ЕКОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА В АСПЕКТІ СТАНОВЛЕННЯ ЦІННОСТЕЙ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, ступінь наукової розробленості проблеми, визначено об’єкт, предмет, мету й завдання дослідження, його теоретико-методологічні засади, розкрито наукову новизну, теоретичну та практичну значимість отриманих результатів, відомість про їх апробацію й оприлюднення.

У першому розділі роботи “Теоретико-методологічні засади дослідження екологічної культури в аспекті становлення цінностей сучасного суспільства”, який складається із двох підрозділів, здійснено аналіз становлення та розвитку феномену екологічної культури, специфіки його формування, уточнено семантику понятійного апарату означеної сфери дисертаційного дослідження. Перший підрозділ “Феномен культури у спробах його семантичного визначення” розкриває етимологію термінів “культура” й “екологічна культура”. Тут подається типологія численних визначень культури. Зокрема, зазначено, що в широкому значенні поняття “культура” охоплює всі створені людиною, суспільством протягом його існування матеріальні та духовні цінності. При цьому, сповідуючи концепцію єдності й взаємозалежності фізичної та духовної діяльності людини, культурологи все ж таки відрізняють два види культури – матеріальну й духовну, – виокремлюючи специфіку та автономію кожної з них.

Робиться висновок, що, незважаючи на неоднозначні, інколи альтернативні позиції в процесі визначення цього феномену, усі дослідники єдині в тому, що культура – це складне багатопланове явище й вивчати її можна лише як цілісну соціальну систему. Загалом домінує уявлення про культуру як про всеосяжну соціальну систему, що пронизує всі сторони життя та отримує своє концентроване втілення в діяльності людини.

Серед різноманітних форм культури одне з вагомих місць у наш час посідає така її форма, як екологічна культура. Перефразовуючи Освальда Шпенглера, можна сказати, що екологічна культура – це здатність людини відчувати живе буття світу, приміряти та пристосовувати його до себе, взаємоузгоджувати власні потреби й устрій природного довкілля.

У другому підрозділі “Витоки та конституалізація екологічної культури” зазначається, що поняття екологічної культури повертає нас до такого вихідного, первісного, сформованого ще в античності поняття культури, як обробіток, догляд, землеробство, виховання, освіта, розвиток, поклоніння, шанування. Сучасні загальні визначення культури взагалі мають досить яскраво виражений екологічний компонент: специфічний засіб організації й розвитку людської життєдіяльності; штучне, на противагу природному, “друга природа” як продукт складних відносин природи та людини.

У дисертаційному дослідженні екологічна культура розуміється як специфічно людський спосіб адаптації в біосфері, важлива передумова гармонізації відносин людини та її природного оточення. Культура – це напружений пошук людством людської міри природного й природної міри людського із тим, щоб піднятися до універсальної міри, у лоні якої долається їх обмеженість. Культура в цьому розумінні – це людське ставлення людини до природи.

Екологічна культура – багатомірний цілісний компонент інтелектуальної та духовної культури особистості, що забезпечує творчу самореалізацію в осмисленні й вирішенні екологічних проблем. Вона є інтегральною категорією, у структурі якої можна виділити передусім три базових взаємопов’язаних та взаємопроникаючих компоненти: 1) екологічні знання: рівень екологічної освіти й просвіти (інтелектуальний компонент); 2) екологічна свідомість: емоційні почуття, морально-естетичні переживання (ціннісний компонент);               3) екологічна діяльність: відповідний запас практичних умінь, навичок у справі охорони природи (діяльнісний компонент).

У другому розділі “Екологічна криза та проблеми становлення нової шкали цінностей” досліджуються тенденції впливу на стан природного довкілля чинників антропогенного походження, сучасні екологічні реалії та їх вплив на еволюцію ціннісних орієнтирів нашого сучасника в аспекті пошуку стратегій подальшого розвитку цивілізації. У першому підрозділі “Антропогенні чинники екологічної кризи” підкреслюється, що людство вступило в третє тисячоліття з великою кількістю проблем, серед яких на першому плані, екологічні. Вплив виробничої, культурної, інформаційної та інших видів діяльності на біосферу досяг планетарних масштабів: людство інтенсивно освоює не тільки Землю, але й космічний простір.

Показано, що коли рівень антропогенних флуктуацій у соціоприродній системі досягає біфуркаційних значень, суспільство стає перед проблемою вибору – або остаточна деградація з можливістю зникнення Homo sapiens, або пошук нових форм культурної адаптації. До ХХ ст. вдавалося привести у відповідність баланс “сили” та “мудрості”, технологічного й культурного потенціалів. Чи вдасться людству здійснити це в черговий раз?

Для відповіді на це запитання в роботі на сучасному матеріалі проведено певну “реконструкцію” концепції В. Вернадського переходу біосфери в ноосферу. Зроблено висновок, що стихійність відносин людини з природою повинна поступитися місцем розумному регулюванню через посередництво наукового й технічного розвитку, удосконалення соціальної організації суспільства та діяльності народних мас.

Одним з основних завдань подолання негативних тенденцій нарощування кризових явищ у розвитку соціоприродної системи є кардинальна трансформація духовного та культурного потенціалів цивілізації

Аналізу цієї важливої проблеми присвячено другий підрозріл “Ціннісні орієнтири особистості та суспільства в контексті екологічної проблеми”. Аналіз праць П. Агесса, В. Гьосле, В. Данілова-Данільяна, Б. Коммонера,            М. Моісеєва, А. Печчеї, В. Поттера, М. Савосьянової, А. Швейцера та ін. дає підставу зробити висновок, що сукупність вибраних і закріплених ціннісних орієнтацій людини утворює своєрідну вісь свідомості, яка гарантує моральну стійкість особистості, певний тип поведінки й діяльності, що виражається в направленні її потреб та інтересів. Саме ця вісь і формується системою цінностей, що складає життєву орієнтацію людини у світі, надає сенсу її існуванню.

Дослідження показало, що універсальним інструментом маніпулювання в «суспільстві споживання» є створення в людей із допомогою засобів масової інформації й реклами сильних емоційних і підсвідомих стимулів до придбання речей, незалежно від екологічних наслідків такого виду прагнень. Для подолання означеної небезпечної тенденції слід усвідомити органічний зв’язок між екологічною кризою, руйнуванням природи та необхідністю трансформації шкали людських цінностей.

У третьому підрозділі “Альтернативні варіанти соціокультурного розвитку сучасного суспільства в системі екологічних цінностей” звернуто увагу на те, що формування адекватної шкали цінностей є завдання непростим і суперечливим. Сьогодні можна говорити про наявність неоднозначних (навіть альтернативних) тлумачень можливих напрямів трансформації ціннісних установок соціуму й особистості з урахуванням їх екологічного складника.

Пошук принципово нових цінностей передусім змушує звернутися до екологічних реалій, до фундаментальної філософсько-світоглядної опозиції “людина–природа”. Антиекологічні форми поведінки людини пов’язані з перевагою цінностей техногенної цивілізації, яка ґрунтується на ідеї необмеженого прогресу. Такий тип цивілізації сприймає природне середовище в цілому як умову матеріального існування людства й орієнтується на безоглядне використання природних ресурсів.

У роботі показано, що бажану систему цінностей, де було б достатньо враховано екологічні аспекти майбутнього цивілізації, ще не створено. Вона перебуває на стадії формування як майбутня фундаментальна складова частина культури ХХІ ст.

У третьому розділі “Екологічна культура ХХІ ст.: проблеми та шляхи її формування” розглядаються роль і статус екологічної культури в подальшому поступі людської цивілізації (перший підрозділ “Екологічна культура та її роль у розвитку сучасного суспільства”). Зазначено, що усвідомлення загрози загальної екологічної катастрофи повертає людину до істинних цінностей і справжньої культури, яка передбачає органічну єдність природи й людського суспільства. Саме такого штибу культура прилучає людину до природи. Дійсно, людина взаємодіє з природним середовищем, а рівень цієї взаємодії є індикатором розвитку культури.

В умовах загострення глобальних протиріч людина не тільки усвідомлює єдність із біосферою, а й починає розуміти необхідність консолідації дій у найрізноманітніших сферах для виживання, переходу до збалансованого розвитку. Сьогодні гостріше, ніж будь-коли, відчувається глобальний характер проблем, які стоять перед країнами та народами, їх вирішення має бути знайдене на національному та міжнародному рівнях. Це означає, що міжнародні організації й національні уряди все більше та більше повинні ставати підзвітними народам усього світу.

У процесі інтеграції світової спільноти все більшого значення набувають екологічні функції культури. Культура залежно від змісту й орієнтації може зближувати та відчужувати народи. Сьогодні виживання людства багато в чому залежить від формування єдиного соціокультурного простору, який поєднує в собі самобутність національної культури й загальнолюдські цінності. Головним фактором, від якого залежить доля людства, є екологічні культурні домінанти, гуманні якості індивіда. На зміну попереднім, орієнтованим виключно на розвиток економічних стратегій, приходять нові, у центрі яких повинна перебувати людина з її природним оточенням.

У другому підрозділі “Екологічна система освіти й виховання як ефективний шлях формування екологічної культури” йдеться про засоби та форми формування належної екологічної культури. Сьогодні нагально постає проблема органічного залучення екологічного компонента в загальноосвітянський процес і суттєвого збільшення його дидактичного навантаження. Принциповою обставиною, яку слід ураховувати, є та, що екологія як сукупність наукових дисциплін є специфічним, неоднозначним і надзвичайно складним предметом для залучення в освітянський процес. Та, як слушно зазнача М. Кисельов, при складанні навчальних програм з екології порушуються всі можливі правила дидактики. Дається взнаки наскрізна хиба нашої педагогіки – абсолютний акцент на інформативність. Екологічна ж  освіта – покликана формувати нове світобачення й новий спосіб життя людини третього тисячоліття, що включає в себе засади як раціонального природокористування, так і ефективної соціальної практики в найбільш широкому розумінні цього терміна. Тому екологічна освіта не може обмежуватись осягненням абстрактних істин; вона має орієнтувати на їх асиміляцію та “переживання”.

Аналіз новітніх аналітичних матеріалів показує, що на початку нашого століття відбувалося помітне зростання зацікавленості екологічними проблемами. Але політична нестабільність, економічні негаразди негативно позначаються на становленні ефективної сучасної системи екологічної освіти в державі. Закони України про екологічну освіту майже не виконується. Нинішня система освіти в державі залишається жорстко централізованою, а сама екологічна освіта не стала системною та безперервною. Через відсутність кваліфікованих викладацьких кадрів, достатньої кількості якісної навчально-методичної літератури й комп’ютерної бази (як цього вимагають європейські стандарти й положення Стратегії ЄЕК ООН) рівень підготовки українських фахівців залишається досить низьким.

У роботі здійснено аналіз проблеми екологізації освіти, яка об’єктивується в українському просторі з урахуванням національних особливостей українського народу, що, зі свого боку, впливають на становлення світогляду сучасного українського суспільства. Специфіку української ментальності значною мірою обумовлює фактор природно-географічного середовища. Екофільність українського етносу орієнтує українців на дотримання законів природи через ідеї кордоцентризму, який у наш час розвивається до принципу кордологізму, що зумовлюється українською ментальністю й таким чином може поєднати раціонально-наукове ставлення до природи з емоційним, сердечним, екзистенційним.

У третьому підрозділі “Проблеми становлення екологічної культури в сучасній Україні” проаналізовано стан екологічної культури в нашій державі.

Входження України в загальносвітовий цивілізаційний процес зумовлює необхідність більш повного врахування інтересів усіх верств суспільства в процесі державотворення, підвищення якості життя населення, забезпечення динамічного й гармонійного розвитку людини, її духовних, життєвих та інтелектуальних якостей, соціальної справедливості.

У роботі аргументовано положення, що принципи й головні орієнтири екологічної культури можливо сформувати двома шляхами:

– законотворчою діяльністю, основне призначення якої полягає в тому, щоб сформувати правову екологічну свідомість, захистити екологічні права громадян, підвищити юридичний рівень екологічної культури;

– формуванням екологічної компетентності на рівні індивідуальної та масової свідомості, яка реалізується через навчально-виховний процес, а також через засоби масової інформації, які є ефективними засобами підвищення екологічної грамотності громадян.

Можна стверджувати, що без екологічного складника, високопоставленої екологічної культури громадян процес національного відродження буде недостатньо ефективним. Крім того, успішне розв’язання екологічних проблем є невід’ємним від реалізації основних прав та свобод людини, демократичного устрою суспільства, гуманістичних основ відносин між громадянами. Саме ці умови є базисними для реалізації загальнонаціональних програм, спрямованих на відродження України.

Екологічна культура все більше утверджується в суспільній свідомості як компонент стійкого розвитку, як пріоритет безпеки держави.