ПОЛОЦЬКА ЗЕМЛЯ У НАРАТИВНИХ ТА АКТОВИХ ДЖЕРЕЛАХ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІІІ – ПЕРША ПОЛОВИНА XVI ст.)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі «Полоцька земля через призму давньоруських літописів та першого білорусько-литовського зводу», враховуючи особливості творення тексту літопису, образи авторів та замовників, свідомі та ментальні стереотипи, зміни зовнішньополітичних обставин, проаналізовано всі наявні звістки про Полоцьк першого зводу білорусько-литовських літописів (перша половина  ХV ст.).

Розділ складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1. – «Рецепція інформації давньоруських літописів у першому білорусько-литовському зводі» –       з метою з’ясувати інформаційну базу укладача загальноруської частини першого білорусько-литовського зводу розглянуто наративні моделі Полоцької землі у давньоруських літописах ХІ – ХІІІ ст.

Інформації про Полоцьк у руських літописах небагато: літописців мало цікавила далека Полоцька земля. Давньоруські літописці верифікували Полоцьку землю через різні легенди та перекази як територію відособлену, чужу та невідому.

Причини цього крилися у давньому протистоянні між Новгородом і Полоцьком, а також Києвом і Полоцьком – боротьбі двох ворожих один до одної ліній всередині княжого дому Рюриковичів – Ярославичів та Рогволодичів. Із цим, зокрема, пов’язана значна кількість легендарних сказань, описів того чи іншого астрологічного явища (з есхатологічним відтінком повідомлень) щодо Полоцька на сторінках ранніх наративів.

У межах класичних (руських) літописів можна виокремити принаймні дві наративні моделі Полоцької землі: новгородську та київську. Принципова відмінність образу Полоцька, що постав під пером новгородського книжника,  від образу міста, сформованого київським літописцем («невідомий», «чужий», «відособлений»), полягає у наступному: новгородські літописи позиціонували Полоцьк як один з головних ворогів («ворожий», «невідомий», «чужий», «відособлений»). Саме з цим пов’язаний ряд літописних повідомлень есхатологічного характеру, що супроводжували опис кожного виступу князя Всеслава Брячиславича.

У підрозділі 1.2.  – «Полоцькі звістки» загальноруської частини першого білорусько-литовського літопису», відштовхуючись від текстологічної гіпотези О. Шахматова про близькість/подібність загальноруської частини першого білорусько-литовського зводу із текстами Новгородського 4-го, Симеонівського, Никонівського і частково Воскресенського та Софійського      1-го літописів, детально проаналізовано всі наявні звістки про Полоцьк загальноруської частини зводу.

Встановлено, що ті «полоцькі звістки», які  виписав літописець зі своїх руських джерел, вирізняються певною послідовністю та відносною повнотою. У тексті загальноруської частини першого білорусько-литовського зводу міститься інформація про діяльність головних героїв полоцької історії – останнього полоцького князя Андрія Ольгердовича, литовського князя Скиргайла (фактично, першого полоцького намісника) та полочан.

Образ Андрія Полоцького, створений укладачем загальноруської частини, є цілком нейтральним: відсутні будь-які свідчення про його збройні виступи проти литовського центру, натомість його життєвий шлях прослідковано літописцем ВКЛ до кінця. Так само стримано зображені літописцем полочани (у Смоленській хроніці зокрема).

Літописець ВКЛ, працюючи зі своїми давньоруським джерелами, мав справу саме із «новгородською» візією Полоччини. Образ Полоцька, що постав під пером літописця, був абсолютно іншим: із «чужої» Полоцька земля  перетворюється на «свою», одну із руських земель ВКЛ. Це було наслідком змін зовнішньо- та внутрішньополітичних реалій (від середини ХІІІ ст. Полоцьке князівство потрапляє до політичної орбіти Литви), утвердження на її теренах однієї литовської династії  Гедиміновичів.

У підрозділі 1.3. – «Полоцька земля у «Літописці великих князів литовських», враховуючи обставини виникнення твору та його особливості, розглянуто всю, пов’язану із Полоцьком інформацію в оригінальній частині першого білорусько-литовського зводу – «Літописці великих князів литовських».

«Літописець» не становить широкопанорамної історії політичного життя ВКЛ, увага літописця сконцентрована на подіях певного характеру – боротьбі за владу між князями Кейстутом та Ягайлом. Автор «Літописця великих князів литовських», вдаючись до «прийомів» давньоруських книжників, за допомогою згадок про Полоцьк намагається підкреслити поведінку головних героїв: неправомірні дії Ягайла щодо Кейстута і Вітовта, вимушений характер дій Вітовта та закономірність наступної його боротьби за великокнязівський стіл.

«Літописець великих князів литовських» доповнює та розширює інформацію руських літописів та загальноруської частини першого білорусько-литовського зводу про діяльність князів Андрія Полоцького та Скиргайла. Літописцю ВКЛ вдалося досить точно передати характер відносин між Полоцьком та Вітовтом Великим, що стали основою наступних стосунків між полочанами та іншими «осподарями», великими князями литовськими,  а також характер самої фінальної події у житті Полоцького князівства (ліквідацію його удільного статусу) – компроміс між Вітовтом і полочанами.

Другий розділ – «Полоцька земля у білорусько-литовській літописній традиції» складається з трьох підрозділів, де аналізується вся, пов’язана з Полоцьком, інформація – її кількісні та якісні зміни – у літописах другого та третього («Хроніка Биховця») білорусько-литовських зводів, враховуючи еволюцію білорусько-литовських літописів, а також тогочасні зовнішньополітичні обставини – боротьбу (ідеологічну та збройну) між Литовською та Московською державами за землі колишньої Русі. Особливу увагу присвячено легендарній частині другого білорусько-литовського зводу – «Хроніці Великого князівства Литовського та Жмоїтського», де розглядається оповідання про завоювання Полоцька литовськими князями. 

У підрозділі 2.1. – «Полоцька земля у другому та третьому білорусько-литовських зводах» розглянуто запозичену частину другого та третього білорусько-литовських зводів, а також заключну частину більшості списків другого зводу (так звану «Хронічку»).

На сторінках літописів другого та третього білорусько-литовських зводів зростає загальна кількість «полоцьких звісток»: реальних свідчень про Полоцьк (інформація про боротьбу за Полоцькі землі між Вільно та Москвою; про полоцьких воєвод, візити до Полоцька Олександра Казимировича; татарські напади на терени Полоччини); своєрідних «помилок-описок», пов’язаних із Полоцьком; звісток, що містять свідомий вимисел/вигадку (унікальна звістка «Хронічки» про захоплення Полоцька литовським князем («Литвою»)                 у 1307/1360 р.).

Усе це було наслідком того, що «полоцьке питання» у ВКЛ, в осередді його інтелектуальної еліти, набуло особливої актуальності у зв’язку із всезростаючим протистоянням між двома претендентами на «збирання» руських земель» – Литовською та Московською державами.   

У підрозділі 2.2. – «Повість про Полоцьк» у легендарній частині білорусько-литовських літописів» розглянуто «Повість про Полоцьк», складову частину легендарної «Хроніки Великого князівства Литовського та Жмоїтського».

Дослідники білорусько-литовського літописання звертали увагу на цей літописний сюжет, проте його ґрунтовний аналіз виходив поза рамки їх досліджень^[1]. Сучасний дослідник Ю. Заяць висловив думку про те, що автор «Повісті про Полоцьк» використав в якості свого джерела втрачені полоцькі літописи, давньоруський літопис типу Іпатіївського^[2].

У результаті аналізу «Повісті про Полоцьк»  встановлена  відсутність будь-яких текстологічних збігів із зазначеними джерелами. Джерелом інформації такого роду необов’язково могли бути наративні твори. Пам'ять про князя Бориса Всеславича, якому полочани зобов’язані були своїми «вольностями», його сина Рогволода та їх нащадків століттями зберігалася на теренах Полоччини. До того ж імена цих полоцьких князів (як мирські, так і хрещальні) були увічнені на великих валунах, що знаходилися у стародавніх межах Полоцької землі, – шести так званих «Борисових каміннях» та одному «Рогволодовому камінні».

Поява імені Рогволод у другій редакції «Повісті» могла була відповіддю на поширені на теренах Московської держави генеалогії литовських князів, рід яких виводився саме від князів полоцьких: у генеалогіях литовських князів Полоцька земля завжди була пов’язана з князем Рогволодом та його нащадками.

У «Повісті» знайшли своє відображення й особливості внутрішнього життя Полоцької землі, її традиції: тема полоцького віча та «вольностей» лейтмотивом проходить через всю «Повість». Літописець непогано знав топографію Полоцька та його передмістя. Немає сумніву, що він був литвином за походженням, католиком за віровизнанням (з огляду на те, під яким кутом зору подається інформація про життя та діяльність шанованих у Полоцькій землі святих – св. Євфросинії Полоцької, св. Бориса та Гліба).

Дослідники білорусько-литовського літописання розходяться у визначенні ініціаторів/замовників створення «Хроніки». Розвиваючи версію  про Гаштовтів як ініціаторів створення легенди, М. Улащик наголошує на зв’язку представників їх роду з Новогрудком. Проте Гаштовти на початку     XVI ст. були пов’язані також і з Полоцьком: у 1513 – 1519 рр. полоцьким воєводою був Альбрехт Мартинович Гаштовт.

Якщо припустити, що ініціаторами «Повісті про Полоцьк» та «Хроніки» були ті ж самі особи, найбільш вірогідною кандидатурою на роль автора/ініціатора створення легенди є Альбрехт Гаштовт.

У підрозділі 2.3. – «Полоцькі звістки» легендарної частини другого та третього («Хроніки Биховця») літописних зводів» розглянуто «полоцькі звістки» легендарної частини літописів обох зводів та запропонований авторський конструкт їх творення.

У легендарній частині літописів повідомляється про завоювання Полоцька князем Довмонтом. Отже, згідно з  «Хронікою Великого князівства Литовського та Жмоїтського», Полоцьк напередодні приходу до влади Вітеня знову увійшов до складу «Великого князівства Литовського, Жемайтійського та Руського».

Дослідники білорусько-литовського літописання з’ясували, що автор легендарної історії Литви в якості джерела використав Галицько-Волинський літопис^[3]. Проте у Галицько-Волинському літописі відсутня інформація про боротьбу Войшелка з Довмонтом, втечу останнього до Пскова та його збройні напади на Литовську землю. Сюжет «Хроніки» про подальшу боротьбу цих князів знаходить відповідність у руських зводах (новгородських та псковських літописах) у сюжеті про боротьбу псковського князя Довмонта з литовським князем Герденєм. Можна припустити, що автор легендарної частини мав у своєму розпорядженні один з руських літописів, на основі звісток якого та звісток Галицько-Волинського літопису він створив свою власну історію Давньої Литви.

У цілому, можна констатувати, що Полоцька земля була «чужою» у свідомості давньоруських літописців XI – XІІІ ст.; «своєю»/однією з руських земель ВКЛ у першому білорусько-литовському зводі першої половини XV ст.; та «власною» землею великих князів литовських з найдавніших часів, невід’ємною частиною Великого Князівства – у другому та третьому білорусько-литовських літописних зводах XVІ ст.

У третьому розділі «Полоцькі акти другої половини XIII – початку XVI століть як джерело з історії Полоччини» проаналізовано повний корпус полоцьких актових документів; крізь призму полоцьких актів розглянуто соціальну модель Полоцької землі у складі ВКЛ.

У підрозділі 3.1. «Полоцькі акти другої половини XIII – початку XVI століть (огляд публікацій джерел; різновиди актів, еволюція їх формулярів та змісту)» розглянуто основні видання документів з історії Полоччини; проаналізовано особливості полоцьких актів зовнішньо- та внутрішньополітичного характеру.

Полоцькі акти мають тривалу історію функціонування у науковому обігу: документи неодноразово публікувалися у різних збірниках, включалися у різноманітні комплекси та системи джерел. Вагомим внеском у вивченні корпусу полоцьких актів є фундаментальне видання (і водночас дослідження), підготовлене російською дослідницею А. Хорошкевич^[4].

Історіографічний аналіз показує, що потенціал опублікованого корпусу актового матеріалу з історії Полоцької землі лишається й досі не використаним. Поодинокими є оригінальні роботи, присвячені дослідженню окремих полоцьких актів (переважно проблемам їх атрибуції та датування)^[5].

Аналіз найраніших полоцьких актів (друга половина XIII – XIV ст.) дозволяє прослідкувати різні варіації відносин між полочанами, полоцьким князем та великим князем литовським. Єдиним сталим компонентом цих відносин лишалося полоцьке «поспольство». Стосунки з Вільно зазнали випробувань за часів князя полоцького Андрія Ольгердовича, який здійснив невдалу спробу передати права сюзерена магістру Лівонії. Щодо статусу «князя полоцького», то за цей період можна спостерігати як його цілковиту відсутність у Полоцьку (наприкінці XIII – початку XIV ст.) його функції перебрав на себе полоцький єпископ), так і досить сильну князівську владу в особі Андрія Полоцького.

Серед полоцьких документів, що походили з великокнязівської канцелярії, переважають грамоти, складені від імені князя Вітовта. Такий значний комплекс актів великого князя литовського Вітовта у полоцьких справах свідчить про те, що в роки його князювання зовнішньополітична діяльність Полоцька була значно обмежена. Проте саме договори Вітовта із Ригою заклали фундамент наступних полоцько-ризьких відносин. Так, Кописький договір 1406 р., укладений за участі Вітовта, на довгі часи став основою полоцько-ризьких торговельних відносин. Кописький договір був оформлений як жалувана грамота великого князя Вітовта. Саме за таким зразком оформлені й наступні підтверджувальні грамоти Полоцька та Риги князів Жигимонта Кейстутовича та Казимира ІV. Після смерті Вітовта Полоцьк отримав значну свободу у зовнішній політиці, проте право ратифікувати договори лишилося за великим князем литовським.

Аналіз полоцько-ризьких договорів та проектів договорів, а також дипломатичного листування між Полоцьком та Ригою засвідчує, що суд над полочанами, що вчинили приступні дії у Ризі, був компетенцією полоцької громади. Означені судові прерогативи полочан є специфічною особливістю внутрішніх порядків та судочинства  Полоцької землі у складі ВКЛ.

Протягом багатьох століть полоцьке суспільство поєднувала спільна зовнішня політика. Нестабільна зовнішньополітична ситуація наприкінці XV – XVI ст. суттєво скоротила зовнішні контакти Полоцька. Кількість вихідних полоцьких документів помітно зменшується, натомість значно розширюється сфера соціально-політичного та соціально-економічного походження полоцьких актів. А отже, посилюється соціальне розшарування серед населення Полоччини. Відчутною стає «присутність» великого князя литовського у внутрішньому житті Полоцької землі.

У підрозділі 3.2. – «Особливості термінології полоцьких актів другої половини XIII – початку XVІ ст.» розглянуто основні терміни та поняття полоцьких документів, їх еволюцію.

Полоцькі акти містять ряд специфічних термінів та понять. Насамперед, це титули, що застосувалися полочанами по відношенню до представників влади – великих князів литовських і королів польських («осподарь», «великий король»), полоцьких державців («осподин»), а також ризьких («осподар») та полоцьких владик («осподин»).

Інша група термінів – соціального характеру, що позначали певні групи та категорії населення Полоччини. Так, у найдавніших полоцьких актах другої половини XIII – XІV ст. для позначення полоцької спільноти застосовувався термін «полочани». Наприкінці  XІV ст. у полоцьких актах з’являється зворот «мужи полочане». Від середини 30-х рр. XV ст. інтитуляція полоцьких грамот ускладнюється переліченням окремих категорій полоцького суспільства – бояр та міщан. Еволюція  термінів  полоцьких актів є віддзеркаленням змін, що відбувалися всередині полоцького суспільства протягом ХV – поч. ХV ст.: зростання соціальної диференціації всередині полоцької громади, модифікація її структури.

Найхарактернішою особливістю полоцьких актів, а також великокнязівських грамот, адресованих місту, є найменування головного собору Полоцька – Святої Софії – «Святим Софєєм» (ім’ям власним чоловічого роду).

Специфіка соціальної термінології та побутових термінів полоцьких   актів – вагомий аргумент на користь твердження про «особливе місто Полоцьк у складі ВКЛ». 

У підрозділі  3.3. – «Соціальна модель Полоччини у складі ВКЛ                (на матеріалі полоцьких актів кінця ХІV – початку XVI ст.)» розглянуто специфічні риси внутрішнього устрою та судочинства Полоцької землі, що виділяли її серед інших земель Великого князівства.

Білоруський дослідник середньовічного права І. Юхо висловив думку, згідно з якою у XV – XVI ст. у ВКЛ поряд з іншими регіональними видами права також існував його особливий вид – полоцьке право^[6]. На думку ж критиків «полоцького права», немає достатніх підстав для його виокремлення в особливий вид міського права. А «полоцьким правом» необхідно називати локальне земсько-міське право всієї «литовської Русі» XV – XVI ст.^[7].

Попри всі означені дискусії стосовно визначення сутності «полоцького права», очевидним лишається те, що становище Полоцької землі у складі ВКЛ було  відмінним від становища інших земель Великого князівства, які також жили за власними законами, закріпленими уставними грамотами.

Специфічні особливості внутрішнього устрою та судочинства Полоцької землі були обумовлені тими нюансами місцевого права, на яких справедливо наголошують історики (право полочан на самостійну участь у міжнародних відносинах), а також особливими відносинами як всередині полоцького «поспольства», так й у стосунках між Полоцьком та Вільно.

Аналіз полоцьких актів засвідчує, що між великим князем литовським («осподарем») та Полоцькою землею існував більш тісний зв'язок («емоційний»), ніж між великим князем та Київською і Волинською землями, життя яких тривалий час нібито замкнулося на внутрішніх інтересах, зосередившись довкола особи власного правителя^[8]. Підґрунтя такого «емоційного» зв’язку полочан з великим князем литовським були закладені ще за часів Вітовта Великого.

Головна причина такого зв’язку полочан з великим князем литовським крилася у практичній відсутності на теренах Полоччини власної аристократії. Якщо Київська та Волинська землі були «гніздом» численних Рюриковичів та Гедиміновичів, і тутешнє життя замикалося на внутрішніх інтересах довкола особи власного правителя-князя^[9], то серед полоцьких аристократів можна назвати хіба що князів Лукомських. Натомість, значна роль у житті Полоцької землі належала двом особливим категоріям/групам полоцького «поспольства» – представникам «старших» бояр та «старших» міщан.

Інша причина більш тісного зв’язку між Полоцьком та Вільно крилася в інституті намісництва. Серед полоцьких намісників/воєвод майже не було полочан: серед них переважали вихідці з Литви, що у різні часи входили до складу великокнязівської ради, брали активну участь у політичному житті ВКЛ, були членами посольств до Московії, Криму та Польщі.

Симбіоз зазначених традицій суспільного побуту Полоцької землі сприяв формуванню «своєї» (специфічної) соціальної моделі землі, відмінної від інших земель Великого князівства.

---

[1]Улащик Н. Введение в изучение белорусско-литовского летописания /            Н. Улащик. – М.: Наука, 1985. – С. 163; Чамярыцкі В. Беларускія летапісы як помнікі літаратуры. Узнікненне і літаратурная гісторыя перших зводаў /            В. Чамярыцкі. – Мн.: Навука і тэхніка (АН БССР. Ін-т літаратуры імя                  Я. Купалы). – С. 154.

[2]Заяц Ю. История белорусских земель X – первой половины XIII в.                     в отображении летописей и хроник Великого княжества Литовского. – С. 88–89. 

[3]Чамярыцкі В. Беларускія летапісы як помнікі літаратуры. – С. 145–146,       153–154.

[4]Полоцкие грамоты XIII – начала XVI в: в 6 вып. / [сост. А. Хорошкевич]. –     М.: Институт истории СССР АН, 1977 – 1989. – Вып. 1. – М., 1977. – 228 с.; Вып. 2. – М., 1978. – 219 с.; Вып. 3. – М., 1980. – 214 с.; Вып. 4. – М., 1982. – 218 с.; Вып. 5. – М., 1985. – 220 с.; Вып. 6: Указатели. – М., 1989. – 195 с.

[5]Кузьмин А. Опыт комментария к актам Полоцкой земли второй половины XIII – начала XV в. / А. Кузьмин // Древняя Русь. Вопросы медиевистики. – 2007. – № 2 (28). – С. 33–42; № 4 (30). – С. 50–68.

[6]Юхо И. Полоцкое право / И. Юхо // Франциск Скорина и его время: Энциклопедический справочник. – Мн.: БелСЭ, 1990. – С. 468–469.

[7]Володихин Д. Спорные вопросы истории Белой Руси: Статьи / Д.  Володихин / [отв. ред. Л. Данько]. – Полоцк, 1997. – 25, [1] с. – (Б-ка «Полоцкого летописца»; Вып. 1). – С. 3–7.

[8]Див.: Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України /          Н. Яковенко. – 4-те вид. – К.: Критика, 2009. – С. 149.

[9]Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. –                  С. 149–156, 158–161; Любавский М. Литовско-Русский сейм. Опыт по истории учреждения в связи с внутренним строем и внешней жизнью государства /       М. Любавский. – М., 1900. – С. 153–160; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czte
astego wieku / J. Wolff. – Warszawa, 1895. – S. 163, 168, 169, 461–463.