ЕТИЧНІ РЕФЛЕКСІЇ УКРАЇНСЬКОГО МОДЕРНІЗМУ :

Краткое содержание

                                  ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

 У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, проаналізовано ступінь її наукової розробки, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження. Охарактеризовано методологічні засади дослідження, сформульовано наукову новизну отриманих результатів та їх практичне значення. Наведено дані щодо апробації та кількості публікацій за темою дослідження.

У розділі 1. “Модернізм як класичний філософський і новітній  світоглядний проект: концептуалізація морально-етичної проблематики”, що містить три підрозділи, розглянуто основні світоглядні орієнтири та філософські ідеї, які визначають специфіку феномену модернізму.

У підрозділі 1.1. “Модернізм як філософський і світоглядний проект” розглянуто ідейно-теоретичні джерела формування світогляду кінця ХІХ – поч. ХХ ст. Як правило, дослідники апелюють до філософських ідей епохи Модерну, що охоплює період Нового часу (ХVI – першу половину ХІХ ст.) Відповідно, модернізм – це специфічне явище, яке на підставі ознак цілісності, універсальності, ідейно-теоретичної та методологічної обґрунтованості вважаємо окремою світоглядною парадигмою кінця ХІХ – початку ХХ століть.

Т.Адорно, Ю.Габермас, Г.Маркузе, Е.Фромм, М.Горкхаймер  пов’язували проект модерну із утвердженням ідеалу ratio епохи Просвітництва. Суть модерну як духовного проекту вони вбачали в інтелектуальному новаторстві, кардинальному переосмисленні традиції, згідно з якою, найвищим авторитетом є розум. Здійснено порівняльний аналіз двох векторів інтерпретації терміна “модернізм”, відповідно репрезентованих творчістю Т.Адорно та Ю.Габермаса. На думку Т.Адорно,  модернізм слід розглядати як діалектику нового. Його сучасний вияв є постійним оновленням дисонансу, що не передбачає тяглості в часі, суперечить їй. Ю.Габермас розглядає модернізм у контексті ідейного поля незавершеного проекту модерну, сформульованого у ХVIII столітті. На його переконання, на статус сучасного може претендувати все те, що сприяє об’єктивному вираженню актуальності духу часу, який спонтанно оновлюється.  Таким чином, поняття “сучасність” і “модерність” вживаються як рівнозначні. На нашу думку, позиція Ю.Габермаса є більш виваженою, традиційною і наближеною до загальноприйнятої.

В своєму дослідженні ми солідаризуємося з позицією У.Еко, який вважає, що будь-яка епоха має власний модернізм, тобто ідеологічне прагнення нового й переосмислення традиції. Модернізм кінця XIX – початку ХХ століть можна сприймати як ще одну течію з-поміж інших, що прагнули оновлення  традиційних установок і цінностей. Орієнтований на постійно змінювану сучасність, модернізм приречений завжди залишатися незавершеним. У цьому сенсі він приречений на постійне оновлення, – це проект вічного оновлення, гонитва за актуальністю, модою.

Отже, доходимо висновку, що модернізм кінця ХIХ – початку ХХ століть постає як один з різновидів традиційних установок, що прагнули оновлення  цінностей. У нашому дослідженні ми розуміємо модернізм як соціокультурну парадигму зазначеного періоду, орієнтовану на  сучасність, що визнає пріоритет сучасного над традиційним, майбутнього над теперішнім.

У підрозділі 1.2. “Концептуальні основи парадигми модернізму” показано, що передумови виникнення модернізму з’явилися наприкінці ХІХ століття. Саме тоді свідомість фіксує кризу світоуявлень, які складалися в епоху Просвітництва та набули переважно раціоналістичних, здебільшого позитивістських форм у філософському й художньому мисленні.

Тотальність модерністського мислення реалізується у спільному прагненні мислителів-модерністів створити ідеальну модель філософії, відповідно відмовившись від класичих (аналітичних) моделей. Тому модернізм неминуче приходить до заперечення історичних основ, що найяскравіше прослідковується на прикладі філософії  З.Фройда (психоаналіз як заперечення гештальт-психології), Ф.Ніцше (етика нігілізму), К.Маркса (заперечення теоретичності філософії).

Якщо класична філософія за характером є аналітичною й схильною до суворого визначення меж раціональності  та  поділу наукових галузей знань, то модернізм, навпаки, прагне до зближення різних сфер знання й мистецтва. Спостерігається й певна тенденція до пошуку кінцевого стану (порівнянно з докласичним європейським раціоналізмом). Ця тенденція прослідковується у всіх названих філософів: взаємовідносин ідеології і науки К.Маркса, свідомого й підсвідомого у З.Фройда; віри-довіри та віри-знання у С.Франка, інтелектуального й чуттєвого в У.Джеймса. Таким чином, дається взнаки загальна тенденція кризи раціоналізму.

Відповідно, модернізм завжди тяжіє до пошуку тих граничних форм знання, які ще не були досліджені повною мірою. Однозначно, він тяжіє до переосмислення усталених традицій, зумовлюючи ідеологічний зсув і прагнучи, в кінцевому підсумку, до синтезу знання, моралі, мистецтва. Відтак модернізм постає явищем культурного синтезу.

У підрозділі 1.3. “Етичний вимір модернізму” вказується на те, що для переломних етапів історичного розвитку людства характерними були руйнація старої й творення нової моралі.

Зазначено, що точкою відліку для переважної більшості філософських концепцій була антропологічна проблематика, що лягла в основу розвитку таких напрямів у філософії кінця ХІХ – поч. XX століття, як філософська антропологія (М.Бердяєв, Е.Кассирер, С.Франк, М.Шелер та ін.), екзистенціалізм (М.Гайдеггер, К.Ясперс), філософія життя (А.Бергсон, Г.Зіммель), філософія культури (М. Вебер, І.Гейзінга, В. Дільтей, Г.Зіммель, Л.Леві-Брюль, А.Тойнбі, А.Швейцер, О.Шпенглер і ін.).

Етичною основою парадигми модернізму постає антинормативізм, а характерною рисою її етичного дискурсу – маргінальність. Представники модернізму ставили під сумнів етичну дихотомію “добро – зло”, надаючи  перевагу символам порівняно з наративом, міфу як способу узагальнення духовного досвіду; робили спроби поєднувати знакові системи різних мистецтв, виявляли тенденції до поєднання миттєвого та вічного. Для модернізму з його трансформаційною спрямованістю характерний пошук “Раю на землі”, який можна досягти словом митця. Так формується модерністський міф про художника-деміурга, здатного словом створити нову, альтернативну існуючій дійсність. Векторною тенденцією етичних пошуків модернізму постає відмова від трактування людини в дусі духовно-інтелектуального дискурсу. Модерністи зверталися до переживання як до інтуїтивного самоосягнення суб’єктом власного духовного світу.

  У дисертації обґрунтовується думка, що в етичному дискурсі парадигми модернізму актуалізуються ідеї “можливих варіантів”, “порожнього знаку” плюралістичного моделювання варіантів етичного рішення.

Складовими етичного аспекту парадигми модернізму постають актуалізація дилеми “етичне – естетичне”, дискурси причинно-наслідкового взаємозв’язку між інтелектуалізмом і деструктивними психологічними станами особистості. Модернізм формує нову “філософію тіла” людини, намагаючись подолати розрив між матеріальним і духовним, сприймаючи тіло як плоть, одухотворену життям. Антитеза аскетизм – сексуальність знімається внаслідок сублімації її у сферу людяності, любові. Культ родини, що відроджується в сучасному суспільстві, –  важлива ознака такого морального перевороту.

Ідея самотності – один із суттєвих елементів етичного аспекту парадигми модернізму, методологічні передумови якого засвідчують інтелектуальний дискурс “філософії життя”. Генеалогія самотності в рамках парадигми модернізму розкриває конфлікт світоглядних пріоритетів еліти та широкого загалу.

Оптимізм і песимізм презентують ціннісні характеристики світосприйняття. Модерністи створюють духовний портрет епохи і якнайвиразніше заявляють про себе саме в часи соціальних зрушень.

У розділі 2 “Український модернізм: синтез європейської та вітчизняної морально-етичної традиції” розглядається характер і специфіка вітчизняного варіанта модернізму, які зумовлені особливостями формування соціокультурного дискурсу.

У підрозділі 2.1. “Дискурс українського модернізму” дисертант виходить з того, що український модернізм виник у соціокультурних умовах на зламі ХІХ – ХХ ст. Саме культура була тією сферою, де формувалася національна самосвідомість. У цей період визначальну роль відігравала література, яка на початку ХХ ст. прагнула виконувати універсальну функцію, інтегруючи в собі філософію, релігію, проповідництво та міф.

 С.Павличко визначає кілька провідних компонентів, з яких складається дискурс модернізму: європеїзм, або захiдництво, сучасність, інтелектуалізм, антинародництво, індивідуалізм, зняття культурних табу, формалізм у критиці й інтерес до формальної сторони твору тощо.

Вітчизняна дослідниця О.Максимович констатує, що епоха модернізму в Україні розпочалась із ґрунтовної деструкції політичного, релігійного, філософського, культурного та мистецького вимірів традиційної парадигми мислення і світосприйняття, внаслідок чого новаторство стало головною аксіологічною інтенцією цієї епохи.

Сучасна українська дослідниця В.Агеєва окреслює кілька важливих рис українського модернізму: акцентована увага до власне естетичних, етичних художніх вартостей, а не до суспільних потреб; рішуча вимога незаангажованості мистецтва, звільнення його від служіння позаестетичним потребам (народу, нації, трудящим тощо), а відтак і ствердження права митця творити за законами краси й художньої довершеності. Молода генерація рішуче висловила вимогу європеїзації українського письменства, орієнтування на нові тенденції в усьому тогочасному світовому мистецтві. Заперечувалися реалізм із його культом “розумної правди”, загалом позитивізм і раціоналізм як способи осягнення світу.

Отже, осмислення західної модерної філософії в українському модернізмі було не просто частиною абстрактного досвіду, а питанням визначення власної культурної й морально-етичної орієнтації для інтелігенції.

У підрозділі 2.2 “Український модерністичний рух: новаторські тенденції, напрями” опираючись на уявлення про модернізм як плюралістичне явище, що об’єднує різноманітні течії, напрями, стилі,  він розглядається як оригінальний синкретизм національної традиції, модерністичних світоглядних пріоритетів, вітчизнаних соціокультурних трансформацій та філософських ідей. 

Ми поділяємо думку О.Максимович, що становлення модерністичної парадигми в Україні являє собою поетапний процес, в якому можна умовно виокремити чотири ключові періоди: дискурсивно-декларативний, представлений “маніфестом” М.Вороного та “феміністичним дискурсом” Лесі Українки та О.Кобилянської; період раннього українського модернізму, виражений творчістю львівського товариства “Молода муза” та критичним дискурсом з цього приводу; період найбільш повного розвитку, представлений у творчості інтелектуальної групи часопису “Українська хата” та футуристичного осередку, лідером якого був М.Семенко; період “прихованого модернізму” (20-50-ті роки ХХ століття), який водночас є початком імперативного утвердження пролетарської світоглядної парадигми.

В своєму дослідженні ми опираємося на періодизацію українського модернізму, запропоновану О.Максимович. Цій періодизації відповідає позиція українського вченого початку ХХ століття О.Дорошевича, згідно з якою зачинателем українського модернізму є М.Вороний.

Наукова дискусія з приводу українського модернізму в повному обсязі розпочалася  після публікації І.Франком статті, яка пояснювала новаторські тенденції у вітчизняному соціокультурному просторі на зламі ХIХ – ХХ століть. Ця стаття була присвячена аналізу світоглядних засад творчості львівського модерністичного товариства “Молода муза”. “Молодомузівці” запровадили й активно експлуатували деякі нові теми: втечу від життя, оспівування смерті, самотності, зображення нічного життя великих міст, артистичної богеми, культ підсвідомих видінь, які не були новими для Європи, однак в українській літературі ще не прозвучали з достатньою силою. Однак поезія “молодомузівців” так і не виробила мови для вияву нових почуттів.

Своєрідною послідовницею мистецько-філософської традиції, започаткованої львівським модерністичним товариством, можна вважати інтелектуальну групу часопису “Українська хата”. Лідерський осоредок її складали: відомий теоретик національно-культурного відродження М.Сріблянський, літературний критик М.Євшан, головний оглядач видання з питань філософії та соціології А.Товкачевський, Г.Чупринка, П.Богацький. Вони обстоювали культ сильної особистості, роздвоєної душі, настроєвості, крайнього індивідуалізму. Часопис висвітлював теми сексуальності, маргіналізму, психологізму, девіантності. Репрезентуючи зразок поєднання принципів  модернізму та пріоритетів соціокультурного дискурсу в Україні на межі ХIХ – ХХ ст.

Наступний період українського модернізму, що охоплює 20-50 роки ХХ століття, являє собою період занепаду та кризи основних перспектив розвитку  модерністичної парадигми. Цей етап не представлений цілісною модерністичною групою чи школою, а окремі модерністичні тенденції цього періоду простежуються у творчості В.Підмогильного, В.Винниченка, М.Хвильового, І.Костецького, котрі зазнали значного впливу філософських ідей Ф.Ніцше, А.Шопенгауера, О.Шпенглера, Х.Ортеги-і-Гасета, і, особливо З.Фройда. Здебільшого свої модерністичні ідеї цих авторів маскувалися під прикриттям пролетарської риторики та ідеологічних конструкцій постреволюційної доби.

Еміграційні студії представлені творчістю Ю.Шереха, І.Костецького та Нью-Йоркською групою (Б.Бойчук, Б.Рубчак, Ю.Тарнавський та ін.). Вони виявилися найпрогресивнішим і найоб’єктивнішим напрямом здійснення українського інтелектуального дискурсу загалом і становлення модерністичного руху зокрема.

У підрозділі  2.3. “Проблемне поле етичних досліджень” виходячи того, що український модернізм починається з критики народництва, його етики та естетики зокрема, показано, що на противагу народницькому реалізмові модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права особистості, а не абстрактні інтереси суспільства.

Окреслюється коло найактуальніших проблем  етичної думки в філософії  України  кінця ХІХ – поч. ХХ ст.: предмет дослідження етики як науки; співвідношення етики та філософії; критика емпіричних теорій моралі; свобода волі людини; моральна відповідальність; моральне вдосконалення особистості; прогрес суспільного розвитку та оцінки перспектив людського буття; принципи індивідуалізму, антропоцентризму та гедонізму. Розроблялася також традиційна історико-етична тематика, що була необхідною умовою теоретичного аналізу та якоюсь мірою навіть ототожнювалася з науковістю; вивчалися сутність та джерела походження моралі; категорії моралі ­– добра та зла, свободи волі, моральні принципи егоїзму та альтруїзму, проблеми морального виховання. Значна увага приділялася дослідженню  методологічного змісту  розвитку етики як науки. Зазначається, що вони були наявні, але не домінували.

Процес модернізації відбувався в  період зламу не тільки в політиці та економіці, а й у сфері моралі. Обумовлені таким чином зміни часто демонструвала література, яка в той час прагнула виконувати  інтегральну функцію філософії, мистецтва тощо. Виразниками цих морально-етичних пошуків були діячі культури, в творчості котрих відбувся синтез національної та європейської традицій. Ми більш докладно зупинимося на постатях В.Винниченка та М.Хвильового, які були не тільки відомими мислителями, письменниками, а й суспільно-політичними діячами зазначеної історичної доби.

У  розділі 3. “Етична теорія Володимира Винниченка “чесність з собою” у контексті українського модернізму” досліджується ґенеза  філософських поглядів мислителя та особливості його морально-етичного вчення.

У підрозділі 3.1. “Еволюція поглядів В.Винниченка в контексті модерністичної філософії” наголошується на тому, що формування світогляду цього мислителя та його уявлення про щастя розглядаються у контексті питання морального вибору. З точки зору психології звернення автора до проблеми щастя та сенсу життя є ознакою незадоволення реальністю. Соціальне і національне, які на переконання українського філософа, мають бути взаємопов’язані, не згармонізувалися в житті, а це ускладнювало ситуацію морального вибору та спричинило особистісну життєву драму письменника. Це, в свою чергу, змусило В.Винниченка шукати відповіді в  філософських теоріях, працях К.Маркса, Ф.Ніцше, З.Фройда, які  слугували орієнтирами для людини того часу. Саме це й дозволяє розглядати еволюцію поглядів В.Винниченка у контексті модерністичної філософії.

У підрозділі 3.2. “Проблема щастя у філософсько-етичній системі “Конкордизм” В.Винниченка” аналізується  етична спадщина мислителя. Оскільки головною підвалиною особистого щастя, за В.Винниченком, має бути внутрішня рівновага, гармонія, його система отримала назву “Конкордизм” (з лат. “погодження”). Остання мала стати програмою гармонійного розвитку суспільства. В.Винниченко наголошує, що вона не є догмою, а лише містить вказівки щодо шляху до оновлення та розвитку узгодженого людського співжиття – шляху до щастя. Зосереджуючись на свободі індивіда, ця система моралі передбачає його незалежність і право вибору, пропонує  дотримуватись певних правил-порад щодо власної поведінки, яка дозволить стати індивіду сильним, здоровим і щасливим. Щодо власного самовдосконалення, то людина особисто, на рівні моральної самосвідомості, повинна прийти до цього.

У процесі осмислення своєї теорії щастя особливу увагу В.Винниченко приділяв  спогадам, як “елементам щастя”. Як “відтворювані” миті щастя, вони свідчать про існування так званого “досвіду щастя”: якщо діяти певним чином, такого стану можна досягти знову. Для цього необхідно працювати над собою. Це обумовило необхідність створення відповідної системи поведінки. Засобів досягнення щастя багато, вважав В.Винниченко, головне, щоб вони коригувалися законами рівноваги. Концепція “рівноваги”, яку запропонував В.Винниченко, є значною мірою тлумаченням балансу в медико-біологічному розумінні, однак і на духовному рівні вона виключає домінування якоїсь однієї сили (інтересу, бажання). Духовний дисбаланс він назвав дискордизмом і вважав, що ця хвороба стала поширеною в сучасному суспільстві. Уявлення про щастя співвідносяться у теорії В.Винниченка з усією повнотою сутнісного виміру людського буття, тому й правила поведінки його системи самовдосконалення стосуються різних сфер життя – родинної, інтимної, суспільної.

Відзначено, що в  контексті Винниченкових роздумів над природою моралі та щастя значне місце посідає модерна філософія, яка визначила такі аспекти його етичної орієнтації як щастя, свобода вибору, гармонія. Отже, поєднуючи етику з екзистенціалізмом, вітаїзмом, індивідуалізмом, В.Винниченко, як і багато мислителів його доби, намагався з нових позицій вирішити питання моральної філософії, зокрема проблему людського щастя.

У підрозділі 3.3. “Генеза поняття гармонії у творчості В.Винниченка”  зазначається, що саме поняття гармонії стало початком відліку в етичній концепції філософа. Стан щастя інтерпретується В.Винниченком як відчуття гармонійної співвіднесеності з навколишнім світом. Вже ранні твори мислителя дають підстави говорити про певне співвідношення понять “щастя”, “гармонія”, “рівновага”, що, власне, розуміється як внутрішня цілісність людини. У цьому відбивається характер культури, яка виникла на зламі епох внаслідок моральної перипетії й прямувала у кращих своїх виявах до усвідомлення гармонії усіх чинників єдиної панорами буття. Через це  позиція В.Винниченка щодо проблеми щастя звучить у “Конкордизмі” впевнено та переконливо: прагнення щастя є споконвічною внутрішньою потребою людини й народжується зсередини, з закладеної у світі необхідності гармонії, вдосконалення.

Відстоюючи у своїх творах ідею самоцінності особистого людського щастя, В.Винниченко одночасно наповнює її новим змістом. Категорій, якими можна описати щастя окремої людини, виявляється недостатньо, коли йдеться про модель соціальної особистості. За допомогою своєї системи український мислитель мріє привернути людину до власної особистості таким чином, щоб вона прагнула поєднати власні бажання, викликані її індивідуальними особливостями, з творчою дією у межах певної людської спільноти. Прагнення досягти такої внутрішньої рівноваги має бути певною формою трансцендентності без участі Бога. Проблеми свободи вибору, гармонії, які порушував у своїх творах В.Винниченко, не тільки продовжують традиції гуманістично-екзистенційної філософії, а й збагачують їх, наповнюючи соціальним змістом. Акцентуючи на значущості соціальної залежності людини – “чесність з собою одночасно є чесністю з іншими”, – В.Винниченко виводить із сфери абстракції категоріальну дихотомію “Я – Інший” і, запровадивши як екзистенційну категорію узгодження людської спільноти, виходить на рівень європейського духовного розвитку.   

Таким чином, згідно з В.Винниченком, лише велика сила духовності, всеохоплююча гармонія і закон абсолютної рівноваги можуть скоригувати людину на її шляху до щастя: вплинути на емоції, фізичний стан, психіку, врівноважуючи та гармонізуючи їх.

У розділі 4 “Модерністичний аспект моральної позиції Миколи Хвильового” розглядаються особливості філософського світогляду українського письменника та визначено чинники, що вплинули на формування його морально-етичних поглядів.

У підрозділі 4.1. “Етико-культурологічне підґрунтя формування художнього світу М.Хвильового”  творчість М.Хвильового  розглядається як  складне й багатогранне явище, що відзначається філософською, етичною, естетичною синкретичністю та гетерогенністю, а її внутрішній структурі притаманне співіснування  різновекторних філософських настанов.

   Філософсько-етичні погляди М.Хвильового органічно вписувалися у модерністичну парадигму. У його памфлетах-маніфестах і листуванні йшлося про фундаментальні засади побудови мистецтва та літератури в нових умовах, а також здійснювалася спроба спрогнозувати їхній розвиток у майбутньому. М.Хвильовий висловлював переконання, що пролетарське мистецтво не утилітарно-прикладне, а спрямоване на пізнання життя в художніх образах. Йшлося не про рабське копіювання дійсності, а про творення її в художніх текстах. Митець тільки тоді митець, коли прагне випереджати свій час, підносити читача до високого рівня, а не опускається до буденності через бажання бути зрозумілим і доступним обивателю. Цей засадничий принцип, у свою чергу, неминуче вимагав справжньої новаторства як у змісті, так і у формі.

Таким чином, М.Хвильовий прагнув утвердження в суспільстві таких морально-етичних цінностей як братерство, рівність, свобода. З одного боку, його приваблювали більшовицькі гасла, обіцянки дати народам мир, землю, волю,  з іншого, – він  не сприймав насильство як обов’язковий атрибут революції. Втім, М.Хвильовий був не тільки революціонером-романтиком, а й письменником, який любив життя й людей, глибоко відчував трагічність доль тих, хто потрапив у вир громадянського протистояння. Як письменник-гуманіст, він не міг не бачити всієї жахливості братовбивчої війни, самої ідеї насильства.

У підрозділі 4.2. “Романтика вітаїзму” як етичний концепт українського модернізму”  розглядається філософсько-етична система релевантних для М.Хвильового понять, до яких входить “романтика вітаїзму” (або “активного романтизму”), стиль, який найбільше відповідає буремній добі “горожанських воєн”. І хоча ця ідея не була ним оформлена в цілісну етичну концепцію, проте органічно вписалася в тогочасний літературно-критичний  та культурний світоглядний контекст. З окремих тез, розкиданих по його есе, статтях, листах до М.Зерова, вималювалися світоглядні особливості та етичні засади “романтики вітаїзму”, її спорідненість із загальними тенденціями моральної свідомості 20-х років ХХ ст., зокрема з модернізмом цього періоду. Згідно М.Хвильового, романтика вітаїзму – це нове споглядання, світовідчуття, вільний, могутній, радісний рух. Представники 20-х років ХХ ст. заперечували мінорний пафос попередньої реалістичної культури та утверджували гасло життєлюбства. В основі нового мистецтва М.Хвильовий вбачав саме романтичний тип художньої свідомості, як основи модерністської етики. Нове пролетарське мистецтво він тісно пов’язував з міфологізуванням природи, заперечуючи наслідування чи відтворення життєвої реальності, а бойовий ідеалізм визначав як його художню сутність, акцентуючи на символічності та “філософії дії”, до якої митця спонукала революційна дійсність. Звідси випливає висновок про дуалізм метафізичної ідеї “романтики вітаїзму”, яка допускала  поєднання матеріалістичного та ідеалістичного розуміння мистецтва.

Отже, “романтика вітаїзму” не є черговою втечею від життя, а постає як глибоке занурення у нього, тобто, як писав М.Хвильовий, як пізнання “запаху наших днів”, світової катастрофи як епохи “горожанських війн”. Відзначено, що М.Хвильовий визначав ідею “романтики вітаїзму” також як  “активний романтизм”, що відповідає ніцшеанській ідеї “активного творчого життя”; поєднав радість буття з волею до життя і влади (Ф.Ніцше, А.Шопенгауер). Пасивне споглядання життя рівнозначне його реалістичному відтворенню і тільки мистецтво “активного романтизму” спроможне породити великі думки й почуття.

Таким чином, у контексті “романтики вітаїзму” М.Хвильовий сформував  етичний маніфест модернізму, згідно з яким митець покликаний виявити “подвійність людини нашого часу”, стверджуючи своє справжнє “Я”, тобто у своїх творах максимально розкритися самому, дати волю своїм почуттям.