МІЖКУЛЬТУРНА ВЗАЄМОДІЯ В ІНФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ: КОМУНІКАТИВНИЙ АСПЕКТ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, аналізується ступінь її наукової розробки, визначаються мета та завдання, об’єкт і предмет дослідження, його методологічна основа та теоретичні джерела, розкривається науково-теоретичне й практичне значення дисертації, наведено дані про публікації та апробацію результатів дисертації.

 Перший розділ "Теоретико-методологічні засади дослідження міжкультурної взаємодії" присвячений теоретичному аналізу міжкультурної взаємодії, визначенню методологічних засад її здійснення в сучасних соціокультурних контекстах.

У підрозділі 1.1 "Міжкультурна взаємодія як предмет філософського дискурсу" увага акцентується на феномені культури, яка репрезентує глибину та невичерпність людського буття, є ключовою у всіх аспектах взаємозв’язку людини зі світом.

Концептуальні підходи до вивчення міжкультурної взаємодії в історичній ретроспективі ґрунтуються на багатовимірності і динамічності комунікативних процесів, дослідження сфери яких потребує звернення до історії та розвитку таких понять, як культура, комунікація, діалог, що займають центральне місце і в соціокультурному просторі сучасності.

В роботі розглядається комунікативний потенціал поняття "культура", яка інтегрує людину в суспільну цілісність. За допомогою культури індивід засвоює, накопичує та передає інформацію, тобто це – та сфера, яка виникає і розвивається разом із людиною, а її основою є діалог, комунікація, взаємодія. Спілкування було і залишається особливістю і необхідністю в соціокультурному просторі будь-якої епохи. Ще з часів античності такі поняття, як спілкування, діалог посідали чільне місце як в пізнавальній діяльності, так і в буденному житті будь-якої людини. За допомогою мови як складової частини і основного інструменту в діяльнісній взаємодії створювався загальний комунікативний простір.

Історико-філософський аналіз засвідчує, що міжкультурна взаємодія розглядається філософами в різних аспектах з різних методологічних позицій: як діалог культур (В. Біблер, М. Бубер, В. Гумбольдт); інтеркультурний діалог (М. Култаєва); як акт трансгресії (Ж. Дельоз, М. Фуко). У досліджуваній проблемі виокремлюється діалог як міжкультурна комунікація (Р. Барт, М. Бахтін, Ю. Крістєва, Ж.-П. Ліотар), визначається вплив інформаціоналізму на міжкультурну взаємодію (М. Кастельс), аналізується взаємодія культур в мережевому просторі (Л. Землянова, В. Іноземцев, О. Назарчук), міжкультурна взаємодія розглядається через поняття інтерсуб’єктивності (Е. Гуссерль, Ф. Шляєрмахер), яке через інтенціональності розкриває існування і досвід Іншого; досліджується комунікативна поведінка, комунікативна дія (Ю. Габермас), що реалізується в актах інтеракціонізму; застосовується аксіологічний підхід до проблем міжкультурної взаємодії (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт та ін.), доводиться необхідність нового стилю мислення в новій соціокультурній ситуації людства (В. Вельш, Л. Горбунова, Е. Морен).

Аналізується виникнення у ХХ ст. принципово нової проблеми у сфері комунікативного співбуття людей, коли відбувається руйнування традиційної комунікативної системи і поширення не людиновимірної комунікації, а масового маніпулювання свідомістю, що знайшло відображення в філософії екзистенціалізму і постмодернізму.

У підрозділі 1.2 "Міжкультурна взаємодія в контексті інформаціонально-комунікативного способу розвитку суспільства" проаналізовано існуючі підходи до визначення сучасного суспільства. Особлива увага надається концепції інформаціонального суспільства М. Кастельса. Цей термін у трактуванні канадського дослідника вказує на атрибут особливої форми соціальної організації, в якій створення інформації, її обробка і передача стають фундаментальними джерелами виробництва і влади. Показано, що через поняття "інформаціональне", "мережеве" уточнюється зміст більш традиційного поняття "інформаційнe суспільство". Авторка підкреслює, що такі феномени як інформація, знання були значущими для всіх історичних етапів розвитку, однак, саме в сучасних умовах, розповсюджуючись через інформаційні мережі, інформація стає системоутворюючим фактором розвитку суспільства нового типу – "інформаціонального", "мережевого", якому притаманні безперервні комунікативні процеси. Згідно з концепцією М. Кастельса, у новому, інформаціональному способі розвитку джерело продуктивності полягає в технології генерування знань, обробки інформації і символічної комунікації. Наголошується, що соціокультурний зміст інформатизації полягає у тому, що нові інформаційно-телекомунікаційні технології докорінно змінюють систему соціокультурного співіснування через формування мережевих суспільних комунікацій, налагодження зворотних зв’язків між інститутами суспільства і державами та встановлення системи вільного доступу до суспільно-важливої та особисто корисної інформації. Саме завдяки сучасним технологіям уможливлюється і набуває обертів міжкультурний обмін, а міжкультурна взаємодія набуває нової якості, що в подальшому веде до збагачення власної культури. Авторка наголошує, що структура такого суспільства не підвладна закономірностям відчуття простору та плину часу, його основа – комунікація трансформує фундаментальні виміри людського життя, орієнтує на комплекс взаємопов’язаних вузлів, які будь-якої миті готові до повсякчасного залучення нових вузлів, що є здатними до комунікації.

У підрозділі 1.3 "Особливості культури мережевого простору" показано, що в умовах, коли культура Інтернету і віртуальних технологій стає невід’ємною частиною життя сучасної людини, місцевості втрачають своє культурне, історичне та географічне значення, час розчиняється в новій комунікаційній системі, тим самим створюючи культуру безмежного мережевого середовища. Матеріальним фундаментом мережевої культури є простір потоків і позачасовий час. Культура мережевого простору набуває ознак мандрівника, де постійно відбуваються зустрічі, розходження, і ніхто не відчуває себе у мережі обділеним, так як завжди є право вибору. Культура мережевого простору – це багатолика культура, віртуальна культура, що постійно перебуває в русі. Дисертантка досліджує механізм функціонування культури, яка створюється мережею, показуючи його ризоморфну природу. Така культура існує за наявності вузлів, що переплітаються, а перетин кожного з вузлів констатує створення нового і продовження існування старого. При зіткненні з іншою культурою, культура мережевого простору не перестає існувати, а навпаки продовжує свій шлях до нових зіткнень, до створення нових вузлів, нових культур. Принципом її функціонування стає мережевий принцип, в якому ієрархія набуває образу партнерства. Мережева культура як інформаційно-комунікативна система об’єднує всі елементи мережі, які розділяються всіма позаматеральними формами культури і забезпечують тим самим цінність і самовідтворюваність. Для культури мережевого суспільства властива фрагментарність. Вона має форму інтерактивної мережі, де основний засіб комунікації – гіпертекст, що веде до індивідуалізації культурних сенсів. Таким чином, як показано в роботі, культура мережевого простору презентує нову якість соціокультурного життя в інформаціонально-комунікативному середовищі.

У другому розділі "Комунікативний вимір міжкультурної взаємодії" визначаються теоретичні і методологічні засади дослідження міжкультурної комунікації.

У підрозділі 2.1 "Комунікативна природа людського буття" показано її онтологічну зумовленість: саме через спілкування (комунікацію) виявляється людська сутність, людина реалізує себе, стверджує, вирішує питання, проблеми, без спілкування неможливе існування людини і людського суспільства. Спілкування – це взаємодія людей, яка полягає в обміні інформацією, діями та у встановленні взаєморозуміння. В роботі відзначається, що спілкування є важливою духовною потребою особистості як суспільної істоти. Потреба людини у взаємодії зумовлена суспільним способом її буття та необхідністю взаємодії у процесі діяльності. Будь-яка спільна діяльність і, в першу чергу, трудова не може здійснюватися успішно, якщо між тими, хто її виконує, не будуть налагоджені відповідні контакти та не буде існувати взаєморозуміння.

Комунікація – явище глибоко соціальне. Її соціальна природа виражається в тому, що вона завжди здійснюється в середовищі людей, де суб’єкти спілкування завжди постають як носії соціального досвіду. Соціальний досвід взаємодії виявляється у змісті інформації, що є його предметом (знання, відомості, способи діяльності), у засобах (мовна та немовна комунікації при спілкуванні), у суспільно вироблених у процесі історичного розвитку різновидах спілкування.

          Дисертантка підкреслює, що комунікативна природа людини особливо виявляється у номадичному проекті постмодернізму, згідно з яким не існує постійної природи людини. Її внутрішня індивідуальність визначається актами комунікації: твориться і здійснюється між індивідами в комунікативному процесі. До того ж людина тлумачиться як кочівник, приречений на вічне мандрування в соціокультурному просторі. Підкреслено, що концепцію номадичної особистості слід сприймати як теоретичну відповідь новим тенденціям в сучасній соціокультурній ситуації людства.

У підрозділі 2.2 "Аксіологічний підхід до міжкультурної взаємодії" показано, що вирішальним чинником у формуванні міжкультурної комунікації є вивчення її ціннісного аспекту. Коли говорять про комунікацію у вузькому розумінні слова, то, насамперед, мають на увазі той факт, що в процесі спільної діяльності, люди обмінюються між собою різними ідеями, інтересами, почуттями та іншим. Усе це можна розглядати як інформацію, і тоді процес комунікації може бути зрозумілий як процес обміну інформацією. Так як ключовим поняття є міжкультурна комунікація, то серед різноманітних її аспектів найбільше значення приділено тим, які підкреслюють її ціннісні і комунікативні виміри. Ціннісні орієнтації розглядаються як знаки культурних розбіжностей, і їх вивчення має сьогодні велике значення, оскільки від них залежить можливість більш плідного міжкультурного спілкування. Вихідним положенням є те, що цінності – важливі компоненти людської культури на рівні норм та ідеалів, їх існування ґрунтується на активності суб’єкта культурної творчості, його діалозі з іншими людьми. Тому аксіологічний аспект міжкультурної взаємодії тлумачиться нею як зустріч з цінностями інших людей, культур, взаємозбагачення соціокультурного життя шляхом редукції уніфікуючого дискурсу монокультури і створення умов для рівноправного співіснування численних культур, стилів життя і мислення. В роботі особливо наголошується на проблемі толерантності як поваги до чужих цінностей, як позиції, що припускає розширення кола особистих ціннісних орієнтацій за рахунок позитивної взаємодії з іншими культурами.

У підрозділі 2.3 "Герменевтичний аналіз міжкультурної комунікації" осмислюється феномен тексту, інтертексту на тлі комунікативного повороту. Тлумачення і аналіз міжкультурної комунікації відбувається за допомогою теорій Д. Лайона, Е. Тоффлера, Й. Масуда, М. Кастельса. У дослідженнях зазначених мислителів проаналізований гіпертекст мережевого суспільства переплітається з новими інформаційними технологіями більш гармонійно функціонуючого суспільства. Суспільства, де інформаційно-семантичне виробництво грає одну з головних ролей, текст як вихідний матеріал і продукт виробництва набуває статусу універсального засобу обміну. У процесі багаторівневої комунікації текст інституалізується, набуває своїх власних функцій та структури. З набору знаків, що несуть певну інформацію й виконують допоміжну функцію в інших соціальних структурах, текст перетворюється на самостійну соціальну структуру.

Аналізується поняття інтертекстуальності у постструктуралістській концепції Ю. Крістєвої. Так само як текст у процесі свого творення автором, волею-неволею зустрічається у свідомості автора з іншими текстами, те ж саме відбувається у процесі творення культури, де за допомогою накладання один на одного безлічі пластів (попередніх культур), надбань сучасності, на перехресті зустрічей "між" виникає нова культура, яка й забезпечує своє існування завдяки комунікаціям. У Крістєвої це - ознайомлення з текстами іншого. Життєвий світ постає як світ культури, й інтеркультурність належить до його засадничих аспектів. Саме завдяки даному феномену (в ньому відлунює Гуссерлеве поняття інтерсуб’єктивності)інтерперсональний обмін розширюється до інтеркультурного обміну. Зазначається, що постановка питання про можливість співіснування "відмінностей без суперечностей" (Ж.Дельоз), "толерантності до різноманіття", що визнана Ж.Ф.Ліотаром домінантою усвідомлення сучасністю проблемності своєї унікальності, як і сенс "розрізнення" Ж.Дерріди (як наявності не наявного, нетотожності тотожного, присутності в теперішньому /ще/ минулого та /вже/ майбутнього) виявляється в принциповій відкритості різних парадигм буттєвості культури, а отже, й у своєрідній "інтертекстуалізації" сучасної культури.

Третій розділ "Людинотворча спрямованість комунікативного потенціалу міжкультурної взаємодії" присвячений аналізу чинників та засобів, які спричинили появу мультикультуралізму; визначено концептуальні засади сучасної міжкультурної взаємодії, до яких відносяться принципи мультикультуралізму та трансверсальності.

У підрозділі 3.1 "Принципи мультикультурності та трансверсальності як концептуальні складові міжкультурної взаємодії" з’ясовано, що сьогодні в результаті інтеграції європейського простору відбувається створення полікультурного суспільства, однією з характерних рис якого є багатокультурна різноманітність. Мультикультуралізм і як феномен, і як ідеологія – постійно перебуває в полі зору сучасної філософської думки. На підставі думок сучасних дослідників показано, що мультикультурність як найголовніша ознака сьогоднішнього світу, визначається співіснуванням в єдиному просторі різноманітних культурних утворень, що спостерігається на тлі процесів протистояння, комунікації та взаємообміну; це – стан, процеси, погляди орієнтовані на свободу вираження культурного досвіду; це – відмова від панування цілого над одиничним, загального над частковим, визнання принципу плюралізму і децентрації. Сучасна європейська спільнота виглядає мультикультурним утворенням, в якому рівноправно представлені культури корінних націй і асимільованих народів, така ситуація вимагає дотримання таких принципів мультикультуралізму, як толерантність, що передбачає налаштування на розуміння та діалог з Іншим, визнання і повагу їхніх прав та відмінностей; принцип відкритості, який уможливлює мультикультуралізм, як існування в одному середовищі багатьох культур. Завдяки бажанню спілкуватися, через відкритість, сучасне полікультурне середовище збільшує обрії множинності культур та можливості їхнього існування. Відкритість є основою для здійснення міжкультурного діалогу.

В умовах, коли множинність є сутністю і коли необхідно виявити не лише дану множинність, але й зв’язки, фокусом рефлексії стає трансверсальність, яка виступає як можливість управління в плюралістичному середовищі, як методологічний підхід, згідно з яким всі відмінності суміщаються, і бінарності заперечуються, здійснюється взаємоперехід, взаємопроникнення одиничностей в процесі комунікації. Етичні норми, що складаються в комунікативних практиках, зазнають впливу загальнолюдських цінностей, які, в свою чергу, збагачуються різноманіттям соціальних дискурсивних практик горизонтального етичного плану. Центральною формою руху трансверсального розуму (В. Вельш) є переходи, перехідні стани, зокрема в процесі комунікації. Ідея трансверсальності полягає у тому, що за будь-яких відмінностей між культурами, завжди існує можливість визначення спільного між ними. З огляду на це, як зазначається в роботі, дана методологічна позиція дозволяє досліджувати міжкультурну комунікацію як процес взаємодії розмаїття різних рівноцінних культур, відносини між якими визначаються ситуацією. Підкреслюється, що трансверсальність – це єдність, в якій об’єднується все без винятку різне. Останнє ж зникає в універсальному та стає частиною цілого і, таким чином, втрачає свою самостійність. В процесі переплетіння різних, але рівноправних культур, кожна усвідомлює власну ідентичність.

Зазначено, що приницпи мультикультуралізму та транверсальності передбачають відмову від тоталізуючого дискурсу будь-якої культури в процесі комунікації; визнають право на існування протилежних позицій, парадигм.

У підрозділі 3.2 "Міжкультурний діалог як передумова створення комунікативного простору" зазначається, що інтерес до діалогу як форми мислення постійно розширює свої смислові обрії. Діалог у філософському контексті – це особливий спосіб усвідомлення світу, мислення, сутності міжособистісної взаємодії, і загалом стосунків людини зі світом. Починаючи з феноменології Е.Гуссерля і особливо у філософських розвідках К.Ясперса, М.Бубера, М.Бахтіна, акцент ставиться на діалозі як незаперечному факті міжособистісної комунікації. Діалог культур можливий лише за умови збереження власного культурного коду, "ядра" кожної культури учасниці. Міжкультурний діалог – це не лише гарантія соціальної злагоди, але й джерело соціальної активності – звичайно, за умови його плекання. Тому, на думку авторки, не менш важливим чинником міжкультурного діалогу є зменшення таких явищ, як культурна зарозумілість і самозакоханість, зневага або заздрість до інших культур.

 Кожна культура має здатність адаптуватися до умов нової інформаційної реальності та технологій. Наповнюючи інформаційне поле, здійснюючи міжкультурні комунікації, представники різних культур спроможні створювати позитивні образи засобами віртуальної "метамови" спілкування. Сучасні інформаційні технології можуть стати одним з інструментів становлення гармонічного полікультурного, інтегрального суспільства. Дисертантка зауважує, що, з одного боку, за допомогою загальнолюдських цінностей та взаємодії культур можливе формування гуманістичного менталітету, створюються додаткові умови переходу від такого принципу міжцивілізаційної взаємодії, як "зіткнення" до нового глобального міжкультурного діалогу. А, з іншого боку, саме мережа, виступаючи ефективним організатором міжкультурної взаємодії, створює умови для реалізації вже існуючих свобод особистості, формує у людини такі цінності, як толерантність, повага, свобода, без яких існування в інформаційному просторі не можливе і наявність яких уможливлює міжкультурну взаємодію.

У підрозділі 3.3 "Становлення комунікативних компетенцій у суб’єктів міжкультурної взаємодії" показано, як глобалізованість, технологізованість, інформаціональність, віртуальність сучасного світу сприяли зростанню кількості суб’єктів, залучених до міжкультурної комунікації.

Комунікативна компетентність – це система внутрішніх ресурсів ефективної взаємодії: позицій спілкування, ролей, стереотипів, установок, знань, умінь, навичок, і залежить вона від бажання спілкуватися. Компетентність передбачає уміння змінювати глибину і коло спілкування, розуміти і бути зрозумілим для партнера комунікації. Кожен комунікативний акт реалізується через взаємодію конкретних особистостей, тому культура спілкування характеризується ще й психологічною складовою, коли суб’єкти соціальної взаємодії виходять за межі формально-рольового, світського та наукового спілкування, тобто, коли вони прагнуть до спілкування на більш глибокому рівні. Підкреслюється, що в такій ситуації їхня взаємозацікавленість змушує враховувати особистісні риси співрозмовника, що є важливим компонентом комунікативної компетенції.

Компетентність у спілкуванні передбачає розвиток вмінь адекватної самооцінки, орієнтації людини в самій собі – власному психологічному потенціалі, потенціалі партнера, у ситуації, у завданні. Наявність у людини комунікативної компетенції розкриває перед нею широкий спектр можливостей для активної взаємодії з представниками інших культур.

Здатність до комунікативної компетенції притаманна всім представникам Homo sapiens, але та чи інша реалізація цієї здатності культурно зумовлена, вона визначається унікальним індивідуальним досвідом кожної людини, з чого слідує, що під час комунікації, яка є процесом обміну повідомленнями, постійно відбувається відтворення смислів, тому що вони не співпадають навіть у людей, які розмовляють однією й тою ж мовою та соціалізувалися в одній і тій же культурі. Комунікативні компетенції мають забезпечити реалізацію свого "я" і виявити творчий потенціал людини, який буде спрямований на збереження всього людства, що є творцем культурних цінностей. Формування комунікативних компетенцій тісно пов’язане з потребою у новому стилі мислення, яке сучасними дослідниками кваліфікується як складне (Е. Морен), трансверсальне (В. Вельш), глобальне (Е. Ласло), посибілістське (Л. Горбунова).