyparxis, яке на латинську мову переклав М. Вікторин (IV ст.) в значенні існування у формі. У Т. Аквінського чітко постає питання розрізнення та співвідношення essentia та existentia, чого у грецьких мислителів ще не було. Всі речі складаються з форми та матерії, в яких сутність (essentia) є поєднанням форми і матерії (hypokaimenon Арістотеля), а існування – прямий акт актуалізації сутності речі Богом. Після Т. Аквінського, коли було канонізовано його головні ідеї, проблема співвідношення існування та сутності розв’язувалася подібно до того, як це запропонував Т. Аквінський (тобто “існування”), – аж до С. К’єркеґора. Цей термін застосовувався для позначення як існування всього сущого, так і існування самого Бога (І. Кант), або існування лише Бога (Ф. Шеллінґ).

Підрозділ 2.2. “Екзистенція як спосіб існування Dasein у філософії Мартіна Гайдеґґера”. Вирішальним моментом у виникненні “філософії екзистенції” стала праця М. Гайдеґґера «Буття і час», з якою пов’язана поява й екзистенціальної філософії (Existentialphilosophie). В дослідженні доводиться, що саме як екзистенціальна філософія було б доцільніше означувати ідеї М. Гайдеґґера, а не як філософія екзистенції, оскільки М. Гайдеґґер, здійснюючи екзистенціальну аналітику Dasein, надав їй першість над екзистенційною (existentiell), а також ввів поняття екзистенціалу (Existential). Екзистенційне М. Гайдеґґер характеризує таким, що глибоко переживається людиною як “тілесно-душевні моральні зусилля людини щодо самої себе”, але в цьому переживанні ще не йдеться про саме буття.

Досліджуючи питання про смисл буття, М. Гайдеґґер розглядає те суще, яке єдине тільки може запитувати про буття – Dasein (ось-буття). Цим сущим є людина. Dasein, на відміну від іншого сущого, властиві екзистенціали, тобто буттєві риси, такі як турбота, совість, буття-до-смерті, кинутість, буття-в-світі тощо. Відповідно і спосіб існування Dasein є іншим від будь-якого сущого: тільки Dasein існує так, що може запитувати про буття. Тому існування людини М. Гайдеґґер називає екзистенцією, яку в ранньому періоді своєї творчості передає як Existenz, а в другому – як Ek-sistenz, ще більше наголошуючи на екстатичній здатності людини. Для М. Гайдеґґера екзистенція не має жодного зв’язку з есенцією та її здійсненням в існуванні, а є способом буття Dasein, в якому людина існує одночасно як екзистентно (ek-sistent), коли безпосередньо є відкритою істині буття, так і інзистентно (in-sistent), коли забуває істину буття, тобто перебуває в блуканні.

Підрозділ 2.3. “Екзистенція як самобуття у філософії Карла Ясперса”. Подібно до М. Гайдеґґера, К. Ясперс займався проблемою буття. В другій половині 40-х років ХХ ст. він означив своє вчення про буття як періехонтологію (die Periechontologie), що, на відміну від класичного вчення про буття (онтології), займалася лише “проясненням” (Erhellung) буття, а не його дослідженням.

Основна структура людської свідомості – “суб’єкт-об’єктне-розщеплення” (Subjekt-Objekt-Spaltung). За допомогою цієї структури людина здатна пізнавати, однак, лише суще, яке підпадає під це розщеплення, а не буття, яке К. Ясперс називає охоплюючим (das Umgreifende). Оскільки буття непізнаване, то його можливо лише прояснити через умовні способи його самовиявлення людині: через світ, трансценденцію та саму людину. Людину К. Ясперс умовно розділяє на звичайне існування (Dasein), свідомість взагалі (Bewußtsein überhaupt), дух (Geist) та екзистенцію (Existenz).

Екзистенція вміщає в собі існування, свідомість та дух і є власне тим, чим насправді є людина у своїй суті – самобуттям (Selbstsein). Вперше самоідентичність, самоусвідомлення, а разом з тим і справжня свобода з’являються тільки в екзистенції, оскільки лише екзистенція приходить до розуміння того, що вона існує завдяки трансценденції. Крім розсудку та духу, екзистенції властивий розум, який здатний “розуміти” віру. Єдиний шлях пізнання екзистенції – її прояснення (Existenzerhellung), що здійснюється за допомогою саморефлексії та досвіду межових ситуацій (Grenzsituationen), які несподівано виникають і спричиняють стан глибокого переживання: смерть, страждання, боротьба, провина. І лише людина як екзистенція здатна до справжньої комунікації – екзистенційної (existentielle Kommunikation).

Підрозділ 2.4. “Визначення поняття екзистенції Жаном-Полем Сартром”. Одна із головних проблем у філософії Ж.-П. Сартра – питання про екзистенцію людини. Ж.-П. Сартр пояснював екзистенцію людини як її існування, яке не є причиною якоїсь сутності, а є голим, чистим існуванням. Таке пояснення екзистенції ґрунтувалося на атеїстичних поглядах Ж.-П. Сартра: нема ніякого Бога-творця, котрий би керував світом та творив людину згідно з її образом у своєму розумі; є лише випадковість, завдяки чому людина народжується людиною. Заперечуючи приховану ноуменальну реальність, Ж.-П. Сартр заперечує дуалізм сутності та існування, ототожнюючи сутність зі самим існуванням. Людина – не що інше, як своє існування, сукупність своїх вчинків.

В роботі продемонстровано, що екзистенцію Ж.-П. Сартр пояснює як властиву не лише людині (буття-для-себе), як це було в німецькій філософії екзистенції, а й всьому іншому, що оточує людину – буттю-в-собі. Однак, ці два способи існування є відмінними в тому, що тільки людина усвідомлює своє існування і в ньому самостійно творить власну сутність, коли буття-в-собі є простою позитивністю, а тому не може мислити свого існування. Лише зі свідомістю людини з’являється ніщо, завдяки чому людина може проектувати себе через теперішнє у майбутнє, тобто “людина є завжди поза собою”. Цей важливий акт усвідомлення власного існування здійснюється в таких екзистенціалістичних досвідах, як нудота, страх, тривога, відчай, покинутість, які людина емоційно гостро переживає.

У ТРЕТЬОМУ РОЗДІЛІ “Криза класичного гуманізму у післявоєнний час: Жан-Поль Сартр, Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс” розкрито передумови виникнення кризи класичного гуманізму в середині ХХ ст., досліджено поняття “гуманізм” у філософських концепціях Ж.-П. Сартра, М. Гайдеґґера та К. Ясперса, а також порівнюються особливості класичного та некласичного екзистенційного гуманізму.

Підрозділ 3.1. “Проект екзистенціалістичного самотворення: гуманізм Жана-Поля Сартра”. Ж.-П. Сартр у своїй філософії на противагу класичному розумінню гуманізму, основною ідеєю якого є людина як мета і найвища цінність, намагається подати власне тлумачення феномену гуманізму, який людину розглядає як завжди незавершену. Другий гуманізм у філософії Ж.-П. Сартра має вагомий пріоритет над першим, бо полягає у безпосередній дії та відповідальності кожної окремої людини перед самою собою та іншими людьми, а не ґрунтується лише на певному ідеалі людини. Ж.-П. Сартр критикує класичний гуманізм за його узагальнюючий підхід, згідно з яким людина розглядається як конкретна мета, до якої вона повинна прагнути і за межі якої не може вийти. Тобто це означає: кожна окрема людина є частинкою загального поняття “людина” і кожна окрема людина володіє загальними людськими якостями. Однак, згідно зі Сартровими поглядами, не може існувати якась людська сутність, що наперед визначає людину як людину. Тому він пропонує власний екзистенціалістичний гуманізм, який безпосередньо твориться кожною окремою людиною в акті свого існування, тобто людина може стати такою, якою вона сама забажає.

Оскільки людина стає кимось лише в своєму існуванні, то й шукати смисли вона повинна ззовні, тому метою людини повинно стати самотворення з урахуванням виявленого для себе смислу свого життя. Створюючи власний проект формування своєї сутності, людина вибирає не тільки себе, але водночас вона несе відповідальність і за проект інших людей, оскільки цей проект містить в собі ті цінності, що перебираються чи визнаються всіма.

У підрозділі 3.2. “Поняття гуманізму у філософії Мартіна Гайдеґґера” зазначається про “взаємозв’язок” М. Гайдеґґера із націонал-соціалізмом. Як зазначено в роботі, є різні погляди стосовно цього питання, але і до сьогодні воно залишається відкритим та неоднозначним.

Перша робота М. Гайдеґґера після Нюрнбергського процесу – «Лист про гуманізм». Даючи відповідь на питання Ж. Бофре про те, як можна повернути якийсь смисл слову “гуманізм”, М. Гайдеґґер намагається заново розглянути історію формування гуманізму, виникнення якого він пов’язав з античним Римом, коли термін humanitas почали використовувати в пізньогрецькому значенні пайдеї (як “навчання та настанова в благородних науках”). Перейнявши грецьку пайдею, римляни створили нове явище – гуманізм, традиція якого утверджується та розвивається до сьогодні. Оскільки цей класичний гуманізм визначає сутність людини (людське) із вже наперед встановленого пояснення людини (animal rationale), то М. Гайдеґґер називає його метафізичним.

Отже, М. Гайдеґґер вказав основний недолік класичного гуманізму, а саме: він недомислює до кінця людське, навіть незважаючи на те, що він те людське піднімає до високого, “духовного” та вихованого. Класичний гуманізм визначає людське із призми ідеалу людини, і тим самим втрачає із свого поля зору те, що власне і є людське. А те людське, за М. Гайдеґґером, можна пізнати лише із способу буття Dasein. М. Гайдеґґер пропонує онтологічний підхід до пояснення гуманізму, згідно з яким “людське” визначається з екзистенції людини, тобто її існування “поблизу буття”. Відтак, екзистенціальний гуманізм М. Гайдеґґера – це “турбота про людське”, тобто сутнісне людини, для якого властиво розвивати відношення до істини буття.

Підрозділ 3.3. ““Прийдешній гуманізм” Карла Ясперса”. Виходячи із пояснення людини як продукту природи та продукту історії, К. Ясперс доводить, що людина створена трансценденцією, а не є самопричиною свого виникнення. На відміну від всього іншого сущого, вона має свободу, завдяки чому може вибирати і змінюватись; у неї є нескінченні можливості, а тому, жодний загальний образ людини не відповідатиме дійсності, ким насправді є людина.

На цій основі К. Ясперс розгортає критику класичного гуманізму, традицію якого він виводить із грецької пайдеї (пайдея як перший гуманізм). Вагомий недолік класичного гуманізму К. Ясперс вбачає в тому, що гуманістичний ідеал розглядається як кінцева та завершальна мета розвитку людини. Однак він не може бути прототипом розвитку людини, оскільки людина в своїй екзистенції спрямована до трансценденції, а і її кінечна мета залишається невідомою. Тому гуманізм, за К. Ясперсом, повинен виконувати посередню роль – роль виховання, гуманістичний ідеал якого не є остаточною метою людини, а лише основою, на якій людина відкриває своє самобуття (екзистенцію).

К. Ясперс виділяє ще один недолік класичного гуманізму: поза його увагою залишаються такі сучасні умови існування людини, як техніка, політика, руйнування спільного західноєвропейського духу (тобто спільних традицій), що негативно впливають на людину, і на що повинен звернути увагу “прийдешній гуманізм” (kommende Humanismus), який, окрім цього, зобов’язаний допомогти людині боротися за її внутрішню незалежність та свободу.

Підрозділ 3.4. “Критика класичного гуманізму К. Ясперсом, М. Гайдеґґером і Ж.-П. Сартром. Співвідношення класичного та екзистенційного підходів до розуміння гуманізму”. Після закінчення Другої світової війни К. Ясперс, М. Гайдеґґер та Ж.-П. Сартр намагалися переосмислити класичний гуманізм.

Ж.-П. Сартр, виходячи із того, що “існування передує сутності”, критикує класичний гуманізм за ціль та найвищу цінність людини – виховання згідно зі загальним образом людини. Такий гуманізм Ж.-П. Сартр називає абсурдним, оскільки та загальна характеристика ідеалу людини, до якого у своєму вихованні людина повинна прагнути, не відображає реальності. Подібно розгорталася і критика К. Ясперса: заперечення гуманістичного ідеалу як кінцевого розвитку людини. За К. Ясперсом, людина у своєму розвитку, повинна прямувати до трансценденції, а не до загального образу людини, який є завжди обмеженням. А М. Гайдеґґер пояснює класичний гуманізм як метафізичний, тобто такий, що вже наперед визначає, що таке людина, але до сутнісного людини ще недомислює.

Отже, ці філософи піддали критиці класичний гуманізм, одночасно торкнувшись проблеми сутності людини. Це було не випадково, оскільки класичний гуманізм, розглядаючи людину як недосконалу істоту, якій властиве тваринне та людське одночасно, був покликаний виховувати в людині “людське”, тобто те, що визначалося найкращими людськими рисами. Однак поза його увагою залишилася й інша сторона людини – те, що класичний гуманізм означив як “тваринне”. Для людини ХХ ст. він став однією із найбільших дезорієнтацій. Помітивши ці недоліки класичного гуманізму, К. Ясперс, М. Гайдеґґер та Ж.-П. Сартр переосмислили класичний гуманізм, але, без наміру його заперечити чи взагалі відкинути, оскільки він виконує важливу освітньо-виховну роль у суспільстві. Хоча водночас класичний гуманізм, навчаючи людину “людського”, тобто лише найкращого, дезорієнтує людину в тому, чим насправді є “людське”. Адже “людське” – це не тільки мета людини (як виховання найблагороднішого), а передусім те, що визначає її як людину, тобто сутнісне.