ЦЕРКОВНІ СОБОРИ ЯК СУБ’ЄКТИ ІНСТИТУЦІЙНОГО РОЗВИТКУ АВТОКЕФАЛЬНОГО РУХУ В УКРАЇНІ (1990 − 1993 рр.)



Название:
ЦЕРКОВНІ СОБОРИ ЯК СУБ’ЄКТИ ІНСТИТУЦІЙНОГО РОЗВИТКУ АВТОКЕФАЛЬНОГО РУХУ В УКРАЇНІ (1990 − 1993 рр.)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

 

У вступі обґрунтовано актуальність теми, зазначено її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет та хронологічні рамки дослідження, розкрито його методи, з’ясовано наукову новизну та практичне значення дисертаційної роботи, наведено відомості про апробацію одержаних результатів.

У першому розділі «Історіографія та джерела дослідження» проаналізовано ступінь вивчення проблеми в історіографії, охарактеризовано джерельну базу дослідження.

У підрозділі 1.1 «Стан наукової розробки проблеми» з’ясовано ступінь висвітлення теми в науковій літературі, підкреслено відсутність комплексних праць із проблеми у вітчизняній та зарубіжній історіографії.

Історіографічну спадщину, відповідно до сучасних методологічних підходів, поділено на кілька складових: історико-релігієзнавчі дослідження, які становлять концептуальну основу дисертаційної роботи; наукові праці з політології, соціології, конфліктології, які є дотичними до теми, але водночас розкривають сутність суспільно-політичних трансформацій 1990 − 1993 рр. в Україні; конфесійна та полемічна література. Відповідно до характерних ознак, інтерпретацій та концептуальних підходів, увесь комплекс наукової літератури поділено на дві групи: українська історіографія та праці зарубіжних дослідників.

Однією з перших спроб в історико-релігієзнавчій науці окреслити релігійну ситуацію кінця 1980-х — початку 1990-х рр. в Україні стала монографія «Сучасна релігійна ситуація в Україні: стан, тенденції, прогнози» (за ред. Г. Косухи та ін.), в якій ґрунтовно досліджено процеси адаптації релігійних інституцій до тодішніх суспільно-політичних умов. Щоправда, автори доробку охопили увагою лише період кінця 80 −  поч. 90-х рр., а 1992 − 1994 рр. вітчизняної історії ― саме та доба, коли вповні проявився комплекс релігійно-політичних суперечностей та взаємозв’язків, ― залишилися недостатньо вивченими. У наступні роки проблеми національно-релігійного відродження у взаємозв’язку з розвитком політичної ситуації в Україні досліджуваного періоду висвітлено у ряді монографій, підготовлених вченими Відділення релігієзнавства Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, зокрема В. Єленським, М. Кирюшком, А. Колодним, Г. Косухою, П. Яроцьким та ін. У колективній монографії «Історія православної церкви в Україні (Релігієзнавчий довідковий нарис)» (за ред. П. Яроцького) автори проаналізували проблеми функціонування православних церков в Україні у контексті міжцерковного конфлікту і мінімізації міжправославних суперечностей. Вагомим внеском в історіографію даної проблеми стала колективна праця «Релігія і церква років незалежності України», що є десятим томом серійного видання «Історія релігії в Україні», де значною мірою підсумовуються здобутки української історіографії з даної тематики. Автори проаналізували стан релігії і релігійності в Україні, релігійне відродження, функціонування релігії у контексті суспільного й духовного розвитку України, питання свободи совісті й гармонізації міжконфесійних відносин.

Найпомітніший внесок у розкриття досліджуваної проблеми здійснили сучасні українські вчені В. Бондаренко, В. Єленський, С. Жилюк, С. Здіорук, О. Саган та інші. Їхній науковий доробок характеризується прагненням неупереджено розглянути державно-церковні відносини та інституційну історію українського православ’я кінця 1980-х — початку 1990-х років. Грунтовний аналіз складних і суперечливих процесів, які розвивались у площині міжправославного протистояння здійснив В. Бондаренко у праці «Інституалізована православна релігійність у контексті суспільно-політичної ситуації в Україні». Однією з причин міжцерковних конфліктів в Україні наприкінці          80-х − початку 90-х рр. дослідник виокремив інтенсивні інституалізаційні процеси у середовищі прибічників ідеї автокефалії православної церкви в Україні, з одного боку, та наростання тиску з боку УГКЦ, з іншого. Окрім цього, В. Бондаренко зауважив, що такі дії церков підтримувались рядом суспільно-політичних формувань, а подекуди й місцевими органами влади. Автор вважав, що міжконфесійна напруга буде зникати разом із деполітизацією проблем, які склали її сутність.

Важливу роль у з’ясуванні характеру та тенденцій суспільно-релігійних змін наприкінці 1980-х − початку 1990-х рр. відіграла монографія В. Єленського «Релігія після комунізму. Релігійно-соціальні зміни в процесі трансформації центрально- і східноєвропейських суспільств: фокус на Україні». Власне у праці проаналізовано релігійні трансформації посткомуністичних країн Центрально-Східної Європи - передовсім України. Разом із тим, в одному з підрозділів досить змістовно висвітлені релігійні зміни, що відбулись напередодні і в процесі демонтування тоталітарного режиму. Автор також досліджує релігію як чинник політичної та етнічної мобілізації посткомуністичного простору і особливу увагу в даному контексті приділяє взаємодії релігії й політики, релігійним інституціям як суб’єктам внутрішньополітичного процесу. Цінність праці В. Єленського визначається не тільки результатами дослідження концептуальних проблем, але й обґрунтуванням доцільності чи недоцільності застосування окремих категорій, зокрема, він вказує на неадекватність категорії «релігійне відродження» процесам, що визначили динаміку релігійних змін на посткомуністичному просторі.

Значний внесок у вивчення особливостей розвитку православної церкви в Україні досліджуваного періоду здійснив О. Саган у праці «Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан». Автор на основі широкої джерельної бази висвітлив практично всі сторони розвитку православної церкви у світі й Україні, зокрема. В рамках дисертаційного дослідження ця робота особливо цінна, оскільки розкриває проблему розвитку автокефального руху в Україні на початку 1990-х рр., шляхи його реалізації, результати проведення Всеукраїнських  помісних соборів та причини розділення автокефального руху. Вчений наголошує на тому, що серйозною проблемою автокефального руху була й залишається відсутність у вітчизняних православних богословів концепції Українського православ’я.

Тема державно-церковних відносин та міжцерковних конфліктів висвітлена в монографії С. Здіорука «Суспільно-релігійні відносини: виклики України ХХІ ст.». Можна стверджувально говорити, що це є перше фундаментальне дослідження в Україні, в якому здійснено ґрунтовний аналіз трансформаційних процесів суспільної свідомості, що відбулися в країні за роки незалежності. Автор обґрунтовує думку, що церковний розкол є цілком негативним чинником, який додатково стимулює розкол політичний, а, отже, становить загрозу національній безпеці, оскільки відносини між прихильниками промосковського і національного православ’я мають політичний характер.

У праці «Без апологетики...» С. Жилюк з’ясував проблеми автокефальності, канонічності, Вселенського визнання й довів, що у площині російсько-українських відносин закиди Московського патріархату щодо неканонічності і безблагодатності української церкви мають виключно політичний характер. Цей висновок підтверджується дослідженням С. Здіорука, але в іншому контексті - боротьби Московського патріархату проти становлення УАПЦ.

Регіональні особливості розвитку українського автокефального руху на Волині та Житомирщині початку 1990-х рр. висвітлено у дослідженнях В. Рожка «Відродження Української православної церкви на Волині 1917−2006 рр.: історико-краєзнавчий нарис», С. Жилюка та Л. Паніної «Релігійне життя Житомирщини наприкінці 1970-х − початку 1990-х рр.».

Об’єктивне розкриття теми дисертаційного дослідження було б неможливим без використання робіт політологічного характеру, в яких  проаналізовано соціальні та особистісні умови взаємодії політики і релігії, проблеми політизації конфесійного життя та церковне відродження в контексті релігійно-ідеологічної ситуації в Україні. З-поміж таких праць найближче поєднані з темою дисертації наукові роботи, що належать українським дослідникам Л. Воловій, І. Курасу, В. Перебенесюку, М. Рибачуку та іншим.

Ґрунтовне дослідження теми потребувало звернення до здобутків зарубіжної історіографії. Серед комплексу праць та публікацій цієї групи найпомітніше місце займають студії діаспорних дослідників Б. Боцюрківа, О. Воронина, О. Хомчук та упорядників «Мартирології Українських церков». У публікації Б. Боцюрківа «The Politics and Religion in Ukraine : The Orthodox and Greek Catholics» здійснено ґрунтовний науковий аналіз причин, закономірностей виникнення національно-церковного руху в Україні та його наслідків. Цікавим є також досдіження О. Хомчук «Церква поза церковною огорожею. Розколи і руйнація Української православної Церкви в пошуках «константинопольського визнання». Праця здійснена на основі широкої джерельної бази, містить в собі чимало документів та листів, які публікуються вперше, проте конфесійна заангажованість не дозволила авторці об’єктивно проаналізувати складні церковно-інституційні трансформації в українському православ’ї ХХ століття.

Окремою групою в історіографічному аналізі представлені праці конфесійного та полемічного характеру, видані як монографічні дослідження. З одного боку, зважаючи на приналежність авторів до різних церков (УПЦ, УАПЦ та УПЦ КП), їхні оцінки автокефального руху 1990 − 1993 рр. необхідно розглядати як суб’єктивні інтерпретації, а з іншого ― не варто категорично їх відкидати, оскільки вони написані на основі широкого кола джерел.

Окрім того, дослідницьку увагу привернули публікації в періодичних виданнях, в яких широко висвітлювалися найбільш актуальні події досліджуваного періоду. Найчастіше такі матеріали публікувалися у газетах «Голос України», «Независимость», «Україна молода», «Самостійна Україна» та інших.

Здійснений у роботі аналіз української та зарубіжної історіографії теми дає  можливість стверджувати, що проблематика церковних соборів як суб’єктів інституційного розвитку українського автокефального руху на поч. 90-х рр. ХХ ст. досі не була предметом спеціального наукового дослідження. Наявні праці містять опосередковану щодо соборної діяльності церкви інформацію, або висвітлюють переважно окремі події автокефального руху, деякі з них мають похибки фактологічного й методологічного характеру. Така тенденція характерна також для більшості конфесійних видань та полемічної літератури.

У підрозділі 1.2 «Джерельна база дослідження» охарактеризовано неопубліковані та опубліковані джерела, а також здійснено їх класифікацію.

Джерельну базу дослідження складають різнопланові джерела, які доцільно поділити відповідно за принципом їх походження та функціональної спрямованості на офіційну церковну документацію, документи державних органів влади, інформаційно-статистичні відомості, публікації в періодичних виданнях, ego-документи.

Основним комплексом документів, що стали фактологічною основою роботи є неопубліковані джерела з архівних фондів України.

Найбільш вагому частину джерел склали документи й матеріали, виявлені в фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). Особливо вартісними в інформативному відношенні стали документи об’єднаного ф. 4648 «Рада в справах релігій при Раді Міністрів УРСР та її попередники: уповноважені Ради в справах релігій при Раді Міністрів СРСР по УРСР», які розкривають релігійну ситуацію загалом або ж зокрема діяльність Ради у справах релігій чи окремих конфесій.

Ряд документів (аналітичні записки, довідки з окремих питань, заяви та постанови Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР, Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України, а також їх обласних управлінь) дають можливість простежити конкретну діяльність органів у справах релігій. Вартими уваги є довідки про релігійну ситуацію та становлення УАПЦ у Волинській, Львівській, Хмельницькій, Івано-Франківській та інших областях; документи про призначення релігійних діячів; інформації Міністерства зовнішніх справ, огляди преси з релігійних питань.

Статистичні та інформаційні звіти приділяють увагу кількісним та якісним показникам: характеризують зміни у релігійному середовищі, становище окремих конфесій, тенденції їх розвитку, а також торкаються питань культових будівель, міжконфесійних конфліктів, міжнародної діяльності релігійних організацій тощо.

У справах фонду збережено значну кількість офіційних церковних документів (статути, листи, грамоти), матеріали соборів, церковних та міжцерковних конференцій, Всеукраїнської Ради Церков, які дають змогу відтворити картину внутрішньоцерковного життя, ознайомитися з позиціями лідерів конфесій з питань як церковної, так і суспільної дійсності. В дисертації використано початковий машинописний варіант «Статуту УАПЦ», в якому про предстоятеля УАПЦ йдеться як про «Блаженнійшого митрополита», але від руки внесені правки й статус замінено на «Патріарх Києво-Галицький». Серед найцікавіших документів було віднайдено лист патріарха Московського Алексія ІІ до Президента України Л. М. Кравчука, в якому він закликає Президента, використовуючи своє службове становище, захистити інтереси УПЦ та погрожує, що в разі непослуху звернеться за підтримкою до міжнародної спільноти. Вартим уваги також є звернення УПЦ КП до Ради у справах релігій з проханням про реєстрацію цієї церкви та постанова Всеукраїнського православного собору 25 − 26 червня 1992 р. На останньому стоїть письмова помітка Ради про те, що даний документ не відповідає дійсності. Серед цих документів також варто відзначити аналітичну англомовну статтю постійного представника України при ООН В. Батюка про ситуацію між УПЦ КП та УАПЦ у 1992 р. і реакції на проведення об’єднавчого собору 25 − 26 червня 1992 р. патріарха Мстислава Скрипника.

Вивчення документів ф. 1 « Центральний комітет Компартії України» (опис 25 ― секретна частина, опис 32 ― колишні таємні частини загального відділу, несекретна частина), що зберігаються в Центральному державному архіві громадських обєднань України (ЦДАГО України), дало змогу визначити партійно-державну політику радянської влади щодо церковно-релігійного відродження кінця 1980-х — початку 1990-х рр. у західних областях України. Загалом, для дослідження виявився цікавим та інформативним ряд записок, орієнтувань, інформаційних довідок про причини підтримки РПЦ Компартією України, про негативне ставлення останньої до греко-католицької церкви та ідеї створення національних церков на території України.

Для розкриття теми залучені також матеріали державних обласних архівів. Важливе значення мали документи Державного архіву Житомирської області (ДАЖО), зокрема, ф. Р−4994 «Уполномоченный Совета по делам религий при Совете Министров УССР по Житомирской области» ф. Р-280 «Исполком Житомирського городского Совета депутатов трудящихся», де зберігаються документи, які розкривають як діяльність місцевих органів влади (апарату уповноваженого, рай(міськ)виконкомів та їхніх комісій сприяння), так і внутрішньоконфесійну ситуацію в області наприкінці 1989 - 1991 рр. У дисертаційній роботі використано також матеріали ф. 2868 «Рівненська обласна державна адміністрація» Державного архіву Рівненської області (ДАРО), в якому мітяться матеріали листування між обласним управлінням у справах релігій і Кабінетом Міністрів. На жаль, відшукати будь-яку іншу інформацію про діяльність обласного управління у справах релігій за період 1991 − 1993 рр. не вдалося, оскільки вона повністю відсутня  як у фондах ДАРО, так і в поточному архіві відділу у справах національностей та релігії Рівненської обласної державної адміністрації. Ряд інформативних документів щодо досліджуваної теми зберігається у фондах Державного архіву Волинської області (ДАВО). Так, у ф. Р−393 «Уповноважений Ради у справах релігій при Раді Міністрів Української РСР у Волинській області» зберігається інформація про нові тенденції у релігійній обстановці в 1990 р. та річні звіти про діяльність релігійних організацій області за 1991 − 1993 рр.

Важливий масив інформації містять поточні архіви, зокрема архів канцелярії УПЦ КП, Київської Митрополії УПЦ, Львівської богословської академії, громад УПЦ КП Михайлівського собору в Житомирі та УАПЦ в с. Піски Бродівського району Львівської області, документи яких допомогли з’ясувати обставини становлення українського автокефального руху 1990 – 1993 рр.

На особливу увагу заслуговують неопубліковані матеріали, виявлені в архіві Львівської богословської академії: звернення Львівського православного ставропігійного братства, виступ єпископа Ужгородського і Хустського Володимира на мітингу НРУ та пасхальне послання Іоана Боднарчука. У цих документах висловлені співзвучні думки їхніх авторів про закономірність відродження УАПЦ та її національну орієнтацію.

В дисертації використано протоколи зборів парафіяльної громад УПЦ КП Михайлівського собору в Житомирі та УАПЦ в с. Піски Бродівського району Львівської області, що дало змогу виявити практику застосування принципу собороправності на рівні парафіяльних рад.

Серед опублікованих джерел особливо цікавими та багатими на фактологічний матеріал є постанови, рішення соборів, накази, звернення, листи, грамоти, рапорти, апеляції, вміщені у різних збірниках документів.

В окрему групу джерел варто виокремити конфесійні (церковні) періодичні видання. Зокрема, у дисертаційному досліджені використано матеріали часописів «Журнал Московской патриархии»,  «Православний вісник», «Інформаційний бюлетень Української православної церкви – Київський патріархат», «Наша віра», «Православна газета», «Українське православне слово», «Церква і життя» та ін. Церковна періодична література, при методологічно правильному її аналізі, є надзвичайно важливим джерелом хронологічного розвитку подій та висвітлення реального стану церковно-релігійного життя.

У процесі написання роботи використовувались і ego-документи — джерела особового походження (автобіографії, приватні листи, спогади учасників подій). Їх залучення дало змогу більш змістовно відтворити як окремі події, так і характерні риси й особливості епохи, характери церковних ієрархів тощо.

Джерельна база дослідження є репрезентативною, багатовидовою та забезпечує досягнення мети і завдань, поставлених у дисертаційному дослідженні. Вищезазначені неопубліковані та опубліковані джерела, їх аналіз та зіставлення дали можливість ґрунтовно вивчити та створити цілісну картину процесу інституалізації автокефального руху в Україні, визначити роль церковних ієрархів у ньому.

Другий розділ «Собороправність в українській православній традиції ХХ століття» має два підрозділи, які розкривають передумови собороправного руху.

У процесі дослідження (підрозділ 2.1 «Детермінанти українського автокефального руху 1920-х рр. у підрадянській Україні») в українському автокефальному русі 1920-х рр. виокремлено кілька тенденцій. По-перше, для прихильників автокефалії визначальним чинником підтримки УАПЦ був не спосіб утворення церкви (канонічний чи неканонічний), а її український національний зміст. По-друге, український церковний рух зазнав інституційного розколу як через внутрішньоцерковні суперечності (різне розуміння статусу церкви, рівня демократизації), так і через діяльність ДПУ, яке здійснювало політику церковного розділення. По-третє, собороправність (робота соборів) використовувалась як засіб легалізації новоутворених церков (ДХУ, Соборно-єпископської). По-четверте, демократизація церковного життя розумілась значною частиною православної спільноти не у значенні собороправності (соборного прийняття рішень і централізованого їх виконання), а здебільшого у значенні народоправ’я (піднесення ролі парафіяльних громад). Незважаючи на це, авторитет ієрархів та духовенства загалом традиційно зберігався.

Впровадження принципу собороправності в житті церкви у 20-х рр. ХХ ст. вимагало надзвичайної обережності й диференційованого підходу, що не відразу збагнули керівники УАПЦ. Відтак, загальне революційне піднесення національного духу в більшості випадків перетворювало собороправність у народоправність. Через загальну необізнаність і непідготовленість населення до сприйняття і відродження старих українських православних звичаїв, про що не раз зазначалося на єпархіальних з’їздах, думки митрополита В. Липківського часто сприймалися буквально. Небезпечність для церкви такого розуміння собороправності та демократії згодом була нею осмислена.

Зміст підрозділу 2.2 «Собороправна практика духовенства і мирян УАПЦ в діаспорі другої половини ХХ століття» розкриває практичні моменти керівництва церковним життям української православної діаспори Європи, США та Канади             40 – 50-х рр. ХХ століття.

Друге відродження УАПЦ, що виникло в роки Другої світової війни та знайшло свій подальший розвиток у 1940 – 1950-х рр. на еміграції, мало велике значення в історії цієї церкви. Завдяки тій частині єпископату та духовенства, що виїхала в Європу, США, Канаду, вдалося уникнути повного знищення та забуття УАПЦ. У роботі відзначається, що собороправна діяльність духовенства і мирян української православної діаспори відіграла важливу (подекуди вирішальну) роль в організаційному устрої УАПЦ за кордоном. Проте церковним діячам у цьому процесі не вдалося уникнути традиційних суперечностей щодо канонічності церкви, дотримання принципів собороправності та різного бачення ролі ієрархів (духовенства загалом) та парафіян (на засадах народоправ’я) у вирішенні питань інституційного розвитку церкви. Ці внутрішньоцерковні суперечності, зумовлені також амбіціями окремих ієрархів, традиційно призвели до розколу автокефального руху в діаспорі. Характерно, що перебування архієреїв поза межами УРСР зводило вплив зовнішньополітичного чинника на розвиток УАПЦ у діаспорі до мінімуму. Це дозволяє зробити висновок про домінування внутрішньоцерковного фактору в розділенні українського автокефального руху в ХХ ст.

Третій розділ «Собороправна діяльність у процесі утвердження незалежності українського православ’я 1990 – 1993 рр.» складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Перший Всеукраїнський собор УАПЦ (5 – 6 червня 1990 р.) та його суспільно-релігійне значення» досліджено передумови проведення  Першого Всеукраїнського собору УАПЦ, безпосередньо процес перебігу та основні рішення собору, а також визначено основні, на думку дисертантки, наслідки такого акту собороправної діяльності у розвитку українського православ’я.

Серед діянь собору 5 – 6 червня 1990 р. найголовнішими були: проголошення Українського (Київського) патріархату, обрання Патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава Скрипника, на час відсутності патріарха в Україні собор уповноважив керувати Київським патріархатом митрополита Іоана Боднарчука. Делегати собору ухвалили низку важливих рішень, які утверджували автокефальний статус української православної церкви. Найвагомішими здобутками собору стало визнання недійсності акту приєднання Київської митрополії до Московського патріархату 1686 р. та постанови собору УАПЦ 1930 р. про її самоліквідацію, прийняття статуту УАПЦ, визначення основних засад церковного управління.

Собор мав неабияке політичне значення, оскільки продемонстрував можливість боротьби українського народу за свої національні права навіть в умовах дещо згасаючого, але все-таки існуючого тоталітарного комуністичного режиму. Характерно, що ініціаторами утворення релігійних громад УАПЦ часто виступали громадські та політичні діячі. Між тим, делегати собору, монополізуючи право на національну ідею, не змогли виробити конструктивної позиції щодо Греко-католицької церкви, що відкидало перспективу мінімізації неминучого конфлікту між греко-католиками та православними на теренах західноукраїнських областей.

Підрозділ 3.2 «Спроба здобуття автокефалії УПЦ та особливості утворення УПЦ КП (25 – 26 червня 1992 р.)» присвячено аналізу двох питань, які в умовах відродження українського православ’я 1990 – 1993 рр. були тісно взаємопов’язані: спроба зміни статусу УПЦ та її об’єднання з УАПЦ.

Процес активного відродження УАПЦ та реформування внутрішньоцерковного управління, а також проголошення 24 серпня 1991 р. Акту незалежності України спричинило активізацію аналогічних процесів в УПЦ, яку на той час очолював митрополит Філарет. З його ініціативи 1 − 3 листопада 1991 р. було проведено Архієрейський собор УПЦ, на якому порушено питання про зміну статусу УПЦ. Оскільки проголошення Україною незалежності та становище УПЦ у складі Московського патріархату суперечило політичному стану України як суверенної держави, то одним із важливих рішень собору стало звернення до Московського патріархату із проханням надати УПЦ автокефалію. Для вирішення цього питання  31 березня − 4 квітня 1992 р. був скликаний Архієрейський собор РПЦ, на якому прийнято рішення перенести розгляд питання про можливість надання автокефалії УПЦ на майбутньому Помісному соборі РПЦ.

Усунення митрополита Філарета Архієрейським собором РПЦ з посади головуючого УПЦ та подальше зміцнення позицій Московського патріархату в Україні (Харківський з’їзд 1992 р. та призначення митрополитом Володмира Сабодана) зумовило обєднання УАПЦ та частини УПЦ на чолі з митрополитом Філаретом на соборі 25 – 26 червня 1992 р. Аналіз суспільно-релігійних наслідків обєднавчого собору засвідчив, що створення УПЦ КП як правонаступниці УПЦ не знайшло підтримки з боку держави. Непослідовність влади у вирішенні церковного питання призвела до зміцнення позицій в Україні структур Московського патріархату.

У підрозділі 3.3 «Вересневий та жовтневий собори УАПЦ і УПЦ КП (1993 р.): передумови скликання та інституційне розділення автокефального руху» розкрито значення соборів УАПЦ та УПЦ КП 1993 р. у процесі утвердження незалежності українського православ’я.

Передумовами скликання вказаних соборів УАПЦ і УПЦ КП стало невизнання патріархом Мстиславом рішень об’єднавчого собору 25 – 26 червня 1992 р. Зокрема, це стосувалося безпрецедентного рішення в історії православної церкви про введення посади заступника патріарха Київського патріаршого престолу. У результаті патріарх звернувся до Президента Л. Кравчука з вимогою скасувати рішення собору про ліквідацію УАПЦ та перереєструвати її статут у Раді у справах релігій.

Загалом, невизнання патріархом Мстиславом УПЦ КП, який не міг сприйняти ліквідацію УАПЦ, з одного боку, та постать митрополита Філарета, — з іншого, а також позиції окремих активних церковних діячів, передусім Володимира Яреми, Антонія Масендича, Петра Петруся, які можна оцінити загалом як деструктивні, поглибили суперечності всередині українського автокефального руху, що зрештою призвело до його розділення. Це розділення, зумовлене відновленням УАПЦ на вересневому соборі 1993 р., послабило та/чи затримало (принаймні на певний час) інституційний розвиток УПЦ КП — церкви, яку провідні вчені-релігієзнавці розглядали як один з чинників українського державотворення.

У четвертому розділі дисертації «Визначальні чинники розділення українського автокефального руху» розкрито внутрішньоцерковні та зовнішньополітичні фактори міжправославного конфлікту.

У підрозділі 4.1 «Засоби та наслідки протидії автокефальним змаганням в Україні з боку Московського патріархату (1990 – 1992 рр.)» обґрунтовано, що важливу роль у розділенні українського автокефального руху відігравало втручання в справи українського православ’я закордонних релігійних центрів. Чітко розуміючи напрям розвитку автокефального руху на теренах незалежної Української держави, його цілі і наслідки, Московський патріархат вдався до застосування різноманітних засобів протидії автокефальним змаганням в Україні, а саме: затягування розгляду питання надання статусу автокефалії Українській православні церкві на Синоді УПЦ й перенесення його на невизначений термін, розгортання інформаційної війни проти митрополита Філарета; скликання Харківського з’їзду ставлениками Московського патріарха в Україні, на якому було піддано анафемі митрополита Філарета та прийнято низку інших рішень. Політичні кола Росії, незадоволені розпадом Радянського Союзу, і Московський патріархат розгорнули проти митрополита Філарета активну пропаганду, спрямовану на моральне знищення його як церковного діяча, який очолив рух за автокефалію в Україні і за відокремлення УПЦ від Московського патріархату.

У підрозділі 4.2 «Ієрархічні суперечності та міжцерковна полеміка як вияв кризи українського автокефального руху 1990 − 1993 років» встановлено, що криза українського автокефального руху  початку 90-х рр. ХХ ст. була спричинена рядом факторів як зовнішньополітичного, так і внутрішньоцерковного характеру. Причому останні, попри загальноприйняту позицію серед дослідників, відігравали першорядну роль. Від самого початку розгортання автокефального руху і впродовж його інституційного оформлення серед української православної спільноти, передусім церковної верхівки, не було єдності, консолідації зусиль у вирішенні такого важливого церковного питання як здобуття незалежності церкви. Внутрішньоцерковні суперечності, які значною мірою зумовлювались суб’єктивними чинниками — особистісною неприязністю, амбіціями ієрархів, боротьбою за владу в церкві, політичною заангажованістю тощо, широко висвітлювались у тогочасній пресі, що негативно впливало на її суспільний авторитет.

 

 Підрозділ 4.3 «Формування опозиційних настроїв та виникнення церковних угрупувань у середовищі автокефального руху» розкриває складний характер взаємостосунків церковних ієрархів, провідних релігійних діячів  та їх наслідки для українського автокефального руху. Вагомим рушійним чинником конфліктів у середовищі українського православ’я на початку 1990-х рр. було невміння (а подекуди небажання) досягати компромісу як у середовищі вірних, так і духовенства. Зовні це виявлялося у демонстрації різних позицій щодо застосування досвіду та дотримання церковних традицій: автокефального статусу, хіротоній, церковного управління тощо. У практичній площині це призвело до утворення опозиційно налаштованих церковних угрупувань й розділення автокефального руху.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины