ОБРАЗ ЛЮДИНИ У КЛАСИЧНІЙ ТА ПОСТКЛАСИЧНІЙ ФІЛОСОФСЬКИХ ПАРАДИГМАХ: КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ



Название:
ОБРАЗ ЛЮДИНИ У КЛАСИЧНІЙ ТА ПОСТКЛАСИЧНІЙ ФІЛОСОФСЬКИХ ПАРАДИГМАХ: КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність проблеми дослідження, виявлений ступінь її наукової розробки, вказані об’єкт і предмет дослідження, проаналізовані застосовані в ньому методи і принципи, сформульовані мета, завдання та новизна наукових положень, що виносяться на захист, розкрито теоретичне й практичне значення роботи, наведені дані про апробацію дослідження, а також про структуру дисертації.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади дослідження образу людини у класичній та посткласичній філософських парадигмах» проведено філософський аналіз основних підходів до тлумачення образу людини у культурно-історичному та соціокультурному аспектах, наведено методи дослідження, що відповідають поставленим завданням.

У підрозділі 1.1. «Культурно-історичний і соціокультурний аспекти осмислення образу людини» проаналізована джерельна база дослідження для конкретного висвітлення проблеми осмислення образу людини в різних філософських парадигмах. Виявлено, що поняття «образ» розглядалося низкою мислителів різних культурних епох. Зокрема, в добу Античності дане поняття було виражене у поняттях «ейдос», платонівському «симулякрі» й арістотелівській «фантасмі». Схожі трактування поняття «образ» є й у працях римських мислителів (Цицерон, Сенека). Середньовіччя надало релігійного забарвлення змісту даного поняття, наблизивши його до «образу людини». У Новий час «образ» пов’язували з діяльністю уяви, а також розуміли як відбиток певного предмету. Поняття «образ» знайшло відображення і у фрейдизмі – як вияв бажаного в сновидіннях. Розкрито зміст споріднених понять «імідж», «спосіб життя», «художній образ», «літературний образ».

Підрозділ 1.2. «Методологічні засади та понятійно-термінологічний апарат філософсько-антропологічного дослідження образу людини» містить обґрунтування низки методологічних підходів і методів, що застосовувалися у процесі дисертаційного дослідження. Окрім того, детально проаналізовано понятійно-термінологічний апарат дослідження з метою виокремлення понять споріднених із поняттям «образ».

Проведений аналіз «образу людини» зумовив використання діалектичного методу, що дозволило виявити загальні закономірності трансформацій змісту досліджуваних понять у класичній та посткласичній філософських парадигмах. Діалектичний метод обумовив використання культурно-історичного, соціокультурного, компаративного підходів у їхньому взаємозв’язку. Компаративний підхід, який виступає основою даного дисертаційного дослідження, дає змогу проаналізувати і порівняти точки зору представників класичної та посткласичної філософських парадигм, а також виявити відмінності поглядів усередині кожної з цих парадигм.

Окрім виявлення методологічних засад у даному підрозділі уточнено зміст ключових понять «образ», «лик» і «маска». З’ясування змісту поняття «образ людини» зумовило аналіз споріднених із ним понять – «лик», «обличчя», «личина», «маска», «зображення», «ікона» (а також близьке до нього «ікона стилю»), «ідеал»; також було відмічено появу сучасних понять «двійник» («клон»), «гібрид» («мутант»), «аватар».

Здійснено кореляцію змісту понять «образ», «лик» і «маска». Показано, що зміст поняття «образ людини» у філософсько-антропологічному вимірі найбільш повно репрезентує цілісність людської особистості. А зміст понять «лик» і «маска» конкретизують зміст поняття «образ людини» у певних соціокультурних умовах, до того ж із позитивним або негативним забарвленням.

Другий розділ – «Філософська рецепція образу людини у концепціях класичної парадигми» присвячений осмисленню образу людини у філософських концепціях, які відносяться до класичної парадигми.

У підрозділі 2.1. «Образ людини як предмет дослідження у філософії Античності» стверджується, що філософія Античності репрезентувала такі основні концепції у розумінні образу людини. Перша – «homo heroicus» або «людина-герой-напівбог», розвиток якої досяг свого апогею в давній міфології через возвеличення таких «народних героїв», як Персей, Прометей та інші. Образ homo heroicus наділений рисами мужності, витривалості, справедливості, фізичної сили. Допоміжними образами можна вважати образ «простої людини» та образ «бога-олімпійця».

Друга концепція сформувала похідний від попереднього образ «атлета-переможця», який був зумовлений початком більш мирного періоду життя давньогрецької цивілізації. Риси атлета залишилися такими ж, як і в героя, але своє застосування знаходили в іншій іпостасі – боротьбі в іграх.

Третя концепція, що ґрунтувалася на працях мислителів пізньої Античності, породила образ «homo sapiens» («людина розумна»), не в значенні результату еволюції після неандертальця, а як вияв основного в людині – її розуму. В межах концепції «людини розумної» виник інший образ, заснований на трактуванні Арістотелем людини як суспільної, розумної та раціональної істоти, тому саме його можна вважати автором концепції образу «суспільної тварини» або «тварини політичної» (ця назва пізніше трансформувалася у «людину політичну» – «homo politicus»). Даний образ є актуальним до сьогоднішнього дня, проте сучасні феміністичні рухи вносять власні корективи в його тлумачення, змінюючи початковий зміст, закладений Арістотелем. Адже мислитель розумів «homo politicus» виключно як свободного чоловіка. Такий висновок актуалізує сучасні дослідження в руслі трансформації розуміння образу «людини політичної» як представника обох статей.

Період пізньої римської філософії, представлений зокрема Сенекою, знаменував появу нового образу – «людини недосконалої», який став базою для подальшого розвитку середньовічних уявлень про людину, як гріховну та недосконалу істоту. «Людина недосконала» стала виявом тих людських рис, які зумовлюють її нижчу природу, неможливість спокутувати всі свої гріхи, а також відсутність можливості досягнути ідеалу, до якого вона прагне. Скільки б людина не старалася, але досконалість є для неї недосяжною, на відміну від християнського образу, коли така ідеальність досягається в позаземному житті душі людини.

У підрозділі 2.2. «Релігійно-філософське осмислення образу людини в епоху Середньовіччя» аналізуються зміни напрямку розвитку філософської думки, спрямовані в русло теології, що відобразилося в уявленнях щодо образу людини. Домінантним образом цієї епохи можна вважати християнський образ «людини релігійної», в якому людина – єдність душі та тіла, все життя якої повинне скеровуватися на спасіння душі та спокутування гріхів. Дискредитація людського тіла – головна характеристика християнського образу людини доби Середньовіччя.

Іншим образом, пропагованим у філософії доби Середньовіччя, був образ «монаха-аскета», започаткований у течії ісихазму. Основною метою життя проголошувалося прагнення до обожнення людини як Божого творіння, на відміну від розуміння обожнення в добу Відродження, яке постулювало прирівнювання людини до Бога. Похідним образом у середньовічній філософії є «людина досконала». Розвиток даної концепції зумовив появу трактування «святості» та «святої людини» у релігійній антропології.

Ще один образ, який остаточно доповнює релігійно-філософську концепцію людини, є образ «людини-мандрівника» («homo viator»), як символічний вияв ролі людини, як подорожнього в земному житті. Даний образ стимулював появу так званих паломників, які прагнули спокутувати гріхи, здійснюючи паломництва.

Містична практика доби Середньовіччя не створила цілісного образу людини, розглядаючи лише часткові його вияви, проте потужно вплинула на його формування у мислителів Відродження, а пізніше – у представників теософії ХХ століття.

Доба Ренесансу піднесла людину до рівня Бога, породивши образ «homo triumphans» – образ людини як найбільш ідеального творіння природи. У свою чергу, реформатори, як когорта невдоволених і діяльністю представників Католицької церкви, і стилем життя гедоністичної спрямованості, ствердили свій образ людини як знаряддя та виконувача волі Бога на землі, конечної, гріховної істоти. Таким тлумаченням реформатори відродили ранньосередньовічну традицію трактування сутності людини.

У підрозділі 2.3. «Новоєвропейська філософія про образ людини» розглянуто основні зміни, яких зазнало розуміння образу людини під впливом новоєвропейської філософської думки. Спочатку Р. Декарт, а потім Т. Гоббс і Ж. Ламетрі, почали трактувати людину як машину, механічний організм на зразок годинника. Така інтерпретація породила образ «людини-машини» – «речі, яка мислить».

Протилежним образом у цей період є «людина-жадання» як суспільна істота, що прагне будь-що досягти власних цілей, здійснити своє бажання. Даний образ можна вважати зародком образу сучасної людини-споживача, він також корелює з наступним образом «людини економічної» («homo economicus») – егоїстичної, автономної, самоствореної індивідуальності. Останній був актуальним аж до кінця ХХ століття, лише з розвитком комунікаційних технологій він поступився місцем образу «людини соціоекономічної» («homo socioeconomicis»).

Ніби продовжуючи ідеї мислителів Відродження, французькі просвітники створили образ «людини-природної», яка, на відміну від «homo triumphans», не є ідеальним найдосконалішим витвором природи, а живе у гармонійному поєднанні з нею. Ще одним образом Просвітництва став образ «людини природної», яка може бути щасливою тільки живучи в первісному стані єднання з природою (Ж.-Ж. Руссо). Протилежним до даного образу є образ «людини штучної», як основного продукту діяльності цивілізації (Д. Дідро).

Саме образ «людини природної» став щаблем до формування вищого образу «людини-освіченої», яка понад усе прагне до знань і можливості пізнавального життя у гармонії з природою. Українська філософська думка не відійшла далеко від філософії європейських просвітників, підтримавши єдність людини та природи і панівні кордоцентричні інтенції (І. Гізель, Г. Сковорода).

У підрозділі 2.4. «Образ людини у класичних концепціях ХІХ століття» показано, що у зазначений період був сформований образ людини як «людини моральної» (homo moralis), започаткований І. Кантом і підтриманий багатьма мислителями, зокрема і вітчизняним І. Франком. В основі даного образу лежать моральні якості: доброчинність, совість, прагнення робити добро не заради користі.

Марксизм сприяв формуванню нових уявлень про образ людини. Зокрема, К. Маркс утвердив власні уявлення щодо людини, засновані на прагненні особистості до гармонії із собою, іншими людьми та природою. Майбутнє людини як соціальний ідеал він убачав у побудові комунізму, де б виконувався принцип «свободний розвиток кожного є умовою свободного розвитку всіх». Ф. Енгельс розумів людину як соціальну істоту, сформовану працею. Тобто марксистська думка підтримувала образ «людини працюючої», як єдино можливий для забезпечення рівноваги в біологічній природі людини, яка поєднує фізичну і розумову працю.

Марксистська концепція лягла в основу творення образу «нової людини» у Радянському Союзі – образу «радянської людини» (homo sovieticus). Нова людина повинна була стати ґвинтиком системи, її невід’ємною, бездумною і покірною частинкою. Даний образ отримав вираження в творчості митців того часу, зокрема у Максима Горького він показаний через образи «маленької людини» та «колективної людини». «Маленька людина» була проголошена ґвинтиком у загальній системі, без якого неможлива її діяльність, а «людина колективна» – важливим поєднанням багатьох людей в колективи заради спільної мети та праці.

У третьому розділі «Репрезентація образу людини у посткласичній філософській парадигмі» розглядаються особливості рецепції образу людини у неокласичних та некласичних філософських концепціях.

У підрозділі 3.1. «Некласичні концепції образу людини у західній філософії кінця ХІХ – початку ХХ століть» показано, що особливості формування образу людини у некласичних концепціях кардинально відрізняються від таких, що були властиві класичній філософській парадигмі. Зокрема у некласиці з’являються реальні образи, тобто такі образи, які містять опис реальної людини, без посилання на певний ідеальний стрижень. Винятком може слугувати Надлюдина, як панівний теософський образ і Надлюдина Ф. Ніцше. Решта образів, таких як «людина-тварина», «людина, яка працює», «масова людина», «людина-споживач», «бунтівна людина», «людина, яка грає», виявляють поведінкові риси людини.

У підрозділі 3.2. «Неокласичні філософські підходи до розуміння образу людини у ХХ – на початку ХХІ століть» проаналізовано трансформації образу людини, що відбуваються у неокласичних філософських підходах. Образ людини кінця ХХ – початку ХХІ століть більше нагадує опис залежностей. Усі риси сучасної людини знаходяться на межі між нормальним станом і патологією. Навіть самотність може перерости в залежність, не говорячи про пристрасть до перебування у віртуальній реальності чи до гри. Особливо актуальним та небезпечним є все зростаюча залежність людини від споживацтва.

Сформований образ «людини віртуальної» є панівним на даний момент і стає все значимішим. Проте не можна стверджувати, що він є цілісним образом людини, адже не демонструє характеристик особистості, яка його використовує. Образ «людини віртуальної» є набором масок, психосоціальних ролей, використовуваних людиною. Образи «людина-герой» і «людина естетична» є незначними та відходять на другий план порівняно з, наприклад, homo sacer. Усі люди є homo sacer, бо у парадоксальний спосіб вони стоять між двома світами і в будь-який момент можуть подолати цю межу. Можна бути вбитим, але не принесеним у жертву.

 

Спираючись на такі образи людини, не можна дати втішних прогнозів на майбутнє. Проте значні зусилля для побудови кращого майбутнього є необхідними, починаючи з формування уявлення про людину, вироблення такого образу людини, який забезпечить не загнивання та розпад, а процвітання і життя в гармонії із собою та навколишнім середовищем. Наприклад, образ «людини екологічної», на нашу думку, є достатньо актуальним і потребує подальшої філософсько-антропологічної рецепції.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины