ФІЛОСОФСЬКО-РЕЛІГІЙНІ ТА ОСВІТНІ ПОГЛЯДИ УКРАЇНСЬКИХ МИСЛИТЕЛІВ У ДІАСПОРІ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ  ЗМІСТ  ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується  актуальність теми, визначаються мета та завдання роботи, об’єкт, предмет і методи дослідження, формулюються основні положення наукової новизни, з’ясовується її теоретична та практична значущість, наводяться дані про наукові публікації по темі дисертації та про апробацію результатів дослідження на наукових конференціях.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади та джерельна база дослідження» більш розгорнуто сформульовано проблему, здійснено аналіз понять, що її структурують; окреслено і проаналізовано теоретичні засади, основні джерела, на які спирається автор дисертаційного дослідження; визначено основний методологічний підхід, принципи, головні методи, за допомогою яких проводиться дослідницька робота, присвячена аналізу літератури, що розкриває підходи українських мислителів до особливостей свідомості людини, шляхів її формування. Це пов’язано з тим, що виховання та оволодіння знаннями – це фактично оволодіння власною свідомістю, можливість керувати усіма процесами життєдіяльності людини.

У результаті дослідження стану наукової розробки філософсько-релігійної та освітньої спадщини українських мислителів у діаспорі з’ясовано, що незважаючи на загалом доволі потужну дослідницьку роботу, проведену фахівцями в галузі вивчення творчого доробку українських мислителів, деякі аспекти філософсько-релігійних і освітніх вчень представників української діаспори залишаються ще недостатньо дослідженими. Саме до таких проблем, на думку автора, належать проблеми формування української спільноти за кордоном, проблеми формування свідомості української людини, її світоглядні орієнтації та релігійність, характерні риси виховання та освіти, які висвітлено в працях П. Біланюка, Г. Васьковича, І. Огієнка, Н. Полонської-Василенко, П. Цимбалістого. Новаторство у вивченні творчої спадщини українських мислителів у діаспорі має базуватися на історіософських вимірах, які сприятимуть формуванню істинного уявлення про їх творчість через відтворення основних параметрів їх інтелектуально-духовної активності, феноменології ментальних структур, харизматичності духу, психологічних характеристик. Подані через щільний зв’язок їх життя та свідомості, вони, безперечно, оновлять та урізноманітнять тематику філософсько-релігієзнавчих та освітніх досліджень, а головне – зроблять ці дослідження інтегрованими, комплексними та динамічними, що, безумовно, додасть важливої новизни до вже дослідженої проблематики їхньої творчості. 

З початку 90-х років минулого століття в колах українських дослідників зроблено перші важливі кроки, спрямовані на дослідження  творчої спадщини українських діаспорних мислителів. У зв’язку з цим, ті чи інші питання окреслено в працях О. Воропай, Т. Горбаченко, А. Гордієнка, М. Кирюшка, А. Колодного,  Л. Конотоп, Н. Кривди, В. Лісового, В. Лубського, В. Ляхоцького, А. Марушкевича, О. Марченка, М. Поповича, Є. Сохацької, Д. Степовика, З. Тіменик, І. Тюрменко, З. Швед, Л. Яновської та ін. Ці дослідники дійшли висновку, що національна ідентичність української діаспори, її специфіка полягає в тому, що в ній проявляються не тільки зовнішні (соціальні), а й внутрішні (психологічні) риси. На нашу думку, на відміну від соціальної, фахової та інших форм і видів ідентифікації, що спираються на дійсні форми діяльності, ролі, певні статуси, етнічна ідентичність є комплексом символів, сукупність яких породжує особливого роду відчуття приналежності до спільноти, члени якої можуть мати різні  характеристики, але при цьому відчувати свою єдність з тієї тільки причини, що всі вони однієї національності. 

У зв’язку з темою дисертаційного дослідження автор звернувся до праці видатного німецького дослідника Ф. Тьоніса «Спільнота та суспільство», яка має значення для  реалізації методологічних підходів щодо самого поняття «діаспора». Йдеться про розрізнення понять «спільноти» і «суспільства», що надає Ф. Тьоніс. Життя діаспори, принаймні у повоєнні роки,  є життям усталеної спільноти. Важливим методологічним положенням є також обґрунтування загальних аспектів соціальної категоризації біографії, тобто йдеться про базові стосунки між соціальними категоріями біографічної артикуляції та досвідом життєсвіту, що обґрунтовано у дослідженні відомих представників німецької філософії А. Шюца і Т. Лукмана «Структури життєсвіту». Етнос постає як перша форма зв’язку, що зумовила системну організацію первісного суспільства. Самоідентифікація певного етносу є не лише його ознакою, але віддзеркаленням  системного зв’язку між людьми. Самоототожнення етносу відображує його цілісність як системи, що об’єктивно існує у свідомості людей. Релігійні вірування, релігійні реформи, культурні запозичення, доля народних мас – ось механізм, що допомагає забезпечити виживання певних етнічних спільнот упродовж сторіч, незважаючи на численні зміни в їх соціальному складі та змісті культури.

Саме цим і пояснюється стабільність етнічних зв’язків та їх архаїчний характер, ось чому вони практично ідентично виявляються в різні історичні епохи, чим вони відрізняються від інших соціальних форм спільності, що зумовлені тимчасовими політичними, економічними та іншими чинниками. 

Етнічна ідентичність українського народу є одним із найбільш стабільних і граничних елементів суб’єктивності людини й, фактично, не залежить від зміни її соціальних ролей, статусів, видів діяльності, політичних або інших орієнтацій. Тобто етнічні форми буття є більш усталеними, ніж соціальні. Ось чому українці, в яку епоху вони б не емігрували і в якій би країні не мешкали, звертаються до однакових проблем у своїй творчій діяльності: збереження і розвиток філософії, релігії, виховання й освіта української людини, збереження мови та літератури українського народу.  Творча спадщина представників української діаспори дає нам підстави звертатися до наукового доробку й вітчизняних науковців, що дає можливість зрозуміти специфіку трансформації філософських ідей, які торкаються питання національної ідентичності, особливостей формування духовності та релігійності української спільноти. Такий погляд на співіснування у спільноті національно-визначеного та ментально-зумовленого дозволяє глибше проникнути в суть духовних процесів сучасності, висловлювати більш обґрунтовані припущення щодо процесів культуротворчості. Адже аналіз етнокультурної цілісності потребує врахування всіх аспектів існування народу, нації. Особливо цікавим, у зв’язку з цим, постає аналіз трансформації ідей націотворення, які розроблялися українськими мислителями протягом ХІХ – ХХ століть в Україні та поза її межами.

У другому розділі «Формування філософських і релігійних ідей в творчості українських мислителів» проаналізовано становлення, основні характеристики розвитку філософсько-релігійних вчень і теорій представників повоєнної діаспори – П. Біланюка, Г. Васьковича, П. Голубенка, І. Кошелівця, І. Огієнка, П. Цимбалістого. Автор зосередив увагу саме на творчості цих мислителів, але при цьому аналіз їх творчого доробку відбувався на тлі ідей таких мислителів, як О.Кульчицький, І.Мірчук, Д.Чижевський, чиї погляди достатньо ґрунтовно проаналізовані  вітчизняними науковцями. 

Життя людини в українській науковій думці в часи тоталітаризму розумілося крізь призму «абстрактних і безособових схем економічного детермінізму», як про це писали А. Гордієнко, В. Табачковський, В. Шинкарук, О. Яценко та інші українські мислителі-шестидесятники. «Неуважне» ставлення до цього факту людської характеристики в минулому змінилося в сьогоденні української філософії на особливо уважний погляд, який категорично виключає недооцінку ментальної специфіки людини та спільноти, коли йдеться про історичні, економічні, суспільно-політичні процеси. Ця зміна зумовлена багатьма важливими чинниками, зокрема бажанням заповнити лакуни наукової думки, об’єктом якої є людина, її свобода вибору. Саме ретельне вивчення ментального феномену допомагає запобігти тій дисгармонії, яка виникла в минулому внаслідок перебільшеної уваги до суто «суспільно-економічних» характеристик особи. Сучасна зацікавленість специфікою ментальностей різних етнонаціональних спільнот указує також на бажання суспільства вивести на поверхню свідомості відчуття та уявлення, котрі приховані в глибинах людської пам’яті. Тому аналізуючи філософсько-релігійну спадщину українських мислителів у діаспорі, ми можемо наблизитися до розуміння тих складних процесів, які заповнюють повсякденне життя людини. Не менше значення має і дослідження етнорелігійних процесів, і в цьому аспекті особливо актуальною виявляється творча спадщина Г. Васьковича та  І. Огієнка. 

Генеза філософських і релігійних ідей представників української діаспори була проаналізована в дисертаційній роботі у взаємозв’язку з  усіма чинниками, що впливають на  формування цих ідей, включно з історичними обставинами виникнення, специфікою трансформації в межах певної культурно-філософської традиції, яка позначається психологічними характеристиками української спільноти, в якій ці ідеї функціонують. Таке розмаїття вимірів етнонаціонального буття існує тільки в цілісності, неподільності, тому що будь-яка елімінація, наприклад релігійної складової, з розуміння процесів націотворення призводить до неправомірного викривлення уявлень про дійсний стан речей  етнорелігійної генези. Це може призводити до хибних висновків у встановленні причинно-наслідкових зв’язків. У цьому випадку, що дозволяє говорити про значущість досліджень українських діаспорних мислителів у колі ментальних «утворень», які репрезентують особливість у способах світосприйняття. Окрім цього, єдність етнічної спільноти  зумовлена неперервним зв’язком усіх елементів, які опосередковано, через традицію набувають змісту і значення історичної пам’яті, яка притаманна етнічній свідомості. Ця вироблена єдність виражає відчуття спорідненості духовної, етичної, релігійної – всього того, що зберігає та відтворює наявні цінності. Тут під «етнічною свідомістю» ми розуміємо прояви етноментальності, яка через наявність здатності до відтворення певних сенсів, спроможна відтворити нібито «втрачені» цінності. Сучасні дослідження філософської спадщини О. Кульчицького, І. Огієнка, Д. Чижевського та ін. актуалізують необхідність активно залучати до аналізу такі ментальні структури, які вказують на специфіку етнонаціональної спільноти, визначають її відмінність від інших якісних характеристик людських спільнот.

Особливе поєднання різноманітних соціокультурних чинників дозволяє говорити про існування специфічних рис ментальностей, які розуміються як стійкі сукупності психоемоційних характеристик, що визначають специфіку світосприйняття, світовідношення, світовідчування людини і спільноти. 

Релігія завжди була органічно вписаною до процесу життєдіяльності українського народу, що виразно продемонстрували дослідження зародження, виникнення та функціонування вірування та культів, релігійних уявлень та ідей у працях П. Біланюка, Г. Васьковича,  В. Яніва та ін. Автор у дисертаційному дослідженні проаналізував процес етногенези у взаємозв’язку з генезою релігійних ідей в їх цілісності, особливо наголошуючи на тих  аспектах цього процесу, що безпосередньо торкаються, феномену творчості української спільноти за кордоном. Ключовими поняттями для дослідження процесу етнорелігійної генези є поняття «націогенези» та «етноментальності», які розроблялися в  дослідженнях діаспорних авторів, зокрема в працях І. Огієнка, В. Яніва, що, певним чином, позначило парадигму цих розробок та особливо актуалізувалося в останні роки. Релігія, на думку Г. Васьковича, повністю походить із свідомості людини як духовної істоти. П. Біланюк розрізняє процеси формування свідомості людини, виходячи з її релігійності та вирізняє потребу людини в релігії, яка і характеризує її внутрішню сутність. Окрім вищезазначеного, принципового значення набуває теза про те, що розгляд етнорелігійних особливостей, унікальності буття української спільноти за кордоном необхідно розглядати саме в контексті її філософсько-релігійних здобутків. П. Біланюк та І. Огієнко також аналізували питання історії релігії, вважали за необхідне висвітлити значення різних релігій в історії людства, їх духовну значущість і активну роль у створенні культурного оточення. Головним завданням, зазначає І. Огієнко, є не тільки освіта, яку має людина, але її повна зміна, передача людині здатності творити культуру. З одного боку, історія релігій є педагогікою, а з іншого – джерелом культурних цінностей. 

Творча спадщина українських мислителів у діаспорі – це система, в якій релігійні погляди органічно пов’язані з  культурними ідеями, з соціальними, мовознавчими, етичними, педагогічними та ін. аспектами. П. Біланюк, І. Кошелівець, І. Огієнко. Н. Полонська-Василенко вважають за  необхідне впроваджувати рідну мову в церкві, виступають проти духовної асиміляції народу, руйнування моральних та релігійних основ його буття, засуджують відданість деяких представників церкви    політиці, уряду.

У третьому розділі «Проблеми виховання та освіти в творчості українських мислителів у діаспорі» здійснюється порівняльний аналіз поглядів та підходів українських науковців – П. Біланюка, Г. Васьковича, П. Цимбалістого до проблем освіти і виховання, в результаті чого віднаходиться спільне та відмінне в теоретичних моделях досліджуваних мислителів і з’ясовується можливість їх взаємодоповнення.

Соціологічні, освітні, психологічні, культурологічні концепції можуть виконувати роль «комплектуючих» методологічних інструментів і у такій міждисциплінарній моделі освіти можливі тільки за умови, що головною складовою буде історичний підхід. Йдеться про те, що концепції та теорії освіти, виховання складалися протягом століть, і ми повинні актуалізувати позитивні доробки представників української діаспори у сьогоденні України.

Розпочинаючи з Античності й дотепер, головною філософською проблемою залишається проблема сутності людини, шляхів та можливостей її виховання і освіти. Ця проблема є центральною, тому що саме в ній віддзеркалюються ті зв’язки, що мають назву «суспільне буття». Питання про сутність людини – це питання, в якому фокусуються всі світоглядні та ідеологічні установки і соціальної філософії, і релігієзнавства, і психології, і культурології.

І. Кант вважав, що у вирішенні цього питання синтезується вся філософська проблематика. Українські діаспорні мислителі наслідують ідеї Античності, християнської традиції й німецької класичної філософії щодо питання формування людини, її свідомості та моральності. Питання про сутність людини, її навчання і виховання – це й питання про виникнення свідомості. Слід також зауважити, що питання про виникнення моралі та моральності, духовних цінностей як таких досі є таємницею.

Складність і багатогранність феномену духовних цінностей вимагає цілісного системного підходу до їх формування. Для цього, наприклад, видатний представник наукової думки в діаспорі І. Огієнко рекомендує поєднати виховні зусилля всього суспільства, і передусім родини, школи і церкви, тому що вони, на думку вченого, відіграють головну роль у підготовці молодого покоління. Він пояснював це тим, що релігія глибоко проникає у звичаї та обряди, поєднує суто духовні елементи з національними, громадськими, сімейними та особистими. Такий підхід до релігії через призму потреб національного виховання відкриває три важливі функції:по-перше, це – відображення і збереження віри в ідеали, без чого неможливе повноцінне життя людини; по-друге, релігія є надійним носієм загальнолюдських морально-етичних цінностей; по-третє, релігія сприяє збереженню національної ідентичності.

До важливих характеристик  релігійної моралі І. Огієнко відносить також і зовнішню простоту відповідей  на складні моральні проблеми, тверде визначення критеріїв моральних цінностей, їх взаємозв’язок з вихованням і освітою людини. Особливу увагу український мислитель приділяв вихованню молоді в дусі християнської доброчесності. Він вважав, що виховання й освіта українського народу неможливі без вивчення основ християнської релігії.

Саме поняття «освіта», наголошує І. Огієнко, формується ще в добу Середньовіччя і співвідноситься з такими поняттями як «образ», «образ Божий», тобто воно певною мірою, має релігійну основу. Християнська мораль, на думку вченого, – основа відродження духовної сутності особистості. Вона включає в себе норми поведінки, акцентує увагу на внутрішньому стані людської душі, метою якої є чистота та досконалість самого створіння людини. Ця мораль заперечує будь-який егоцентризм та навчає розумному, доброму й вічному, піклується про душу та виховання добра і справедливості в людській особистості.  

Духовність, як свідчить уся історія культури людства, є показником існування ієрархії у певних системах цінностей, мети і сенсу життя особистості, в якій зосереджуються такі проблеми, які стосуються вищих рівнів освоєння людиною духовності. Не можна ототожнювати духовність і релігійність, тому що, в такий спосіб, ми тільки відлучаємо від духовного розвитку значну частину людства, а також звужуємо і збіднюємо  саме поняття «духовності». 

Духовність – це якісна характеристика свідомості, вчинків та дій людини, її прагнення творити добро. У цьому зв’язку можна говорити, що кожна людина є духовною, незалежно від її світоглядних орієнтацій. І. Огієнко наголошує, що духовність кожного народу, кожної людини як представника конкретного народу формується та розвивається завдяки трьом складовим: історії, свідомості та культурі. Український мислитель обґрунтовує положення, що українська національна культура, яка створена народом та його видатними особистостями, у своїй єдності та досконалості є джерелом для виховання та освіти нових генерацій, для усвідомлення людиною своїх прав. 

Ця теза актуальна для України і в ХХІ столітті. Сьогодні слід не тільки досліджувати минуле культури в Україні, але й піклуватися про розвиток і культуру українського народу і його духовності. Стрижнем духовності є уявлення про моральний ідеал та шляхи його досягнення. Так, український філософ і теолог у діаспорі П. Біланюк (Канада) звертає увагу на те, що одним із засобів досягнення «позитивного блага у духовній сфері» у стародавній Індії є шляхетний «вісімковий шлях» (Гаутама Будда). Він полягає  у правильному здійсненні поглядів, намірів, вчинків, вольових зусиль, пам’яті, зосередженого міркування, а також в утриманні від шкоди всьому живому, утриманні від неправди, лиходійства.    

Духовні цінності молоді слід виховувати на національних ідеалах, що відображають цілі народу в кожному історичному періоді. Національна свідомість є основою для формування такої якості як громадянськість, що повинна мати практичне втілення у служінні своєму народові, вільній українській державі. Громадянська активність – це реалізація національних інтересів, виконання вимог, які висуваються державою. Громадянська активність повинна охоплювати такі ознаки, як активне освоєння та поширення української культури, традицій, вшанування історичної пам’яті, дбайливе ставлення до національного багатства і рідної природи, готовність захищати інтереси Батьківщини.