ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ У СТРАТЕГІЯХ НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовано актуальність обраної теми, проаналізовано
ступінь її наукової розробки, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, сформульовано положення наукової новизни результатів дослідження, розкрито їх практичне значення, наведено дані про їх апробацію, а також про публікації і структуру дисертації.

Перший розділ «Теоретико-методологічні засади дослідження освітньо-виховного потенціалу історичної пам’яті» складається із чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Культурно-антропологічний підхід у дослідженні освітньо-виховного виміру історичної пам’яті» визначено, що в умовах утвердження гуманістичної парадигми освіти і виховання, світоглядного плюралізму і міжкультурної комунікації культурно-антропологічний підхід утворює антропологічне підґрунтя для формування єдиної національної історичної пам’яті, яка поділялась би всіма громадянами України, але не перетворювалась би на репресивний дискурс. Цей підхід дозволяє розкрити людиновимірність і культурну визначеність історичної пам’яті, виявити з цих позицій мнемонічні особливості сучасного патріотизму, визначити стратегії збереження національної ідентичності в контексті соціальних трансформацій, обумовлених процесами самоорганізації суспільства, національного самоствердження і глобальних змін у світовій цивілізації. Історична пам’ять має естетичний, політичний, когнітивний, релігійний смислові блоки, які мають існувати у відносній автономності та поєднуватися у площині культурно-антропологічного смислу її освітньо-виховного потенціалу. Спираючись на запропоновану В. Вельшем модель трансверсального розуму, який здійснює переходи і наводить мости між своїми репрезентаціями та різними типами раціональності, обґрунтовано концепцію трансверсальної історичної пам’яті, що забезпечує можливість взаємопереходу між різними аспектами національно-патріотичного виховання, синтезуючи й активізуючи в них національно-культурні та загальнолюдські смисли.

У підрозділі 1.2 «Семантика і напрями національно-патріотичного виховання» експлікована семантика поняття «національно-патріотичне виховання» у взаємозв’язку з поняттями «нація», «патріотизм», «батьківщина». Обґрунтовано, що перспективними напрямами такого виховання у сучасних соціокультурних контекстах мають стати взаємодоповнювальні соціально-політично і морально-етично орієнтовані виховні стратегії, спрямовані на виховання конституційного патріотизму в його постконвенціональній формі,
в основу якого покладено «ідею фундаментального ціннісного порядку»
(Ю. Габермас), що передбачає дотримання рамок Конституції держави, повагу до прав і свобод Іншого, визнання принципу взаємності, рівноправ’я всіх націй і культур. Невід’ємною складовою національно-патріотичного виховання є правове виховання, викриття деструктивності правового нігілізму. На рівні особистісного буття патріотизм має дві репрезентаційні можливості: перша пов’язана зі ставленням людини до держави, нації (як громадянської спільноти), народу, суспільства, великої Батьківщини; друга виявляє себе через ставлення людини до Іншого, до сім’ї, родичів, рідної землі, малої Батьківщини.

У підрозділі 1.3 «Феномен мнемонічного кола в стратегіях національно-патріотичного виховання: балансування між пам’яттю і забуттям» на основі аналізу праць Ф. Анкерсміта, М. Гайдеґґера, Ф. Ніцше, Е. Ренана, Е. Сміта, Л. Стародубцевої встановлено, що ефективність і дієвість національно-патріотичного виховання, спрямованого на виховання постконвен­ціонального патріотизму і збереження національної ідентичності, залежить не тільки від балансу пам’яті й забуття у його комунікативних практиках, а і від того, як у процесі виховання будуть забезпечені передумови для формування моральної особистості, укоріненої в національний ґрунт і водночас відкритої для «світового громадянства національностей» (У. Бек). Спотворена історична пам’ять, чи то ідеєю «евразійсько-східнослов’янської-православної цивілізації», чи «русского мира», звужує перспективу майбутнього в соціально-політичній стратегії виховання.

В етнокультурно орієнованій стратегії національно-патріотичного виховання пам’ять про пращурів, культурну спадщину має структурні переваги перед забуттям, тоді як у громадянсько орієнтованій стратегії конфліктна давнина має поступитися взаєморозумінню через певні процедури забуття. Це описується метафорою «перезавантаження смислів» національно-патріотичного виховання. У соціально-політично орієнтованій стратегії, з одного боку – збереження культурної традиції, а з іншого - розвінчання й відкидання, а отже, забування архаїчних міфів є запорукою становлення і збереження модерної національної ідентичності. Теоретичні пошуки «належної» (П. Рікер) історичної пам’яті через дидактичні й виховні практики, засоби масової інформації, місця пам’яті формують систему духовних цінностей національної спільноти, сприяють світоглядному, культурному й політичному консенсусу і всередині України, і за її межами.

У підрозділі 1.4 «Макро- і мікровиміри історичної пам’яті» на основі феноменологічної методології (Б. Вальденфельс) і системно-теоретичного аналізу (Н. Луман) уточнено семантичні нюанси категорій «історична пам’ять», «історія», «історична свідомість» і можливості їх автопоезісу в освітніх і виховних комунікаціях. На макрорівні історична пам’ять набуває форми «транснаціональної», «ненаціональної», загальнокультурної («наднаціональної») пам’яті, «світової пам’яті» (О. Гьофе). У контексті творення спільного європейського простору, «родинної Європи» (Ч. Мілош) активізуються стратегії виховання європейської ідентичності, історичної свідомості, творення єдиного європейського простору пам’яті, де домінують семантики свободи, демократії, гуманізму, людської гідності, справедливості. Доведено, що орієнтації національно-патріотичного виховання на семантики історичної пам’яті, репрезентованої її макрорівнем, є недостатніми, а спроби керуватись у вихованні патріотів лише смислами транснаціональної історичної пам’яті можуть у парадоксальний спосіб перетворити їх на космополітів.

Історична пам’ять на мікрорівні пов’язана з етнічною і регіональною соціальною пам’яттю, із малою Батьківщиною, землею предків, із місцем народження, дитинством або життям людини, місцем, що має неповторний ландшафт і регіональну культуру. У контексті повсякденного життя у міжособистісній взаємодії формується «жива пам’ять» індивідів і груп про пережиті події, безпосередніми учасниками й очевидцями яких вони були.

У другому розділі «Виховний потенціал історичної пам’яті» історичну пам’ять розглянуто як ресурс національно-патріотичного виховання, що застосовується з метою оновлення національної свідомості, подолання стереотипів тоталітарних та етноцентричних виховних стратегій як передумови переосмислення спадщини минулого і досягнення міжпоколінної справедливості.

У підрозділі 2.1 «Історична пам’ять і її виховні можливості» доведено, що об’єктивація історичної пам’яті відбувається в освітньому
і публічному просторах, які не завжди перетинаються. У ситуації світоглядного і політичного плюралізму реалізація виховного потенціалу історичної пам’яті постає важливим засобом подолання ціннісного вакууму і соціальних деформацій, що є передумовою для забезпечення повноцінного духовного розвитку підростаючого покоління. Визначено ціннісні засади морально-етичного виховного потенціалу історичної пам’яті – гуманізм, демократизм, толерантність, культурна релевантність, завдяки яким усувається консервативна некритична інтерпретація минулого, яке стає відкритим і людиновимірним. Побудоване на таких засадах національно-патріотичне виховання визначає практичну реалізацію виховного потенціалу історичної пам’яті.

У підрозділі 2.2 «Історична складова національної ідеї» стверджується, що стрижнем національно-патріотичного виховання є національна ідея. Саме вона визначає сенс національного буття і призначення людини, зміцнює національну і культурну ідентичність української політичної нації, виступає орієнтиром для майбутнього розвитку суспільства.

Спосіб існування національної свідомості задається інтегральною єдністю і взаємообумовленістю особистого і соціального вимірів. У національній свідомості міститься історичний, соціальний, культурний досвід нації, представлені інтереси особи, етнічних груп і нації в цілому. На кожному історичному етапі свого розвитку національна спільнота і молоде покоління повинні самі усвідомити, що вони вважають справжнім утіленням своєї історичності. Передумовою використання світового досвіду чи досвіду сусідів має бути знання власної культурної й історичної самобутності. Саме від рівня культурної, історичної, політичної, моральної компетентності особистості залежить що саме з традиції буде збережено, а що відкинуто як застарілі норми, цінності, стереотипи. Установлено, що традиції української культури і ментальності створюють передумови для практичного впровадження педагогіки толерантності, без якої є неможливим формування громадянина, патріота і демократа.

У підрозділі 2.3 «Міжпоколінна справедливість як передумова ефективного національно-патріотичного виховання» проаналізовано культурні трансформації міжпоколінних зв’язків і їхні філософсько-освітні імплікації. Активізація національної історичної пам’яті, її демузеїзація неможливі без спільних уявлень поколінь про історичну справедливість і загальне благо, спільні меморіальні практики, взаєморозуміння, встановлення діалогу між батьками і дітьми, бо вони мають різну історичну пам’ять. Національно-патріотичне виховання має сприяти відновленню історичної і міжпоколінної справедливості, ґрунтовному висвітленню трагічних подій в історії України, упровадженню в життя імперативу «вибачаємо і просимо вибачення». Подолання розриву між генераціями на засадах досягнення міжпоколінної справедливості є передумовою формування «спільноти пам’яті», яка об’єднує представників сучасних, минулих і майбутніх поколінь. Тим самим створюється консенсусний мінімум, необхідний для національно-патріотичного виховання як освітньої інтеркультурної комунікації.

У підрозділі 2.4 «Уроки історії у стратегіях національно-патріотичного виховання» акцентоване критичне переосмислення попереднього досвіду багатовимірної людської історії й умови засвоєння її уроків. Наголошено, що націю, як політично-культурну спільноту, об’єднують спільні історичні здобутки і спільні трагедії. Спільний образ минулого, який враховуватиме різні точки зору, має спиратися на чуття світової справедливості й толерантність (О. Гьофе). На прикладі подій ноуменальної якості (Ф. Анкерсміт), Голодомору та Голокосту, підкреслено, що досвід масової смерті сягає глибин, які неможливо осягнути історичним мисленням, якщо спиратися лише на національний наратив, «національні мотиви» (Р. Козеллек). Але переживання таких подій, їх реконструкція позитивно впливають на національно-патріотичне виховання, яке стає екзистенціально насиченим і експресивно забарвленим.

У підрозділі 2.5 «Духовно-моральний ресурс герменевтики: актуалізація виховного потенціалу історичної пам’яті у контексті гуманітарної виховної стратегії» доведено, що герменевтично зорієнтована історична освіта здатна, з одного боку, розсунути горизонти виховного потенціалу історичної пам’яті, активізувати його соціальний та індивідуальний ресурс, а з іншого – подолати у виховних і дидактичних практиках викривлення, спричинені їх ідеологізацією, перейти від історичної міфотворчості до критичного осмислення історичної пам’яті.

Розмежування народів і їх представників на «друзів» і «ворогів», на «своїх» і «чужих», що спостерігається в деяких сучасних підручниках і дидактичних практиках, гальмує формування європейської ідентичності, провокує виникнення агресивних етнічних стереотипів, національної пихатості, націоналістичних настанов, що відповідають (за шкалою Л. Кольберга) нормам доконвенціональної моралі. Наголошено, що шкільний підручник як пізнавальний інструмент для розуміння минулого має враховувати стан наукових досліджень, «олюднювати історію», висвітлювати факти коректно й неупереджено, виокремлювати у їх тлумаченні протилежні погляди і подавати історію як відкритий процес. Дидактично історія
має бути історією людського досвіду, більш антропологізованою, ніж героїзованою.

У третьому розділі «Національно-патріотичне виховання у добу глобалізації» розглянуто проблеми виховання патріотизму і збереження національної ідентичності в добу глобальних цивілізаційних зрушень.

У підрозділі 3.1 «Історична пам’ять як імунна система сучасних соціумів» доведено, що історична пам’ять як мінливий і динамічний феномен комунікації об’єднує минуле і майбутнє, конституює традицію і культуру, містить потенціал для свободи вибору, адже реалізує майбутнє на основі постійного осучаснення минулого. За всієї важливості розмаїття культур зберігаються ті культури чи їх частини, які мають актуальність для майбутнього. Гуманістичне призначення історичної пам’яті полягає в тому, що вона здійснює селекцію й адаптацію смислів традиції відповідно до сучасних потреб людини. Як складова духового буття і творчості національної спільноти, історична пам’ять зберігає національну свідомість на основі загальнолюдських цінностей у поєднанні з національною традицією, тим самим забезпечує не лише виживання суспільства, а й гарантує неперервність культури, з якою ідентифікують себе спільноти й особистості в глибинах своєї ментальності. Історична пам’ять містить потужний екологічний потенціал, який з розвитком цивілізації все більше стає фактором виживання людства. Збереження історичної пам’яті соціумів відкриває шлях до гуманізації процесів глобалізації.

У підрозділі 3.2 «Мнемонічні особливості конвенціонального і постконвенціонального патріотизму» доведено, що в основі останнього лежить усвідомлений, раціональний вибір людини. Тому ця форма патріотизму забезпечує сталий розвиток нації. Посилення ефективності національно-патріотичного виховання, спрямованого на виховання моральної свідомості, постконвенціонального патріотизму, вимагає активізації виховного потенціалу історичної пам’яті. Мнемонічні особливості сучасного патріотизму обумовлюють перехід від конвенціональної (внутрішньої) моралі до постконвенціональної (універсалістської) моралі принципів розуму та індивідуального рішення совісті людини.

У підрозділі 3.3 «Національно-патріотичне виховання як процес активізації історичної пам’яті» доводиться, що відновлення і збереження історичної пам’яті у національному і глобальному вимірах є пріоритетною стратегією національно-патріотичного виховання. Інтеграційні процеси в країні та світі ґрунтуються на принципі рівноправності національних культур, складовою частиною яких виступає історична пам’ять спільнот. Необхідною умовою збереження національної культури є її розбудова. Виховні стратегії, активізуючи історичну пам’ять, створюють антропологічне підґрунтя для виховання національної свідомості та патріотизму.

У підрозділі 3.4 «Виховні стратегії збереження національної ідентичності у добу глобалізації» стверджується, що в умовах глобального суспільства модерна модель національної ідентичності містить у собі транстемпоральну ідентичність громадянина-патріота і глобалістичної людини. Національна ідентичність є результатом взаємодії етнічних (культурних) і громадянського (політичного) компонентів модерної нації. На макрорівні перетинається з космополітичною ідентичністю, знаходить прояв у ідеї «подвійної батьківщини» (У. Бек).

В освітньо-виховному просторі закладаються основи історичної пам’яті як вагомої складової національної ідентичності. Щоб сформувати ефективну і динамічну модерну національну ідентичність, національну свідомість, громадянський патріотизм, з урахуванням особливостей процесів українського націо- і державотворення, потрібно зберігати чіткий баланс між різними стратегіями національно-патріотичного виховання. Їхнє завдання подвійне: забезпечити бар’єр культурній гомогенізації і, водночас, створити умови для засвоєння цивілізаційних здобутків. У цьому комунікативному просторі має утверджуватися національна ідентичність особи і її культурна самобутність. Слабкість існуючої стратегії національно-патріотичного виховання у тому, що історичний наратив будується на героїчному чи трагічному минулому українського етносу, а тому має етноцентричну спрямованість. Умовою творення національної ідентичності є подолання конфліктної минувшини. Це потребує витворення нового смислового кола спільного історичного минулого на засадах морально-етичних норм і цінностей горизонту спільного національного і європейського буття. Запровадження днів національної жалоби у державному масштабі є важливим засобом творення національної ідентичності через спільне переживання негативного історичного досвіду, але для цього має бути розвинена здатність до такої колективної жалоби.

В умовах глобалізації лише світоглядний і політичний плюралізм, утвердження повноцінного громадянського суспільства забезпечить умови для інтерпретації минулого, пояснення й отримання уроків, для діалогу між Своїм і Чужим, і саме тим виявить здатність історичної пам’яті нації впливати на майбутнє і вибудовувати його.