АРТИКУЛЯЦИЯ КАК ПОЗИЦИОННОЕ ВЫСКАЗЫВАНИЕ В ДИСКУРСИВНОМ ПРОСТРАНСТВЕ РИТОРИКИ КУЛЬТУРЫ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, характеризується ступінь наукової розробки проблеми, формулюються мета та завдання роботи, а також визначаються об’єкт та предмет дослідження, постулюються основні методологічні засади, розкривається наукова новизна положень, які виносяться на захист, та практичне значення дисертації, наводяться дані про апробацію результатів дослідження на наукових конференціях та семінарах.

Перший розділ «Принцип артикуляції: між критикою та теорією» присвячено внутрішньому розвитку поняття «артикуляції», яке було розглянуте як позиційне висловлювання суб’єкта, що існує на перетині двох рівнів – універсального виміру еквівалентних зв’язків та виміру розрізнення партикулярностей.

У підрозділі 1.1. «Три рівні артикуляції у культурних дослідженнях: від критики ідеології до теорії контекстів» аналізуються спроби створити «теорію артикуляції» в межах культурних досліджень. Термін «артикуляція» спочатку розглядався в межах глобального проекту «критики ідеології», тоді як пролегоменами до «теорії артикуляції» стала пропозиція Д. Слак говорити про артикуляцію на трьох рівнях: епістемологічному (як зв’язку між елементами), політичному (як владних відносин, що структурують цей зв'язок), стратегічному (як можливості реартикуляції елементів у інших контекстах). С. Голл відзначив відмінність свого прочитання терміну «артикуляції» від концепції Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі, зауваживши, що він надає перевагу розумінню артикуляції як форми зв’язку між елементами. Метою побудови теорії артикуляції була спроба зрозуміти, яким чином ідеологічні елементи дискурсу можуть взаємодіяти між собою. С. Голл визначає характер цієї артикуляції як метафоричний, що дозволяє актуалізувати проект культурних досліджень в межах риторики культури.

У підрозділі 1.2. «Артикуляція як поетика соціальних форм: алегорія насильства та “акти тоталізації”» приділяється увага критиці культурних досліджень Ф. Джеймісоном та встановлюється зв'язок між концепцією артикуляції та проектом «поетики соціальних форм». Зазначається, що тимчасовий синтез, що виникає в процесі артикуляції, потребує винаходу самої мови, якою можуть описуватися елементи структури та їхні зв’язки. Джеймісон пов’язує артикуляцію з поняттям «алегорії», або фундаментальної експресивної структури колективної фантазії, тоді як культура сприймається ним як медіум відносин між групами. Таким чином теорія артикуляції дозволяє прочитувати культурні дослідження як аналіз групової динаміки.

У підрозділі 1.3. «Принцип артикуляції у постмарксистському дискурс-аналізі: від “елементів” ідеології до тропологічної моделі риторики» аналізується концептуальне наповнення терміну «постмарксизм» та досліджується зв'язок перших положень теорії артикуляції в дискурс-аналізі Есекської школи з поняттям «матеріального існування ідеології». Лаклау підкреслює риторичний характер ідеології як стабілізації горизонту можливих значень, зазначаючи, що процес «трансформації ідеології» відбувається в інституціях та апаратах культури. Гуманістичні цінності не наділяються метафізичним статусом, але сприймаються як такі, що конструюються в певних дискурсивних практиках. У просторі риторики культури артикуляція розглядається як будь-яка практика, що встановлює зв’язки між елементами дискурсів таким чином, що їхня ідентичність трансформується в результаті встановлення цього зв’язку. Артикуляція постає практикою часткової, або метафоричної, фіксації значень в межах інституцій культури. Водночас твердження про те, що дискурсивні формації, які артикулюють логіку розрізнення та логіку еквівалентності, були б неможливими без афективного компоненту, вказує на необхідність звернення до не-тропологічної моделі риторики, актуальної для психоаналізу, дослідженнь кіно та політичного. В процесі критики тропологічної концепції риторики Лаклау (М. Каплан) поняття «переконування» та «логіки впливу» постали як синоніми артикуляції, разом із тим було зазначено, що «метафора» відсилає до реальності антагонізму, дієвість якого можна лише продемонструвати, а не концептуально оформити.

У підрозділі 1.4. «Артикуляція як “agencement” та асамбляж у теоріях Жиля Дельоза та Мануеля ДеЛанди» було проблематизовано переклад французького терміну «agencement» («розташування») Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі, як «асамбляжу», а також вказано на зв'язок цього терміну з концепцією «спільних понять» Б. Спінози та «диспозитивів» М. Фуко. Теорія асамбляжів виникає як спроба акцентувати в межах теорії артикуляції афективний вимір відносин між елементами та практиками. Для Дельоза асамбляж є мінімальною одиницею та вихідною ситуацією будь-якого аналізу. М. ДеЛанда, запропонував своє розуміння ідеї «тимчасового синтезу», виділивши два етапи: процес первинного синтезу, або «териториалізацію», що встановлює тимчасову ідентичність елементів асамбляжу, а також його тривалість, та процес вторинного синтезу, або «кодування» елементів (наративи, традиції, формальні правила).

У підрозділі 1.5. «Принцип артикуляції та риторика в культурній антропології» розглянуто дебати про «позиційні висловлювання», які відбулися серед культурних антропологів у 1980-х роках. Для Дж. Кліффорда, В. Крапанцано, Дж. Ф. Маркуса, М. Тауссіга, вони стали приводом розглянути питання про емоційну дієвість ідей в ситуації, коли етнограф припинив сприйматися як авторитетний спостерігач, а усвідомлення «частковості» етнографічних істин стає прологом до історичної поетики позиційних висловлювань. Алегорична антропологія «неможливих об’єктів», які не можуть бути повною мірою репрезентовані, ґрунтується не тільки на спротиві повній репрезентації, але і на припущенні про можливість «поділяти» подію.

У другому розділі «Принцип артикуляції та інтеракціоністська критика» проаналізовано принцип артикуляції як позиційного висловлювання та умову інтеракціоністської критики в межах загального проекту риторики рухливого зображення (Д. Бордвел, Е. Дюргнат, Р. Барт).

У підрозділі 2.1 «Позиційна критика в “Cahiers du Cinéma”: артикуляція як висловлювання та пошук істини» розглянуто роль принципу артикуляції як позиційного висловлювання у дискурсі журналу Cahiers du Cinéma. Було виділено три поняття риторики рухливого зображення: «мізансцени», «проавторської політики» та «énonciation». Мізансцена вибудовується навколо часткових об’єктів, що чинять опір повній репрезентації, вона одночасно є сукупністю засобів вираження (стилістичних, технічних, риторичних), і результатом процесу режисури (Ж.-Л. Комолі). Артикуляцію, що на рівні зв’язків та структури аналізується як мізансцена, а на рівні висловлювання – як énonciation, було розглянуто виходячи з розрізнення між двома концепціями аристотелівської риторики – як «переконування», що ґрунтується на практиках прочитання, та «пошуку істини» (Т. Енгберг-Педерсен). Формулювання мети риторики як «розділення впевненості» (Ф. Ніцше), дозволяє розглянути артикуляцію не тільки як критичне висловлювання, але й як засаду інтеракціоністської критики.

У підрозділі 2.2 «Негативна умова політичної артикуляції: “логіка розрізнення” та “логіка еквівалентності”» аналізується артикуляція як поєднання трьох гегемонічних операцій: логіки розрізнення, логіки еквівалентності та прийняття партикулярністю функції універсальної репрезентації. Аналіз феномену «популізму» потребує визначення одиниць, що є меншими за групи, ними Е. Лаклау пропонує вважати «вимоги» як елементарну форму соціального зв’язку. Суб’єкт універсального проекту конструюється політично через еквівалентність плюральних вимог, це означає, що суспільство також є «неможливим об’єктом», оскільки воно не може бути репрезентоване безпосередньо. Таким чином соціальне організується як риторичний простір, а місце «тропологічного підриву» символічного знаменує появу політичного суб’єкту. «Неможливість суспільства» дозволяє Лаклау говорити про цей момент як етичний, оскільки він є несумісним з нормативним порядком.

У підрозділі 2.3 «Естетичні режими негативної модерніті: від “медіума рефлексії” до “діалектичного образу”» було висвітлено проблему мотиваційного дефіциту позиційних висловлювань. Артикуляція як риторичний проект стає передумовою формування спільноти, яка визначається через нестачу. Розглядаючи «естетичний режим мистецтва» як позбавлене телеологізму поняття «модерніті», Ж. Рансьєр вибудовує концепцію «подвійної артикуляції», або «подвійної поетики образів», у сфері естетичної теорії. Якщо Е. Лаклау застосовував поняття «логіки розрізнення» та «логіки еквівалентності», то Ж. Рансьєр говорить про «діалектичну» та «неосимволістську» практики. Перша з них підкреслює розрізнення між гетерогенними елементами, тоді як друга дозволяє звернутися до понять «монтажу» та «містерії» як свідчення про «співприсутність». Концепція «негативної модерніті» Е. Окара дозволяє розглянути соціальний вимір «естетичних режимів мистецтва» на прикладі концепцій «культурного інтернаціоналу» в Г. Розенберга та алегорії в К. Оуенса. Поняття «алегорії» аналізується в співвіднесенні з концептом «медіуму рефлексії» В. Беньяміна, яке дозволяє прочитувати концепцію іманентної романтичної критики як позиційну. «Відсутність об’єкту знання» у романтичній критиці означає, що критика не може бути винесенням «судження» про витвір мистецтва, оскільки мистецтво починає сприйматися як «медіум рефлексії», у якому частково перетинаються об’єкт та суб’єкт. Водночас універсальний вимір артикуляції розкривається у понятті «діалектичного образу» як сконструйованої репрезентації історичних об’єктів в уяві критика.

У підрозділі 2.4 «Риторика рухливого зображення» розкривається поняття риторики рухливого зображення як конструктивістської критики, що значною мірою є суголосною практиці «уважного читання» (Р. Вуд, Д. Бордвелл). Обґрунтовуючи твердження про риторичне позиційне висловлювання, що зумовлює особливу логіку соціального відношення, засновану на негативності, було розглянуто критичний проект Р. Вуда, зокрема припущення про те, що у критичній діяльності  саме особистісна відповідь стає визначальною. Риторика рухливого зображення сприймається не стільки як здатність знаходити можливі засоби переконування, але як можливість «розділення» суб’єктивного імпульсу та відчуття впевненості (Ф. Ніцше, Ф. Лаку-Лабарт), а отже риторичне peithō не тільки стає принципом функціонування спільноти, що поділяє відчуття впевненості, але і дозволяє вирішити проблему того, що «переконування» може сприйматися як мінімальна форма пролонгації насильства засобами критичного дискурсу. Розглянувши тріаду концептів «peithō, bia та  eros» у викладі Д. Т. Кірбі, було зазначено, що можливість позитивного впливу peithō на bia виникає там, де мова йде не про досягнення істини, але радше про існування соціального зв’язку.

У третьому розділі «Риторика культури як артикуляція “станів виключення”» було викладено концепцію артикуляції як позиційних висловлювань про «стани виключення» в контексті проекту «риторики культури» (Г. Блюменберг, І. Штрекер, С. Тайлер, Д. М. Гросс) та показано його потенційний зв'язок з питаннями риторичної антропології – проблематизацією «життєвого світу» теоретика, а також мінімальних аудиторій висловлювань (П. Марранда).

У підрозділі 3.1 «“Безкінечні вимоги” та дивідуальна концепція етичного суб’єкта» питання суб’єкту артикуляції було проаналізовано в площині етики. Як окремий індивідуум, що висуває вимогу, суб’єкт є уособленням партикулярного та універсального вимірів, оскільки саме через «етичність» вимог вибудовується логіка еквівалентності. Водночас, «нефратерналістське» розуміння логіки еквівалентності, яке не ґрунтується на позитивних зв’язках (рід, вид, стать, походження), дозволяє звернутися до ряду концептуально споріднених термінів, які виникають у дискусії М. Бланшо та Ж. Дерида: «дружба», «справедливість», «месіанічне», «прийдешня демократія». У просторі критики цей етичний вимір радикальних політик набуває тематичного оформлення в концепції риторичного позиційного висловлювання.

У підрозділі 3.2 «Мінімальні умови артикуляції станів виключення» досліджуються «мінімальні умови» та «мінімальні аудиторії» позиційного висловлювання в контексті антропологічної проблеми пост-людського (Дж. Агамбен). Питання про не-тропологічне використання людських мов стає приводом не тільки звернутися до поняття «переконливості», але й розглянути позиційне висловлювання як конститутивне для антропологічної ситуації, що ґрунтується на «станах виключення». Концепції «станів виключення» Дж. Агамбена хронологічно передувала проблематика «недоступних об’єктів» літературної критики, яку Агамбен розробляв у контексті беньямінівського месіанічного розуміння історії. Об’єднання проблематики «станів виключення» та «недоступних об’єктів» видається можливим у контексті питання про те, який чином відбувається перехід від «твердження» (яке функціонує на рівні вербалізації) до позиційного «висловлювання» (яке може бути переконливим навіть на до-вербальному рівні). «Голос» стає частковим об’єктом, що дозволяє говорити про негативну, або мінімальну, артикуляцію ще до введення антропологічного розрізнення між «людським» та «не-людським». Таким чином, соціальність не є спробою «колонізувати» стани виключення, але функціонує за мінімальних умов подібної артикуляції. «Негативна артикуляція» дозволяє говорити про сферу «відкритості», де співіснують істоти та об’єкти, що не можуть бути включені до домінуючого дискурсивного простору, але радше риторично окреслюються як такі, що отримують право залишатися «по той бік буття» (В. Беньямін, Дж. Агамбен).

У підрозділі 3.3 «Артикуляція мінімальних об’єктів у нових культурних дослідженнях» було проблематизовано статус мінімальних об’єктів нових культурних досліджень у зв’язку з питанням «профанації диспозитивів». Звернення до концепції інестетики А. Бадью дозволило критично поставитися до спроб надати привілейований статус лише одному рівню артикуляції, а саме – логіці розрізнення, або «культури повсякденності», що розглядається як «ситуація», яка є позбавленою універсального виміру Істини та Події. Протиставлення «твору мистецтва» та «культури» як ситуації (Д. Мурфет) дозволяє розглянути інестетику як проект риторики позиційних висловлювань. Водночас концепція апаратів, або диспозитивів, як єдності лінгвістичних та нелінгвістичних елементів (інституцій, процесів суб’єктивації та правил, за якими встановлюються владні відносини), дозволяє проблематизувати статус розщепленого суб’єкта артикуляції, який займає місце третього терміну між «живими істотами» та «апаратами». Відмова від риторичної концепції суб’єкта позиційного висловлювання означає неможливість втручання в процеси суб’єктивації, водночас «профанація» апаратів означає повернення того, що виявилося вилученим зі сфери повсякденного вжитку. «Антропологія об’єктів» Б. Латура ґрунтується на такій артикуляції «станів виключення», або «профанації диспозитивів», в межах якої соціологія та антропологія, звертаючись до мінімальних об’єктів та мінімальних аудиторій позиційних висловлювань, припиняють бути науками виключно про людські істоти, оскільки дозволяють осмислити межі «людського» як такого. Риторика культури є проектом з артикуляції станів виключення, метою якого стає не стільки нейтралізація та прогресивне освоєння цих станів, скільки артикуляція розрізнення людського та нелюдського.