ПРАВОСЛАВНА АСКЕЗА ЯК ПСИХОЛОГІЧНЕ ЯВИЩЕ: РЕЛІГІЄЗНАВЧИЙ АСПЕКТ



Название:
ПРАВОСЛАВНА АСКЕЗА ЯК ПСИХОЛОГІЧНЕ ЯВИЩЕ: РЕЛІГІЄЗНАВЧИЙ АСПЕКТ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

 

У Вступі подається загальна характеристика дисертаційної роботи: обґрунтовується актуальність теми дослідження, формулюються мета та завдання дослідження, викладається теоретико-методологічна основа дисертаційного дослідження, визначається наукова новизна, теоретичне і практичне значення дослідження.

У першому розділі «Аналітичний огляд літературних джерел та методологічні засади дослідження феномену православної аскези» розглядаються різноманітні підходи до осмислення феномену православної аскези. У богословській та науковій літературі існують доволі різноманітні підходи до означеного концепту. У цьому контексті дисертант виокремлює основні напрями дослідження православної аскези: богословський, філософський, психологічний, релігієзнавчий. Також у розділі визначаються методологічні засади дисертаційного дослідження.

Перш за все, з’ясовується змістовне наповнення православної аскези в богословському вимірі. Автор звертається до аналізу праць Отців та вчителів Церкви східно-християнської традиції, в яких аскеза набуває концептуальної визначеності (Афанасій Великий, Василій Великий, Єфрем Сирін, Григорій Палама). В дисертаційній роботі підкреслюється, що переважна більшість православних богословів визначають аскезу як духовну практику (С.Зарін, С.Хоружий), власне, ототожнюючи аскезу та аскетизм (В.Сміх). Причому православна аскетика ідентифікується як персоналістична (А.Малер). Зазначається, що в богословській традиції, православна аскеза розглядається в контексті духовності (Лука (Войно-Ясенецький), Ієрофей (Влахос), І.Пахомов та ін.); вона є обов’язковою умовою спасіння людини, її обоження та набуття богоподібності. Відтак аскеза є засобом зв’язку, певної комунікації людини та Бога.

У дисертації зазначається, що у філософському дискурсі дещо змінюється смисловий нюанс осмислення аскези. Вона ототожнюється з аскетизмом, який визначається як принцип саморозвитку та самореалізації особистості (Л.Сідак), виявляється взаємна кореляція ідей гедонізму й аскетизму в культурно-історичній ретроспективі(В.Жадан), аналізується тема людини та довкілля у візантійській аскетичній традиції (Д.Морозова). Також чернецтво розглядається як форма релігійної модифікації аскетизму (Н.Хафізова, Н.Шафажинська).

Дисертант зазначає, що нові перспективи в осмисленні православної аскези відкриваються в психологічній площині, зокрема в контексті психоаналізу. На думку дисертанта, принципово важливим для дослідження православної аскези є методологічний потенціал релігійно-психологічних концепцій З.Фройда та К.Юнга, що уможливлює з’ясування її глибинних, сутнісних характеристик у контексті «свідоме-несвідоме», «архетип-нумінозне-самість». Також в сучасних психологічних дослідженнях звертається увага на основні умови ефективності впливу православних психотехнік на особистість (О.Любченко), підкреслюється їх психологічний захист людини (Г.Котєнєва). Православна аскеза задає певний горизонт всій життєдіяльності людини, слугує критерієм духовності як фундуючого принципу її способу мислення та життя.

В дисертації підкреслюється важливість релігієзнавчого підходу до осмислення аскези. Автор зазначає, що даний феномен розглядається як в християнській, так і в нехристиянській традиціях (С.Дергалєв, Н.Кірєєва, М.Мекерова), в контексті східної патристики (Г.Христокін, Ю.Чорноморець), як спосіб формування духовності (О.Предко).

Проаналізувавши різноманітні підходи щодо з’ясування сутності православної аскези, автор висновує, що в переважній більшості досліджень змістовне наповнення понять «аскеза», «аскетика», «аскетизм» не розмежовується. На думку дисертанта, розмежування цих понять, по-перше, уможливлює різноплановий аналіз означеного феномену, по-друге, дозволяє виокремити різні рівні певних психопрактик. Робиться висновок, що аскеза як система психофізичних та духовних вправ спрямована на контакт адепта з Абсолютною реальністю, який сприймається як «єднання» з Нею і призводить до якісної трансформації психічного життя людини. Аскетика є складовою морального богослов’я. Аскетизм акумулює в собі теоретичний і практичний аспекти. В цьому випадку йдеться про формування певної аскетичної традиції, яка здійснює трансляцію теорії та практики від одної генерації до іншої.

Методологічну основу дослідження становлять роботи філософів-релігієзнавців: В.Бондаренка, І.Васильєвої, Т.Горбаченко, М.Заковича, В.Єленського, А.Колодного, Л.Конотоп, О.Костюка, В.Лубського, М.Лубської, О.Марченка, О.Предко, М.Рибачука, П.Сауха, М. Стадника, Л.Филипович, Є.Харьковщенка, науковими розробками яких автор послуговувався, досліджуючи проблему православної аскези як психологічного явища.

Засадничими для даного дослідження є праці українських філософів, соціологів, політологів: В.Андрущенка, Л.Губерського, Ф.Кирилюка, А.Конверського, В.Кременя, С.Руденка, В.Цвиха, Л.Шашкової, П.Шляхтуна, В.Ярошовця, Т.Ящук та інших, в яких розкриваються сутнісні характеристики людини, розмаїтість та багатовимірність її діяльності.

Незважаючи на те, що проблема осмислення православної аскези знайшла певне розкриття в науковій та богословській літературі, все ж недостатньо висвітленим залишається комплекс питань, які знаходяться в площині психологічного аналізу зазначеного концепту.

В другому розділі «Концептуалізація православної аскези» розкриваються сутнісні характеристики православної аскези як релігійно-психологічного феномену, досліджуються основні її складові, аналізуються основні функції духовних практик православної аскези.

В першому підрозділі «Сутність та структурованість аскези як релігійно-психологічного феномену» аналізується релігієзнавчий зміст аскези в психологічному вимірі. Зокрема,  в цьому контексті автор пропонує  визначення аскези  як сукупності засобів, методів, технік та практик, направлених на досягнення містичної («обоження»), психічної (самовдосконалення), морально-практичної мети (соціальної) шляхом трансформації, самоактуалізації, саморозвитку.

         Дисертант підкреслює, що аскеза фіксує іманентно-трансцендентний зв’язок її адепта та Бога. Відтак божественне транслює себе в світ людського буття, а людське  набуває божественних характеристик. У дисертації зазначається, що саме православна аскеза  є поєднанням людського та божественного, в якому відображається не тільки уявлення щодо сутності Абсолютної реальності, «єднання» з якою прагне адепт аскетичної практики, але й характер містичного контакту, тобто екзистенційної комунікації, що врешті-решт призводить до самоактуалізації, вдосконалення релігійних здібностей. Підкреслюється, що аскеза сприяє психологічному захисту людини, усуває причини, що загрожують цілісності та стійкості людини, її «Я»,  уможливлює збереження гармонійності і врівноваженості її структурних складових.

       Духовні психопрактики задають таку систему цінностей, з допомогою якої людина може інтегрувати себе, оптимізувати свої відносини з іншими  адептами аскези. В процесі апробації психопрактик аскеза як психологічний феномен виражає взаємозв’язок людського та божественного, актуалізує бажання вийти за межі скінченного, утвердитися в нескінченному і тим самим сприяти цілісності, інтегрованості особистості. В дисертаційній роботі висновується, що православна аскетична практика фіксує єдність людського й надлюдського (в рамках догматично визначеного синергійного процесу «обоження» з боку адепта та «кенозису», «самоприменшення» Божества), свідомого та несвідомого (волі та афекту шляхом їх інтеграції). Крім того, православна аскеза виконує роль духовно-моральнісного захисту людини, будучи догматичним імперативом, підкріпленим церковним авторитетом. Аскеза виступає своєрідною «технологією» інтеграції та стабілізації психічні процесів, удосконалює та підсилює релігійні здібності людини, які виступають критерієм її автотрансформації.

       Також у даному підрозділі здійснюється аналіз основоположних структурних елементів православної аскетичної практики, їх функцій та взаємозв’язку. В дисертації зазначається, що необхідною умовою здійснення православної аскези є її адепт (екстравертний, інтровертний), система засобів її актуалізації, віроповчальні принципи та релігійні настанови, що уможливлюють самовдосконалення людини та процес її трасцендування. Відтак основними структурними елементами православної аскетичної практики постають: адепт православної аскези (персональна складова), сформована система психосоматичних практик (праксеологічна складова), віровчення, догмати, релігійні приписи (доктринально-догматична складова).

        У другому підрозділі «Функціональний характер духовних практик»  розкривається функціональний рівень основних форм здійснення православної аскези, серед яких специфічні «молитовні правила», моральна трансформація («покаяння і сповідь»), активне протистояння «грішній» людській природі (депривація потреб, контроль за психічними функціями, «незрима боротьба»), подолання афектів та глибока внутрішня концентрація («священнобезмовність», «ісихія»), суцільна інтеграція свідомих і безсвідомих психічних процесів («зосередження», «зведення»), що складають цілісний процес «розумного діяння», визначається їх співвідношення, місце та значення в аскетичній практиці православ’я.

«Молитовні правила» постають системоутворюючим чинником православних аскетичних практик в цілому. Функціональний зміст зазначеної духовної практики як основоположного елементу православної аскези розкривається у системі чітко регламентованих молитовних практик (особливо «молитви Ісусової»), що виконують одночасно функції як інтровертування адепта православної аскези, так і установки на «внутрішню діалогічність» з Абсолютом, концентрацію уваги на єдиному процесі інтеграції та трансформації (індивідуації) особистості в синергічній єдності з Богом.

Основою функцією «покаяння і сповіді» як форми здійснення православної аскези можна вважати її здатність до створення умов можливості трансформації ціннісно-нормативного рівня релігійного досвіду особистості, при якій адепт отримує змогу «об’єктивно» і «цілісно» дослідити свої особистісні характеристики та ліквідувати ті, що перешкоджають індивідуації в рамках аскетичного зростання.

Функціональний зміст «протистояння», «подвигу», «незримої боротьби» як форми здійснення православної аскези полягає у тематизації суперечності між ідеальними та актуальними ціннісно-нормативними уявленнями особистості релігійного адепта, що суб’єктивно переживається ним як неухильне протистояння «гріховним» потягам, «злим духовним агентам» шляхом депривації базових потреб людини, тотального контролю за власним психічним життям.

«Священнобезмовність» як форма здійснення православно-аскетичної практики виконує функцію внутрішнього самозаглиблення особистості, що веде за собою концентрацію на внутрішньому досвіді свідомості адепта православної аскези. Ця практика передбачає остаточну перемогу над афектами, повну усвідомленість будь-яких власних психічних проявів, перебування у стані «блаженної тиші», абсолютного спокою.

Функцією «зведення» або «зосередження» як форми здійснення православної аскези постає реінтеграція всіх складових психічного життя особистості, формування якісно нового цілісного центру психічного життя адепта православної аскези, в результаті якого фактично «народжується» справжня особистість адепта.

У третьому розділі «Вплив православних аскетичних психопрактик на психічний та духовний розвиток особистості» розкриваються основоположні ціннісно-нормативні засади здійснення духовних практик православної аскези, серед яких основоположними є концепти «любові», «волі», «свободи в творчості», з’ясовується психологічний аспект їх функціонування у свідомості адепта православної аскези та особливості їх впливу на трансформацію свідомості. 

          Перший підрозділ «Ціннісно-нормативні складові православних аскетичних психопрактик» присвячений висвітленню впливу на психічний розвиток особистості таких ціннісно-нормативних концептів православної аскетичної практики як концепти «любові», «волі» та «свободи творчості».

Любов має первинне значення для самореалізації особистості, оскільки навіть соціальні утворення покликані задовольнити насамперед «любовну потребу» особистості. Тому любов – це основна похідна самоцінність, яка перебирає на себе самоцінність абсолютно досконалої особистості та переносить її на соціальні утворення й інші чинники життєвого і духовного середовища людини.

Любов у православному вченні – особлива сила і стан («благодать»), що веде до злиття, ототожнення суб’єкта й об’єкта (тому й до самодостатності, абсолютного, повного буття), і тому є основою моральності, головним «продуктивним» моральним почуттям (тобто почуттям, яке безсумнівно оцінюється людиною як благо). При найвищих проявах любові людина може віртуально вийти за межі власної особистості і в повноті злитися з об’єктом любові. При цьому все суб’єктивне (направлене на себе) повністю зникає із свідомості. Довершену любов слід розглядати як прояв її повної узгодженості, гармонії з волею. Будь-який стан нижчого рівня означає внутрішній розлад, недосконалість духовного життя суб’єкта. Ця недосконалість відчувається у незадоволеності духовних потреб як дискомфорт, страждання, взагалі егоїстичне невдоволення наявним станом. Ліквідація цієї дисгармонії, наближення до повноти буття, індивідуація у єдності бажань і актуальних можливостей (що визначаються любовним устремлінням) відбувається лише шляхом аскетизму, надзвичайних зусиль («подвигу»), самообмеження і самопримушування тощо. Саме аскеза, оскільки вона спрямована на самовдосконалення, збільшує можливості, а наявний стан, тобто ступінь досконалості, визначає і включає в себе й наші бажання, спрямованість і зміст волі. Таким чином, любов у практиці православної аскези – це головна похідна позитивна самоцінність, найвища за ієрархією з-поміж інших цінностей, яка досягається шляхом надзвичайних аскетичних зусиль. Інші цінності є  здебільшого похідними від любові або є виразниками цілей, що походять від егоцентричного «замінника» любові. Любовна діяльність не лише можлива, але й найбільш відповідає природі людини, збагачує буття особистості, тобто є умовою і критерієм абсолютної позитивної цінності. Стає зрозумілим, що основою змісту аскези є активізація підсвідомої функції, а остання – умовою можливості її здійснення. Отже, тільки любов (довершена, божественна) є належною метою аскези, яка набуває позитивної  цінності.

Любов передує активності волі як усвідомлення (у вузькому розумінні) належного, потяг, що відчувається, як правило, інтуїтивним шляхом, хоча можливе будь-яке інше перенесення до свідомості тих чи інших ідей. Коли останні заполоняють свідомість, вони набувають великої потенційної сили і викликають до буття бажання, тобто волю, імператив, які «закінчують» своє формування, набуваючи характеру інтенціонального, але не дискурсивного, не вповні контрольованого, миттєво виникаючого бажання. Але імператив, хоча й має величезну потенцію, може виявитися безсилим перед підсвідомістю, яка має еротичну, любовну природу і не сприймає, а навіть автоматично протидіє свідомому (у широкому розумінні).

В цьому випадку необхідні аскетичні засоби. Їх цінність полягає у тому, що вони здатні «тренувати» волю, виховуючи властивість долати опір підсвідомої складової особистості, змушуючи її до любові за своїм бажанням. Ця властивість (поняття «сила волі» цілком адекватно відбиває її сутність) надзвичайно цінна для особистості ще й тому, що не лише підсвідомість може протидіяти бажанням. Сильний вплив на особистість мають фізіологічні потреби, а також явища, що мають і фізіологічну, і психологічну складові, наприклад, страх. Воля у православній аскезі постає основою механізму свідомої протидії фізіологічним потребам, схожою, певною мірою, на подолання опору підсвідомої складової людини і полягає в перенесенні свідомо обраних образів до афективно-ірраціональної сфери та любовне захоплення ними. Сила волі передбачає значно швидший процес у порівнянні з аскетичним самовихованням, але сама потребує тривалого аскетичного тренування.

Творчість у православній аскезі розуміється як засіб самореалізації особистості, який вимагає самообмеження і самопримушування, тобто постає у модусі «свободи творчості». Тому самообмежування у творчості спрямоване, передусім, на опанування новими ідеями, образами, знаннями, а отже, й на оновлення особистості, її саморозвиток і свободу. Окрім того, негативне завдання аскетизму у творчості забезпечує очищення від ворожих творчій природі емоцій, що можуть бути прийняті за евристичні ідеї. Тому важливе значення має певний душевний настрій, який досягається постійним і неослабним контролем розуму над почуттями, афектами.

Аскезу, оскільки вона спрямована на створення нових духовних об’єктів, слід розглядати як творчий акт і механізм самореалізації особистості: він задовольняє творчі потреби особистості та спрямовується на виховання якостей, ідеально притаманних людині, в тому числі якостей, без яких неможлива творчість.

У другому підрозділі «Релігієзнавчо-психологічна модель застосування духовних практик православної аскези» пропонується релігієзнавчо-психологічна модель осмислення духовних практик православної аскези, елементами якої постають «догматична христоцентричність», «символізація», «включеність у досвід» та «релігійність», обґрунтовано умови можливості застосування цієї моделі до аналізу психологічного аспекту сучасних аскетичних православних практик.

«Догматичну христоценричність» можна розуміти як антропологічну складову православної аскетичної практики. Догматичність виражена в нерозривному зв’язку, екзистенційному переплетенні і взаємозалежності догмату і праксису життя, природних і надприродних елементів, життєвих і метафоричних смислів, включеності символів і образів в уявлення про себе і переживання себе. Для людини з православним світоглядом «догматична христоцентричність» – це не символічне буття, а цілком догматична реальність, яка впливає на смислопородження, координує життєвий шлях і визначає спосіб щоденного існування. Переконаність у можливості особистого безсмертя є однією зі складових установки віри, яка представляє собою основну умову ефективності використання православних методів індивідуації.

«Особистісна догматичність» як елемент особистості властива кожному адепту православної аскези. В особистій «догмі» сплітаються свідомі установки і несвідомі вірування, раціональні та ірраціональні смисли, чіткі когніції та примарні інтуїції. Особливість догматизму «Я-концепції» православного адепта полягає в усвідомленому включенні до неї догматичних елементів та символів, що в свою чергу, є результатом переживань досвіду віри, використання споглядального способу пізнання світу в якості основного, а також особливою життєвою наповненістю релігійним символізмом. Усвідомлена догматичність «Я-концепції» православного адепта базується на усвідомленій вірі, що становить один з основних елементів його особистості.

Життєвий світ православної людини всебічно пронизаний символізмом. По-перше, ним символічно сприймаються всі явища природи та події власного життя: все, що відбувається в природному, фізичному світі, повсякденні ситуації і події сприймаються як знаки присутності Бога і прояви Його волі. Можна навіть сказати, що завдяки встановленню постійного тлумачення свого досвіду через біблійні закони та події, підтримці своїм життям своєрідного діалогу з Богом і впевненості в тому, що життєві події – це Його символічні вказівки і відповіді, життя православного діяча втрачає свою якість буденності, повторюваності, вірніше, повсякденність ця знаходить додаткову глибину і динамізм. «Символізація» є необхідною складовою «Я-концепції» православного діяча, в основі якої знаходиться християнська антропологічна модель.

Концепт «включення у досвід» можна тлумачити як один із методологічних принципів осмислення духовних практик православної аскези, зміст якого полягає в необхідності особистого екзистенційного переживання трансформаційних процесів в результаті практики православної аскези, а також як елементу релігієзнавчо-психологічної моделі осмислення застосування духовних практик православної аскези.            Підкреслюється також важливість встановлення причетності особистого досвіду адепта православної аскези святоотцівській традиції інтерпретації станів і феноменів свідомості адепта.

«Релігійність» можна тлумачити як системоутворюючий принцип релігієзнавчо-психологічної моделі застосування духовних практик православної аскези, який поєднує у собі моменти «догматичної христоцентричності», «символізації», «включеності у досвід».

Третій підрозділ «Конструктивний потенціал православних психопрактик: український контекст» присвячений аналізу особливостей трансформації православних психопрактик у вітчизняному культурному просторі. Аскетичний ідеал є однією з найвпливовіших цінностей в історії української культури. Розвиток аскетичних ідей, їх рецепція та імплементація, оригінальна інтерпретація загалом співпадають з магістральним шляхом еволюції етико-релігійної складової християнського вчення в Європі. Оригінальність української ситуації полягає, по-перше, у релігійній площині, тобто специфіці православної догматики та антропології, її персоналістичному характері, по-друге у складному геополітичному положенні України, що зумовило певний духовний синкретизм української культури (в т.ч. релігійної) і аскетизму зокрема.

 

Українська аскетична парадигма пройшла еволюційний шлях від морально-практичної, соціально-спрямованої, активно-діяльної, екстравертної та екзотеричної аскези Київської Русі до споглядально-екстатичної, індивідуальної, інтровертної та езотеричної аскези українського бароко. На погляд автора такий рух є закономірним і, можливо, циклічним. За різних умов і обставин соціально-економічного та культурного розвитку суспільства на перший план виходить відповідна аскетична парадигма. Аскетичні цінності (самовдосконалення, розумність, усвідомленість, поміркованість, служіння тощо) є одними з базових цінностей українського народу.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины