ФЕНОМЕН РЕЛІГІЙНОГО ЛІДЕРСТВА НА ПРИКЛАДІ ІУДЕЙСЬКИХ ТРАДИЦІЙ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність дисертації, показано зв'язок роботи з науковими програмами, сформульовано об’єкт, предмет, мету й завдання дослідження, визначено методологічну базу, науково-теоретичне та практичне значення дисертації, новизну отриманих результатів, зазначено відомості про апробацію дослідження та його структуру.

Перший розділ «Лідерство як об’єкт філософсько-релігієзнавчого аналізу» присвячений визначенню ступеня розробленості теми, аналізу літератури та означенню ключових понять, що використовуватимуться у ході дисертаційного дослідження.

У підрозділі 1.1. «Основні теорії лідерства» зауважується, що, попри активне дослідження інституту лідерства в цілому, теоретичні засади його вивчення лишаються дискутивними. Розглядаючи теорії лідерства, автор пропонує систематизувати їх за критерієм визнання того чи іншого чинника як визначального у становленні лідера. До першої групи відносимо теорії, що аналізують особистісні якості лідера. До них входять теорії «великої людини або героя» (Дж. Дауд, Е. Дженнінгс, Т. Карлейль та ін.), теорії рис лідера (Л. Бернард, В. Бинхем, С. Кілбоурн, О. Тед) та психологічні теорії.

До другої групи включені теорії, що спрямовані на визначення дій лідера, його взаємодії з послідовниками. Ця група об’єднує поведінкові теорії, теорії «очікування-взаємодії» (Дж. Хемфілд, Дж. Хоманса), атрибутивні теорії, теорії трансформаційного лідерства, а також мотиваційні теорії (В. Стоун, Д. Шлезингер, Дж. Штерн). Автори другої групи теорій намагаються знайти вихід із статичної оцінки лідерства, вивчаючи його крізь призму аналізу лідерських рис і лідерської поведінки. Одні з них досліджують власне лідерську поведінку. Інші приділяють особливу увагу поведінці у взаємовідносинах, тобто механізму взаємин між лідером і послідовниками. Головна новизна поведінкового підходу в тому, що він звернув увагу на оточення лідера, його послідовників, на уміння вибудовувати відносини між ними. Поведінка лідера почала аналізуватися, як вирішальний чинник, від якого залежить успіх або невдача при виконанні лідерських функцій. Сам лідер розглядається як організатор і носій певного стилю поведінки.

До третьої групи належать дослідження, визначальним чинником яких є аналіз умов, як об’єктивного фактору, що впливає на процес оформлення лідерства. Це теорії навколишнього середовища або ситуативні теорії (X. Персон, В. Хокинг). Ця концепція формувалася на висновках, що необхідність всякого лідерства визначається часом, місцем і обставинами. Дослідники цього напряму вважають, що факт виникнення і становлення лідерства безпосередньо пов'язаний з різкими поворотами історичного процесу, з соціальними конфліктами і просто щонайгострішими кризовими ситуаціями, у які потрапляє те або інше суспільство. Саме такі ситуації створюють неодмінні умови для висунення на лідерські позиції осіб, які в повсякденному житті залишилися б непоміченими.

У дисертації наголошується, що під час дослідження релігійного лідерства можуть бути продуктивними відразу кілька теорій і наукових концепцій, кожна з яких може виявитися необхідною при розгляді певних аспектів феномена, що аналізується.

Підрозділ 1.2. «Лідерство в іудейській духовній традиції та релігійній практиці як об’єкт релігієзнавчого аналізу» містить огляд літератури з лідерства загалом та аналізу дослідження лідерства в іудаїзмі зокрема.

Релігійне лідерство в іудаїзмі – це складний феномен, у формування якого залучено численні механізми. Тому його цілісне дослідження потребує звернення як до узагальнюючих праць щодо феномена лідерства, що дозволяють зрозуміти загальні характеристики, ґенезу, еволюцію та структуру лідерства, так і до наукових розвідок, присвячених аналізу тієї чи іншої історичної моделі лідерства в іудаїзмі (пророк, мудрець, цадик).

Важливе значення у формуванні загальних теоретичних засад дослідження лідерства мають праці визначних соціальних філософів, соціологів і психологів, автори яких розглядали витоки лідерства, котрі, в свою чергу, мають визначальну роль у процесі його функціонування (М. Вебер, Г. Лебон, Т. Карлейль, С. Московичі, Г. Тард, З. Фройд, Е. Фромм), а також дослідників політичного лідерства (Д. Бернса, Ж. Блонделя, Н. Макіавеллі, M. Мамфорда, А. Пахарєва, Н. Плєса, М. Сікера).

В окрему групу виділимо праці, в яких здійснюється дослідження лідерства в інституті релігії. Особливу роль тут відіграють дослідження Д. Фрейзера, щодо трансформації релігійної свідомості і пов’язаних із нею змін у форматі лідерства та стосовно основного арсеналу комунікативних засобів лідера, а також праці І. Ломачинської та Н. Мечковської. Тут таки слід відзначити праці українських релігієзнавців, які становлять ґрунтовну теоретико-методологічну основу для розуміння феномена релігійного лідерства (Е. Бистрицька, І. Богачевська, В. Бондаренко, В. Єленський, М. Закович, А. Колодний, М. Стадник, М. Черенков, З. Швед, П. Яроцький).

Важливе місце у визначенні особливостей лідерства в іудаїзмі посідає аналіз їх історичних форм, дослідженню яких присвячені праці Е. Берковича, П. Ейдельберга, Д. Елазара, Е. Кларка, І. Левінталя, М. Рижського, Е. Урбаха, В. Херберга, Л. Фінкельштейна. Аналіз чинників, що вплинули на формування цадика, як історичної форми лідерства, та оцінка ролі його діяльності в єврейській громаді, здійснюються в контексті дослідження хасидського руху. Цій темі присвячені роботи М. Бубера, І. Галанта, Ю. Гессена, С. Городецького, С. Дубнова, Ш. Еттінгера, І. Йоста, З. Крупицького, І. Оршанського, Г. Шолема.

Окреме місце в наукових розвідках хасидизму та аналізу діяльності цадика займають дослідження вітчизняних вчених (О. Рибак, І. Туров, В. Фуркало).

У дисертації визначено недостатність дослідження окремих аспектів лідерства в іудаїзмі. Зокрема, більшість вчених використовувала історичний підхід у дослідженні зазначеної проблематики, у якому лідерство постає як елемент віровчення, результат конкретних історичних причин, причому потреба громади у тій чи іншій формі лідерства не враховується. Фактично, поза увагою дослідників залишається структурний підхід щодо дослідження релігійного лідерства, визначення його основних складових елементів, їх характеристика. Бракує також комплексного аналізу взаємовпливу об’єктивних та суб’єктивних чинників, що впливають на формування релігійного образу лідера в колі послідовників.

Другий розділ «Релігійне лідерство як соціально-психологічний та соціокультурний феномен» складається із трьох підрозділів. У підрозділі 2.1. «Релігійне і суспільно-політичне лідерство: компаративний аналіз», де у процесі порівняльного аналізу між політичним та релігійним лідерством розкривається зміст останнього.

Нелінійне функціонування релігійного і політичного авторитету в контексті різного історичного часу дозволяє визначити лідерство як явище, що має універсальні риси. Функціонування феномена лідерства забезпечується не просто наявністю «над-ідеї», а її інтеріорізацією лідером. Невід'ємною рисою релігійного лідера є глибока переконаність і віра у запропонований ним шлях до спасіння, який передбачає духовні практики і визначений ним (або представлений як успадкований від безумовно авторитетного джерела) кодекс поведінкових норм.

Лідерство передбачає тривале, а не спорадичне використання влади. Це означає, що лідер володіє волею до здійснення відносно організованих груп, які мають більш або менш сталу структуру і розподіл ролей між послідовниками. Як у політичному, так і релігійному інститутах лідер орієнтується на певне коло послідовників. Рівень їхньої консолідованості є прямо пропорційним беззастережності віри у пропоновані лідером релігійні максими і соціальні конструкти.

При цьому дуже важливу роль у оформленні лідерства відіграє ситуативний ландшафт, під яким тут розуміється історичний фон, місце та часовий вимір, у якому реалізується феномен лідера.

У підрозділі 2.2. «Основні механізми впливу лідера на послідовників у процесі релігійної комунікації, відображені  єврейською релігійною традицією» розглядається релігійний простір, де розгортається інститут лідерства і який відрізняється форматом комунікації, до якого залучені всі члени релігійного співтовариства, і який має своєрідний стиль, жанр і лексику повідомлень. Особливістю комунікативного процесу тут є присутність трансцендентної сили як невід'ємного і головного учасника спілкування. У релігійному спілкуванні використовуються всі сенсорні канали сприйняття інформації, у тому числі – малопродуктивні у публічній комунікації.

У період становлення монотеїстичних релігій посередницька функція релігійного лідера у передачі інформації трансформувалася у більш складну – пророцьку – форму. Слово стає первинним механізмом дії на спільноту, що знайшло своє відображення у проповіді як релігійній формі комунікації. Воно стає визначальною формою комунікації у пророчій діяльності, що впливало на формування релігійного образу пророків і водночас – підкреслювало їхні особистісні риси, і, відповідно, надавало комунікативному процесу індивідуальних характеристик.

Пророки першими почали використовувати письмову вербальну комунікацію з метою трансляції релігійного віровчення наступним поколінням. Письмова релігійна комунікація реалізує одне з головних завдань інституту релігії – поширення системи віровчення у просторі (на різних територіях), у часі (протягом тисячоліття) і в суспільстві, незалежно від його стратифікації.

Традиційною формою релігійної комунікації в напрямі «від людей ‑ до Бога» є молитва, богослужіння, обряди. Важливою структурною одиницею всякої єврейської молитви є благословення («браха»), за яким йде звернення до Бога від другої особи. Хоча усі молитви віруючі можуть читати самостійно, проте єврейська традиція рекомендує завжди, коли є можливість, колективну молитву.

Під час організації релігійним лідером колективних молитов та культових дій використовуються не лише невербальні і вербальні засоби, але й соціально-психологічні механізми: навіювання, наслідування та емоційне зараження, тобто такі інструменти впливу, які інтенсифікують інтеграцію не тільки контактних груп, так й великих мас людей. Дієвість сили соціально-психологічних механізмів прямо залежить від глибини та яскравості емоційного збудження, що йде від комунікатора.

Одним з елементів невербальної комунікації, що впливає на сприйняття послідовниками релігійної інформації, є використання релігійним лідером таких фонаційних інструментів, як гучність, висота голосу, темп, паузи, логічний наголос і тон. Фонаційні механізми найтісніше пов'язані з вербальними засобами ‑ фактично вони «озвучують» слова у мовному контексті, додають висловам комунікативну завершеність і виразність.

Фундаментальною основою комунікативного механізму впливу на послідовників, є безпосередньо особистість лідера з його визначальними рисами. Важливим у встановленні рівня впливу на послідовників є особистий життєвий досвід лідера, що відображає взаємозв'язок між його словом і його діями. Проте основою феномена релігійного лідерства є його морально-етична спрямованість: поєднання схвалюваних моральних чеснот, ексклюзивність релігійних знань, поведінкові моделі, які або служать зразком для наслідування послідовниками, або є недосяжними і сприймаються як ідеал.

Підрозділ 2.3. «Харизма та її оприсутнення в іудаїзмі». Процес оформлення і впливу харизми в інституті релігії має відмінні риси від функціонування харизми в політичному середовищі, що, насамперед, обумовлено особливостями релігійної свідомості. Релігійна харизма може відрізнятися і за типом її джерела,  і механізмами впливу на послідовників.

Відкритим залишається питання природи харизми. У ранньому варіанті теорії рис лідера, в центрі якої міститься ідея надзвичайної обдарованості особи, харизма ‑ винятково природний дар, властивий особі, досягти який в інший спосіб неможливо жодними зусиллями (М. Вебер, Г. Лебон, С. Московичі). Харизма розриває усталений зовнішній устрій, ламає традиційний хід історії і попередню упорядкованість. Вона виростає не з внутрішнього розвитку, а приходить ззовні і тому розглядається як трансцендентний інститут.

У психоаналітичній літературі (А. Бхайд, Х. Кохут, В. Кравченко, Л. Окс, Е. Фромм) походження харизми часто розглядається у тісному зв'язку з процесом первинної соціалізації, а саме необхідністю встановлювати особисті зв'язки з родичами, що є природженою потребою дитини. Емоційна інвалідність або неповноцінність прагне бути компенсованою такою якістю, як привабливість в очах інших. Харизматичність тут стає результатом взаємодії внутрішнього світу особи і зовнішньої соціальної реальності, яка безперервно впливає на індивідуальну і колективну психіку.

Становлення релігійної харизми проходить два етапи. На першому етапі діяльність особи спрямована на внутрішній пошук, глибинний самовимір духу. Коли процес духовного самопізнання завершується, носій харизми, інтуїтивно оцінюючи потребу спільноти, переходить до другого етапу і генерує свій вплив ідеї у напрямі окремих груп. Кульмінацією цього періоду є релігійне пробудження, одкровення як форма духовного пізнання у взаємозв'язку з трансцендентною силою.

Одним з елементів, що характеризує віртуоза-харизматика, є глибока переконаність у поширюваних ним ідеях, навіть якщо з часом вони стають діаметрально протилежними тим, які первісно проголошувалися. Напруженість власної віри харизматичного лідера надає його словам величезної сили переконання.

Надзвичайно важливою функцією пророка-харизматика є прогностична, що реалізується як ясновидство й пророкування майбутнього. Пророкування стає елементом єдиної релігійної концепції, що охоплювало все людство і весь часовий простір.

Невід'ємною складовою феномена харизми є успіх лідера. Причому він найчастіше постає не як наслідок сумлінної духовної роботи і глибоких релігійних переконань особи, реалізації її особистих рис, а стає підтвердженням взаємозв'язку лідера з трансцендентною силою, результатом втручання трансцендентних сил, що не залежать від особистих характеристик лідера, але підтримка яких свідчить про вірність обраного лідером шляху. Конструювання структури харизми з її визначальними рисами в іудаїзмі здійснюється у підрозділі на прикладі релігійної діяльності Мойсея.

Третій розділ «Релігійне лідерство в іудейській духовній традиції» складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 3.1. «Історичні форми лідерства в іудаїзмі» систематизуються форми лідерства, притаманні іудейській традиції, виокремлюються їх структурні елементи.

Першою інституційною формою релігійного авторитету в іудаїзмі було священство. Основна релігійна діяльність священства була церемоніально-обрядовою, яку воно втрачає з руйнуванням Другого Єрусалимського Храму. Життя священика, як релігійного авторитету, було суворо регламентовано, складалося із жорстких релігійних приписів й заборон, які підкреслювали виняткову роль священика у єврейському суспільстві.

Однією з історичних форм релігійного лідерства є пророцтво. Воно виростає з монотеїстичних уявлень і спрямовується на їхній захист: пророки стають найбільш полум’яними критиками суспільних виразок, вони таврують народ за гріх ідолопоклоніння, яке спричинилося до знівечених суспільних відносин і спотворених уявлень про справедливість.

Усіх пророків об'єднувало єдине світосприйняття: вони проповідували беззастережний монотеїзм й універсалізм, перебуваючи в постійній боротьбі з ідолопоклонством. Крім суто релігійних проблем, пророки намагаються дати відповідь на соціальні виклики свого часу. Вони ініціюють перенесення змістовного наголосу релігійно-духовної дії з культової діяльності на сферу моралі та права. Усі свої натхненні одкровення пророки передавали у вигляді імпровізованих промов, що оформлялися в поетичну форму з рефренами і приспівами. Універсальною формою впливу на послідовників була емоційна проповідь з яскраво вираженою стрижневою ідеєю, навколо якої розгортається космічна епопея боротьби праведності з гріхом.

Після оформлення канонічної Тори на усну традицію було покладено нове завдання – інтерпретація Письмового вчення і поширення його на всі сторони життя, шляхом творчого осмислення. Тепер Тора стає об'єктом ретельного вивчення. На зміну пророкам приходять нові вчителі – книжники і мудреці. Мудреці (талмідей хахамім) змагаються у глибині знання Тори й Галахи, причому їхній інтелектуалізм, звернення до логіки й раціоналістичного інструментарію не є резонерством. У нюансах і найменших деталях традиції вони намагаються віднайти волю Бога і його припис стосовно конкретних життєвих ситуацій. Тобто раціоналізм в діях цих лідерів має не секуляризуючий, а сакралізуючий ефект. Мудреці виступають також суддями, провідниками складних ідей у тканину буденної свідомості, популяризаторами вчення і традиції.

Продовженням мудрецтва стає інститут рабинату – тобто зібрання рабинів, релігійних лідерів, об’єднаних авторитетом і правом вчити й повчати. Рабинат як форма общинної організації є інституційним оформленням

Підрозділ 3.2. «Цадикізм як модель релігійного лідерства» присвячений аналізу цадикізму, як формі лідерства та з’ясуванню основних його сфер впливу в хасидській громаді.

Відзначається, що цадик в хасидській громаді є харизматичною постаттю, діяльність якого ґрунтується на визнанні його особливого зв’язку з трансцендентним і особливим знанням про трансцендентне. Цадик, як тип релігійного лідера, увібрав у себе досвід і функції форм лідерства попередніх епох. Крім таких класичних механізмів впливу на своїх послідовників, як проповідь, молитва, релігійна література, цадик більш активно починає використовувати соціально-психологічні механізми, в основі яких закладений певний ритм та музика, які, у свою чергу, спрямовані на формування групових переживань і, зрештою, ‑ спільної колективної свідомості.

Визначальним елементом цадикізму є глибокий містицизм лідера. Цадик перебуває у вічній вірності Богу і є каналом, що з’єднує Божественний світ трансцендентного з іманентним. Унаслідок глибокої релігійної концентрації він постійно перебуває серед Вищих сфер, де представляє єврейський народ. У віровченні про «сходження праведника» закладена стрижнева ідея його духовної діяльності: встановлення глибокого духовного зв'язку між наставником, який встановив такий зв'язок із Богом, і його учнями.

Авторитет цадика, як духовного лідера єврейської общини не був обмежений впливом лише у релігійній сфері, а так само поширювався і на економічну, і на суспільно-політичну сфери життєдіяльності єврейської громади. Хасидські цадики відтворюють формат духовної влади, за якої вона (влада) прагне до тотальності та охоплює чи не всі аспекти громадського, релігійного, сімейного життя тощо. Відповідно створюються хасидські двори як релігійні та адміністративні центри; харизма цадика стає спадковою – утворюються хасидські династії, де дар вчителя переходить його учням і родичам. Хасидський двір постає як особливий тип релігійного об’єднання, єдиним критерієм вступу до якого було визнання духовного авторитету цадика і хасидизму як релігійної істини, що заснована на вірі у всюдиприсутність Бога, духовній зосередженості, релігійному натхненні, полум’яній молитві.

У підрозділі 3.3. «Моделювання релігійного образу Нахмана Брацлавського» здійснюється аналіз лідерства в іудаїзмі крізь призму взаємодії об’єктивних та суб’єктивних чинників. Вказується, що значний внесок в оформленні релігійних поглядів Нахмана Брацлавського, мало історичне тло. Вплив історичної ситуації відобразився у вченні Нахмана Брацлавського про роль цадика у хасидській громаді, жорсткій критиці сучасних йому цадиків як лжелідерів, виборі місцем релігійної діяльності Умані, пов'язаної з трагічними подіями в історії єврейського народу, боротьбі з Просвітництвом як реакція на новий етап єврейської історії.

Суб'єктивні чинники, що визначаються особистими якостями Нахмана Брацлавського, дозволяють розглядати його як особу харизматичну, що мала природні передумови до лідерства. Відмінною рисою Брацлавського цадика була його динамічність та психологічна скерованість на зміни.

Нахман Брацлавський вдається до різних форм впливу на своїх прибічників і приділяє велику увагу встановленню глибокого емоційного зв’язку із послідовниками. Популярними у релігійній практиці цадика були такі форми комунікації, як проповідь, притчі, історії. Казки Нахман Брацлавський використовував як один із найбільш ефективних комунікативних засобів. Невербальні форми комунікації так само широко використовувалися Нахманом Брацлавським. Він перетворив музику і нігун (наспіви) на ключові інструменти служіння Богові, що відкривають доступ до перетворення світу, до власного блага і блага інших.

Підрозділ 3.4. «Типологія релігійних лідерів (на прикладі хасидизму)». В основі запропонованої типологізації релігійних лідерів виокремлюємо основні групи критеріїв, що визначають особливості функціонування того або іншого типу лідера: структурно-організаційну, інструментальну, комунікативну і функціональну. Структурно-організаційний критерій передбачає аналіз релігійного лідерства крізь призму його взаємодії з послідовниками, особливості функціонування у малій (вузькому колі учнів) або великій групі (діяльність спрямована на всю громаду), наявність адміністративного центру. Специфіка взаємодії лідера в малій або великій релігійній групі визначає основний інструментарій, який використовує релігійний лідер для впливу на послідовників. Окремою групою критеріїв є також комунікативні засоби: механізми взаємодії лідера з послідовниками, які впливають на формування релігійного іміджу лідера і його стильової характеристики. Залежно від спрямованості релігійної діяльності та поставлених цілей виділяється функціональний критерій як змістовна характеристика діяльності лідера.

У підрозділі виокремлюються такі типи лідерства, як лідер-ідеолог (на прикладі релігійної діяльності Ісраеля Бешта), лідер-просвітитель (Шолома Дов Бера Шнєерсона) та лідер-організатор (Менахема Менделя Шнеєрсона).

Лідер-ідеолог творить нові релігійні ідеї і або дає нову інтерпретацію старим, або знаходить нові аргументи для їхнього захисту.

Лідер-просвітитель виховує і формує духовну еліту, яка транслює віровчення в широкі маси.

Для лідера-організатора визначальною функцією є вироблення ефективних комунікативних засобів та інструментарію у поширенні віровчення, поряд з традиційними він використовує інноваційні засоби впливу на послідовників.