ТЕХНИЧЕСКОЕ ЗНАНИЕ В СТРУКТУРЕ ДУХОВНЫХ ЦЕННОСТЕЙ СОЦИУМА :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, її зв’язок з науково-дослідними програмами, планами, темами; визначаються мета, задачі, об’єкт і предмет, методологічний інструментарій дослідження, розкрита й деталізована новизна та практична значущість отриманих результатів, їхня апробація, структура й обсяг дисертації.

У першому розділі – «Техніка й технічне знання у соціально-аксіологічному вимірі» – розкривається процес формування у структурі філософії нової рефлексії – філософія техніки. Досліджуються різні підходи до пояснення сутності техніки і її ролі у суспільному розвитку, архітектоніка технічної реальності, репрезентується процес становлення технічного знання, розкриваються особливості формування технічної теорії в умовах класичної, некласичної й постнекласичної раціональності.

У першому підрозділі «Техніка й технічне знання у соціально-аксіологічному вимірі» пояснюється процес формування в структурі філософії нової її рефлексії – філософії техніки, проблемне поле й структура якої інтенсивно формувалися в міру виявлення особливостей розвитку і функціонування техніки й технологій у соціально-культурному просторі. Досліджується сутність рефлексуючої свідомості, як специфічного усвідомлення суб’єктом способів і основ технічної діяльності. Обґрунтовано, що в її архітектоніку входять: цілісне буття світу техніки, як особливих артефактів людської діяльності; технологій, як теоретично обґрунтованих і практично реалізованих специфічних процесів виробництва й відтворення різних потреб людини й соціуму; технічного знання, зміст якого повинен бути, на відміну від природничо-наукового не тільки істинним, але й ефективним; система політехнічної освіти, що займається підготовкою мозкового центру технічної реальності – інженера. Техніко-технологічна інфраструктура цієї реальності модернізується в напряму придбання ціннісних пріоритетів, сукупно представлених як техноаксіологічна програма діяльності соціуму.

Дослідження вихідного елементу технічної реальності – техніки, розкрило багатоаспектний характер цього феномену в його історико-цивілізаційному, культурологічному, методологічному, антропологічному, морально-естетичному й аксіологічному контекстах. Ці аспекти знайшли своє обґрунтування в період становлення в роботах І. Бекманна, Е. Гартінга, І. Поппе, Ф. Рело. Становлення філософії техніки пов’язане з іменами Е. Каппа (ввів поняття «філософія техніки»), А. Бергсона, Ф. Бона, Е. Дюркгейма, П. Енгельмейєра, А. Еспінаса. У ХХ столітті ці проблеми розробляють Е. Агацці, Д. Белл, Т. Веблен, Д. Гелбрейт, Ф. Дессауер , Л. Мемфорд, Х. Ортега-І-Гассет, Х. Ленк, Д. Нейсбіт, Е. Тоффлер, М. Хайдеггер, А. Хунінг, Ж. Еллюль та ін. У російській й українській філософії сьогодні ця проблема досліджується в роботах С. С. Бескаравайного, В. Г. Горохова, М. С. Дмитрієвої, Б. І. Іванова, А. А. Кавалеров, А. І. Кавалеров, Т. М. Карпенка, В. П. Котернка, Б. І. Кудріна, В. А. Кутирьова, М. В. Оноприєнка, Н. В. Попкової, О. П. Пунченка, В. М. Розіна, О. Д. Симоненка, Н. Ф. Тарасенко, В. В. Чешева та інших.

Дослідження стану й сутності технічної реальності у філософському знанні дозволило розкрити їх концептуальну й методологічну різнорідність, бівалентне трактування розуміння її сутності. З одного боку, техніка розглядається як основний засіб вирішення пріоритетних завдань соціуму, що виражає її конструктивний характер і високу соціальну значущість у розвитку суспільства. З іншого, техніка постає як деструктивна, руйнівна реальність, що негативно впливає на розвиток людства, що й породило технократичний світогляд.

На підставі узагальнення філософських досліджень техніка пояснена як особливий спеціальний артефакт людської діяльності, як інтелектуальний розум людства, що постійно реалізується. Техніка виступає як усвідомлена системно-структурна єдність артефактів, вона є мірою усуспільнення, опосередкування й втілення ідей творчого суб’єкта й відображає як ступінь оволодіння ним природою, так і прямування його творчого потенціалу. Сутність техніки полягає в тому, що вона є й особлива діяльність, що кристалізується в специфічній відносно автономного середовища техносфері, і результат, в якому вона є сукупність знарядь, механізмів, машин, технічних споруд, а у більш широкому культурно-історичному змісті – як технічне середовище, в яке занурена сучасна особистість.

У другому підрозділі «Репрезентація предметного буття технічного знання» обґрунтовується концепція становлення технічного знання, його специфіка, сутність, а також його епістемологічні цінності. Насамперед, аргументується той факт, що всі технічні науки виникли як умоглядні конструкти, вони мали свій предмет дослідження – техніку, і привносили в цей предмет свою методологію. Їх становлення, як особливого виду знання, диктувалося запитами практики, потребами інженерії. Технічні науки відображають у своєму змісті рух людської думки, узагальнюють їх, формулюють закономірності й обумовлюють особливості розвитку техніки як матеріально-культурної освіти. Вони розкривають внутрішню логіку розвитку техніки.

Обкреслено й обґрунтовано проблемне поле технічного знання, що інтенсивно формувалося в міру виявлення особливостей розвитку й функціонування техніки та технологій у соціально-культурному просторі. Її змістом є: формування мови технічного знання; обґрунтування принципів побудови теоретичних і функціональних схем; розвиток специфічної методології технічного знання; співвідношення емпіричного й теоретичного рівнів у цій системі знання.

Пояснено предметне буття технічного знання, що відображає глобальні процеси виробництва, оброблення, передавання й зберігання технічної інформації. Це знання пов’язане з процесами ущільнення, інтеграції, спрощення, кодування й символізації інформації.

У контексті розкриття змісту проблемного поля й предметного буття технічного знання у новому аспекті здійснена репрезентація технічного знання. Вона виражена: по-перше, як подання предметного знання технічних наук. По-друге, вона виступає як пізнавальні дії, що забезпечують отримання предметного знання, певні за змістом і послідовністю. Форм фіксації наукового знання відзначається в роботі багато. До них віднесені описування методів, форм, принципів, способів, прийомів, алгоритмів, програм, стилів мислення, пізнавальних традицій та ін.., що складають у єдності нормативне знання. У роботі обґрунтований взаємозв’язок предметного й нормативного знання.

Особлива увага приділена розкриттю епістемологічних цінностей технічного знання. Обґрунтовано, що технічна теорія дозволяє оптимізувати пізнавальні дії; доводити теоретичне знання до рівня практичних інженерних рекомендацій і розробок, що підтверджують не тільки істинність, але й ефективність цього знання, для цього в технічній науці поєднуються в єдине ціле доказ, завдання й розрахунки.

Осмислення передумов становлення технічного знання, його проблемного поля, сутності, репрезентації як нової галузі у системі наукового знання, дозволило експлікувати технічне знання як систему теоретичного знання, спрямованого на вивчення й розробку ідеальних моделей штучних матеріальних засобів доцільної діяльності людей. Невід’ємною складовою технічного знання виступає її специфічна емпірична й операціонально-методологічна база, на якій і розгортається процес підтвердження теоретичних конструктів.

Виділено й аргументовано основні типи раціональності в розвитку технічного знання – класичний, некласичний і постнекласичний. Вони обґрунтовані як теоретичний рух технічної думки людства. Етап розвитку технічної раціональності починається з ХVII століття до 20-х років ХХ століття. До цього періоду завершується процес формування технічних наук класичного типу, які сформували свою теорію, власні ідеали й норми організації науково-технічного знання.

Другий тип раціональності – некласичний – розгортається з 20-х років ХХ століття. На цьому етапі науково-технічні дисципліни орієнтуються не на одну базову теорію у природознавстві або технічну теорію, що сформувалася, а на комплекс наукових знань і дисциплін. Технічні науки звертаються до дослідження інформації, що викликало до життя новий етап у їх розвитку. Цей етап завершив процес індустріалізації виробництва й створив усі техніко-технологічні основи становлення нової антропогенної цивілізації.

Особлива увага автором акцентується на постнекласичному типі технічної раціональності. На даному етапі багато науково-технічних дисциплін не мають базової теорії, оскільки вони орієнтовані на вирішення комплексних науково-технічних завдань. Це системотехніка, ергономіка, трибофатика та інші. Характеризуючи їх, у роботі особливо виділяється трибофатика, оскільки філософський аналіз цієї науково-технічної дисципліни сьогодні практично відсутній. Трибофатика розкривається як система метанаукових, міждисциплінарних синергетичних уявлень. Її предметом є ушкоджуючи фактори, які обмежують експлуатаційну надійність, функціональну ефективність і довговічність технічних систем. Вона досліджує процеси й закономірності еволюції систем, що самоорганізуються, у природі, суспільстві, техніці, а також критерії гармонії, дисгармонії й структурно-функціональної відповідності цих систем. Об’єктом її дослідження виступає людський (психогенний) фактор у виникненні дефектів функціонування людино-машинних систем, а також інваріанти, атрактори, структури-атрактори у створенні нової техніки. До змісту трибофатики входить дослідження системної якості, технічного об’єкта, закономірності виникнення нерівномірно стійких фаз його розвитку, а також аналіз конструктивної ролі динамічного хаосу в системах природи, суспільства, техніки.

У другому розділі «Операціонально-методологічний й епістемологічний потенціал сучасного технічного знання» обґрунтовано методологічні основи соціально-філософського дослідження технічного знання, конкретизований методологічний інструментарій, розкриті найбільш сутнісні епістемологічні цінності: комунікативна раціональність, значеннєві особливості цього виду знання, його специфіка.

У першому підрозділі «Операціонально-методологічний інструментарій технічних наук» розкривається сутність поняття «методологічний інструментарій». Він постає і як процес використання загальнологічних прийомів і методів емпіричного й теоретичного дослідження, і як засіб збільшення й систематизації знання. У роботі розкриваються вимоги методологічного інструментарію у структурі технічного знання, які пов’язані з тим, щоб пізнавальну ситуацію «спрямовано змінити», «сконструювати», «осмислено відтворити», «побудувати в заданих умовах». Все це сприяє абдуктивному відображенню дійсності в технічних науках, тобто формуванню висновків на основі емпіричних фактів і передуючи висуненню пояснюючої їх гіпотези.

Конкретизація методологічного інструментарію технічного знання пов’язана з обґрунтуванням аксіоматичного методу, експерименту, виміру, системного й синергетичного підходів. Аксіоматичний метод дозволяє осмислювати теоретичну основу технічного знання до того, як піддана експлікації область дійсності, а потім відшукати цю область у процесі інтерпретації теорії. Експеримент – метод, що детермінує у технічному знанні, він критерій його істинності. Експеримент дозволяє заповнити прогалини в отриманні інформації, розкрити активність суб’єкта в дослідженні, з’ясувати глибинні внутрішні властивості й характеристики технічних об’єктів. Метод виміру знайшов обґрунтування при аналізі нанонауки й нанотехнології, де він пов’язаний зі специфікою виміру й виробництва систем на атомно-молекулярному рівні.

Важливою складовою методологічної стратегії стало використання системного підходу до аналізу технічної реальності. Це дозволило визначити концепт як вихідну інформацію, що дає можливість для системного подання технічної науки, на яку суб’єкт, що пізнає, опирається. Структура виступає як системоутворююче відношення технічної теорії, вона відповідає прийнятому концепту. Субстрат – це сама технічна наука, представлена у вигляді системи, складових її елементів.

Синергетичний підхід дозволив розкрити технічне знання як нелінійну, складну, відкриту, нестійку систему, що володіє внутрішнім імпульсом до самозміни, утворення нових форм знань у його системній організації. В роботі аналізуються атрактори як напрямок розвитку технічного знання.

У другому підрозділі «Комунікативна раціональність: ціннісно-епістемологічні змісти й особливості в технічному знанні» аналізується сутність комунікативної раціональності, що знайшла своє відображення в роботах В. А. Асмуса, Л. Вітгенштейна, Г. Гадамера, П. П. Гайденка, Р. Декарта, С. Б. Кримського, І. Лакатоса, Л. Лаудана , В. К. Лукашевича, Л. А. Мікешиної, В. Ньютона-Сміта, Х. Патнхема , В. Н. Поруса , Е. А. Сергодеєвої, В. С. Степіна, М. Фуко, Ю. Хабермаса, К. Хюбнера і багато інших.

Пояснена сутність комунікативної раціональності, розкриті її простори: внутрішньої комунікації вченого; міжособистісної комунікації; мікрогрупової комунікації; публічної комунікації; організаційної комунікації; масової комунікації. Вони є видами комунікацій як засоби соціалізації технічного знання. Виділено характеристики науково-технічного середовища як особливого виду комунікації. Доведено, що найважливішу сторону – комунікації складають змісти, які не можуть бути зведені до матеріальних носіїв – знакам й електронним процесам, за допомогою яких відбувається обмін інформацією, метою якого є вплив на людей (навчальне, керуюче) за допомогою цієї інформації.

Проаналізовано різні моделі комунікативної раціональності та доведено, що в технічних науках раціональність можна інтерпретувати як «комунікативний технічний розум».

Третій підрозділ «Комунікативні особливості мови технічних наук» присвячений вивченню основних знакових систем, які забезпечують процес комунікації в технічних науках – мові. Мова обґрунтовується як знакова (семіотична) система об’єктивації й усуспільнення технічних знань, вироблених у формі інформації, як головний засіб седиментації технічного досвіду, тобто процесу фундаментального засвоєння в людській пам’яті найбільш значимої й фіксованої свідомістю частини людського технічного досвіду. За допомогою мови формується технічне світобачення – ядро техносфери.

Пояснена специфіка технічної мови через формування понятійного апарату, словника, спеціальної символіки технічного знання, стилів викладу наукових текстів. Продемонстровано передавання інформації в технічному знанні за допомогою різних онтологічних й оперативних схем, графіків, формул, рівнянь, символів, кодів, приписів, моделей та інших засобів. Розвиток мовних систем у технічному знанні є основою розширення символічного універсуму.

Третій розділ «Основні напрями розвитку технічних наук і технологій в епоху становлення глобального інформаційного суспільства» присвячений аналізу сутності нанонаук і нанотехнологій, що викликали до життя нанотехнологічну революцію. Нанотехнологічна революція виступає смислоутворюючим стрижнем формування техніко-технологічних основ антропогенної цивілізації.

У першому підрозділі «Розвиток нанонауки й нанотехнологій як відображення нових інтенцій у структурі сучасного наукового знання» отримало нове концептуальне пояснення сутності нанотехнологічної революції, розгорнутою у сучасній науці. Її аналіз дозволив простежити інновації, що склалися, в теорії і практиці пізнання природних та соціальних процесів, можливостей людини модернізувати й перетворювати їх в інтересах соціуму. Теоретичною базою цієї революції є система нанонаук – нанофізика, нанобіологія, нанохімія, наноінформатика, наноелектроніка, молекулярна хімія та інші. Нанонауки досліджують властивості об’єктів і процесів, які використані у штучно створених системах для формування ідеальних моделей технічних артефактів та інших технічних феноменів, а також включає знання про методи й засоби їхнього уречевлення.

Таке розуміння нанонаук випливає з дослідження наносвіту й пояснена відмінність останнього від мікросвіту та пікасвіту.

Дослідження наносвіту тісно пов’язане у роботі з аналізом нанотехнологій, як процесом уречевлення нанонаукових знань. Нанотехнології обґрунтовані як практична складова перетворення й пізнання світу. Вони пояснені як сукупність методів і прийомів структуризації речовини на атомному й молекулярному рівнях з метою виробництва кінцевих продуктів із заздалегідь заданою атомною структурою.

У цілому ж акцентується увага на тезі, що нанонауки й нанотехнології в єдності являють собою міждисциплінарну область знань, в якій вивчаються закономірності фізико-хімічних процесів з метою керування окремими атомами, молекулами, молекулярними системами при створенні нових наноструктур.

У другому підрозділі «Нанонауки й нанотехнології: перспективи розвитку й роль у майбутньому розвитку глобалізуючого соціуму» аналізується феномен глобалізації як необхідна стадія в розвитку соціуму й вплив нанонаук і нанотехнологій на розвиток суспільного прогресу.

Характеризуючи глобалізацію сучасного світу в роботі автор підкреслює, що це об’єктивний процес формування нової людської спільності, що базується на інтеграції й транснаціоналізації усіх сфер діяльності різних країн.

Показано, що особливе місце в глобалізаційному процесі належить сучасній науці. Вона формує новий клас інтелектуалів («knowlеdge-class»), які займаються розробкою основних напрямів нанонауки і нанотехнологій. У роботі прогнозується розвиток наноінженерних, геномних, наномедичних технологій, які ще не стали базовими для планетарного соціуму. Показано становлення союзу NBIC технологій, які у своїй взаємодії приводять до прискореного становлення антропогенної цивілізації.