ДИЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ПОСТСУЧАСНИХ НАЦІЙ В УМОВАХ ПОРУБІЖЖЯ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, проаналізовано ступінь розробленості проблеми, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення результатів роботи, наведено дані про публікації та апробацію результатів дослідження, його структуру.

У першому розділі – «Держава та нація у соціально філософській теорії» – аналізуються головні підходи до вивчення держави та нації. Відповідно до теорій походження держави, дилеми державотворення є наслідком людського фактора, та виражаються у вигляді державного устрою. Виникнення та формування нації тісно пов’язане з державотворенням, але немає єдиного підходу щодо визначення «нації», формуванні нації, ролі та впливу націоналізму у цьому процесі. Нація розуміється як доля, симбіоз етнічних і громадянських елементів, політична одиниця, конституюючий елемент сучасності, продукт людських переконань, ідеологія, уявна спільнота. Окреслюється методологічна база дослідження, якою виступають праці Е. Сміта, Д. Шнаппер, Л. Грінфельд, Е. Геллнера, Е. Хобсбаума, Б. Андерсона.

          У підрозділі 1.1. – «Концептуалізація держави та державності у соціально-філософській теорії» – представлено основні соціально-філософські підходи походження держави, кожен з яких пропонує своє бачення причин та необхідності її виникнення. Те, яким чином держава впливає на соціальне життя, вказує на те, що людина є головним фактором, від якого залежать дилеми державотворення.

Відповідно до патріархальної та релігійної теорії, можна виокремити справедливі та несправедливі форми правління, відповідно до чого найоптимальнішою є та, що максимально направлена на втілення загального блага. Вже представники договірної теорії розглядають виникнення держави не «для», а «від», тобто держава – це наслідок спроби уберегтися від стану війни. Ключовим моментом державотворення є договір, який стає базисом для подальшого законотворення. Насильницька теорія тісно переплітається із воєнною, та вказує на те, що держава є результатом завоювання, дилемами державотворення слугують внутрішнє та зовнішнє насильство. Расова приналежність виступає ключовим фактором державотворення у расовій теорії. Якщо расова теорія розглядає державу як таку, що руйнує суспільне життя, то органічна – показує, на скільки держава є продуктом безперервного розвитку суспільства.

Проблема походження держави займає особливе місце у філософії Г. В. Ф. Гегеля та у класовій теорії. Важливим є те, що для Г. В. Ф. Гегеля (на відміну від попередніх теорій) держава не є продуктом тих чи інших суб’єктів. Якщо у попередніх теоріях дилеми державотворення так чи інакше пов’язувалися із державним устроєм, то для Г. В. Ф. Гегеля розвиток держави залежить від рівня самосвідомості народу, а тому державний устрій володіє суб’єктивною свободою. Ф. Енгельс, критикуючи Г. В. Ф. Гегеля, навпаки вважає державу суспільним продуктом, а найвищою формою державності – демократичну республіку.

          У підрозділі 1.2. – «Переосмислення «нації»: від примордіалізму до конструктивізму» проаналізовано основні теорії нації та націоналізму, які запропоновано поділити на два основних: примордіалістський та модерністський, а також конструктивістський. Такий поділ робиться для дослідження специфіки процесів націотворення та державотворення у призмі сучасних тенденцій націоналізму та концепту «нації».

У пункті 1.2.1. – «Нація: примордіалістський та модерністський погляд» здійснено аналіз поглядів К. Хюбнера, Е. Сміта, Д. Шнаппер та Л. Грінфельд.

Е. Сміт досліджує феномен нації та націоналізму через розуміння ідентичності. Ключовим моментом є питання ролі культурного багажу або спадщини у становленні національної свідомості, що слугує відправною точкою для сучасної ідентичності нації. Виражений у мові, культурі, традиціях та ідентичності націоналізм вибудовує колективне «Я» нації, що відображає усі складники національної ідеї. У цьому контексті національні символи та звичаї є найважливішими аспектами націоналізму. Найголовніші національні почуття, які пробуджуються націоналістичною ідеологією, пов’язані з територією, історією та символами. Але найважливішим залишається почуття родинності. У цьому контексті націоналізм може виступати сучасним аналогом новітнього міфу про етнічну обраність.

Віднесення Е. Сміта до примордіалістів є умовним, оскільки він розділяє точку зору Е. Геллнера відносно того, що нація, як і націоналізм, є феноменом сучасного суспільства. Але, на відміну від останнього, підкреслює важливість розуміння сучасного націоналізму з урахуванням погляду на етнічне минуле. Тому метою Е. Сміта є дослідження того, на скільки далеко уходить «коріння» націй у минуле.

Важливою точкою дотику між К. Хюбнером та Е. Смітом є розуміння ролі міфу, історичної пам’яті та традицій. У пошуках онтологічної правомірності міфічної національної свідомості К. Хюбнер розглядає причини неприйняття усього міфічного у сучасних умовах: історичну та теоретичну (філософську). Історична причина пов’язана з політичними міфами, що були викриті, як псевдоміфи. Теоретичні основини відкидання міфу криються у просвітницькій демістифікації, що проголосила подолання міфу. Відповідно до цього міф розглядається як пережиток минулого та мертва історія.

Якщо К. Хюбнер говорить про єдину структуру міфу та національної свідомості, то Е. Сміт, навпаки, розглядає процес конструювання міфу у сучасних умовах як корисний для асиміляції тієї частини суспільства, що виступає за сепаратизм. У цьому контексті міф стає неодмінною умовою виживання сучасних націй.

Л. Грінфельд указує на культурні та психологічні характеристики, що впливають на процес становлення нації. Дослідниця розглядає націоналізм як умоглядну перспективу, а національну ідентичність як основну ідею нації. Націоналізм має місце лише у тих суспільствах, що визначають себе як нація. Його неможна змішувати із територіальною або політичною ідентичностями, оскільки саме останні впливають на формування або обрання власне національної. У свою чергу етнічна ідентичність розглядає природжені якості тих, хто нею володіє. Хоча національна ідентичність часто оперує етнічними характеристиками, сама етнічність не має відношення до національності.

Достатньо зваженим на цьому тлі виглядає підхід дослідниці Д. Шнаппер, яка дає чіткі визначення та розмежування понять «етнос», «нація» та «історична спільнота». За Д. Шнаппер, нація є особливою формою політичного устрою. Її головною особливістю є об’єднання населення у спільноту громадян, коли остання породжує внутрішню та зовнішню політику держави. Етнічні групи відрізняються від нації тим, що вони не організовуються в політичні групи. Підміна етносу нацією є помилкою, оскільки етнос не завжди має політичне волевиявлення. Д. Шнаппер вказує на велику помилку підміняти етнос нацією, вважаючи їх обох історичними конструкціями.

У пункті 1.2.2. – «Нація: конструктивістський підхід» розглядаються погляди таких дослідників, як Е. Геллнер, Е. Хобсбаум та Б. Андерсон. Е. Геллнер вважає націоналізм політичним принципом, що ґрунтується як на культурних, так і на економічних складових, які штовхають пригнічені групи до боротьби за владу у найбільш радикальний спосіб. Зміст націоналізму полягає в тому, що політична та національна одиниця мають співпадати. Е. Геллнер не дає вичерпну відповідь на те, як визначити зміст націоналізму на сучасному етапі, він лише констатує той факт, що процес формування нації та націоналізм як явище буде видозмінюватися.

Розглядаючи націю як первісне соціальне утворення Е. Хобсбаум пов’язує її виникнення з державою-нацією. У цьому ключі позиція дослідника збігається з поглядами Е. Геллнера відносно ролі конструювання та винахід націй, хоча він не відкидає донаціональну історію (протонаціоналізм), вважаючи її важливим стимулом подальшого творення передумов для формування нації. Він не погоджується із Е. Смітом щодо етнічної проблематики. Для Е. Хобсбаума в умовах сьогодення будь-які етнічні рухи сепаратистського спрямування не володіють реальною історичною програмою, а тому не повинні мати місце у XXI столітті. Водночас Е. Хобсбаум говорить про занепад націоналізму та національної держави. Відповідно, націоналізм трансформується з глобальної перспективи розвитку лише в додатковий ускладнюючий фактор або каталізатор цього процесу. Майбутня історія більше не зможе писатися у стислих межах «нації» в її економічній або етнолінгвістичній інтерпретації, тому вона поступається місцем новим ефективно діючим недержавним структурам. Таким чином, визнаючи кризу нації-держави, автор піддає сумніву не схильність людей ідентифікувати себе з певною спільністю, а самі поняття, за допомогою яких аналізуються політичні утворення, почуття та настрої, тобто нація і націоналізм.

Теорія «уявних спільнот» Б. Андерсона виходить за межі класичного розуміння проблеми формування нації та націоналізму. На відміну від Е. Геллнера й Е. Хобсбаума, для Б. Андерсона нація та націоналізм – це не політичний принцип або ідеологія, це «культурний артефакт», «найуніверсальніша політична цінність». Процес формування нації треба розглядати, як відповідь на питання про те, що робить націю такою цінністю, за яку можна померти? Розвиток націоналізму розпочинається із змін у сприйнятті простору, а тому формування нації опосередковується гнучкістю територіальних кордонів і культурних меж. Політика уніфікації «офіційного націоналізму» може слугувати прикладом просторово-часової єдності, котра передбачає уніфікацію не тільки культурного та політичного простору теперішнього, але й передачу досвіду уніфікації в якості виробничої моделі у майбутньому. Саме визначення «уявна спільнота» перетворюється на синонім нації. Але в сучасних умовах держава також сприймається як розширена спільнота.

Таке розуміння націоналізму дає можливість дослідити націотворення у соціально-філософському вимірі та розкрити глибинні причини тих трансформацій сучасності, що безпосередньо торкаються питань державотворення та національної політики тих країн, що культурно відрізняються від Європи.

          У другому розділі – «Траєкторії формування держави та нації у постсучасному світі» – проводиться пошук альтернативних моделей державотворення та формування нації у порівняльній перспективі. Розглядається дискурсивна складова «нації» як практичної категорії та роль націоналізму у державотворчому процесі.

Підрозділ 2.1. – «Альтернативи державотворення у порівняльній перспективі» – присвячений пошук моделей державотворення та формування націй. Було встановлено, що процес державотворення постсучасних націй має опиратися на досвід країн європейського регіону, а також ті моделі, що відкривають шлях прискорення даного процесу. Досягнення належного рівня державності без впровадження демократичних аспектів формування держави неможливе. Звернення до «концептуальної карти» С. Роккана надає можливість систематичного та загального дослідження процесів становлення та формування як нації, так і держави того чи іншого регіону на прикладі більш прискіпливого аналізу європейського регіону. Ч. Тіллі, у свою чергу, розвиває ідеї С. Роккана, наголошуючи на тому, яку роль у даному процесі відіграє мілітаризація та війна у цілому. Кожен з дослідників наводить свої класифікації держав та ідентичностей. Загальним для дослідників є твердження про неможливість сліпого наслідування європейського досвіду іншими регіонами, про що категорично заявляє М. Манн. Водночас він указує на головні причини відставання неєвропейських націй. Як вирішення проблеми пропонуються стратегії нації-держави та держави-нації  А. Степана, де ключове місце посідає спільна культурна ідентичність.

У пункті 2.1.1. – «Два виміри націо/державотворення» виявлено роль географічного місцеположення у процесі державотворення. Економіка, культура та територія є тими перемінними, за допомогою яких досліджено порубіжні виміри, котрі впливають на становлення нації та державності. Так як економічні, культурні та політичні кордони не завжди співпадають, особливість націотворення приховується у близькому зв’язку з культурним і політичним встановленням кордонів.

Дослідження «концептуальної карти» С. Роккана показало, що процес формування нації відбувається швидше та раніше державотворення. Важливу роль у процесі державотворення відіграє територіальна або національна ідентичність. Головним елементом становлення нації та нації-держави є демократизація. Багатоскладовість територіальної або національної ідентичності сприяє виникненню осередків напруги між центром та периферією. Поділ на центр та периферію є ключовим для теорії С. Роккана, оскільки висвітлює логіку державотворення. Результатом встановлення напруги між центром та периферією є поділ держав на моноцефальні та поліцефальні, що дає можливість систематизувати держави за трьома стратегіями, відповідно до яких класифікація державного будівництва складається з унітарної держави, союзної держави, механічного федералізму та органічного федералізму. Аналіз багатоскладовості територіальної ідентичності вказує на наявність двох взаємопов’язаних просторових вимірів: «просторової приналежності» та «територіального простору», котрі вказують на те, що становлення держави та нації тісно переплітаються між собою, а, отже, єдиного стандарту державотворення немає. У зв’язку з цим, використання «концептуальної карти» С. Роккана необхідне для того, щоб уникнути сліпого відтворення алгоритму європейського державотворення за всіма фазами.

У пункті 2.1.2. – «Примус і капітал як ключові фактори формування держави» проаналізовано, що ведення війни та накопичення капіталу є каталізаторами формування європейської моделі державотворення. Важливим наслідком цього процесу став постійний контроль за супротивниками, що супроводжується пошуками стабільного капіталу та монополізацією способів насильства. Таким чином були сформовані стратегії державотворення: знищення, поневолення, поділ, завоювання, обман та купівля. Вибір певного засобу насильства визначає тип формування держави. Організація примусу відіграє ключову роль у державотворенні, свідченням чого слугує європейська модель формування держави. Оскільки формування держави залежить від міжнародного впливу, державотворчі процеси поза європейського регіону багато в чому залежать від геополітичного суперництва великих держав.

У пункті 2.1.3. – «Від «нації-держави» до «держави-нації»?» показано, що відсутність повноцінного модернізму у громадянських суспільствах є головною перешкодою успішного відтворення європейської моделі державотворення. Запропонована модель «нації-держави» успішно застосовується в різних регіонах світу внаслідок етнополітичних конфліктів. У зв’язку з цим актуальності набуває модель «нації-держави», що доповнюється «державою-нацією» як таким ідеальним типом, що передбачає визнання більш, ніж однієї культурної ідентичності у державі. Це створює умови для впровадження державотворчих заходів за демократичним принципом.

          У підрозділі 2.2. – «Нація» як дискурсивна практика» – репрезентовано дискурсивні практики навколо «нації» як практичної категорії. Дискусії про нації є дискусіями про державність та боротьбу за цей статус. Відповідно, за дилему державотворення постсучасних націй береться власне націоналізм в його різноманітних вимірах (як дискурс, проект, або спосіб оцінки). З їх допомогою формуються ті чи інші категоріальні ідентичності, покладені в основу націотворення.

У пункті 2.2.1. – «Чи є «нація» практичною категорією» розглядається проблема розуміння «нації» як категорії практики. Статус нації може раптово, але потужно «трапитися», – все це не містить у собі світ націй як реальних спільнот. Мова йде про визнання уявної нації як нації або створення певного виду офіційного встановленого існування для неї аж до можливості отримати «великий приз» – незалежну державу. Оскільки націоналізм не породжується націями, а виникає у ході політичного дискурсу, відмежування категорії аналізу від категорій практики дає можливість зберегти як аналітично необхідні поняття «нації» як практичної категорії, державності як інституціоналізованої форми та статусу нації як «події», залишаючи «націю» міцною уявною спільнотою.

У пункті 2.2.2. – «Символічний зміст «нації» нація розглядається як символ політичного дискурсу. Її символічність криється в неоднозначності тлумачення та здатності пробудити почуття та схильність відносно розбудови нації. Нація як символ виконує роль ідеологічного конструкту сучасної держави та міждержавних відносин; вона легітимує чисельні соціальні рухи та дії. Нація як символ отримує багатоманітність визначень внаслідок того, що у ході соціальних суперечок та напруги вона стає ідіомою, котру використовують, подібно валюті.

У зв’язку з цим поняття «нація» втрачає свою операційну значущість і набуває багатозначної невизначеності. Однією з причин неможливості дати стале визначення «нації», є те, що націоналістичний дискурс є елементом глобального культурного розвитку, котрий привів до трансформацій етнічності та культурних особливостей, що у свою чергу вплинуло на процес державотворення (Р. Брубейкер). У той саме час термін «постсучасна нація» є однозначним та розуміється як «спільнота без держави» на тлі державотворчих процесів у регіонах суперечливого порубіжжя.

У пункті 2.2.3. – «Виміри націоналізму у дискурсивних практиках навколо державотворення» аналізується вплив націоналізму на процес формування держави. Націоналізм як «дискурсивна формація» пов’язує націю та державу між собою, а отже, питання політики, культури та ідентичності. К. Калхун робить висновок про те, що нація конституюється самими твердженнями, образом мовлення, мислення та вчинками. Те, що жодне визначення нації не стало загальновживаним, дослідник пояснює тим, що дискурс націоналізму тісно переплітається з практичними проблемами сучасної політики. Суперечливість ідей нації зумовлюється тим, що кожне конкретне визначення надає привілеї одним спільнотам, інтересам та ідентичностями, та дискредитує вимоги інших.

Націоналізм виступає засобом (пере)осмислення зв’язків особливої форми «уявлення» соціальної солідарності та колективної ідентичності. Національна риторика є багатоскладовою, у зв’язку з чим державу треба ототожнювати не тільки з нацією, а й з структурними змінами, що пов’язані з виникненням сучасної держави. Як зазначає К. Калхун, націоналізм утворює дискурсивну формацію, котра визначає розвиток сучасної держави та прагне контролювати її. Відповідно, націоналізм в його різноманітних вимірах (як дискурс, проект, або спосіб оцінки) є однією з дилем державотворення постсучасних націй.

У третьому розділі – «(Де)конструювання ідентичності у порубіжному просторі» – здійснено аналіз головних концептів теорії порубіжжя, а також пошук ключової дилеми державотворення постсучасних націй. «Кордон» і «межа» є засобами організації соціального простору, де стають вирішальними питання влади, знання, посередництва, соціальних структур. Порубіжжя відображає безкінечність зв’язків між кордонами та іншими «географічними» категоріями, серед яких регіон, простір, територія. Творення кордонів – це одна частина інституціоналізації цих одиниць у соціальній практиці та дискурсі. У зв’язку з цим теорія порубіжжя, як аналіз «гарячих кордонів», котрі репрезентують сконструйовані політичні території, відкриває нові можливості для дослідження нації та її ролі у становленні сучасної держави. Дослідження порубіжжя дає можливість виявити основні риси постсучасної нації та дилеми державотворення, з якими вона стикається.

Підрозділ 3.1. – «Межа» та «кордон» у теорії порубіжжя» – присвячений аналізу соціально сконструйованого порубіжжя. Важливим є усвідомлення того факту, що фізично стерті або розмиті кордони зберігають своє існування віртуально, завдяки чому їх потенційне буття у будь-який слушний момент зможе актуалізуватися. Кордон – це функціональна та символічна сутність, простір, що конституює територію. Межа – це абстрактна символізація кордону, а тому є невловимим полем з структурною та дискурсивною складовими. Інтерпретований уздовж ліній держави кордон – це не більше, ніж об’єкт або матеріальний артефакт, що творить, формує світ та соціальну реальність. Порубіжжя, яке певною мірою нагадує вікно, пропонує погляд на світ, наслідком якого є акт уявлення, що фіксується у вигляді мапи. Обмеження (bordering), руйнування (de-bordering) та перекреслення(re-bordering) кордонів робить порубіжжя динамічним простором взаємо-дії, яке бере на себе ряд важливих функцій. Це сприяє процесові націотворення та утвердженню встановлених меж державності. Порубіжжя охоплює собою динамічну дійсність, яку можна вивчати за допомогою певної типології, та дійсно є багатоцентричною функціональною мережею.

Створений у порубіжжі новий територіальний простір стає зоною обміну, за допомогою чого можна прослідкувати зв’язок у вигляді ланцюга між соціальним конституюванням порубіжних країн, фізичним виявленням кордонів, а також зведенням у єдине ціле процесів, котрі оформлюються у політичних дискурсах. Завдяки цьому кордони набувають легітимності. Трансформації сучасного порубіжжя породжують суспільства без держави (non-state societies), для означення яких у соціально-філософський обіг вводиться поняття «постсучасна нація».

Підрозділ 3.2. – «Порубіжна ідентичність як ключова дилема державотворення» – репрезентує дослідження порубіжної ідентичності. Ідентичність неможна зводити лише до наявних етнічних і культурних характеристик, кристалізованих традицією. Її треба розуміти як процес порубіжних зіткнень, що впливає на саме розуміння традиційної культури. Вона є подією розмежування / відмежування кордонів та наслідком порубіжних зіткнень і протистоянь. Конструювання як ідентичності, так і кордонів є взаємооберненим процесом. Порубіжна ідентичність багатовимірна, та складається з таких важливих елементів, як ідентичність місця, соціальна ідентичність та історична ідентичність. У випадку місць та регіонів ми можемо говорити про ідентичність місця. Вона складається з образів, ідей та відчуттів. Ідентичність, що містить в собі синтез культурних та етнічних складових, пов’язуючись зі спілкуванням, може бути ознакою соціальної ідентичності. Ці два види ідентичності тісно переплітаються в групах, що визначають себе в термінах місць. Є ще третій вид ідентичності – образ історії або історична ідентичність, котра має сильний підтекст соціальної ідентичності. Вона виявляється тоді, коли група визначає себе «через» та «у» термінах спільної історії. Кожна з ідентичностей взаємодіє між собою. Це можна передати метафорою «пейзажу», який сприймається соціальним конструктом, що написаний на папері, котрий ніколи не буде дописаним повністю. Кордон є первісним носієм політичної ідентичності.

Без перекреслення кордонів та культурних меж неможливі зміни ідентичностей так само, як без останньої неможливо окреслити культурні межі та встановити територіальні кордони. Це говорить про те, що проблема ідентичності тісно пов’язана з державністю, де територіальні кордони відіграють вирішальну роль у конституюванні ідентитеріального простору. Конституювання національного простору, постсучасної нації та державотворчі процеси в умовах порубіжних взаємодій залежать від (де)конструювання порубіжних ідентичностей, котрі лежать в основі міжгрупових і міждержавних інтеракцій, та впливають на процес утвердження перекреслених кордонів і створення нових політичних одиниць. Таким чином, порубіжна ідентичність стає ключовою дилемою державотворення. Для окреслення порубіжної ідентичності в українську соціально-філософську думку вводяться поняття «порубіжжя», «кордон» та «межа».

Підрозділ 3.3. – «Курдське порубіжжя: нація без держави та / або постсучасна нація» присвячений розгляду наочного прикладу порубіжного простору. Приклад «Вільного Курдистану» показує, що формування національно-патріотичного курсу здійснюється за допомогою дискурсивної конструкції культурних меж, яка використовує історію як кіноплівку, з якої витягуються різні сюжетні лінії, а потім реконструюються в історичній пам’яті народу. Досягнення колективної ідентичності у порубіжжі перетворюється у протистояння різних історичних наративів, кожен з яких з’являється у критичні моменти та перекреслює культурний простір для відновлення  почуття етнічної або соціальної належності. Створення дієвого комунікативного простору залежить від того, на скільки порубіжні контакти сприятимуть виникненню спільного минулого. Так як порубіжжя не є статичним, його ідентичність буде безперервно (де)конструюватися, а разом з цим будуть перекреслюватися культурні межі. Нестабільність комунікативного простору порубіжної зони підміняє розподіл сфер ідентичності або причетність деякому просторові ідентичностей, міжетнічними протистояннями. У таких складних умовах «державницький проект» постсучасної нації залежить від того, на скільки наративна сила порубіжжя сприяє обставинам, за яких «уявна спільнота» без держави зможе утвердитися як нація.