АСКЕЗА ЯК ДУХОВНО-СОМАТИЧНА ПРАКТИКА ЛЮДИНИ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

          У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт і предмет, мету, завдання та методи дослідження, розкрито наукова новизна і практичне значення отриманих результатів, зазначено особистий внесок здобувача, сферу апробації результатів дослідження і кількість публікацій за темою дисертації, структуру та обсяг дисертації.

          Перший розділ «Аскеза: філософсько‑антропологічне розуміння» – складається з чотирьох підрозділів і присвячений загальній характеристиці феномену аскези та її філософсько-антропологічному виміру.

          У підрозділі 1.1 – «Аскеза: поліваріантність інтерпретацій» аналізується поліваріантність аскези як цілісної духовно-соматичної практики людини з екзистенційно-онтологічних позицій у різних інтерпретаціях (язичницьких слов’янській та античній, релігійних давньоіндійській і давньокитайській, буденній, класичних і некласичних філософських концепціях). Виявлено одну з фундаментальних рис аскези, яку можна сформулювати як зречення (різною мірою) власного «я», обмеження окремих її виявів (свідомого «я», природного чи інстинктивного «я», емоційного «я», інтелектуального «я» та ін.). Аскеза як духовно-соматична практика веде до самосмислення й самооволодіння людини, відкриває перед нею власні сили і здатність до досягнення поставленої мети, якою б вона не була. По суті, аскеза створює людську суб’єктивність в ідеальних зразках, що має на меті змінити духовно-соматичну структуру  в соціокультурному середовищі, відповідно до яких будується особистістна  реальність і соціальна реальність. Аскеза розглядається як діяльнісне вираження принципу аскетизму і спосіб морального вдосконалення та духовного піднесення. Певна міра аскетичного самозречення – необхідний елемент у всьому, що здійснюється людиною в молитві, у спорті, у політиці, у науці. Практика аскези потребує концентрації зусилля, завдяки якій людина приборкує власні емоції, бажання й настрої.  Аскеза як духовно‑соматична практика спрямована на руйнування природно-підсвідомого, перемогу розуму над інстинктом, цивілізації над природою. У розділі доведено, що аскеза як принцип буття з необхідністю містить у собі аскетичну практику й аскетичний ідеал, духовно-моральний потенціал якого орієнтований на досить жорсткі технології, що базуються на вольових якостях, силі духу та пов’язані з самообмеженням і самоконтролем, за допомогою яких може бути досягнуто бажаного балансу інстинктивного та соціального, вітальних імпульсів та цивілізаційних норм. Аналіз тенденцій розвитку аскетичних практик показав, що кожна наступна форма має більш строгий ідеал аскетизму, оскільки аскетичний ідеал висуває вимоги, що перевищують соціальну дійсність, утворюючи перспективи її розвитку, а сама поява нового ідеалу припадає на кризові періоди в розвитку суспільства, що актуалізує вимушене посилення аскези, а також зародження нових соціальних прошарків, котрі самостверджуються за рахунок більш жорстких норм моралі й аскетичних практик.       

          У підрозділі 1.2 «Я» та «Інший» в аскезі обґрунтовується ідея укоріненості аскези в структурах людського досвіду. Аскеза розглядається як феномен свідомості, волі й людських цінностей, що визначають спосіб конструювання людиною власного «Я» та її ставлення до світу реального й уявного, як існування практики «турботи про себе», що, з одного боку практично організує себе і сприяє відчуженню «Я» людини від себе самої, з іншого – постає як співвідношення відстороненого «Я» з «вищою істиною».

          В свідомості вольовий акт – це модус необхідності   при виборі конструювання власного Я. Свідомість розмежовує явища і предмети життєвого світу, дозволяє розрізняти їх. Для того, щоб відбувся вибір, необхідний вольовий акт. За допомогою вольової дії людина робить вибір з наданих в досвіді свідомості альтернатив. Якщо в досвіді свідомості виникає потенційна основа для вибору, то сам вибір і те що мається на увазі цим вибором відмови, здійснюються за допомогою вольових імпульсів. Вольові імпульси виникають з досвіду бажання.

          Присутність «Іншого» відкриває перед людиною світ у всій його іншості, а конструювання себе як проекту відбувається між «Я» та «Іншим» щодо бажання, що виступає як спосіб прийняття й утвердження мене самого, тобто самоствердження власного «Я».

          «Людина аскетична», відмовляючись від чого б то не було, здійснює вибір якихось інших домінант, які будуть визначати її саму. Кожна відмова є, одночасно, і згода, і вибір, і перевага. За допомогою відмов - погоджень людина проводить збирання власного Я. Але «Я» не обмежується тільки свідомістю. Окрім свідомості, як системи досвідчених переживань і системи значень, «Я» включає вольові імпульси, що реалізовуються в досвіді бажання і орієнтовані на відносини володіння, і ціннісні переживання,  які  складають сферу духовного досвіду.

          Аскеза як духовно-соматична «практика себе» полягає в проведенні такої відмінності, котра дозволить людині виділити власне «Я» зі всього, що ним не є, глибоко увійти в пізнання власного «Я». Виділення власного «Я» здійснюється шляхом проведення «видимої» межі, яка вказує на відмінність свого і чужого. Щоб володіти собою, потрібно контролювати все те, що перетинає межі соматичної межі, спрямовані назовні бажання «Іншого». Прагнення звільнитися від «Іншого» у ході конструювання власного «Я» виражається в декларованому прагненні звільнитися від бажань. Відповіддю на обмеження «Іншого» стане власне самообмеження. У результаті позиції «Іншого» та «Я» стають різними, з’являється сфера «чужого», де перебуває «Інший», і сфера «свого», виходячи з якої конструюється власне «Я». В аскетичному досвіді відбувається відмова бачити об’єкти бажання в речах і людях, які належать до відкинутого наявного світу. У результаті виникає необхідність конструювання нових об’єктів бажання, що не будуть значущими предметами, а належатимуть до світу належного. В аскезі яскраво виражена тенденція закриття доступу до власного духовно-соматичного світу «Чужому» та «Іншому».

          У підрозділі 1.3 «Аскеза як життєвий світ людини» доводиться, що аскеза постає як один із способів пізнання людиною духовно-соматичного світу, у якому вона реалізує свою здатність виступати з протестом проти самої себе. Цілісність і взаємопозв’язаність життєвого світу є наслідком тілесного перевтілення людини в ньому. Будучи залученою у світ як тіло, тобто беручи в ньому живу участь, впливаючи й піддаючись іншим впливам, людина сприймає його як нерозчленовану даність. Даність можна визначити  за допомогою плотського досвіду – як основну характеристику життєвого світу. Крім неї можна виділити такі визначальні риси, як цілісність (пов’язаність), тілесна залученість людини в сферу її життєвого світу, нормативність, змістообразність.

          Духовно-соматичні практики є тим об’єктом, на який направлені аскетичні вправи. Аскези стосуються такі природні потреби, як їжа, сон, сексуальні відносини, тобто усе те, що пов’язане з тілом, так і духовні обмеження, зусилля й настанови. Феноменологічно тіло, реалізовуючи людське існування, стає універсальним засобом виразу цього існування. Моє живе тіло - спосіб переконатися в тому, що «Я» є, принаймні, соматично. Протест проти реального буття виражається як трансформація духовного й соматичного, що веде як до позитивних, так і до негативних наслідків, тобто має місце амбівалентність аскези. Аскет – це людина, позбавлена духовно-соматичного буття, вона володіє трансформованим духовним і соматичним началом, пристосованим до простору культури. До інтерсуб’єктивного простору людина залучена своїм соматичним буттям, що трансформується завдяки соціокультурній реальності. Зазначається, що аскетичне за своєю природою прагнення до самообмеження є для людини базовим, життєво необхідним і навіть генетично закріпленим. Потенціал таких прагнень залежить від ступеня досягнутої самосвідомості й самопізнання, передбачає реальну свободу вибору й волі в наслідуванні своєї природи, а також від соціально-культурної актуалізації.

          У підрозділі 1.4 «Соціокультурні виміри аскези» аскеза розглядається як необхідна форма соціалізації та пристосування до складних умов соціуму. У середині ХХ ст. спостерігається тенденція до європейської емансипації, що почалася з заклику усунути штучні перепони, які заважають особистій ініціативі, потуранню невротичній особистості, взагалі не здатній витримувати тягар соціального обов’язку, дисципліни й авторитету. Тенденція «десоціалізації» сучасної особистості, схильної дезертирувати з суспільства зі всіма його тяготами й обов’язками викликає необхідність протистояння цьому процесу.

          Розвиток особистісного начала і його соціальна потреба в ході еволюції суспільства змінила пріоритетність практичних методів релігійної аскези для більшості, актуалізуючи потребу самореалізації, перетворивши її в універсальний спосіб виховання волі і досягнення гармонійного буття. Змінилось і сприйняття релігійної аскези не тільки в якості способу кари, але і як способу досягнення гармонійного буття.

          Аскеза є своєрідним добровільним або вимушеним репресивним началом, що демонструє владу розуму, суспільства над людською інстинктивною природою й відповідає певним цілям, орієнтації на мету. Людина у власному аскетичному досвіді піднімається над складними періодами й ситуаціями в повсякденній реальності, вона звільняється як із полону «принципу реальності», так і придушує «принцип задоволення». Люди, орієнтовані на легке життя, гедонізм, дозвілля, розслабленість духовну й тілесну ніколи б не здійснили подвигу індустріалізації, не виграли б війни, не створили ефективних «полюсів росту» в не дуже багатій і розвиненій країні. Будь-яке високорозвинене суспільство реально завдячує своїми успіхами арсеналу дисциплінарної культури, втіленню патріархальної сім’ї, церкви й армії. Багато державних проектів прискореної модернізації, індустріалізації й урбанізації вдалися лише тому, що в суспільстві і в народі були живі традиції масової жертовності, етики державного служіння й соборного єднання. Внутрішня аскетична традиційність зберігалася в суспільстві завдяки «трансплантації» самодостатньої общинної культури з села до міста, де вона ставала субстратом промисловості.

          Другий розділ «Реалізація аскези в духовно‑соматичних практиках» складається з трьох підрозділів, де в межах філософсько‑антропологічної та аксіологічної методології здійснюється аналіз аскези через реалізацію аскетичного ідеалу в духовно-соматичних практиках первісної, християнської й сучасної культур.

          У підрозділі 2.1 «Первісна аскеза як вираз екзистенційних переживань» зазначається, що це був вимушений аскетизм, посильний для людини, але не усвідомлюваний. Він виступав як постійне тренування здібностей для боротьби з поневіряннями, смертельними небезпеками й виживання було основою життя, що безперервно загартовувало людину. Аскетична практика виникає раніше самого аскетизму через відсутність осмислення, позначення своєї діяльності і має риси природності, вимушеності, неусвідомлюваності. Передумовою виникнення аскетичної практики та її збереження є актуалізація єства людини, що виражається в потребах і відображає її триєдину природу з біологічною, соціальною та духовною складовими. Дослідження свідомості в первісному суспільстві вказує на існування культу жорсткості та своєрідного задоволення від заподіяних страждань. Первісна аскеза як один з чинників формування релігійно-аскетичної свідомості прадавньої людини органічно породжується саме язичницьким уявленням про богів. Звичка до болю, страждання і смерті – в принципі неприродній стан людини, вона формується в складних соціальних умовах. Рівень інтелектуального розвитку, який відповідав наочно‑образному мисленню, синкретичній єдності всіх форм пізнання, не дозволяв всебічно осмислювати буття та сприяв формуванню архетипів. Архетип відтворював себе в таких відношеннях людини до світу і до себе, здійснення яких актуалізувало його функцію надання сенсу аскетичним прагненням і діям. Первісна аскеза була детермінована необхідністю самовизначення, самознаходження й самоствердження в зовнішньому просторі в силу необхідності фізичного виживання людства як виду і з метою позбутися страху самотності й невідомості.

          У підрозділі 2.2 «Аскеза в культурі християнства» йдеться про те, що в християнській культурі спасіння та вічне життя досягаються кожною людиною за умови безперервного духовного вдосконалення, що вимагає аскетичного подвигу. Аскетизм християн був закономірною реакцією на пануюче свавілля, вседозволеність та гріховну поведінку античної людини. Початкова християнська аскеза немислима поза есхатологічною перспективою. Боротьба з гріхом, подолання «старої» людини та здобування чеснот «нової» людини, з яких вищою вважалася любов, визначалися ясним усвідомленням причетності до Царства Божого. Шлях до Абсолюту – Бога – пролягає через пізнання самого себе. Самопізнання – один із головних аскетично‑виховних засобів. Аскетичну поведінку починають трактувати як засіб очищення. Її проявом є релігійний піст, принцип самовідданості в молитві і справах милосердя. Аскеза в християнських духовно‑соматичних практиках вимагає не звільнення від плоті, як у буддизмі, а панування над плоттю й духовне самоствердження людини. Аскетичний досвід індивідуальний, а в релігійній свідомості поєднується аскетичний подвиг людини з подвигом Бога: це така ж подія у світі, якою було пришестя Христа.

В дусі християнства закладена ідея зречення від світу як стихії гріха і пристрастей. По християнському вченню, порятунок і вічне життя досягається кожною людиною за умови безперервного духовного вдосконалення, що вимагає аскетичного подвигу. Це не означає вбивання в собі всього людською, не означає  прагнення до якоїсь «надлюдяності». Мова йде про сублімації пристрастей, але, на відміну від стихійної і хворобливої, неусвідомленої сублімації, християнська духовна культура припускає якраз свідому і цілеспрямовану сублімацію.

          Аскетичний подвиг у християнстві розглядається не як обов’язок, а як вільний вияв бажань та прагнень людини. Людина, будучи створена «за образом і подобою Бога», як і Бог, наділена свободою. Уся логіка розвитку світу розглядається в християнській культурі як взаємозв’язок творіння, падіння та спасіння, і є результатом здатності людини до вільних дій, зокрема аскези.

          У підрозділі 2.3 «Дихотомія: священне і профанне в аскетичному досвіді» звертається увага на те, що аскетичні практики як відображення священного в повсякденному житті втрачає свій сакральний сенс і набуває нового практичного значення в суспільстві споживання. Аскетичні практики виникають при розділенні сфер священного і профанного. Проведення антропологічної межі священного дозволяє конструювати образ власного «Я» і використовується в духовних практиках, де межею є Бог. Гранична межа, образно виражена у сприйнятті Бога, забезпечує спасіння людини, що постає як основна мета аскези. Ідея спасіння містить різне смислове навантаження в різних культурах, від звичайного збереження здоров’я до позбавлення онтологічної небезпеки як зла й небуття. Розуміння аскетичних практик як прагнення до гармонії соми й духу зумовило їх вихід із рамок священного у сферу профанного, у повсякденне життя, і постало як нормативний зразок. Послідовність реалізації аскетичного ідеалу, пов’язаного з моральними чеснотами, призвела до того, що аскетичні практики стали ознакою «належного» способу життя й думки. Вони вказують на те, що людина, яка вдається до аскетичного самообмеження, шукає шляхи вдосконалення. Сенс аскези як духовно-соматичної практики транслюється у світ повсякденного, де аскетичні практики використовуються в ідейних настановах, спрямованих на соціальні перетворення, що стали організуючим принципом реального життя, зробили його економічно раціональним.