СВІТОГЛЯДНІ ЗАСАДИ ВЧЕННЯ ПОРФИРІЯ ІВАНОВА

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт і предмет дослідження, сформульовано мету та завдання роботи, розкрито наукову новизну, зазначено особистий внесок дисертанта, висвітлено можливості теоретичного і практичного застосування результатів, наведено дані про їхню апробацію, відображено структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі “Методологічні основи дослідження та огляд літератури з теми” – з’ясовано стан наукової розробки теми, визначені теоретичне і методологічне підґрунтя, джерельна база дисертації.

У першому підрозділі “Письмовий доробок П. Іванова як предмет наукового аналізу” – доводиться, що відсутність цілісного уявлення про духовно-практичну спадщину П. Іванова, яке можливе тільки за умови її достеменного дослідження і аналізу, є однією із прикрих прогалин у вивченні пам’яток духовності, які у такий спосіб – через рукописи – зберігають думку, виплекану шляхом самобутньої неперевершеної практики як в осередку природи, так і серед людей, – що, власне, і є задачею історико-філософської науки.

З’ясовується, що ім’я самородка-практика П. Іванова зустрічається здебільшого на сторінках науково-популярних видань, в яких піднімаються переважно питання здорового способу життя, екології, валеології, фізіології (книги Ю. Золотарева), езотеричної спрямованості (книга  О. Сандрової, та В. Димирова), та як такі, що балансують між полюсами містичних таїнств і наукового підходу (книги Ю. В. Кононова і З. Н. Кононової),  життєпису П. Іванова та аналізу системи його практичних порад “Дитинка” (книги О. Бикова і Н. Бикової , А. Фукі, О. Броннікова, С. Кореневої та ін.), монографічні (книги Ю. Іванова). Останні, вводять філософську проблематику задля вирішення кола задекларованих питань, але, на нашу думку, не дають цілісного уявлення про вчення, оскільки не здійснюють послідовного і змістовного розкриття та аналізу як понятійної системи, так і світоглядних засад вчення, не мають методологічного апарату дослідження і ігнорують неповторність мислечуттєвого способу світоосягнення за П. Івановим (мова йде про єдність думки і відчуття, серця і розуму). При цьому споруда дослідження зводиться цим автором на суто абстрактній основі, а отже діалектичні принци Живого, які є центральними у вченні П. Іванова, відповідно підміняються аутогенними або мислеформними установками.

В огляді публікацій релігієзнавців відзначається монографія Є. Балагушкіна “Нетрадиційні релігії в сучасній Росії: морфологічний аналіз”, в якій вчення П. Іванова розглядається як релігійно-містичне, неорелігійне. Акцентується також увага на тому, що жодне з релігієзнавчих видань, що включає вчення П. Іванова в перелік проблем висвітлення та фахового розбору, не побудоване на філософському аналізі першоджерел. І тому ці дослідження кваліфікуються нами науковими розвідками-упередженнями, оскільки, в них висновки передують аналізу текстового полотна вчення, представленого зошитами П. Іванова, а отже дійсна картина вчення залишається не розкритою.

Доводиться, що письмовий доробок П. Іванова не знаходився дотепер в полі філософської уваги цілісно і всебічно ні з питання світоглядних засад вчення, ні з питання системи його понять. Вказується, що найбільш наближеною до філософського контексту аналітичною працею з цієї проблематики, є монографія І. Хващевського (псевдонім І. Ільїн) “Моя ідея – це Гімн Життю”. Не залучаючи методологічні підвалини філософської науки, її визначальні складові, а також не базуючись на ретельному аналізі першоджерел, а виходячи із власного досвіду спілкування з П. Івановим, її автор надав ряд загальних накреслень щодо напрямку теоретичного розкриття його вчення. Нами вони були вивчені, а також взято до уваги їх якісний бік.

Здійснення цілісного історико-філософського дослідження творчої спадщини П. Іванова, розглядається як ще один необхідний крок у предметному вивченні як вітчизняної так і світової духовної культури. Першою спробою такого дослідження і постає дана дисертаційна робота. Остання ж передбачає обов’язкове майбутнє продовження шляхом залучення в коло аналізу та вирішення ще більшої кількості проблемних питань, що знайшли місце в письмовому спадку П. Іванова.

У другому підрозділі “Методологічна культура осмислення вчення П. Іванова” – вирішується питання про основні методологічні принципи і методи історико-філософського дослідження, якими ми послуговуємося задля вирішення головного завдання дисертації – філософської концептуалізації вчення П. Іванова, шляхом виявлення та аналізу його понятійної системи і основних світоглядних засад. Для розкриття обраної теми дослідження широко залучається методологія гуманітарного пізнання, що спирається на досягнення філософської герменевтики, комунікативної філософії. Активно використовується компаративістський метод.

У послідовності вирішення задекларованих у даному підрозділі завдань, найпершим вирішується питання тексту як джерела історико-філософського пізнання і об’єкту тлумачення. Залучені зошити-рукописи П. Іванова, в яких передана світоглядна позиція їх автора, належать до нефахово-філософських текстів, осмислення яких вимагає від дослідників спеціальних підходів та методик, про які йдеться, зокрема, в науково-методологічній розвідці В. С. Горського “Історико-філософське тлумачення тексту”. Отже, процедура історико-філософського тлумачення писемної спадщини П. Іванова, викладеної непрофесійно-філософською мовою, у методологічному плані передбачає вирішення ряду завдань. Це – всемірне детальне вивчення першоджерел; здійснення контекстуального та ситуативного аналізів текстів; реконструювання; переведення філософсько-значимих ідей на мову, яка прийнятна в сучасній філософії. Аналізується процедура приведення світоглядної проблематики вчення до світоглядної теорії, тобто до філософії (філософсько-світоглядної системи знань), що створює абстрактний образ реальності.

Використання герменевтичного методу в даному дослідженні, яке здебільшого зорієнтоване на досягнення М. Бахтіна, Г. Гадамера, Ф, Шлейєрмахера, зумовлене ще і тією важливою світоглядною установкою, що філософське розуміння дійсності, віднаходження її смислів виходить передусім із життєвого світу особистості. Тому, щоб зрозуміти погляди П. Іванова, дослідник повинен здійснити входження у світ його смислів, збагнути мотиви його власних базових орієнтацій.

У другому розділі “Експеримент довжиною в півстоліття – історична ретроспектива природної практики П. Іванова” – розкриваються на біографічному тлі основні етапи пошуку П. Івановим “шляхів здорового життя” та його особистого духовно-фізичного самозростання з людини залежної (від їжі, одягу, житла) до рівня людини, яка шляхом вольових зусиль (свідомого терпіння), здатна цією залежністю управляти, тим самим, послаблюючи її. Це система свідомого гарту, самовідродження в людину нову, незалежну, інтенційовану на безсмертя (боголюдину). А також засобом біографічного переказу виявляються джерела народження вчення самобутнього природного практика, мислителя і мудреця П. К. Іванова.  

У третьому розділі “Понятійна система і основні світоглядні положення вчення П. Іванова” – в результаті роботи над першоджерелами виявляються, з’ясовуються та аналізуються система світоглядних засад вчення П. Іванова, а також найуживаніші поняття. Аналіз здійснюється в контексті філософської світоглядної теорії: онтології людини.

У першому підрозділі “Вчення П. Іванова в контексті проблеми людина-світ як смислового стрижня формування її духовного змісту” – аналізується поняття “світ” в ретроспективному плані: перше – приводиться визначення цього поняття за найдавніших часів, друге – в епоху освоєння природи та виникнення держави; третє – з появою перших здобутків наукової революції. У порівнянні до останніх, автор дає визначення поняття “світ”, за вченням П. Іванова. Щоб уникнути поверхневості, а відповідно і неточності в аналізі цього питання, дослідження проводиться в кілька етапів. Оскільки, за вченням П. Іванова, “світ” – це єдність людини, людства і Природи, а Природа є суб’єктом буття, а не об’єктом людських експериментів, то в цьому контексті виникає необхідність вирішення ряду суттєвих питань, а саме: що таке природа за вченням П. Іванова? Яке смислове наповнення мають понятття Святий Дух та еволюція Святого Духу за цим вчення? Як визначає П. Іванов людину в абсолютному значенні та як оцінює її сучасний стан?, Як розуміти визначення “мертвий потік”, “предкова дорога”, “залежне життя” та, відповідно, “живий потік”, “шлях новий небувалий”, “незалежне життя”, так часто вживані на сторінках письмового доробку П. Іванова? Висновується, що П. Іванов витлумачує людину в абсолютному значенні як Бога Духа Святого – вічно живе людське тіло, без потреб в одязі, житлі, їжі. Досягти цього людина може шляхом еволюції: свідомого буття. Діалектичні принципи Живого постають основою справи її еволюційного самозростання: етико-раціональної за змістом. Людина досконала (людина-Бог) – мета еволюції – є повністю вписаною в контекст світу “Природи незалежної”, без суб’єкт-об’єктного розрізнення. Остання є її праматір’ю і лоном ладу її життя. Увиразнення питання залежного та незалежного світів, а відповідно і приналежності людини до мертвого (предкового) або живого (нового-небувалого) потоків, досягається через розкриття поняття свідомого і несвідомого: як відповідності або невідповідності в кожній природно-практичній дії-звершенні основі її буття, діалектичному закону Живого. Прояснення даного контексту здійснюється через витлумачення базової тези (світоглядного принципу) вчення – “Свідомість визначить буття”.

“Незалежний спосіб життя” людини, за П. Івановим, визначається як еволюційний, духовний. І, відповідно, “незалежний (божественний) світ”, – як світ еволюції Святого духу. Святий дух, за цим вченням, є основою незалежного світу, вічним незмінним законом його буття, діалектичним за суттю (єдністю протилежностей). Такі визначення надають підстави віднести дану модель світу до іманентного пантеїзму.

Встановлюється, що дух, за вченням П. Іванова, виступає невідокремлюваним від матерії, тобто постає невід’ємною від неї субстанційною формою, тим самим нівелюючи установку на матеріалістичність чи ідеалістичність цього вчення. Свідомість безсмертної людини, за цим вченням, яка “черпає” свій  зміст із істини буття – Святого Духу, – визначається не як психічне, а як духовне явище. Святий Дух постає у вченні спільною живою основою буття-безсмертя, що об’єднує своїм законом, а отже і єдиним змістом і воду, і землю, і повітря (як три “живі тіла”), і безсмертну людину. За вченням П. Іванова, як і за філософією вченого, мислителя-еволюціоніста П. Тейяра де Шардена, життя – іманентне тканині Універсуму. В основі онтології П. Іванова, за висновком нашого дослідження, лежить діалектичний закон Живого (етико-раціональний за суттю), як субстанційна форма.

Віднаходження розв’язків питання: “На скільки гостро зведені у протиріччя залежний і незалежний світи та на скільки загрозливою для людини є сила їх непримиренності?” Рішення останнього здійснюється в історичній площині з акцентом на практичний бік та діалектичну основу виходу з протиріччя задля набуття людиною досконалості. Людина постає у вченні центральною ланкою і основним осередком само і світоперетворення, самовідродження в абсолютній формі і змісті шляхом свідомого буття. З огляду на вище згадані акценти, висновується, що вчення П. Іванова є пантеїстично-антропоцентричним. Метою існування людини, за цим вченням, є набуття нею незалежності, відродження своєї сутнісної божественної природи шляхом еволюції: свідомого буття. Онтологічне обґрунтування етики, характерне як для античної філософії, так і для християнської теології, вчень Г. Сковороди, П. Юркевича, П. Куліша та ін.  знайшло собі місце також у вченні П. Іванова та отримало тут своє особливе вирішення і розкриття.

У другому підрозділі “Вирішення проблеми ставлення людини до світу за вченням П. Іванова” – йдеться про спільне та відмінне у ставленні до світу за західною та східно-азіатською традиціями, з одного боку, за вченням П. Іванова – з другого.

Доводиться, виходячи з порівняльного аналізу різних традиційних стилів мислення, що за вченням П. Іванова, людина є співтворцем Природного світу, на відміну від східної традиції, у відповідності до якої смислеосягнення є вичерпним виміром останньої як мислячої билинки. Піднімаючись по щаблях самовдосконалення, людина східної традиції підпорядковується потокам дао (даосизм) чи розчиняється в душі всесвіту (індуїзм). Піднявшись до рівня “людини заслуженої в природі”, а потім і “боголюдини”, послідовник вчення П. Іванова стає джерелом творчості. Життя визначається П.Івановим як “животворення”, – тобто такий спосіб буття людини, що не порушує лад Всесвіту, а зберігає і підсилює його, тим самим заперечуючи смерть, виводячи її з онтологічного контексту, оскільки вважає останню помилкою людського існування. Вимір смислеосягнення світу людиною, є необхідною умовою для здобуття нею виміру життєсмислотворення. Встановлюється, що споживацтво, мовою вчення, привласнення “чужого добра”, породжує проблеми, складність вирішення яких щодалі сягає за критичну межу, тим самим ставлячи під питання саме існування людей. Далі дана проблематика більш повно розкривається з використанням джерел, автори яких не позбавлені всієї гостроти усвідомлення проблеми наслідків людської життєдіяльності на планеті Земля. Найінформативнішими у цьому контексті є думки і висловлювання Е. Фрома, Х. Арендт, В. Кутирьова, та ін.

На основі порівняльного аналізу базових теоретичних підходів вчення П. Іванова зі світоглядними позиціями різних філософських шкіл та релігійних утворень у питанні ставлення людини до світу, доводиться, що зазначене вчення, якому притаманна виразна етична забарвленість та зверненість до внутрішнього світу людини, демонструє такий тип ставлення до світу, що відповідає сформованому в глибинах києворуської традиції та довершеному в “філософії серця”, найяскравішими представниками якої є Г. Сковорода, П. Юркевич, П. Куліш, та ін.

У третьому підрозділі “Сумірність людина і світу з позиції письмового доробку П. Іванова” – розкривається питання збігу або розбіжності масштабу людини та світу з точки зору підходів задекларованих у вченні П. Іванова. Можливі три варіанти: а) світ за своїми масштабами перевищує масштаб людини; б) людина певним чином переважає за своїми масштабами світ; в) людина і світ за своїм масштабом перебувають у стані певної рівноваги.

Висновується, в результаті послідовного розбору вище зазначених питань: а) стражденність, як певна форма сумірності людини і світу у випадку, коли світ за своїми масштабами перевищує масштаб людини, за вченням П. Іванова, має особливий зміст. Вона постає як “свідоме терпіння”, тобто свідоме самопримушування відкриватися впливу “поганих і холодних” чинників, що складають умови людського існування. При цьому міра впливу негативних факторів має бути такою, що за підсумок, має неодмінно скластися саме позитивний результат. Установлюється, що вчення П. Іванова практично нівелює, у ставленні до світу, той зміст стражденності, який постулює безсилля людини перед ним, її вічну залежність від його величі і непередбачуваної сили; б) доводиться, що діяльнісна складова ставлення до світу є визначальною за вченням П. Іванова, оскільки його автор постулює людину як активну, діяльну істоту. Діяльність послідовника вчення – це Жива практична справа загартування-тренування (активна взаємодія своїм відкритим тілом з живими тілами Природи: повітрям, водою, землею), а також доброчинна діяльність серед людей. Еволюційна діалектична практична справа Живого (природовідповідна діяльність за діалектичними принципами, виписаними у вченні) відкриває для послідовника, на переконання його автора, реальну перспективу набуття боголюдських якостей. Визначено, що відродження боголюдських якостей, тобто таких, якими, за вченням П. Іванова, людина була наділена одвічно, – це головне річище в яке має бути спрямована свідома діяльність послідовника; в) зазначається, що споглядання – це та форма стосунків людина – світ, яка є необхідною для народження корисної діяльності. Свою природну практику П. Іванов здійснював у такий спосіб, щоб кожна дія не мала анінайменших ознак втручання з ознаками своєкористя, авторитарного впливу, агресії, насилля.

У четвертому підрозділі “Смислові домінанти світоглядної системи П. Іванова та особливості функціонування кореневої форми духовного осягнення світу, знання” – надається обґрунтування найвизначальнішим світоглядним складовим вчення П. Іванова з використанням визначень і положень, що знайшли місце в загальній філософській теорії з питань світогляду. Найперше, що постало у витоку всіх наступних побудов і послугувало приводом для народження майбутньої світоглядної системи вчення – це беззаперечні цінності: здоров’я, воля до життя, бажання дошукатися істини-правди, тобто, дати пояснення світу через знання і дізнатися про ті можливостей, які є істинно людськими. До узагальнюючих висновків П. Іванова, що постали в результаті його самовідданої практики в природі на користь життя і склали світоглядний остов вчення, відносяться: перше – це переконаність в тому, що людина на ділі відцуралася від свого дійсного шляху і тому нині і впродовж усієї історії не є носієм закону, визначеного для неї одвічно – закону незалежного існування. Її дії знаходяться в протиріччі з законами Природи. І друге – це те, що людина спроможна відродити свої боголюдські якості втрачені в результаті історичного залежного (від їжі, одягу і житла) життя. П. Іванов прикладом свого перенародження та спробами теоретичних узагальнень свого унікального досвіду, розробкою засобів духовно-тілесного самовдосконалення людини, закладає фундамент цього процесу.

До загальних висновків, в даному підрозділі, додаються більш конкретні, а саме: за письмовими духовно-практичними викладами П. Іванова, людина, що виконує настанови вчення, реалізує закладений в неї Природою невимірний потенціал для власного метаморфозу, набуває згоди зі світом, осягає його не шляхом уяви, віри чи чогось іншого, а завдяки знанню і свідомості, яка має за основу ці знання, тобто їм адекватна. Метою природного існування людини, визначається відмова від самоправного життя, відчуженого від життєдайного закону: еволюційного поступу Святого Духу. За вченням, людина, яка живе відповідно до  діалектичних принципів Живого, потенційно здатна позбутися цілковитої залежністю від таких матеріальних факторів як їжа, одяг, житло. Поняття “здоров’я” розкривається через поняття свідомості, як вміння свідомо (“в дусі розуму”) жити, не порушуючи як на фізичному, так і на духовному рівнях закони Природи, які є, власне, і законами безсмертя людини.

Досліджується поняття “знання” як вихідного щодо всіх інших понять вчення. Розкривається його сутнісне наповнення, через аналіз на основі сучасних філософських теоретичних розробок з проблеми знання, зокрема В. Петрушенка, С. Кримського та ін. Проблема пізнання у вченні П. Іванова досліджується в трьох аспектах: інформаційному, вольовому та смисловому. Інформаційний аспект розкривається в контексті взаємодії суб’єкта і об’єкта пізнання. Даний контекст поглиблюється через розкриття поняття самосвідомості, – звернення до діалектичного закону Живого, як умови зняття протиставлення свідомості і світу. У даному розділі окрім емпіричних та етико-раціональних складників пізнання людини, розкрито і ірраціональну складову вчення. До аналітичних знахідок даного підходу можна віднести – мудрість (закон серця) як безумовна внутрішня відповідність абсолютній основі буття (еволюції Святого Духу) і одкровення (“мова Природи”) – актуалізований цією відповідністю мікрокосм свідомості людини, презентований її мозком.

У п’ятому підрозділі “Рівневий принцип структурування світогляду та його проекція на засадничі світоглядні визначення вчення П. Іванова” – визначається та аналізується рівнева структура світогляду (світогляд як єдність рівневих складових: світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння), у відповідності до філософської теорії, та здійснюється проекція цих рівнів на вчення П. Іванова, його світоглядні засади. Завдяки чому досягається прояснення та розкриття того суттєвого і визначального у вченні, яке складає основу єдності людини зі світом.

Доводиться, що вчення П. Іванова пояснює світ (його походження, побудову, спосіб існування, майбутню долю, сенс подій, що в ньому відбуваються, місце людини в ньому) і дає вичерпну відповідь на смисложиттєві запитання, які з необхідністю постають при з’ясуванні такої рівневої складової світогляду як світорозуміння. Аналіз, проведений за проблематикою даного підрозділу дає можливість дійти висновку, що оскільки така складова рівневої структури світогляду як світорозуміння вичерпно представлена у вченні, – останній можна визначати філософією.

Аргументується висновок про пантеїстичність вчення П. Іванова. Оскільки природа (“Природа незалежна”) автором вчення ототожнюється з Богом (“Бог – це є Природа, а в ній найголовніше – це людина”). Але пантеїзм П. Іванова специфічний – іманентний. В цій версії пантеїзму Бог виступає як  закон вічний, незмінний, що основується на єдності протилежностей. “Природа незалежна” ототожнюється з Богом, бо вона, за П. Івановим, є носієм закону вічного буття – Святого Духу, який є діалектичним за суттю (єдністю протилежностей). Теоретико-понятійна форма цього закону розкрита у дисертації в розділі “Діалектичний закон Живого – сутнісна основа вчення і його основний природно-практичний принцип”.

На цитатному матеріалі демонструється, що людину П. Іванов визначає як Бога – вічне життя, що вийшло з лона вічно живих одухотворених тіл Природи (повітря, землі і води). Людина в її абсолютному вимірі (абсолютному змісті і формі) є Богом Духом Святим – чистим, безсмертним, енергійним людським тілом, що живе в природі без потреби в їжі, одязі, житлі. За вченням П. Іванова, людина історична знає безсмертя. Воно глибоко вписане в її одвічну природу, в її зміст. Все розмаїття світу, включаючи і його поділ на світло і пітьму, є наслідком самовідступу людини, втрати своєї дійсної природи на користь бажання. Відхід людини від Природи, означився хворобами, а потім смертю.

Людина, яка розвинула в собі боголюдські здатності, підпорядковує свідомому контролю свою нижчу природу, природу залежну, яка включена в жорстке коло детермінації: народження і смерті. Така людина стає живим уособленням божественної Природи, її принципів існування. Все це дає підстави вважати вчення П. Іванова пантеїстично-антропоцентричним.

У четвертому розділі “Діалектика Живого – сутнісна основа вчення П. Іванова і його основний природно-практичний принцип” – на основі філософської теорії діалектики та детального аналізу вчення синтезовано і обґрунтовано діалектичний закон Живого – ідейний фокус вчення П. Іванова і теоретичний вираз його природно-практичного методу самовідродження людини у повноті її безсмертних можливостей.

В основу розкриття питань даного розділу закладається той суттєвий момент, що еволюційний процес, за вченням П. Іванова, є з необхідністю діалектичним, оскільки полярність закладена в природу речей, і інтерпретація природних процесів не може здійснюватися без урахування цієї сутнісно-визначальної особливості. На цій підставі простежується розвиток поняття “діалектика” в історії філософської думки і висвітлюється своєрідність розуміння діалектики Порфирієм Івановим.

Віднаходяться вихідні або установчі підходи у справі еволюції, як діалектичному процесі Живого, за вченням П. Іванова, а саме, – це “любов і діло” (свідомого терпіння). Враховуючи це, формулюються закони діалектики Живого, як теоретичний вираз (понятійно-абстрагована форма) еволюції Святого Духу, а саме: 1. Єдність одиничного і всезагального як любов; 2. Свідоме терпіння як основний діючий принцип, що забезпечує узгодженість (правильність зв’язку) всіх складових розмаїтого світу природи, включаючи і протилежне в ньому. 3. Перехід кількісних напрацювань, у відповідності до обраних принципів життя: свідомого терпіння в любові, у нову якість, після набуття нових якостей – преображення. Спільним, для всіх складових триєдиного закону, є чітко витримана міра у всіх діях, що забезпечують процес еволюційних змін.

У п’ятому розділі “Вчення П. Іванова в контексті філософсько-світоглядних традицій” – віднаходяться змістовні паралелі між поглядами космістів як філософської, так і наукової та релігійної орієнтацій та еволюціонізмом Святого Духу Порфирія Іванова, а також визначається ступінь відповідності його теорії історико-філософському контексту: приналежність до духовної культури того чи іншого народу.

У першому підрозділі “Новий свідомо-еволюційний етап розвитку світу за вченням П. Іванова та філософією космізму” – проводиться порівняльний аналіз вчень представників активно-еволюційної парадигми світобачення, яка зводить свій світоглядний стрижень на принципах свідомого розвитку світу, що ґрунтується на засадах розуму і морального почуття, у порівнянні до еволюційного вчення Святого Духу Порфирія Іванова. В поле теоретичного розбору та зіставлення даного дослідження включені світоглядні викладки філософів-космістів, а також представників руського релігійного відродження. Встановлюється, що найвиразнішим сутнісним моментом вчень активно-еволюційного світоглядної орієнтації, якій в повній мірі відповідає і вчення П. Іванова, визначається творчий потенціал людини, спрямований на власну природу. Еволюція переходить до використання нових засобів психічного, духовного ряду. Метою свідомого самоперетворення людини є поступове набуття нею більш високого онтологічного статусу (за християнською думкою, її обожнення).

Встановлюється ідейна спорідненість між космічним, активно-еволюційним напрямком філософського і наукового пошуку та вченням самородка-практика П. Іванова. А саме, це – акцентування необхідності нового свідомо-активного етапу еволюції; погляд на людину в її сьогоднішньому стані, як на істоту перехідну, проблемну, кризову, але одночасно і як таку, що концентрує в собі творчі можливості, потенціал росту в людину досконалу; суб’єктом планетарної і космічної перетворюючої дії визнається не окрема людина, а соборна сукупність свідомих істот, все людство в єдності поколінь; основним предметом, метою і вищим благом визначається життя, в його духовному офарбленні, життя особистісне, родинне, безкризове, досконале; наукове пізнання і науковий пошук мають здійснюватися в полі нового, активно-еволюційного спрямування; наука повинна спиратися на чіткий моральний критерій, більше того – виходити з нього. Тобто найважливішою рисою науки повинне бути служіння вищому  ідеалу, якому з часом мають відповідати як людина, так і переображений нею (як основною діяльною силою) світ.

У другому підрозділі “З’ясування приналежності спадщини П. Іванова до духовної культури того чи іншого народу”, – Віднаходиться, шляхом аналізу, здійснюваного у відповідності до науково-методологічної розробки В. Нічик, відповідь на питання про приналежність вчення П. Іванова до вітчизняної духовної культури. Основна процедура з’ясування базується на трьох основних принципах: генетичний, есенціальний та функціональний, у відповідності до яких здійснюється вирішення поставленої задачі. На основі ряду висновків, які були зроблені в процесі розв’язання основних питань дослідження, з’ясовується, що у вченні П. Іванова, знайшли собі місце багато традиційних для історії філософської думки України напрямків і способів філософування. Це і визнання софійності світу, яке ми віднаходимо ще у книжників Київської Русі, це і характерна для них особлива увага до етико-гуманістичної проблематики. Наявний у рукописній спадщині П. Іванова також своєрідний погляд на Біблію, як духовне джерело. Прослідковується входження вчення П. Іванова, всією його засадничою світоглядною визначеністю, у центральне річище, серце, найглибший, найсуттєвіший потік загальної закономірності розвитку філософської думки українського народу. Найперше – це поєднаність з нашою слов’янською минувшиною, Києво-Руською традицією, кордоцентричним напрямком філософування, а також співзвучність з активно-еволюційними, космістськими, ноосферними сучасними світоглядними розбудовами і баченнями.