ФЕНОМЕН ВИЖИВАННЯ: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, виявлено ступінь розробленості проблеми; окреслено коло теоретичних джерел, визначено мету і завдання, теоретико-методологічні засади дисертаційної роботи; сформульовано елементи наукової новизни; викладено можливості теоретичного і практичного використання результатів; зазначено форми апробації дослідження, його структуру і обсяг.

 У першому розділі «Теоретико-методологічні виміри феномену виживання» проаналізовано ступінь розробленості проблеми виживання, визначено перспективні напрямки, методологічні та концептуальні засоби її дослідження.

У підрозділі 1.1 «Соціально-філософські передумови дослідження феномену виживання» розглянуто ідеї, гіпотези, теорії, які так чи інакше торкаються проблеми виживання, концептуалізовано поняття «виживання» та визначено його соціально-філософський статус.

Проблема виживання людства актуалізована низкою ідей та гіпотез, розроблених у рамках філософії, соціології, культурології. Роботи, які б розкривали та узагальнювали соціально-філософський аспект феномену виживання, відсутні, тема виживання у соціальній філософії розроблена не достатньо, про що свідчить її відображення у науковій, довідковій вітчизняній та зарубіжній літературі. У англомовних країнах достатньо поширеною є наука виживання (survivology), яка зорієнтована на визначення найкращих зразків поведінки у конкретних площинах життя – від індивідуума до біосфери.

Теоретичні витоки феномену виживання виходять з класичної теорії суспільства, вчення про біосферу та ноосферу, концепції сталого розвитку та теорій постіндустріального суспільства.

Проблеми життя, смерті та безсмертя, які, звичайно, конкретизуються у контексті виживання душі та/чи тіла, відображено у працях Платона, Арістотеля, Плотіна, Демокріта, Епікура, Августина Блаженного, Т. Аквінського, М. Фічіно, Н. Кузанського, Р. Декарта, Дж. Берклі, Г. В. Ляйбніца, Й. Ґ. Фіхте, Ґ. В. Ф. Геґеля, А. Шопенгауера, С. К’єркегора, Ф. Ніцше, З. Фрейда, Е. Фромма, К.-Г. Юнга, А. Камю, Г. Плеснера, К. Ясперса, Ж. П. Сартра, М. Гайдеґґера, П. Рікера, Ж. Батая, Ж. Бодрійяра, М. Фуко, М. Бланшо, Ж. Дельоза, Ж. Дерріда, С. Жижека.  У такому контексті до неї звертаються також видатні українські та російські філософи: Г. Сковорода, П. Юркевич, В. Соловйов, М. Бердяєв, С. Булгаков, С. Франк, М. Лосський, І. Ільїн.

Потужний поштовх для розробки теми дисертації надали роботи з глобалістики, які позначають цілий ряд проблем, пов’язаних із виживанням, і таких, що вимагають першочергового розв’язання. Серед них слід назвати дослідження Д. Медоуза, Е. Вайцзеккера, Е. Ловінса, Л. Ловінса, Е. Тоффлера, Д. Белла, П. Козловськи, О. Федотова, Г. Хозіна, М. Моїсеєва, М. Месаровича, Я. Тінбергена та інших. Вони продовжують системну розробку проблем, сформульованих Т. Мальтусом, Тейяром де Шарденом, В. Вернадським, М. Федоровим, Е. Ціолковським.

При соціально-філософському аналізі феномену виживання особлива увага приділялася концепціям виживання, в рамках яких розробляються теорії майбутнього (Б. Гаврилишин, З. Бауман, У. Бек, Ж. Бодрійяр, М. Фуко, Ф. Фукуяма, Ю. Габермас) та концепції сталого розвитку суспільства (Д. Медоуз, А. Печчеї, Е. Пестель, Дж. Форрестер, В. Данілов-Данільян, О. Дреєр, М. Моїсеєв, А. Урсул, Г. Ягодін, В. Андрущенко, С. Кримський , Ю. Туниця та ін.).

Трансформування України в контексті модернізації, глобалізації та виживання висвітлено у працях сучасних українських дослідників В. Воронкової, А. Єрмоленка, В. Малахова, К. Карпенко, В. Крисаченка, М. Кисельова, М. Поповича, С. Пролеєва, О. Соболь, М. Степаненка, А. Толстоухова, М. Хилька та інших.

У соціально-філософських дослідженнях, які так чи інакше торкаються проблеми виживання, здійснюється частковий аналіз проблеми, пошук сценаріїв виживання, розробляється типологія сучасних концепцій виживання людства. У такому ракурсі вона розглядається у дисертаційних дослідженнях Н.В. Костюніної, М.А. Лепського, О.М Хохріної.

З огляду на це актуалізовано і концептуалізовано для  дослідження, зокрема, і для соціально-філософської теорії, взагалі,  поняття «виживання» як інтегрального концепту соціальної філософії, що характеризує проблемну, трагічну форму життя; як стратегію життя людини, роду, соціальної групи та людства в цілому, що долає смертоносні тенденції; як динамічний принцип існування, комплекс дій, спрямований на збереження, відтворення та перетворення життя, якому загрожує небуття.

У підрозділі 1.2 «Еволюція та сучасний зміст концепцій виживання» досліджено теоретичні моделі виживання, які виникли  і знайшли поширення у ХХ столітті. Серед них виділено футурологічні концепції виживання, в рамках яких розробляються теорії майбутнього, які протистоять ідеологіям й утопіям та позбавлені, на відміну від останніх, месіанського ореолу й базуються на статистичному матеріалі та комп’ютерних розрахунках.

Для аналізу проблеми виживання з соціально-філософської позиції виявлено онтологічні й гносеологічні фактори появи нового історичного типу суспільства, який представлений перш за все інформаційною парадигмою. Інформаційне суспільство виникає там, де головним стає керування не матеріальними об’єктами, а символами, ідеями, образами, інтелектом, і де більшість працюючих зайнята виробництвом, зберіганням і реалізацією інформації. Володіння інформацією є елементарною функцією виживання людини у ситуації глобальних загроз.

Соціальна реальність, що складається, є двоїстою і суперечливою. З одного боку, з розвитком високих технологій людство може виявляти і впливати на складні процеси і явища дійсності, забезпечуючи своє виживання. З іншого боку, саме технологічні досягнення виходять з-під контролю самої людини і приводять до неминучих глобальних катастроф і ставлять під питання  можливість виживання.

У дисертації футурологічні концепції виживання об’єднано у три групи: песимістичні, оптимістичні та альтернативістські концепції виживання. Зроблено висновок, що саме поява альтернативістських концепцій дає найбільш прийнятні відповіді на питання про механізми виживання в умовах загострення глобальних проблем. Серед таких механізмів виокремлено: послаблення навантаження на природне середовище, створення альтернативних видів технологій, подолання духовної кризи, зміна способу мислення та освітньої парадигми.

У підрозділі 1.3 «Глобалістика як теоретична засада дослідження феномену виживання» зауважено, що глобалізація охопила майже всі сфери життя сучасної людини, загострення глобальних протиріч ставить на порядок денний загальну для всіх проблему виживання людства, яка не знаходить адекватного відлуння на локальному рівні.

Доведено, що глобалістика лише певною мірою може претендувати на роль універсальної теорії виживання. Наразі актуальним є органічний багаторівневий сплав різноманітних філософсько-теоретичних підходів і методів. Обґрунтовано, що важливе методологічне значення для розуміння ефективності сучасної глобалістики як теорії виживання має визначення основних критеріїв класифікації глобальних проблем, понятійного інструментарію їх дослідження. Такий підхід дав можливість  проаналізувати дві моделі світового розвитку: біосферну і ресурсну.

Підкреслено, що кількісні критерії в глобалістиці та у розробці шляхів виживання цивілізації  дозволяють встановити онтологічну значимість кожного елемента в системі «конкретна країна – всі країни –біосфера». В цьому сенсі масштаб виміру виживання припускає: продовження суспільного прогресу, подальший розвиток цивілізації; гідне існування всіх країн і народів; гарантію природного права на життя та розвиток кожного індивіда; пріоритет природного начала над науково-технічним компонентом.

На основі аналізу сучасних концепцій виживання людства («межі зростання, «сталого розвитку», «соціальної етики», «керованої автоеволюції людини», «синергетичної») в контексті глобалістики було виокремлено дві найважливіші для дослідження стратегії виживання людства: сталий розвиток та духовне самовизначення сучасної людини.

У другому розділі «Концепція сталого розвитку як домінуюча стратегія виживання сучасної цивілізації» проаналізовано складність та суперечливість концепції сталого розвитку, з’ясовано перспективи сталого розвитку як умови виживання, обґрунтовано доцільність даної концепції для України.

У підрозділі 2.1. «Обґрунтування перспектив сталого розвитку як умови виживання» доведено, що перехід на нову модель (стратегію) сталого розвитку є домінуючою загальнолюдською стратегією, оскільки вона  ставить два основних завдання: виживання людства й філософське визначення сутності життя людини. Інтегруючи обидва завдання стратегії сталого розвитку, у даному підрозділі дисертаційного дослідження увагу зосереджено на соціально-філософському аналізі концепції сталого розвитку.

У філософському плані концепцію сталого розвитку розкрито як тип розвитку системи природа-суспільство, який передбачає не тільки підтримування системи в стані динамічної рівноваги, але також її цілеспрямовану зміну в інтересах нинішнього та майбутніх поколінь людей. Доведено, що принцип коеволюції є основною складовою теоретико-методологічного обґрунтування концепції сталого розвитку. Він розгортається у певну ідеологію виживання людини у постлюдському світі. Мова йде про принципово нову екофільну стратегію людської діяльності, в якій техногенні зміни не можуть випереджувати усвідомлення їх наслідків.

Аргументовано необхідність розрізняти сцієнтичний, біосфероцентричний та центристський сценарії сталого розвитку. У першому випадку визнається, що будь-які проблеми у взаємовідносинах людини та природи може вирішити наука, можливості якої безмежні. За біосфероцентричним сценарієм людство може вижити тільки при зменшенні народонаселення планети і збільшенні частки природних екосистем. У центристському сценарії визнається, що перехід до нової сталості можливий завдяки еволюції системи цінностей, високій культурі та освіченості. 

Підкреслено, що для кожного з рівнів багатоповерхової системи глобальної взаємодії народів існують власні механізми інтеграції й автономізації, що спрямовані на виживання людства. Так, поряд з політичним об’єднанням західноєвропейських держав на базі загального ринку діє також так би мовити принцип поліфонії, в якому самостійні голоси єднаються в співзвучне ціле. Іншою, але більш поширеною формою є узгодження інтересів у контексті «партнерства заради миру».

В Україні визнано пріоритетність концепції сталого розвитку на загальнодержавному рівні. У проекті національної концепції визначено три етапи переходу до сталого розвитку: подолання еколого-економічної кризи, всебічне забезпечення високої якості життя населення та рівноправного партнерства України у світовому співтоваристві та сталий розвиток економіки на базі нових секторів і галузей. Важливу роль при цьому відіграє наука й техніка.

У підрозділі 2.2. «Філософські витоки концепції сталого розвитку як загальнолюдської стратегії виживання» концепцію сталого розвитку проаналізовано в історико-філософському контексті в просторі категорій благо та знання, гармонія людини та природи, ноосфера у онтологічному, гносеологічному та екзистенційному вимірах.

Посилаючись на роздуми давніх мислителів (Сократ, Платон, Епікур), відзначено, що в античній філософській традиції поняття благо та знання, гармонія людини та природи розглядаються у невіддільній, органічній єдності. У середньовічній філософії запорукою благополуччя є не гармонія із природою, а близькість до Бога, поступово ідея Бога як джерела всіх благ поступилася місцем ідеї пізнання людиною навколишнього світу та себе самої для досягнення блага. Подальший аналіз змістовних для сучасного визначення концепції сталого розвитку категорій ґрунтується на гносеологічно орієнтованій новочасній філософії, за канонами якої знання є основним джерелом людського благополуччя, яке неможливе за межами єдності людини та навколишнього середовища.

Доведено, що сучасна парадигма сталого розвитку базується на вченні В. Вернадського про ноосферу. Поняття «ноосфера» відображає необхідність розумного керування природою на основі наукових знань, моральних якостей та найкращих рис духовності людини. Теорія ноосфери виходить з особливих філософських засад, які по-своєму єднають класичне бачення світу з суто сучасними реаліями – такими, як глобальні проблеми та необхідність сталого розвитку світу.

Аргументовано, що важливі перспективи соціально-філософського аналізу концепції сталого розвитку відкривають сучасні стратегії постметафізичного теоретизування, які загострюють трагізм екзистенціальної долі людини та розглядають специфіку онтологічного ставлення суб’єкта до свого буття та буття природи.

Драматизувавши питання про онтологічне ставлення людського буття до самого себе, наша доба спонукає сучасних філософів визнати, що в умовах, коли людське буття стало головним джерелом глобальних загроз, дослідження онтологічного ставлення цього буття до самого себе стає більш важливим, ніж дослідження його ставлення до фізичного Всесвіту. На прикладі творчості М.Фуко продемонстровано поступове звільнення від натуралістичної онтології. Він з підозрою ставиться до просвітницької критики й секуляризованої свідомості, що вбили Бога й створили загрозу Homo sapiens як суверенному суб’єкту наочного буття. Філософ віддає перевагу дискурс-аналізу, бо у ньому ми не примиряємося зі смертю.

Таким чином, аналіз філософських витоків концепції сталого розвитку дозволив поєднати традиційні уявлення про виживання із сучасними, й тим самим визначитися щодо сутності сталого розвитку як загальнолюдської стратегії виживання та досягнення благополучного майбутнього.

У підрозділі 2.3. «Сталий розвиток людства як ілюзія виживання» визначено особливості переходу до нової сталості соціоприродної еволюції. У дисертаційному дослідженні послідовно виділяються два вектори цього процесу: сталий розвиток як надія, яка об’єднує всіх людей та сприяє їх добробуту в майбутньому, або як ілюзія, засіб самообману.

На основі критичного філософського осмислення концепції сталого розвитку виокремлено основні протиріччя, що охоплюють різноманітні сфери суспільства. Фундаментальне протиріччя виникає між ідеєю інтеграції світового суспільства та його перетворення у потужну «геологічну силу» (В.І. Вернадський) та уявленням про життєвий цикл цивілізації. Об’єднання людства як єдиного організму з метою виживання, в той же час, приречено на загибель, змінюючи «буття популяції» на «індивідуальне буття».

Виявлено протиріччя між темпами розвитку технологій та рівнем соціальної стабільності. Реалізація ідей і впровадження нових технологій наштовхується на складні перепони, однією з яких є панування суспільства споживання (Ж. Бодрійяр), ознакою якого є інструментальна раціональність з формою мислення «засоби-результат». На відміну від «мобілізаційного» споживання, яке підкреслює включеність конкретного споживача в систему  виробництва у якості власника потреб, поняття «марнотратство» акцентує ілюзію свободи споживача та демонструє, яке споживання є престижним у сучасному суспільстві. Невід’ємною частиною цього образу є відчуття достатку та свята, візуальна доступність благ. Він пронизує всі інститути, групи та аспекти життя, та є базовою характеристикою суспільства споживання.

Виникає питання: чи може сучасна людина піти на серйозні жертви заради свого виживання та виживання майбутніх поколінь. На нашу думку, негативна відповідь на дане питання ближча до істини, ніж позитивна. Сучасне суспільство, розвиток якого обумовлений західними цінностями, продукує суспільні відносини, які базуються на принципі жорсткої конкуренції. В цілому суспільство споживання реалізує програму дарвінізму, яка постулює виживання лише найсильніших та не передбачає піклування про «слабших».

Перед людством знову постає трагічна дилема: або збереження природи, або задоволення матеріальних потреб, що по суті є однією із основних перепон для сталого розвитку.

Вартим уваги є те, що концепція сталого розвитку несе в собі небезпеку культивування споживацького відношення до природи, адже збереження оточуючого середовища в ній не самоціль, а засіб забезпечення ресурсної бази для економічного і соціального розвитку.

Посилаючись на Г. Плеснера, в роботі зазначається, що прагнення людини повернутися до стану спокою та біологічної захищеності онтологічно марне. Чим більше людина усвідомлює відношення між собою та навколишнім середовищем, тим менше реальним стає перетворення себе та довкілля відповідно до постулатів концепції сталого розвитку людства.

Проведений у підрозділі критичний аналіз дає підстави говорити про ілюзорність досягнення сталого розвитку, але, не дивлячись на це, його цінність незаперечна, головним чином в перегляді відносин між людиною і природою з позиції обмеження втручання та використання природи. В рамках концепції сталого розвитку поступово почала проявлятися, оформлюватися нова світоглядна установка – неоантропоцентризм. Сутність його полягає в тому, що людина визнається джерелом змін, які відбуваються, єдиним суб’єктом відповідальності. Це дає їй не нові привілеї, а нові обов’язки. Людина стає центром не тому, що вона ціль або вища цінність, а тому що вона є моральним агентом.

У третьому розділі «Проблема виживання в контексті духовного самовизначення людини» доведено, що виживання людства вимагає зміни світогляду, що передбачає зміну способу мислення, оновлення цінностей та діяльності сучасної людини. Принципового значення набуває проблема «повернення» втрачених цінностей та їх відтворення у суспільній практиці; виховання моральності як запоруки духовного відродження; подолання невизначеності у вирішенні людиною одвічних питань власного існування.

У підрозділі 3.1. «Духовна криза людини суспільства виживання» висувається та аргументується положення про те, що людина опинилася в умовах, коли її виживання залежить від пріоритетів найближчого майбутнього, а тому сучасний стан суспільства може бути визначений як суспільство виживання. Мова йде, насамперед, про «повернення» людині її життя, яке не можливе без пропагування ідей гуманізму та етики, без включення культурної аргументації, основною з яких є «благоговіння перед життям» (А. Швейцер).

Обґрунтовано, що виживання людства можливе не лише завдяки успішній реалізації моделей цивілізаційного розвитку. Велике значення має людський потенціал виживання в умовах усвідомлення меж людського існування як індивідуума і біологічного виду. Розгляд та аналіз есхатологічних концепцій у релігії та науці дозволив передбачити нові конструкції в перебудові постсучасного суспільства, які б дозволяли есхатологічним очікуванням сприяти виживанню/спасінню людини.

Поряд з релігійними уявленнями щодо спасіння як виживання розглянуто нерелігійні та масмедійні уявлення про віртуалізацію всіх складових соціальних відносин, яка полягає у переході від речовинного споживання до символічного як процесу створення штучних потреб, переорієнтації суспільства на символічні блага та цінності, переміщенні соціальних процесів у сферу масмедійної комунікації.

Проаналізовано погляди прихильників ідеї постлюдини, які вважають, що створені людським інтелектом механізми і комп’ютерні системи вийдуть на передній план еволюції розуму і поведуть за собою людей. Передбачається, що майбутнє суспільство буде представлене не тільки людьми як біосоціальними істотами, а й роботами, або штучним інтелектом, а також кіборгами, що становлять симбіоз природного та штучного в людині. Мало хто із сучасних футурологів вірить у те, що вдасться уникнути ймовірних конфліктів між ними.

Сьогодення диктує нові песимістичні умови, в яких людина намагається віднайти єдиний життєвий смисл, вижити за допомогою продукування образів, які замість живих особистостей, є втіленням норм буття знедоленої людини, життя якої плине позалюдськими моделями. Зазначається, що спектр можливих змін людини є результатом як вільного вибору, так і нав’язаними особі ідеологією чи мас-медіа. Відтак, у дисертаційному дослідженні послідовно виділяються та інтерпретуються образи: «кіборг», «мрійник», «ельф» та «симулякр», які певним чином визначають світогляд людини та спосіб її виживання. Кіборг може репрезентувати виживання за допомогою інтеграції машин з людським організмом, образ ельфу втілює можливість виживання за рахунок зміни світогляду людини, удосконалення моральних основ її існування, образ мрійника орієнтує на виживання за допомогою створення віртуальної реальності. В рамках постмодерної альтернативи «симулякр» розглянута перспектива виживання за допомогою симуляції як можливості відірватися від рефлексивного рівня, заданого правилами існуючого суспільства, відкрившись світу екзистенціальних переживань, світу смислу, який повсякчас вислизає.

У дисертації аргументовано, що створення образів майбутнього має ґрунтуватися на екзистенціалізмі, оскільки своєрідність даної традиції полягає в тому, що вона, по-перше, протестує проти особистої капітуляції перед «глобальними проблемами», по-друге, намагається винести з апокаліптичного  переживання історії нові загально світоглядні постулати. Екзистенціалізм концентрує увагу на переживаннях суб’єкта, а тому претендує на статус філософії істинного гуманізму.

Таким чином, модернізовані та віртуалізовані міфологічно-релігійні уявлення в ситуації постсучасності стають ідейною основою вивільнення можливих практик виживання з раціональної «оболонки», і тому саме у такому вигляді вони становлять цінність у бутті, де наявне «послаблення істини».

У підрозділі 3.2. «Освітні парадигми в умовах виживання» визначено зміст та роль освітньої складової досліджуваного феномену.

Доведено, що освіта є інституалізованою формою діяльності, яка забезпечує виживання суспільства через зміни його гуманітарної складової, тобто людини, її цінностей, прагнень, здібностей, знань, спрямованих на збереження та поліпшення навколишнього природного середовища шляхом розумного втручання, а не руйнування його у процесі нераціонального використання.

Обґрунтовано, що саме глобальна освіта як міжнародна освіта, що розвиває планетарне мислення та свідомість, може забезпечити  активну участь світової науки і громадськості в управлінні світом в новому тисячолітті.

Проаналізовано екологічну складову глобалізованої освіти, яка акцентує увагу на збереженні навколишнього середовища, забезпеченні сприятливих екологічних умов та ресурсів, необхідних для виживання. Визначено, що сучасна екологічна освіта не обмежується лише засадами охорони природи, а й сприяє розумінню соціально-економічної ситуації, проблем розвитку суспільства, засвоєнню кожним громадянином екологічних і етичних норм, цінностей, професійних навичок і виробленню способу життя, який відповідає принципам сталого розвитку.

Кумулятивним результатом екологічної освіти є формування екологічної культури. Своїми цілями вона спрямована на створення бажаного ладу в природі, і на виховання високих гуманістичних смисложиттєвих цінностей та орієнтирів у людському житті. За своєю суттю екологічна культура є своєрідним "кодексом поведінки", що лежить в основі екологічної діяльності, яка, перш за все, визначається особливостями освіти та екологічного виховання. Відтак, екологічну освіту та культуру доцільно розглядати як механізм формування духовності суспільства виживання.

З філософського погляду, основними функціями освіти для виживання є орієнтація наукового і освітнього процесів на виживання людства та подолання дегуманізаційних тенденцій у суспільстві. У даному контексті особливу увагу приділено біоетиці як сучасній «науці виживання» (В. Поттер). Підкреслено, що людська природа – це те, що дає нам відчуття моралі, забезпечує нам соціальні навички, необхідні для життя в суспільстві, і служить основою більш витончених філософських дискусій про права, справедливості і моралі. А тому в питанні про біотехнологію на кону стоять не розрахунки витрат і вигод, що стосуються майбутніх біотехнологій, але самі основи людського етичного відчуття. Зазначається, що неоднозначність в біоетичних питаннях, яка підкреслюється сучасними філософськими дискусіями, приведе не лише до зміни гуманістичних і аксіологічних орієнтирів, а й до виходу за межі гуманізму, зникнення людяності й гуманності як таких.

Проведений у підрозділі роботи аналіз дає підстави говорити, що лейтмотивом концепції виживання сучасного суспільства є ідея глобально-цивілізаційного виховання, яка спирається на принцип гуманізації освіти, забезпечення пріоритетності загальнолюдських цінностей, гармонії взаємодії людини і навколишнього середовища, а також принцип гуманітаризації освіти, формування цілісної картини світу, духовності, культури особистості і планетарного мислення.

У підрозділі 3.3. «Зміна способу мислення, оновлення цінностей та орієнтирів діяльності для виживання людства» проблема теоретичного осмислення духовного самовизначення особистості в умовах виживання поставлена в нерозривному зв’язку із способом мислення, системою цінностей та діяльністю сучасної людини.

З’ясовано, що для виживання людства необхідна нова парадигма світогляду, яка ставить інтереси людства як цілого вище інтересів будь-якої із його частин. Вслід за А. Наєсом обґрунтовується «нова свідомість», яка спирається на постматеріальні цінності, такі як особистісні виміри, етичні, естетичні, інтелектуальні сторони людського буття та передбачає співіснування колективізму з толерантністю щодо індивідуального вибору особистості.

Ситуація постмодерну, яка веде за собою відмову від метадискурсивності, ідеї бінарності, вертикально-горизонтального нарощування, формує новий тип цінностей, пов’язаний з подоланням традиційних установок і наступним відродженням їх на іншому рівні. Посилаючись в цьому контексті на теорію зміни цінностей Р. Інглхарта, в роботі зазначений тип цінностей позначається як «постматеріалістичний» і зіставляється із традиційними “матеріалістичними” і “нематеріалістичними” цінностями. Зрушення до постматеріалізму має безпрецедентно високий рівень екзистенційної безпеки, досягнутий в постіндустріальному суспільстві. Саме різниця між відчуттям безпеки і небезпеки в контексті виживання є настільки істотною, що відповідна зміна привела до великого синдрому взаємозалежних змін у напрямку від цінностей «виживання», якими характеризувалося аграрне і ранньоіндустріальне суспільство, до цінностей «благополуччя», характерних для постіндустріального суспільства. Цінності благополуччя поширені в суспільствах, де рівень багатства і ступінь впевненості в майбутньому – найвищі; для населення суспільств, що живуть скрутно, на перший план висуваються переважно цінності виживання.

Встановлено, що у зв’язку з необхідністю формування нового світогляду, заснованого на подоланні стереотипів у сприйнятті природи лише як об’єкта й ресурсу діяльності людини, усвідомленні суспільної відповідальності за стан природи та людської цивілізації, особливо значущим є конструювання нової етичної парадигми. Саме соціальна етика є найбільш сприятливою для уникнення безвідповідальності, втечі людини від дійсності та визнання своєї неспроможності та безпорадності перед глобальними проблемами. До соціальної етики належить екологічна етика, предметом якої є відношення людей між собою й суспільства загалом щодо природи. З’ясовано, що етика в екологічному відношенні – це обмеження волі та дій у боротьбі за виживання, усвідомлення свого життя і навколишньої природи як предмету етичної відповідальності та піклування. Побудувати універсальну етику спільної відповідальності можна на основі етики дискурсу, адже саме комунікативний підхід не обмежується лише нашими сучасниками та поширюється й на відповідальність перед майбутніми поколіннями за забезпечення можливостей їхнього існування. Це відповідальність перед буттям як таким, в якому втілюється належне.