Філософсько-антропологічний вимір феномена самотності: від модерну до постмодерну :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовано актуальність досліджуваної проблеми, подано загальну характеристику роботи, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження, окреслюються методологічні засади та принципи дослідження, розкривається його наукова новизна, теоретичне і практичне значення, наводяться відомості про його апробацію, публікації та структуру дисертації.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження феномена самотності у культурі модерну та постмодерну» актуалізуються філософські та наукові джерела, в яких розглядається проблема самотності у площині концептуальних надбань різних культурно-історичних епох, уточнено зміст поняття «самотність», встановлено кореляцію його змісту із змістом понять «усамітнення» та «відчуження», визначено методологічну базу дослідження.

У підрозділі 1.1. «Самотність як феномен культури» виявлено, що специфіка дослідження феномена самотності залежить від панівних світоглядних концепцій, парадигм, які домінують у певний період розвитку філософської думки. Авторкою доведено, що на різних етапах культурно-історичного поступу людства виникали потреби у з’ясуванні того чи іншого аспекту природи самотності, типології самотності, залежності актуалізації досліджуваного феномена від відповідних соціокультурних реалій певної історичної епохи. З’ясовано, що вивчення феномена самотності має свою специфіку, адже перебуває на перетині філософсько-антропологічних, соціологічних та психологічних студій і потребує обов’язкового врахування його обумовленості мінливим культурним простором епохи.

Встановлено, що умовою повноцінного філософсько-антропологічного аналізу феномена самотності є осмислення ключових моментів філософської думки щодо досліджуваного феномена крізь призму реалій модерної та постмодерної епох, адже самотність народжена у модерній культурі. У ході обґрунтування цього положення проаналізовано концептуальні підходи мислителів Античності (Платон, Арістотель, Марк Аврелій), які визначали самотність у модусі усамітнення як спосіб удосконалення духу; у Середньовіччі феномен самотності корелював як із уявленням про богозалишеність, так і розглядався як необхідна умова самопізннання та долучення до Трансцендентного Іншого (Августин Блаженний). У Новий час самотність тлумачиться як онтологічна умова існування людини, її масштаби зростають у світлі геліоцентричної картини світу (Б. Паскаль, Г. В. Лейбніц, С. К’єркегор).  У ХІХ–на початку ХХ ст. самотність розглядається як свідома ізоляція від соціуму, що сприяє очищенню від суспільних проекцій і гартує автентичну самість (Р. Генон, П. Тілліх, Х. Оргета-і-Гасет, М. Хайдеггер). У ХХ ст. феномен самотності тлумачиться діалектично: він є необхідною умовою виходу із стану солідаризації із колективною ідентичністю, тобто сприяє досягненню автентичної самості, яка може стати суб’єктом діалогу, що приведе до зняття самотності (Е. Фромм, Т. Адорно, М. Горкгаймер, М. Бубер,             Е. Левінас).

З огляду на те, що в межах епох модерну та постмодерну помітно зростала кількість запитів із боку філософської антропології, соціології та психології, що націлені на з’ясування природи самотності, авторкою проаналізовано низку сучасних підходів до зазначеного питання, серед яких:  дослідження феномена самотності як ізоляції від бажаної соціальної групи; розгляд феномена самотності у світлі теорії автономії особистості; аналіз феномена самотності як складової частини феномена аномії. Разом із тим, підкреслено, що феномен самотності, що розглядається крізь призму переходу від культури модерну до культури постмодерну, ще не був предметом спеціального філософсько-антропологічного аналізу, що актуалізує дане дисертаційне дослідження. 

У підрозділі 1.2. «Понятійно-термінологічний апарат та методи філософсько-антропологічного  дослідження феномена самотності»  створено методологічне та термінологічно-понятійне підґрунтя для розробки авторського підходу до осмислення природи самотності. Здійснено огляд методологічних підходів з метою розробки відповідного методологічного інструментарію, що відповідає завданням дослідження. Традиційні критерії добору методологічного інструментарію дозволили взяти за базис методологічної стратегії дисертаційної роботи діалектичне поєднання філософсько-антропологічного, соціокультурного та культурно-історичного підходів, що дозволяє виявити поліфонічність феномена самотності.

Філософсько-антропологічний підхід уможливив осмислення проблеми самотності в антропоцентричній перспективі, з позицій якої феномен самотності розкривається у його персональному, індивідуальному, глибоко особистісному вимірі. Адже феномен самотності неможливий без врахування особистісного досвіду вживання в проблему, центром якої є особистість, що страждає. Соціокультурний підхід дозволив виявити соціальну грань феномена самотності, який є невід’ємною складовою сучасного культурного простору. Зазначений інструментарій виявився особливо нагальним у процесі з'ясування таких проблемних моментів соціальної реальності, як атомарність, егоцентризм та ізольованість, що певною мірою корелюють із феноменом самотності. Культурно-історичний підхід дозволив розкрити особливості предмету дослідження крізь призму плинних культурних реалій епох модерну та постмодерну. Суттєво доповнив методологічний каркас дослідження принцип системності, необхідність застосування якого аргументована багатогранністю феномена самотності, зокрема його розгляд не може бути зведений до аналітики досліджуваного феномена тільки в одній з онтичних сфер, а спонукає розглядати самотність як цілісне і багатовекторне явище. Найповніше розкрити природу досліджуваного феномена у культурах модерну та постмодерну дозволили методологічні принципи об’єктивності, герменевтики та відповідності. Прослідкувати динаміку зміни феномена самотності в процесі переходу від модерної до постмодерної доби дозволили принцип історизму та метод компаративного аналізу.

У ході уточнення термінологічного апарату виявлено, що такі поняття, як  «усамітнення», «відчуження», «аномія», «бездомність», «ізоляція», «автономія», «солітаризм», «соліпсизм» є моментами феномена самотності. Визначено, що зміст поняття «самотність» характеризує фундаментальну засаду автономії особистості, яка виявляється в її вільному чи вимушеному дистанціюванні від топосу, що визначає граничне смисложиттєве значення для особистості та є умовою конституювання її сутності. Феномен самотності в модусі усамітнення має позитивні конотації, адже дозволяє завдяки інтимному переживанню одиничності здійснити самоідентифікацію з автентичним Я, дистанціювавшись від соціальних ролей, що їх накидає людині оточення. Онтологічне значення феномена самотності полягає в очищенні особистості від нашарувань досвіду повсякденності й у фокусуванні на головних смисложиттєвих цілях, які відкриваються у світлі досвіду самотності та аппрезентації смерті інших.

Другий розділ «Філософсько-антропологічний вимір феномена самотності в епоху модерну» присвячений виявленню соціокультурних детермінант, що спричинили актуалізацію феномена самотності в епоху модерну, та з’ясуванню типів самотності, що відповідають чотирьом рівням маніфестації самості у світі.

У підрозділі 2.1. «Соціокультурні детермінанти самотності в епоху модерну» встановлено, що актуалізація феномена самотності в культурі модерну обумовлена динамічною єдністю кількох факторів. По-перше, розглядається тенденція до типізації практик самості та наслідування соціальних ролей; функціональності відносин взаємозамінних членів соціуму. Це призводить до фрагментарності та поверховості комунікації, що стає причиною самотності її учасників. Уніфікація смаків і вподобань, навіяна системою виробництва, породжує одноманітність способів самопокладання індивіда, який все більше стає дитям анонімності. Посилення самотності залежить від комунікативного вакууму, який утворюється у зв’язку зі зростанням кількості взаємозамінних і передбачуваних співрозмовників. 

По-друге, показано, що секуляризація культури обумовила витіснення сакрального досвіду на маргінеси макрокосму, що збіднило комунікативний простір представника епохи модерну. Десакралізація культурної матриці сигналізує про втрату людиною життєвої вісі, на яку нанизані ідеали гуманізму та моралі, за відсутності яких індивід опиняється в ситуації світоглядної безвідносності. З огляду на це, актуалізується почуття самотності, що межує з аномією та є реакцією на деструктивні трансформації соціокультурної системи.

 По-третє, виявлено, що спосіб праці в межах індустріального виробництва спонукав до самовідчуження людини та занедбання її творчого потенціалу, що позначилося на повноті комунікативної взаємодії. Перехід від аграрного до індустріального способу виробництва спричинив зміну природи конкурентноспроможного працівника, ідеальна продуктивність якого тотожна знеособленості й автоматизму його дій. Занедбання власної самості через самовідчуження у праці посилює самотність людини, адже солідаризуючись із колективною ідентичністю, чого вимагає від неї система праці, вона втрачає можливість «самостояння», що є умовою продуктивного виходу зі стану самотності в царину діалогу.

Зазначені соціокультурні умови, у межах яких актуалізувався феномен самотності в культурі модерну, вказують на варіативність і різновекторність тлумачення природи самотності, що спонукає до виявлення типології самотності.

У підрозділі 2.2. «Типологія самотності» розглядаються відмінності між чотирма основними типами феномена самотності. Показується, що першим є онтологічний тип самотності, який є вродженою характеристикою людини завдяки самому акту її існування. Цей тип зумовлений тілесністю та самореферентністю свідомості, яка у кожному акті перцепції констатує наявність певного невідчужуваного автора цього акту. Смерть як ситуація можливого небуття спонукає людину до переоцінки драми вродженої самотності, виявивши її конструктивні моменти. Виявлено, що онтологічна самотність є підставою для творчого самоконституювання особистості. 

До другого типу відноситься екзистенційна самотність, що зумовлена діалогічною природою людського духу та виникає у міжособистісному просторі взаємодії. Вона постає внаслідок побутування ціле-раціональної діяльності в інтерсуб’єктивному просторі, що призводить до суб’єкт-об’єктного ставлення до Інших. Останні не мають змоги вступити у рівноправний діалог, метою якого є взаємне подолання самотності.

Третій тип самотності становить її соціальна іпостась, що визначається взаєминами індивіда та групи, від якої він залежить. Соціальна самотність позначена потребою індивіда бути легітимованим певною громадою. Вона має негативний відтінок, адже є перешкодою на шляху до соціальної інтеграції особистості. На нашу думку, вона може бути подолана завдяки плеканню власної самобутності в ситуації усамітнення, що дозволить виґартованому духу вступити у діалог з нетотожним Іншим.

Четвертим типом досліджуваного феномена є космічна самотність, що зумовлена втратою зв’язку з екзистенційним, етичним та культурним осердям людського буття. Вона передбачає відсутність зв’язку із нормами та переконаннями, що єднають представників однієї культури. Крім того, вона позначає відсутність діалогу з трансцендентним джерелом існування людини, відлучення від автентичних витоків власної сутності.

Показано, що запропонована типологія самотності не має ієрархічного характеру, а є швидше методологічним кроком, що убезпечує від асистемності аналізу даного поліфонічного феномена. Одна і та ж сама особистість може бути автором кількох типів самотності, що існують латентно й актуалізуються залежно від ситуації. Почуття самотності будь-якого типу може бути як стимулом до самовідчуження людини, так і джерелом продуктивного самотворення.

У третьому розділі «Феномен самотності у постмодерній культурі» розкриваються зміни, що є закономірними на етапі історичного розвитку культури та пов’язані з переходом від модерної до постмодерної епохи. Основною характеристикою цих змін можна вважати глобалізацію суспільного буття та віртуалізацію соціальної комунікації, що позначилися на способі досягнення взаємності комунікантів.

У підрозділі 3.1. «Трансформація феномена самотності у процесі переходу від модерної до постмодерної культури» виявлено особливості трансформації феномена самотності у процесі переходу від модерної до постмодерної культури. У цей час змінюються способи передачі інформації  та обсяги повідомлень, що їх щоденно отримує людина інформаційної доби. Внаслідок цього: по-перше, віртуалізація комунікації призводить до збіднення інформації, яка передається посередництвом електронних засобів, втрачається її особистісний вимір, що передбачає девальвацію інтенцій автора повідомлення; по-друге, надмірна кількість інформації призводить до небажання сприймати будь-яку інформацію, так само, як і уникати її адресатів. Основним посередником повідомлення є безреферентний знак, користуючись яким людина розуміє «штучність» комунікативних повідомлень, до циркуляції яких вона залучена. Дезорієнтована хаосом знаків, людина культури постмодерну переживає самотність космічного типу з огляду на те, що вона перебуває у ціннісному вакуумі, що породжений симулякрами знаків.

Встановлено, що виробництво стандартизованої продукції, яке у культурі модерну призводило до занедбання сутнісних потреб робітника та його самовідчуження, в епоху постмодерну отримало нове звучання. Через перенасичення ринку продукції людина виявилася долученою до процесу перевиробництва та підпала під виховання споживацького ставлення до дійсності. Екзистенційна потреба у самореалізації, що притаманна людині будь-якої епохи, у постіндустріальну добу була підмінена псевдо-потребою у привласненні матеріальних благ. Тому для представників постмодерної культури властиве почуття екзистенційної самотності, що спровоковане занедбанням сутнісних потреб у самореалізації.

У підрозділі 3.2. «Феномен самотності у процесі глобалізації суспільного буття постмодерної культури» виявлено, що глобалізаційні процеси стали одним із факторів актуалізації самотності у постмодерну епоху. Глобалізація передбачає універсалізацію соціальності, звільнення її від власного етно-національного та історичного коріння. Відбувається розмивання кордонів культурних та національних ідентичностей, гомогенізація глобалізованого суспільства відповідно до стандартів домінантного етосу. Це спричинює посилення почуття самотності космічного типу, що обумовлене девальвацією традиційних цінностей громади. Втім, у країнах з розвиненою економікою відбувається і конструктивний процес віднаходження постматеріальних цінностей, які могли би закласти систему етичних координат сучасної людини, що звільнило би її від тягаря культурної самотності. 

Показано, що глобалізація сприяє підвищенню темпів міграції населення, що призводить до поверховості взаємин мігрантів та їхнього оточення. У комунікативному середовищі людини пріоритетними стають ті соціальні контакти, які обмежуються лише обміном інформації, тобто такі, у яких особистість оцінюється фрагментарно та поверхнево залежно від запитів комуніканта, тобто занедбується сфера автентичного спілкування. Крім того, місцем проживання більшості населення планети став мегаполіс, в умовах якого надмір соціальних контактів призводить до їхньої реверсії. Інший, вдираючись у приватний простір Я, стає небажаним і ворожим, тому самотність у модусі усамітнення є необхідною умовою збереження роздробленої індивідуальної ідентичності в умовах гіпернаселеності.

Виявлено, що доступність пересування у планетарному масштабі, яка останніми роками стрімко зростає, дозволяє з-поміж мільйонів потенційних співрозмовників знайти таких, з якими можливе встановлення діалогу. Показано неоднозначність впливу глобалізаційних процесів на суб’єкта самотності. З одного боку, процес «відкриття кордонів» латентно містить небезпеку занедбання культурних ідентичностей тих етнічних спільнот, що не володіють достатнім імунітетом культури, відтак, призводить до збіднення мікрокосму її представника, прирікаючи його на культурну самотність. З другого боку, глобалізаційні тенденції надають безліч можливостей для комунікації не лише в межах замкненої етнічної спільноти, але і далеко за її межами, тим самим знімаючи проблему соціальної самотності.

У підрозділі 3.3. «Метаморфози феномена самотності у контексті інформатизації та віртуалізації постмодерної культури» проводиться аналіз трансформацій комунікації у постмодерну добу. Виявлено, що одним із визначальних факторів, які впливають на посилення почуття самотності людини в постмодерній культурі, є симулятивний характер віртуальної комунікації. Віртуальна ідентичність, прихована за іконою аватара, позначена фрагментарним самовиставлянням, є репрезентацією вдаваної видимості. Це актуалізує екзистенційну самотність через неможливість встановлення діалогу з Іншим, який підмінений його аватаром. Віртуальна комунікація передбачає транслювання повідомлення, зведеного до сукупності текстуальних знаків, що можуть бути перекладені на електронну мову програмування. Натомість емоційні й особистісні конотації повідомлення втрачаються, збіднюючи процес комунікації із екзистенційної, яка є умовою подолання самотності, до аргументативної.

Виявлено, що гіперреальність світу знаків, в якому побутує людина, породжує почуття туги за справжністю речей і слів. Відповідно, руйнується імпліцитно притаманний людині принцип реальності, який конституює розрізнення між вдаваними сенсами та дійсними. Людина опиняється в ситуації дезорієнтації стосовно речей, цінностей, артефактів культури, Інших як віртуальних (а тому не до кінця справжніх) самостей.

Показано, що у комунікативному процесі домінантну роль відіграє вже не сенс повідомлення, а спосіб його шифрування, так само, як і носії, за допомогою яких відбувається передання повідомлення адресанту. Певною мірою здійснюється «терор знаку», форма якого програмує одновекторність реакції опитуваного. Обґрунтовується думка, що повнота комунікації, а отже, і звільнення від самотності в умовах віртуалізації, залежить від можливостей медіума адекватно передати повідомлення.