ЕВРИСТИЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ СИНЕРГЕТИКИ В ОСМИСЛЕННІ РОЗВИТКУ ОСВІТНІХ СИСТЕМ ТА ПРОЦЕСІВ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У «Вступі» обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, сформульовано наукову новизну отриманих результатів, розкрито їх практичне значення, наведено дані про їх апробацію, особистий внесок здобувача, визначено структуру і обсяг дисертації.

У першому розділі  «Основні поняття та ідеї синергетики у контексті розгляду освіти як соціальної системи: теоретико-методологічний аналіз» розкрито передумови виникнення синергетичного світорозуміння як основи самоорганізаційної парадигми, визначено її філософську, теоретичну та методологічну суть, з’ясовано особливості застосування ключових ідей та понять синергетики при дослідженні освітніх систем і процесів.

Простежено процес становлення та розвитку уявлень про самооорганізацію  в рамках окремих філософських теорій, висвітлено об'єктивну зумовленість виникнення синергетики як міждисциплінарного напряму постнекласичної науки та філософії, розглянуто генезис ідейних підстав теорії самоорганізації, її  теоретичний і методологічний потенціал.

Показано, що у поглядах стародавніх філософів багато уваги приділялося осмисленню діалектики порядку і хаосу. Визначення хаосу як першооснови буття, що не піддається законам детермінації, можна розглядати як прототип основних ідей самоорганізації. Засадничі положення синергетичної теорії виникають як результат еволюції знань про системні зв’язки: ціле більше суми його частин (Аристотель); наявність протиборства частин всередині цілого, яке, у свою чергу, постає як єдність більш високого порядку (М. Кузанський); ієрархія монад (Г. Лейбніц); діалектичність розвитку мислення і пізнання (Г.- В.- Ф. Гегель), а також і об’єктивного світу (К. Маркс, Ф. Енгельс).

Філософське осмислення таких проблем, як дослідження складності об'єкту та його відкритості, ролі матерії та форм її існування, багатоетапності й динамічності процесу пізнання, еволюції ідей та формування парадигмальних світоглядних уявлень, можна дослідити у роботах Е. Гуссерля, А. Бергсона, М. Гайдеггера, А. Уайтхеда.

Розвиток тектології (О.О. Богданов), кібернетики (Н. Вінер) та системних досліджень призвів до зміни стилів філософського мислення. Розкриття сутності самоорганізації та складності стало однією з основних проблем сучасного світосприйняття, яке відображено у працях  І. Пригожина, Г. Хакена, М. Ейгена, М.С. Кагана та інших. Синергетика у цих авторів має два різні аспекти осмислення: як розроблений у природознавстві феномен, і як загальнонауковий міждисциплінарний напрям. Ці аспекти стають предметом філософської рефлексії, в рамках якої вивченню на засадах методології синергетики підлягають відкриті нелінійні системи будь-якої природи, що знаходяться в стані нерівноваги, зокрема, система освіти.

Універсалізація знань у пізнанні світу дозволила зробити крок на зустріч подоланню роздробленості сучасного наукового знання. Синергетика, за короткий час свого існування, заклала підвалини для розробки єдиної методології і конструювання уявлень про світ, дозволила наблизитися до пізнання загальних законів розвитку світу, що самоорганізується.

Обґрунтовано доцільність застосування синергетичної парадигми як методології аналізу процесів в освітніх системах та застосовано синергетичну методологію як сукупність прийомів дослідження з метою створення синергетичної інтерпретації освіти.

Простежено тенденцію розвитку синергетики як однієї з форм постнекласичного знання у напрямі подальшої інтеграції знань окремих дисциплін в інші галузі людської практики, зокрема, в освіту. Якщо в рамках класичної наукової парадигми вчений, створюючи певну модель об'єктів, вважав, що винайшов суть, істинне знання відносно чогось об'єктивно існуючого у природі, то у ХХ столітті переважаючою стає ідея, згідно якої побудова будь-якої моделі є лише винаходом автора, тобто не може вичерпно відтворювати усю складність об'єкту чи протікання явища (постнекласична наукова парадигма).

Перехід до постнекласичної науки відбувається на тлі співвіднесеності знань про об'єкт з ціннісно-цільовими структурами, що припускає співвіднесення внутрішньо-наукових цінностей з філософськими. Предметом постнекласичної науки є системи, що включають людину та її діяльність як складний компонент.

Проаналізовано методологія освітньої синергетики як основи моделювання освітньої системи як своєрідної цілісності із врахуванням внутрішніх і зовнішніх механізмів, законів та принципів її розвитку та тих необхідних освітніх характеристик, яких вимагає навколишнє середовище.

Застосування теоретичного конструкту синергетики до об'єктів освіти передбачає формулювання наступних методологічних припущень:

- будь-яка соціальна система, зокрема система освіти, знаходиться у процесі розвитку (саморозвитку);

- створення нових інституцій обов'язково вносить зміни у вже існуючу структуру соціальних систем та їхнє оточуюче макросередовище;

- кризові стани, що виникають у соціальних системах, необхідно вивчати як з точки зору визначення їхніх причинно-наслідкових зв’язків, так і з точки зору  впорядкованості-хаотичності їх елементів;

- будь-яку кризу розвитку освітньої системи можна розглядати як таку, що відіграє роль каталізатора рівня оптимальності, отже і загальної ефективності функціонування соціальної системи.

Обґрунтовано, що методологічний потенціал синергетики полягає у формуванні нової логіки розуміння динаміки освітніх процесів. На основі синергетичної парадигми можливо створювати самоорганізаційні моделі будь-яких систем, зокрема, освітніх. Синергетична інтерпретація розвитку освіти як процесу постійних коливань та стабілізації відповідних змін, як єдність традиційних та інноваційних процесів розкриває нові можливості для дослідження цього складного явища.

У другому розділі «Освітня синергетика як основа дослідження нелінійного характеру розвитку та функціонування освітніх процесів»  охарактеризовано основні етапи синергетичного моделювання в контексті розробки стратегії розвитку освіти.

Крізь призму синергетичного світобачення розкрито сутність освітніх систем та  процесів, з’ясовано зміст та онтологічні характеристики феномену освітньої самореалізації. Обґрунтовано доцільність застосування синергетичної парадигми при вивченні  тенденцій розвитку освітніх систем та процесів.

Доведено, що освіта є складною, відкритою, дисипативною, нерівноважною, нелінійною системою, а тому застосування принципів синергетики для її дослідження є правомірним. Розкрито синергетичне бачення сутнісних сил системи освіти, які постають основним каналом її зв’язку з навколишнім середовищем і завдяки самоорганізації спричиняють постійну її трансформацію та  розвиток.

Синергетичний підхід покликаний показати всезагальність, співвідносність певних закономірностей у природі, суспільстві, культурі, освіті, людській свідомості. Він полягає в аналізі педагогічних явищ з позиції синергетичної методології як підґрунтя прогностичної й управлінської діяльності в сучасній освіті. Концептуальна новизна такого підходу пов'язана з визнанням спроможності різних систем до саморозвитку не тільки за рахунок енергії, інформації, речовини ззовні, але, насамперед, за рахунок використання своїх внутрішніх можливостей. Тому доцільним є виділення та окреслення поняття «педагогічної (освітньої) синергетики», використання якої дозволяє розкривати нові способи структурування освіти, оновлення методів викладання, що спираються на самостійну пізнавальну активність суб’єктів навчання. Саме на основі «педагогічної (освітньої) синергетики» можливе зближення гуманітарної й природничої освіти.

Освітня синергетика є результатом пристосування сучасного суспільства до нових умов життя, його інформатизації та технізації. У цьому сенсі освітня синергетика виступає одним із методологічних принципів становлення та розвитку постнекласичної освітньої парадигми.

Основною особливістю освітньої синергетики є розгляд освіти як відкритої нелінійної системи. Відкрита освіта є результатом інформатизації сучасного суспільства, трансформації освітніх потреб у бік відкритих форм переробки інформації та генерації знань, орієнтації на якісно нові способи життя.

В рамках методології освітньої синергетики як освітня система, так і будь-які процеси, що протікають в ній, виявляють відкритий нелінійний та динамічний характер, що дозволяє суттєво розширити розуміння загальних особливостей протікання навчального процесу та роль суб’єктів освіти у ньому. Особливо це стосується поняття «хаосу в освіті», яке може виступати механізмом самоорганізації й самодобудовування освітніх структур.

Для визначення стратегії, механізмів використання та місця синергетичних процесів в складному переплетінні всіх процесів самоорганізації системи освіти у третьому розділі «Стратегії та механізми використання синергетичної теорії в освітній практиці» проведено аналіз специфіки педагогічних процесів і запропоновано їх синергетичне визначення з використанням синергетичного підходу. Обґрунтовано модель самоорганізації освіти як відображення саморуху матерії, єдності процесів саморегуляції, саморозвитку та зовнішньої регуляції, що  складає внутрішній зміст процесів синергетичного управління, у широкому розумінні останнього.

Наголошено продуктивність синергетики при поступовому переході освіти від знанієвої до культуротворчої функції, особливо для врахування нових вимог до змісту та методів освіти у зв’язку зі стрімкими змінами соціального середовища, збільшенням ситуацій несталості та нерівноваги, прискоренням розвитку всіх сфер суспільства. Синергетика як міждисциплінарний підхід спрямована на творчий синтез природничих та гуманітарних принципів побудови наукового знання, на створення якісно нових способів побудови методів пошукової діяльності. У цьому полягає евристична функція синергетики.

Виокремлено і проаналізовано три основні виміри або стратегії синергетики у застосуванні до освіти: «синергетики для освіти», «синергетики в освіті», «синергетики освіти».

Стратегія «синергетики для освіти» позначає процес застосування принципів синергетики для переосмислення цілей і завдань освіти як відкритої нелінійної системи, здатної до розвитку, створення нових та відтворення старих зв’язків та принципів. З цієї точки зору головною функцією освіти повинна бути підготовка людини до життя в епоху криз, ініціювання випереджального характеру навчання.

Стратегія «синергетики в освіті» передбачає використання синергетичних ідей при здійсненні освітньої практики. При цьому важливим стає подолання дискретності подання навчальних дисциплін, створення нових підходів до викладання, спроможних змінити застарілі форми виховання та навчання. У цьому плані перспективною є «мережева» модель освіти, яка дозволяє зробити знання загальнодоступними та відкритим до опанування.

Стратегія «синергетики освіти» є результатом інтенсифікації росту знань та пошуку єдності філософських засад, реалізації міждисциплінарних та трансдисциплінарних підходів в освіті. Останнє ініціює глибокі зміни в методології сучасної педагогіки, суттєво змінює стиль педагогічного мислення, створюючи своєрідне синергетичне бачення педагогіки.

Основним механізмом реалізації синергетичної стратегії в освіті є перегляд функцій управління освітньою системою. В умовах невизначеності та нестабільності управління освітою може мати або наздоганяючий, або ініціюючий (випереджальний) характер. Останнє є виразом інноваційно-синергетичного управління освітньою системою як можливість передбачати або прогнозувати можливі зміни, швидко та адекватно реагувати на них.

 З іншого боку, сама освіта може бути розглянута як форма управління соціальними процесами, випереджальною формою соціальних змін. В цьому плані синергетична теорія дозволяє будувати різноманітні моделі випереджаючої освіти як інноваційного напряму розвитку та модернізації освітньої системи.

У четвертому розділі «Синергетична методологія в контексті концептуалізації постнекласичної філософсько-освітньої парадигми» проаналізовано внесок синергетики у становлення постнекласичної парадигми освіти. Складність об'єкту аналізу визначила багаторівневий підхід до розв'язання цього завдання, а також відмову від прагнення побудувати певну універсальну теорію. Наголошено, що будь-яке дослідження повинно враховувати плюралізм філософських і освітніх підходів, визнання їхньої різноманітності, взаємозв'язків, форм взаємообумовленості із процесами, що відбуваються у сучасному світі. Особливо гостро зараз постає завдання осмислення освіти як процесу саморозвитку особистості.

На тлі розкриття постмодерністської стратегії критики розуму, які намагаються реабілітувати розум через заперечення метафізики, плюралізації й децентралізації раціональності, потреба концептуалізації постнекласичної парадигми освіти сьогодні усвідомлена філософським і педагогічним співтовариством. Обґрунтовано, що синергетичну методологію можна розглядати як концептуальне «ядро» постнекласичної парадигми освіти.

Синергетика як міждисциплінарний напрям, що виник в результаті розвитку природничих дисциплін, є спорідненим постмодерністській філософії, оскільки включає схожі положення та спирається на методологію постнекласичної раціональності, відмовляючись від класичних бінарних опозицій.

Велике значення для становлення постнекласичного мислення мав розвиток інформаційно-комунікативних технологій, формування засад інформаційного суспільства, поширення мережевої структури взаємодії суб’єктів.

Поява синергетики та постмодерністської філософії співпадають у часі і мають резонансний вплив на зміст сучасної освіти, культурні цінності і цілі. Одночасно синергетична методологія позбавлена радикалізму постмодернізму, орієнтуючись на чітко визначений методологічний інструментарій, принципи та підходи до дослідження відкритих систем та процесів.

Доведено, що сучасна філософія освіти повинна бути збагачена синергетичною методологію. В її основу може бути покладена ідея синергетико-комунікативно-діалогічної освіти як поєднання самоорганізаційних та комунікативно-діалогічних механізмів розвитку сучасних освітніх систем та процесів.

Важливою ознакою сучасної освіти має бути саморефлексивність як можливість розвиватися за рахунок критичного перегляду власних параметрів та автопоейзис як здатність до самовідтворення складових освітньої системи. Також побудова освітньої системи, згідно постнекласичної парадигми освіти, повинна здійснюватися за рахунок принципів системності, концептуальності, міждисциплінарності та трансдисциплінарності, цілісності, конструктивізму, «мережевої» моделі організації освітнього простору.

У цілому, виділено такі моделі освіти: модель «конвеєра», характерна для класичних форм організації освітнього простору і спрямована лише на відтворення вже існуючого знання у готових, заздалегідь заданих «формулах» шляхом суб’єкт-об’єктного спрямування навчання; проектна модель, яка задає інтерсуб’єктивні та особистісно-проектуючі способи організації освітнього простору, характеризуючи некласичну парадигму освіти; мережева модель освіти, що визначає структуру відкритих форм навчання та розвитку знань шляхом самовизначення та самоорганізації освітніх подій, самовідтворення організаційних форм навчання та самонавчання особистості за індивідуальною освітньою «траєкторією». 

Мережева природа комунікативних зв'язків, яка стає все більш розповсюдженою в інформаційному суспільстві, поступово отримує значення і при побудові освітніх процесів. Мережева модель освіти є відзнакою реалізації постнекласичної парадигми освіти.

Поєднання синергетичної методології та концепції мережної освіти визначають сутність постнекласичної парадигми освіти, а також суттєво збагачують розуміння тих процесів, які відбуваються у сучасному суспільстві.