НАЦІОНАЛЬНИЙ ТА УНІВЕРСАЛЬНИЙ ПРОЕКТИ В РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір наукової проблеми, її актуальність, визначаються об’єкт і предмет, мета, завдання і методи дослідження, формулюється наукова новизна роботи та положення, які виносяться на захист, розкривається теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження. Вступ містить також кількісну характеристику публікацій автора.

У першому розділі «Національна та локальна перспектива опису форм культури» аналізується ступінь наукової розробленості проблеми, існуючі концептуальні підходи до вивчення проектування як такого, пізнання сутнісних характеристик національних проектів, а також проводиться обґрунтування методологічної бази, концепції та категоріального апарату дослідження.

Перший підрозділ «Основні категорії і напрямки досліджень та пропозицій, спрямованих на проектування національної культури» містить два окремих пункти. Пункт 1.1.1 «Категорії імперської/національної культури (операціоналізація понять)» присвячено аналізу дихотомій імперської та національної форм культури як практичного модусу дихотомії універсального й локального, що, у свою чергу, є одними з основних понять сучасної філософії, соціології, політології та культурології. Процедура операціоаналізації понять у цьому пункті спрямована на виділення головних операторів дослідження: автор, любов, проект, утопія. Розгляд цих понять дозволяє кожного разу впродовж дослідження надавати уточнююче значення до аналізу функціонування дихотомії універсального – локального. Пункт 1.1.2 «Характеристика стану розробленості основних сюжетів дослідження» спрямований на докладний опис і аналітичне групування залученого до дослідження теоретичного матеріалу.

У другому підрозділі «Авторський Проект як фокус уваги до культури», що містить п’ять пунктів, розглянуто поняття Автора як деякого найважливішого поняття, здатного оприявнити механіку проективної діяльності у полі актуальної культури, засоби діяльності суб’єкта в місці й часі «тут-і-тепер». Пункт 1.2.1 «Актуальність/Важливість авторського зусилля як настанова діяльності» досліджує ситуацію, коли для якогось актора виникає потреба у підставово стислий, тобто актуальний термін засвоїти чи створити певне значення, якусь візію чи проект. Філософська операціоналізація поняття про Проект із необхідністю спрямовує до концепту утопії, адже у ньому можемо знайти на гранично різних полюсах як його локалізації, що відповідають нашій власній закоріненісті у місті «тут», так і приклади, що можуть бути прочитані способом, ширшим за них самих. Тобто на цих рівнях реалізація, чи засвоєння гранично можливих значень виявляється реалізацією чистої можливості. Пункт 1.2.2 «Залучення надмірно радикального прикладу до власної аргументації» на прикладі розбору авторської позиції Славоя Жижека показує, як через залучення до своєї аргументації надмірно радикального прикладу фігура Автора отримує доступ до особливої ситуації, матеріальні масштаби якої можна виміряти, а значить, і впорядкувати, не вдаючись до якогось конкретного еталону розмірності, що за всіх інших обставин було б необхідною умовою будь-якої діяльності. Звідси можливим є знайти такий ракурс якоїсь проблеми, що здатен забезпечити стабільність тих конструкцій, які повинні бути створені в агресивному середовищі усілякої надмірності нашого повсякдення. Зокрема, мова йде про те, як Автор на тлі деякої ситуації катастрофи може ефективно залучати до своєї конструктивної діяльності різні темпоральні перспективи, надаючи його розміреному плину більшу або меншу щільність залежно від потреб лише власного Проекту. У пункті 1.2.3 «Етика практичного (експертного) знання» розглядається поняття етики як деякого щонайбільш практичного питання. Це, у свою чергу, дозволяє трактувати універсальне питання як питання оперативне, деяке універсальне питання локального вибору. Особливе значення такого підходу забезпечене розглядом ситуації, коли певний автор у власних побудовах звертається до залучення якоїсь, узятої ним іззовні методологічної перспективи, що сама по собі теж має свого автора. Цей останній, тим самим, приймається за якогось універсального Автора, його фігура править за символ, що уособлює універсальне питання, утверджене будь-якою його діяльністю. Відтак, мова йде про спроможність аналітика, того, хто у своїй конструктивній діяльності користується якимись моделями, чи кліше, авторство яких йому не належить, оцінити достатність власного зусилля. Іншими словами, йдеться про умови залучення думки до реалізації його бажання, про експертний селективний відбір шляхів досягнення такої позиції, у посіданні якої бажання може виступати як бажання безумовне. Оператором таких можливостей виявляється поняття про Любов, розгляд якого кожного разу говорить про те, як Любов, що її ми проявляємо, дає можливість оцінити себе за цілком певним критерієм, але, ясна річ, не «метричним». Такий критерій завжди промовляє про відповідність нашої любові отій взаємності, на яку ми можемо сподіватися перед будь-яким власним надмірним з’явленням. Відповідно пункт 1.2.4 «Переживання досвіду катастрофи» спрямований на те, аби виявити досвід реалізації універсальної спроможності Автора вказати на локальні виходи із універсальної локальності, тобто деякого тотального кола самоспричинності. Із цієї перспективи видно, що відсутність запису відповідної власної історії означає, що у своїй найбільш інтимній (локальній) формі такий досвід все ще триває як деяке очікування на Любов. Пункт 1.2.5 «‘Молоде’ покоління доби травматичного становлення» тематично продовжує роботу з найбільш інтимним, глибинним значенням появи універсального. У своїй конкретиці цей аналіз звертається до культурологічної реконструкції моделей чуттєвого, що його здійснила Ольга Кирилова. Розбір такого прикладу роботи із «чуттєвим» спрямований на пошук якоїсь можливості надати нетравматичну характеристику тим моментам існування деякого цілого, характерною особливістю якого стала, якраз-таки, належність до травматичних (локальних) розривів із власним всезагальним місцем існування – існування в універсальній однині. Тобто деякого стану, в якому травма переживається як нормальний та найбільш нормальний стан себе. Згідно загальної перспективи дисертаційного дослідження, це означає пошук якогось валідного Проекту, можливого на основі такого способу переживання реальності. Граничною характеристикою такої можливості є втілення у теперішнім часі якоїсь у минулому нереалізованої універсальності, яка, однак, у своєму нарешті втіленні буде абсолютно чужою для власної родової універсальності. Все це як Авторський Проект, деякий фокус уваги до культури, обумовлює потребу пошуку найбільш локальних значень для усіх тих понять, що у межах конкретного культурного поля демонструють свою важливість – свою найбільшу актуальність, а єдиним маркером, що здатен якось оприявнити такий надзвичайний стан звичайних речей, є поняття про Любов як про деякий найбільш бажаний і найбільш негарантований стан.

Другий розділ «Процес конструювання української культури: універсальна та локальна пропозиція» складається з двох підрозділів. У першому підрозділі «Ситуація ‘пост-’: постколоніальний пошук альтернатив» подається аналіз процесів імплементації у локальний інтелектуальний контекст України теоретичної парадигми постколоніальної студій як конкретного зусилля, що провадиться із метою впорядкування сфери культури та транслює, відтак, свої пропозиції до царини практичного.

Підрозділ складається із трьох пунктів: 2.1.1 «Часова складка присутності постколоніального тут-суб’єкта» розбирає обставини, що супроводжують конкретне перекладацького зусилля, що було докладено для перекладу українською праць канадського літературознавця Мирослава Шкандрія, написаних із відчутно постколоніальних позицій. Цей приклад оприявнює ситуацію, у темпоральній структурі якої можна помітити певну часову складку, що править за уточнюючий оператор до центрального поняття про Автора. Досліджуючи фігуру перекладача як тут-Автора, бачимо його фігуру як таку, що лишень через власний складний вибір тексту для своєї роботи може у важливий спосіб долучитися до відсутнього (такого, що становить для нього дистанцію) Авторства. У цьому травматичному досвіді парадоксально свідомо/несвідомого вибору фігура тут-Автора існує як стан надломленості, що є платою за часову тривалість у місці «тут-і-тепер». У цьому мотиві відчуття часу як деякого простору, що стиснено, присутнє обґрунтування важливості потреби для будь-якого актора зробити більше від того, хто вже триває, за менший строк і в більшому обсязі. У цій ситуації існує унікальна можливість (символізована фігурою учня) посідати певну позицію, не будучи обтяженим необхідністю рефлексувати з приводу власних настанов. Пункт 2.1.2 «Рецептивний аналіз функціональної схеми утопій Поля Рікера» так само спрямований на докладний розбір актуалізованого шляхом його перекладу важливого тексту. Такий герменевтичного кшталту аналіз покликаний висвітлити інший, ніж у попередньому структурному пункті дослідження, бік ситуації звертання до важливих теоретичних текстів, а саме, фіксуючи потребу поглибленого аналізу через докладний переопис якоїсь співвіднесеності у моменті дбайливо збережених розбіжностей. Іншими словами, подібний аналіз вимагає розбору такого поняття, що могло би бути використаним на позначення деякої конструкції, практичної моделі, та при цьому йому за головну характеристику в конкретних контекстах правило би ім’я Автора такої конструкції. У дисертаційному дослідженні предметом такого розбору виступає принципова схема аналізу поняття утопії у Поля Рікера. Відтак, констатується, що серед безлічі звернень до функціональності як способу самообґрунтування  якогось Авторського (суб’єктного) акту, саме утопія є крайнім випадком жаги утвердити певну можливість не-місця, а значить, є умовою самототожності за будь-якого комунікативного переходу від Я до Ми. Тобто переходу, що відбувається способом, який цілком може бути описаний формулою, котра говорить про провадження значення від себе-через-ніщо-до-себе. Пункт 2.1.3 «Можливість критичного (не проявленого) стану існування для фігури Автора» розглядає проект постколоніальної критики в Україні так само, як утопію, деякий простір теорії, що принципово позбавленої свого місця. Точніше, як поняття, що залучене іззовні й становить собою сподівання на можливість оперувати чистим інструментом саморефлексії якоїсь власної тожсамості. Для цього докладно досліджується випадок Оксани Забужко, що є помітним у публічному просторі прикладом самоконструктивного зусилля. Розглядаються механізми, за якими відбувається операціональна нормалізація значень, згенерованих Забужко із своєї екстраординарної Авторської позиції, що дозволяє розкрити приклад деякого функціонального послаблення агресивної (неприродної, штучної) дії в інертному стосовно такого акту середовищі. Іншими словами, мова йде про можливість, що перетворює вимогу на Проект, тобто дію, яка може провадитись так, ніби до неї нічого не існувало.

У другому підрозділі «Процес конструювання у полі культури» розглядаються ситуації та інституції з точки зору залежності їхнього функціонування від фігури Автора. Підрозділ складається із трьох пунктів. Пункт 2.2.1 «Теорії української культури в українознавстві, славістиці, філософії культури» розбирає наукову дисципліну як деякий проект, у своїй основі залежний від поняття про культуру, про слов’янську культурну єдність. З цієї позиції проводиться аналіз практичного (етичного) боку діяльності, що походить від інституцій, створених на підтримку такого Проекту. Головне запитання полягає тут у тому, що має означати для діяльності у рамках якогось проекту можливість того, що у науковому просторі, сформованому на підтримку такого проекту засобами наукового ж пізнання, буде зроблено висновок про якусь вищість одних груп над іншими. Як така постановка питання взагалі виявляється можливою у моральному плані? У відповіді на це питання бачимо момент, коли Автор опиняється перед необхідністю поставити крапку у власному Проекті-Творі, керуючись тільки своїм відчуттям естетичної довершеності. У цьому відношенні, де етичне перекривається естетичним, оприявнюється найбільше значення моменту практичної дії, незважаючи на повну відсутність у ньому якогось матеріального об’єму, який можна осягнути, адже Проект є Твором того, чого ще немає, те, що ще не існує, і, принаймні, у частині свого значення, ніколи існувати не буде (проект не здатен до реалізації у повному обсязі).

Відповідаючи на питання, як постановка дослідницької перспективи, що передбачає вищість одного над іншим, взагалі є можливою у моральному плані, говоримо про естетичне par excellence, про щось таке, що може бути сприйнято як досвід продукування мистецького твору. Отже, таке значення може бути оцінене у відповідних категоріях і здатне правити нам за найпродуктивніший інструмент мислення власної ідентичності. Найбільш важливий момент у цьому процесі оприявнюється, коли в інструментальному плані він отримує свою специфічну форму через власний же пошук способу існування такої ідентичності. Кожен подібний пошук генерує якісь свої пропозиції до сфери конкретного, у відповідності із актуально важливою для нього перспективою та у загальній рамці дихотомії універсального й локального, таким чином, він за необхідністю має найбільше зважати на їх опозицію. Це зумовлює необхідність розглянути механізми, через які така пропозиція може бути ефективно спроектована на ті місця у просторі конкретного, існування яких саме залежне від функціональної строгості облаштування відношень універсального – локального. Іншими словами, мова йде про функціональне прояснення таких зв’язків, ускладнення і накладання один на одного усередині яких не має призвести до затемнення та розлаштування, але слугувати довершеності та прозорості своєї форми. У цьому зв’язку пункт 2.2.2 «Пропозиції до локального досвіду із універсальної перспективи керування складними процесами» розглядає пропозиції, що надається до локального досвіду із універсальної перспективи керування складними процесами, залучаючи для аналізу конкретний сюжет, що своєю предметністю править за найбільш достатній приклад. Наведений приклад висвітлює випадок, коли всі обставини пропозицій, що висуваються до публічного поля із деякої універсальної перспективи, залежної від потреби впорядкувати наявну складну ситуацію за зразком вже всім відомої моделі для того, аби вона, у разі функціональної потреби, легко могла би бути впізнана як ось-саме-така ситуація – творячи із універсально/локальної опозицій публічного/приватного структуру кола. Це є певний колообіг, що сам для себе є початком нескінченного тривання рефлексивності. Конкретно йдеться про героїв і героїчне для актуальної України – актуального стану функціонування суспільних відносин усередині неї. У такій орієнтації на конкретику суспільної ситуації низка питань, що не дають суб’єкту запустити коло саме публічної рефлексії, стає очевидною, отже, заради стабільності його функціонування локальні пропозиції до сфери конкретного, що надані із універсальної перспективи керування складними процесами, можуть розглядатися і бути підтриманими за цього розгляду як певна критична критика. За аналогією того, як якесь філософствування править за функцію критичної критики, коли являється нам як реалізація настанови на критичну діяльність, знаходячи виправдання власного існування та можливість для залучення на власну підтримку матеріальних ресурсів.

Пункт 2.2.3 «Спрощення універсальності/ускладнення локальності» у цьому зв’язку досліджує інший конкретний приклад, а саме, випадок спрощення універсальності та ускладнення локальності. Матеріальна конкретика для цього сюжету міститься у розгляді обставин проектування однієї з інституцій політичного (само)керування суспільством – парламенту. Тлом для такого розгляду виступає доба становлення держави, що розглядається як найбільш особливий момент її історії – момент конституювання системи. Момент конституювання чогось, що само по собі у діахроннім й синхроннім відношенні є частиною якогось цілого, тобто не є актом чистого утвердження (як за обговорення теоретичної моделі), дозволяє розглянути парадоксальну ситуацію, коли будь-яка зміна отримує реалізацію через не проявлену форму своєї природи. Такий аналітичний приклад говорить тут про момент, коли «проста» (спрощена) універсальність раптом проявляється як щось складне й витончене. Отже, вкотре бачимо у такому моменті якусь аналогію із тим, що являє собою будь-який проект стратегічної дії і твір мистецтва. Звідси вирішується питання про можливу функцію дихотомії універсального/локального у самототожних системах. Іншими словами, в аналітичному плані можна очікувати таку реалізацію проекту, що був би складним, витонченим та мав би тільки йому притаманний ритм часу – тяглість  часу, що її автор Проекту закладає туди власним творчим актом.