ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНОГО ВЧЕННЯ В УКРАЇНСЬКОМУ ГРЕКО-КАТОЛИЦИЗМІ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, проаналізовано ступінь її наукової розробки, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження. Охарактеризовано методологічні засади дослідження, сформульовано наукову новизну отриманих результатів та їх практичне значення. Наведено дані щодо апробації та кількості публікацій за темою дослідження.

У розділі 1. „Соціальне вчення в українському греко-католицизмі як об’єкт релігієзнавчого дослідження” - розкриваються принципи та методи проведеного дослідження, класифікується його джерельна база та сучасний науковий доробок щодо соціальної доктрини католицизму і соціального вчення українського греко-католицизму.

Комплексний аналіз історіографії соціального вчення католицизму загалом та українського греко-католицизму зокрема довів, що соціальна рефлексія останнього сформувалася під впливом морально-етичних соціальних категорій, вироблених Вселенською церквою, поштовхом до чого стали суспільні трансформації кінця ХІХ століття, протидія глобалізаційним викликам середини ХХ століття, теоретичні засади якої розробив ІІ Ватиканський собор, а також діяльність двох останніх понтифіків Католицької церкви - Іван Павло ІІ та Бенедикт ХVІ. Вони виробили соціально-етичні імперативи, що становлять засадничу базу сучасної соціальної доктрини.

Вагомим джерелом детального аналізу стали пастирські послання митрополита А. Шептицького на соціальну тематику, в яких чітко відстежується його позиція щодо суспільно-політичних орієнтирів у сфері реалізації інтерсів українського народу в контексті синтезу соціальної та національної складових вчення українського греко-католицизму.

Вивчення джерельної бази соціального вчення УГКЦ дало змогу не лише комплексно проаналізувати діяльність українського греко-католицизму в суспільстві, але й засвідчило, що він упродовж усієї історії взорувався на соціальні та національні інтереси українства, а на сучасному етапі є конфесією, що користується найвищим рівнем довіри серед громадян України і стала важливим фактором у процесі побудови громадянського суспільства та консолідації нації.

Аналіз першоджерел доводить, що головною метою греко-католицького соціального вчення є формування в людини-громадянина християнського світогляду, надання їй відповідей на питання і виклики сучасності та - конкретних рекомендацій щодо моделі поведінки в різних життєвих ситуаціях, що повинно відбуватися на демократичних засадах.

Окремі аспекти проблеми історичної еволюції соціального вчення католицизму та його інтеграції у життя суспільства на сучасному етапі розглядалися у багатьох наукових дослідженнях, серед найбільш фундаментальних варто виділити праці таких вчених А. Бадджо, Б. Бейже, А. Бонанді, П. Вишковський, Б. Гер, Д. Голенбах, Й. Гьофнер, К. Домагальський, В. Коул Дерем, Ч. Курран, В. Куснеж, Ю. Майка, В. Окенфілз, В. Поссенті, Л. Падовезе, С. Стшешевський, Б. Тірні, Р. Чарльз.

Вагомою теоретико-методологічною основою дисертаційного дослідження стали фундаментальні праці українських релігієзнавців, філософів, істориків церкви і теологів: М. Бендика, В. Бліхара,  Д. Вітера, Л. Гентош, Б. Гудзяка, Л. Гузара, Р. Делятинського, Н. Дмитришин, В. Єленського, Я.  М.Заковича, С. Здіорука, С. Кияка, В. Климова, А. Колодного, А. Кравчука,  В. Ленцика, М. Мариновича, В. Марчука, О. Недавньої, П.Павленка, О. Сагана, В. Сергійко, В. Сергійчука, О. Титаренка, Л. Филипович, О.Уткіна, М. Чировського, В. Шевченка, С. Шевчука, П. Яроцького.   Релігієзнавчий аналіз досліджуваної проблеми засвідчив, що чільне місце в ній посідає критична інтепретація історичної еволюції соціального вчення вселенського католицизму, інтегральною й органічною частиною якого є соціальна позиція УГКЦ, яка сформувалася протягом усього періоду її активного входження в суспільство через відповідні церковні способи, що „вплелися” в культурно-цивілізаційні парадигми розвитку українського суспільства.

У розділі 2. „Соціальні рефлексії католицизму: історичний розвиток та сучасний стан” послідовно здійснено історико-релігієзнавчу реконструкцію та проведено систематичний аналіз основних складових еволюції соціальної доктрини католицизму.

У підрозділі 2.1. „Історично-суспільна та теологічна зумовленість еволюції соціального вчення католицизму” встановлено, що соціальне вчення католицизму протягом століть утвердження християнства пройшло складний процес становлення та застосування в різні історичні епохи та констатовано, що фундаментальним для історичної генези соціального вчення католицизму є синтез євангельської морально-етичної парадигми та антропологічного гуманізму. Саме цей синтез витворив гнучку систему реалізації соціальної програми католицизму в різні історичні епохи на відповідних рівнях. Слід зазначити, що до ХІХ ст. у католицизмі не сформувалася соціальна доктрина як така, а просто були накреслені й адаптовані морально-етичні орієнтири реалізації моделей служіння церкви суспільству.

У підрозділі 2.2. „Виникнення «соціального питання» у католицизмі як передумова зародження соціального вчення” проаналізовано соціальні пріоритети католицизму викладені в енцикліці „Rerum novarum” („Нові речі”, 1891р.) та інших соціальних енцикліках кінця ХІХ – початку ХХ ст., в яких домінуючими були висвітлення соціальних функцій держави, а також питання взаємин церкви й політичної влади. У цих документах було аргументовано теоретичні принципи вирішення соціальних проблем, що базувалися на участі усіх суспільних сил, не лише церкви, у розв’язанні „соціального питання”, яке полягало, зокрема, в реагуванні церкви на погіршення становища робітничого класу в період розвитку капіталізму вільної конкуренції.

У підрозділі 2.3. „Еволюція соціальної доктрини католицизму у ХХ столітті” в якості домінанти окреслено проблему утвердження гідності людської праці, а також обґрунтовано принципи соціального вчення в умовах глобалізації. Протягом ХХ століття католицизм, що засвідчують його „соціальні” документи зумів пристосуватися до „викликів часу”, зокрема таких як виникнення нових форм багатства й убогості, стрімкого розвитку засобів масової інформації. Аналіз магістральних напрямів та механізмів впровадження соціальної політики Католицької церкви надав можливість стверджувати її спроможність модернізувати підходи до вирішення різноманітних суспільних проблем сьогодення. Такі підходи є своєрідним алгоритмом перманентного оновлення пасторального наповнення теологічних концепцій та практичних заходів церкви у динамічному соціальному просторі першої половини ХХ ст.

На ІІ Ватиканському Соборі (1962-1965) остаточно сформувався філософсько-теологічний модус католицької соціальної доктрини, який охоплює положення щодо тісно взаємозв’язку між суспільною діяльністю людини та її устремлінням реалізувати власні екзистенційні прагнення, а також засади діагностично-прогностичного характеру, які містять критичний аналіз існуючої соціальної дійсності – дій, вчинків та позицій у конкретних суспільних обставинах. 

Вагомим здобутком католицизму цього періоду було впровадження у його соціальну практику принципу інкультурації, що дозволив успішно проводити як пасторальну так і соціальну діяльність, пристосовуючись до різноманітного етнічного та політичного середовища.

У підрозділі 2.4. „Розвиток соціального вчення за понтифікатів пап – Івана Павла ІІ і Бенедикта ХVI” акцентовано, що соціальна доктрина католицизму на сучасному етапі виступає джерелом морального консенсусу у суспільстві, оскільки вона є реальною альтернативою поширеного морального релятивізму та консументарної етики.

Папа Іван Павло ІІ здійснив переосмислення соціальної доктрини ІІ Ватиканського собору, доповнив її елементами антропоцентризму, крізь призму якого понтифік вбачав універсальний та гуманістичний характер призначення церкви, що відображено в енцикліці „Redemptor hominis” („Відкупитель людини”, 1979). Антропологічна проблематика була розвинута папою через соціальне насвітлення ідеї про збереження прав і свобод людини як в індивідуальному, так і в громадсько-суспільному вимірі, цьому присвячена енцикліка „Centesіmus annus” („Сотий рік”, 1991), в якій пошанування людської гідності визначено головним критерієм стосунків церкви як інституції та людської спільноти. Внеском папи Івана Павла ІІ у розвиток католицького соціального вчення також стало визнання релігійної свободи та свободи віровизнань як необхідних передумов діалогу Католицької церкви і суспільства.

Феномен людської праці розглядається Іваном Павлом ІІ як діяльність, що притаманна виключно людині, виходячи із покликання останньої до праці, а також з теологічної константи, що саме праця здатна не просто сприяти соціокультурній еволюції людини, а спроможна наблизити її до Творця. Понтифік чітко застерігає, щодо небезпеки матеріалістичного трактування праці виключно як товару, чи анонімної сили, яка сприяє накопиченню матеріальних благ. Задля уникнення цієї небезпеки папа пропонує пам’ятати про етичне підґрунтя праці, якими є принципи солідарності та субсидіарності.

У соціальній рефлексії папи Бенедикта ХVІ в енцикліці „Deus Caritas est” („Бог є любов”, 2006р.) стверджує, що принципи харитативної діяльності католицизму мають бути перенесені на суспільно-економічні взаємини у глобальному масштабі, що стане запорукою виходу суспільства не тільки з перманентної економічної, а передусім з морально-етичної кризи.

Бенедикт ХVІ в енцикліці „Caritas in Veritate” („Милосердна любов в істині”, 2009 р.) констатує неприпустимість витіснення релігії з життя суспільства, яке може призвести до абсолютизації держави через втрату свобод та інтересів конкретної людини.

У розділі 3. „Історичний досвід соціального вчення українського греко-католицизму (друга половина ХІХ-ХХ ст.)” відтворено вузлові моменти історичної еволюції системи соціального вчення українського греко-католицизму, а також виявлено внутрішньоцерковні теологічні та зовнішні соціокультурні фактори, що зумовили необхідність його осучаснення й актуальності.

У підрозділі 3.1. „Синтез соціального та національного елементів як характерна риса вчення українського греко-католицизму” визначено, що соціальна парадигма українського греко-католицизму вирізняється історичною успадкованістю й тяглістю її надбань з часів християнства києворуської традиції, що засвідчує пріоритет внутрішнього змісту релігійності народу над її зовнішньою формою вираження та домінування в українській християнській традиції віротерпимості, толерантності й відкритості до змін.

З’ясовано, що націєзберігаюча сутність українського греко-католицизму в умовах насильницької полонізації в межах Австро-Угорської імперії сприяла духовно-національному відродженню українського народу, актуалізувавшись у першу чергу завдяки імплікації у суспільну практику теоретичних положень соціального вчення українського греко-католицизму, розроблених митрополитом А. Шептицьким та доповнених єпископом Г. Хомишином.

На основі низки пастирських послань митрополита А. Шептицького розглядаються напрями розробленої ним церковної політики, спрямованої на подолання соціальної прірви, що виникла між духовенством та народом з одного боку, а також між владою й суспільством – з іншого. Для цього лідера українського греко-католицизму „соціальне питання” в українському контексті не було жодною абстракцією чи суто теоретичною реалією, бо воно трактувалося у найтіснішому зв’язку із життям народу, а тому не могло бути й мови про дійсне вирішення суспільних проблем за умов нівелювання національного наповнення  чи поза його рамками. У цьому сенсі важливо відзначити, що митрополит заперечував поширену  думку, нібито справжнє християнство веде до космополітизму, натомість він вважаючи, що християни повинні бути патріотами, однак при цьому він диференціював «християнський» та «язичницький» патріотизм, стверджуючи, що останній базується на ненависті, в той час коли християнський - на любові.

У підрозділі 3.2. „Особливості соціального досвіду українського греко-католицизму (на прикладі Станіславівської єпархії УГКЦ)” висвітлюється втілення соціального досвіду українського греко-католицизму у регіональному масштабі на прикладі становлення Станіславівської єпархії наприкінці ХІХ століття, очільники якої спромоглися активізувати соціальну діяльність місцевих греко-католиків через харитативну діяльність (організація товариств тверезості), через активну суспільну позицію (створення клерикального товариство „Шкільна поміч”, громадсько-просвітницької організації „Скала”, станіславівської філії Української християнської організації).

Включення УГКЦ в політичне життя краю відбулося шляхом створення Української католицької народної партії. Метою створення такої політичної сили було намагання нормалізувати українсько-польські відносини шляхом зближення на перших порах представників вищої ієрархії Католицької та Греко-католицької церков.

Внаслідок суспільно активної позиції, виробленої завдяки єпископату, духовенство виступало на захист громадянських прав і свобод українців не тільки перед „зовнішніми” (польськими), але й перед „внутрішніми” (українськими) критиками.

На прикладі Станіславівської єпархії в українському греко-католицизмі були системно реалізовані головні постулати соціального вчення: солідарності, субсидіаності, загального блага. Впровадженням соціальної парадигми греко-католицизму у локальний контекст єпархії, займався перший Станіславівський єпископ Ю. Пелеш, котрий через пастирські послання, а також через доволі активну політичну діяльність, послідовно виступав за зрівняння у правах українців з представниками інших націй, а також за припинення соціального гніту галицького селянства.   

Дослідження концептуальних засад пасторальної діяльності наступника Ю. Пелеша – єпископа Ю. Сас-Куїловського дає підставу стверджувати, що він зробив значний внесок в розбудову єпархіальної освітньої мережі, причому не лише клерикальної, але й світської. У пастирських посланнях цей єпарх акцентував увагу на тому, що активні мирянські об’єднання можуть стати опорою християнського життя та дієвим фактором пожвавлення суспільної активності у регіоні.

Соціальна діяльність греко-католиків Станіславівщини отримала новий імпульс в період очолення єпископської кафедри Г. Хомишином у період 1904-1944рр. Саме тоді активізувалася робота з молоддю через створення мережі громадських організацій, зокрема „Скали”, які були покликані боротися з проявами шонівізму польської адміністрації. Було створено цілий ряд друкованих видань, зокрема газету „Нова Зоря”, що стояла на позиціях засудження націоналістичного екстремізму і пошуку консенсусу із світською владою.

У підрозділі 3.3. „Особливості суспільної діяльності УГКЦ в умовах радянського тоталітарного режиму”  встановлено, що будь-які вияви соціальної активності УГКЦ, яка перебувала на нелегальному становищі в СРСР з 1946 р. були реальним викликом для  тоталітарного комуністичного режиму, і  це засвідчує високий рівень авторитету та довіри, якими користувався український греко-католицизм у населення. Фактично суспільна діяльність греко-католиків на даному етапі була зумовлена вибором між опором та притосуваням до режиму, переважно на корить першого. Важливою соціально-значущою характеристикою існування УКГЦ в підпіллі виступав тісний духовний взаємозв’язок її священослужителів та чернецтва із вірними, що досягався завдяки специфічній формі інтеграції у суспільство – зайнятості у цивільній сфері.

Характерним суспільним акцентом катакомбної церкви було те, що з точки зору соціального статусу, кар’єрного зростання, бути греко-католиком у радянській державі було не просто непрестижно, але й небезпечно, адже стратегія комуністичної влади полягала у тотальних соціальних утисках членів підпільної церкви.

Підпільне життя УГКЦ живилося настроями вірних, які не зраджували вірі своїх батьків під страхом заборони і переслідувань. Виявлено, що феномен українського греко-католицизму в системі радянського тоталітаризму полягав в адаптації до нової соціально-політичної реальності без асиміляції у неї. Ця висока свідомість населення спонукала представників катакомбного кліру робити усі необхідні кроки для збереження церковних структур та забезпечення правонаступництва поколінь, що посприяло легалізації УГКЦ в період розпаду СРСР.  

Розділ 4. „Реалізація соціальних засад УГКЦ в незалежному українському суспільстві” висвітлено характерні ознаки соціальної інтеграції українського греко-католицизму у державні інституції та громадський сектор незалежної України, що має на меті діяльне сприяння УГКЦ у побудові громадянського суспільства на сучасному етапі державотворення.

У підрозділі 4.1. „Вклад УГКЦ у становлення громадянського суспільства в Україні” проаналізовано значення УКГЦ в розбудові  громадянського суспільства, яка полягає у застосуванні нових духовно-пасторальних підходів до здійснення соціальної місії з урахуванням глобалізаційних викликів в умовах поліконфесіоналізму та світоглядного плюралізму сучасного українського суспільства.

Досліджено, що практична імплікація греко-католицьких морально-етичних засад у суспільство відбувається  завдяки новій евангелізації та національній адаптації цієї церкви, з урахуванням особливостей пострадянського розвитку держави, і концепції соціального служіння вселенського католицизму.

Шляхом аналізу соціально-зорієнтованих документів УГКЦ з’ясовано, що суспільний потенціал українського греко-католицизму демонструє динаміку зростання власної ролі у державі у вирішенні пріоритетних завдань державотворення: підвищенні ролі громадських та професійних об’єднань як невід'ємних інститутів відкритого суспільства та реалізації практики „колективного навернення”, яка передбачає моральне очищення не лише окремих суб’єктів, але й громадсько-політичних утворень та державних структур. УГКЦ стала першою з поміж всіх українських церков, що засудила тотальні вияви корупції вітчизняного політикуму, які суперечать моральним принципам християнства.

У підрозділі 4.2. „Досвід соціальної діяльності УГКЦ в незалежній Україні” показано, що адекватне соціальне служіння, його динаміка та ефективність передбачає співпрацю УГКЦ з державними та суспільними інституціями.

Виходячи з принципів солідарності, субсидіарності та загального блага, український греко-католицизм сформулював фундаментальні соціальні засади, що здатні упорядкувати суспільне буття. Важливий внесок у відновлення морально-етичних засад суспільства УКГЦ робить через відновлення й творення власних освітніх і наукових інституцій, яке відбувається з урахуванням того, що в майбутньому це має бути цілісна освітня система від початкової навчально-виховної ланки до університетських академічних навчальних та наукових установ.

УГКЦ виконує суспільнотворчу функцію шляхом виховання національно свідомої та суспільно активної особисті – громадянина-патріота. Здійснення цієї місії забезпечується завдяки ефективнй роботі цілого ряду спеціальних комісій, кожна з яких відповідає за власну ділянку соціальної роботи.

Констатовано, що УГКЦ надає особливого значення благочинності. У її поширенні особливе місце займає благодійний фонд „Карітас України”, що заснований у 1994 р., для координації зусиль доброчинних організацій місцевих громад УГКЦ, представлення їх на національному рівні, розвитку співпраці з закордонними осередками Карітасу. Завдяки харитативній діяльності УГКЦ вносить ефективний вклад в побудову громадянського суспільства в Україні.

У підрозділ 4.3 „Сучасний єпархіальний вимір соціальної дії церкви (на прикладі Івано-Франківської митрополії УГКЦ)” проаналізовано практичну реалізацію соціальних завдань українського греко-католицизму в даному регіоні.

Сучасний вияв соціальної дії в Івано-Франківській митрополії УГКЦ здійснюється провідними харитативними організаціями: благодійним фондом „Карітас Івано-Франківськ УГКЦ” і Мальтійською Службою Допомоги, які реалізовують традиційні для католицького світу благодійні програми підтримки соціально незахищених верств населення.

Соціальна робота, що здійснюється  на території митрополії в загальному спрямована на популяризацію солідарності, доцільної ощадливості та моральної взаємодії на кожній  ділянці особистого й громадського життя.

На території Івано-Франківської митрополії розвиваються парафіяльні спільноти, мирянські організації, видавничі заклади. Вагоме місце у здісненні соціальної місії займають такі молодіжні організації: „Обнова”, „Як Марія”, „Українська молодь – Христові”, „Святого Егідіо”, завданням яких є залучення молодого покоління українських греко-католиків до активної соціальної роботи, спрямованої на подолання громадянського індиферентизму та морально-етичного релятивізму.