ФЕНОМЕН РЕЛІГІЇ В СИСТЕМІ АКСІОЛОГІЧНИХ ІДЕЙ КАНТА: ЛОГІКА СТАНОВЛЕННЯ ТА ШЛЯХИ ІСТОРИЧНИХ РЕЦЕПЦІЙ



Название:
ФЕНОМЕН РЕЛІГІЇ В СИСТЕМІ АКСІОЛОГІЧНИХ ІДЕЙ КАНТА: ЛОГІКА СТАНОВЛЕННЯ ТА ШЛЯХИ ІСТОРИЧНИХ РЕЦЕПЦІЙ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» з’ясовано актуальність теми, стан її наукової розробки, сформульовано мету, завдання, методологічні принципи, предмет і об’єкт, теоретичне і практичне значення здобутих результатів.

У першому розділі «Методологічні принципи дослідження ціннісного потенціалу релігії в контексті аксіологічних ідей Канта» комплексно осмислюються теоретичні передумови і механізми розробки методології дослідження, що передбачає конструктивний синтез постулатів філософії релігії Канта і подальших методологічних напрацювань, здійснених в історичній перспективі.

У підрозділі 1.1. «Генезис і теоретико-методологічна еволюція аналізу проблеми у філософсько-релігієзнавчому дискурсі» на основі систематизації масиву наукових публікацій з проблеми здійснюється демаркація достатньо розроблених і дослідницьки «відкритих», мало вивчених аспектів аксіологічної спадщини Канта. Більша увага в кантознавчому дискурсі приділялася етичній проблематиці та питанням теорії пізнання. Кантові ідеї щодо віри здебільшого осмислювалися фрагментарно або як певне ціннісне «відхилення» від магістральних ідей його власної системи. Тож попри незаперечні теоретичні чесноти наявних досліджень відчувається необхідність поєднання в єдине ціле філософського і релігієзнавчого підходів в осягненні Кантового тлумачення феномена релігії (з метою компенсації обмеженості як абстрактно філософської настанови, так і суворо богословсько-конфесійної). Декларуючи теоретичну й методологічну цінність ідей філософа, наявні розвідки оминають проектування конкретно-практичного, релігієзнавчо-експертного вектору застосування Кантових ідей в релігійній аксіосфері сьогодення, що й відкриває простір нових досліджень.

У підрозділі 1.2. «Концептуально-методологічний інструментарій дослідження» обґрунтовується такий підхід, який би дав змогу актуалізувати життєво-практичний і світоглядно-функціональний потенціал теоретичного ресурсу Кантової релігієзнавчої спадщини. Три основні проблеми спрямовують вектор дослідження: 1) співвідношення віри та знання в концепції Канта (експлікується взаємодія антропологічно забарвленої раціональної настанови із ірраціональним актом віри як вивершенням смисложиттєвого самовизначення); 2) зв'язок релігії і етики в системі філософа (Кант не має на меті «зруйнувати» підвалини релігійної віри засобами моралі; навпаки: зберегти їх через орієнтацію на ціннісне очищення та примат етичного духу над ритуалістичною «буквою» релігійних істин, кристалізувати спільний гуманістичний потенціал релігійних практик різних традицій); 3) можливості ідей Канта в реальній практиці життя та діяльності церков (трактування концепції віри та Всезагальної церкви Канта як таких, що сприяють толерантизації та згуртуванню людства на шляху боротьби з кризою духовності). Осмислення цих проблем здійснюється на ґрунті синтезу методології академічного релігієзнавства і таких методів, як генетичний, структурно-функціональний, типологічний, каузальний, логіко-історичний та герменевтичний. При осмисленні шляхів рецепції вчення Канта про релігію аналізуються антропологічно зорієнтовані дискурси післякантівської філософії (що зумовлено їхньою першорядною увагою до питань релігії та віри). Межі дослідження не вимагають особливого акценту на демаркації за конфесійним принципом богословських інтерпретацій вчення Канта, оскільки першорядною настановою роботи вважається висвітлення логіки філософської трансформації Кантового вчення про релігію. Тому богословські дискурси беруться до уваги лише в тих межах, де вони зберігають філософську закоріненість, а не занурюються в суто догматичну специфіку своїх доктрин. З іншого боку, підкреслюється принципова можливість використання ціннісного потенціалу Кантового вчення в межах оптимізації соціального служіння будь-якої гуманістично зорієнтованої конфесії.

Реалізація методологічних стратегій розвідки покликана надати її результатам експертного потенціалу, що виявлявся б у динамічній взаємодії філософсько-релігієзнавчої теорії і практики оновлення та ціннісного вдосконалення форм релігійного життя.

Другий розділ «Передумови та ґенеза Кантової філософії релігії» містить ідейне та методологічне осмислення детермінант кантівської концепції релігії у філософсько-релігієзнавчому дискурсі Нового часу. Однакова увага приділяється як тим аспектам новочасних вчень про релігію, які були позитивно рецептовані Кантом, так і тим, у дискусії з якими кристалізувалося новаторство його підходу.

У підрозділі 2.1. «Засади інтерпретації релігії як світогляду у новочасній і просвітницькій філософії» вказується, що в епоху Нового часу зусиллями філософії робиться спроба обґрунтувати «новий образ» конструктивної релігійності як альтернативи її традиційним формам: універсалізація раціональної настанови  до певної міри «поглинає» антропологізм і екзистенційність настанови сотеріологічної; ці настанови різко протиставляються. Тож неминуче мало бути обґрунтовано концепцію зрівноваження смисложиттєво-ціннісної і раціональної основ віри. Нею й стала аксіологічна доктрина Канта. Значущість концепції Р.Декарта для становлення системи Канта полягала у відкритті першорядного значення рефлексії над засадами людського мислення як вихідного пункту будь-якого істинного пізнання. Водночас надмірний раціоналізм Р.Декарта, як і Б.Спінози, у поглядах на ідею Бога та віру спричинив критичну настанову Канта щодо цього і спонукав його збалансовувати однобічність метафізичного раціоналізму поверненням ідеї Бога від суто когнітивних її мотивацій до моральних як першорядних. Взявши на озброєння елементи методології Д.Юма, Кант водночас компенсував скептицизм щодо буття Бога твердістю моральності віруючого. Релігійний містицизм та екзистенціалізм Б.Паскаля, з одного боку, вплинув на Кантове переконання щодо антиномічності всіх метафізичних ідей, але, з іншого боку, містичному самозануренню і таїнності смисложиттєвого пошуку філософ протиставляє прозорість і осмисленість морального вибору як передумову утвердження в релігійній переконаності. Отже, колізійність новочасного раціоналізму, наявність у ньому імпліцитних ірраціоналістичних тенденцій визначила особливе «поле наруги», в якому працювала філософсько-релігієзнавча думка Канта, творячи альтернативну модель інтерпретації релігійного феномена.

У підрозділі 2.2. «Загальнофілософський контекст настанов Канта щодо релігії» витлумачується філософсько-методологічна орбіта етикотеології, обмірковуються та інтерпретуються поняття трансценденталізму, антиномічності розуму тощо. Поняття Бога в Канта є водночас як трансцендентальним, так і трансцендентним. У силу того, що це поняття не дається нам з досвіду, воно є трансцендентальним, але з огляду на те, що воно все ж залишається недосяжним для пізнання його розумом, воно є й трансцендентним. Традиція розробки раціональних «доказів» буття Бога сягає корінням у стародавню історію людської думки, розвивалася як у добу Середніх віків, так і Відродження й Нового часу. Систематизуючи напрацювання раціональної «доказовості» буття Бога, Кант виокремлює як головні онтологічний, космологічний, «фізико-теологічний» (телеологічний) аргументи та піддає їх критиці в межах своєї трансцендентальної діалектики. А втім, і логічна структура самої цієї критики об’єктивно не позбавлена обмеженості. Попри це Кантів аналіз «доказів» дає можливість осмислити й експлікувати  синтез когнітивного й антропологічно-ціннісного вимірів раціональної теології. Критика філософом традиційних «доказів» все ж мала конструктивний характер, адже її мета – не руйнування підвалин віри, а зміцнення її шляхом вказівки на відносність умоглядних побудов раціональної теології та обґрунтування особистісно мотивованого осердя віри – етикотеологічного змісту.

Третій розділ «Ідейно-методологічні особливості концепції релігії Канта» присвячено дослідженню його концепції релігії в цілісності її філософського та прикладного контекстів. Актуалізується аспект людиномірності кантівської концепції етикотеології, її сотеріологічний контекст та моделі ціннісної оптимізації церковного служіння.

У підрозділі 3.1. «Антропологічні основи та сотеріологічні мотивації етикотеології» вказується, що для Канта основа практичного розуму – моральна свідомість, автономна добра воля як єдина істинна умова утвердження людського в людині. Людина актуалізує свою істинну сутність лише на шляхах практичної вірності ідеалам доброчесності (категоричний імператив). Але граничний, «телеологічний» смисл доброчесності – в належності загального блага. Проте в житті «тут і тепер» часто не виявляємо емпіричного зв’язку між моральністю особи і блаженством та загальним благом як фактичним результатом доброчесної поведінки. Кант не бачить можливості світоглядно з цим миритися, і тому визнає реальність Бога, його мудрості. Саме вона покликана вивершити особисту благість порядних людей, встановивши загальне благо й щастя для кожного у вічності. Таке вивершення передбачається в потойбіччі, але феноменологічно зміцнює моральну позицію особи вже «тут і тепер». Саме в таких Кантових ідеях простежується сотеріологічний смисл етикотеології. Смислове утвердження власного «я», свободи та гідності через абсолютні моральні цінності конституює ідею Бога і заохочує переконаність в його бутті. Етикотеологія Канта постає не як різновид деїзму чи теїзму, вона має не теологічне коріння (як у теїзмі), і не раціоналістичне (як у деїзмі), а саме антропологічне.

У підрозділі 3.2. «Кореляція морально-ціннісних і конфесійних елементів змісту віри» аналізується Кантова модифікація різних типів віри, передусім – 1) історичної (церковної, статутарної) і 2) чистої (моральної). Історичні умови реалізації церковної місії нерідко спотворюють роль церков як оплоту істинної релігії, створюючи її ілюзорні форми, які аналізує Кант. Істинність служіння Богу – в моральному способі життя, практичній доброчесності; саме це і повинно бути першочерговою настановою у діяльності церкви, що претендує на всезагальність і яка б могла потенційно об’єднати у своєму лоні всіх людей доброї волі. Кант не плекає утопій щодо можливості юридичного, видимого «формату» такого об’єднання, а закликає лише до ціннісної готовності віруючих та служителів різних традицій усвідомлювати єдність морального і духовного ядра власних сповідань заради солідарності та життєвої синергії осіб і культур. Такі ідеї актуально значущі й нині –  у справі оптимізації ціннісної атмосфери релігійного життя, толерантизації міжцерковного і міжособистісного спілкування, згуртованості віруючих перед лицем глобальних викликів.

Четвертий розділ «Післяпросвітницька та новітня трансформація Кантової філософії релігії» окреслює шляхи рецептивності кантівського вчення в історичній перспективі. Простежуються ті методологічні, ідейні положення, що мають потенціал оптимізувати сучасні дослідження в галузі філософії релігії. 

У підрозділі 4.1. «Рецепція ідей і принципів етикотеології у післяпросвітницькій філософсько-релігійній думці» розглядаються шляхи трансформації ідей Канта в дискурсах післякантівської доби. Спорідненими з етикотеологією Канта є ідеї Ф.Шлейєрмахера, водночас їм притаманна більш концентрована апеляція до екзистенційної конкретності морально-релігійного досвіду та персоналістське бачення морально-сотеріологічного ідеалу. Потенціювання методологічних напрацювань Канта й Ф. Шлейєрмахера багато в чому посприяли формуванню принципів феноменології релігії (Р.Отто та ін.) Вбачається парадоксальна «співзвучність» пошуків Канта й С. К'єркегора та Ф.Ніцше. Людина у С. К'єркегора, так як і в Канта, передусім характеризується власною свободою. Як і в Канта (хай і в іншій концептуальній тональності), у С. К’єркегора етичне самовизначення людини визнається принципово важливим для сотеріологічних цілей. А проте, якщо в Канта лише морально гідна людина є носієм свободи і реалізує її у вірі в Бога як онтологізації морального законодавства, то у С. К'єркегора людина вільна тільки в Богові, а тому мусить зневіритися в будь-яких «загальнозначущих» стереотипах людського співжиття, усвідомити їхню відносність перед лицем незбагненного Абсолюту. Відмінність дискурсів Канта і Ф.Ніцше зумовлена специфікою «темпераменту та енергетики» думки кожного з них; ідейний же смисл Кантового і ніцшеанського образів моралі та релігії збігається у принциповому: добро та віра є несправжніми, коли засвоюються від зовнішнього авторитету чи нав’язуються примусово. Ідеї Канта – один із чинників формування концепції віри К. Ясперса, яка має не менший толерантизуючий потенціал,  ніж аксіологічна концепція самого Канта, а також є прийнятнішою для більшості традиційно віруючих людей, адже пропонує цілком зрозумілі та звичні для них цінності, тільки закликає піддавати їх глибинній філософській рефлексії. Концепції Б. Рассела та Е. Фромма, які також закликали очищати релігію від догматизму, авторитарності та плекати гуманістичний світогляд і доброчесну поведінку віруючої особистості, безперечно – явно чи імпліцитно – мотивовані духом Кантового вчення. Попри неоднозначність сприймання представниками російської релігійної філософії та української «філософії серця» певних конкретних поглядів Канта на шляхи утвердження віри в Бога його доктрину споріднює з їхніми вченнями підвищена увага до проблем морального очищення церкви, єднання віруючих на основі ціннісної солідарності, примат антропологічно зорієнтованого мислення над абстрактно-метафізичним. Про значущість концепції Канта свідчить і витворення окремого феномена «післякантівської філософії» – неокантіанства та його філософсько-релігієзнавчого дискурсу (В.Віндельбанд, Г. Коген та ін.).

 

У підрозділі 4.2. «Роль філософсько-релігійних засад кантіанства у становленні аксіологічно-методологічного ресурсу сучасної філософії релігії» висновується, що сучасна західна філософія релігії досить активно використовує здобутки аксіологічної доктрини Канта для розвитку та розширення власного теоретичного й методологічного каркасу. Як секулярно налаштовані дослідники, агностики (Ю.Габермас, А.Вуд), так і прорелігійні (С.Палмквіст), констатують надзвичайний потенціал її впливу на розвиток філософського знання про релігію. Поряд з тим, що російські дослідники (Л.Калінніков, А.Судаков) високо поціновують етичну, гносеологічну, логічну концепції Канта, все ж філософсько-релігієзнавча доктрина або не складає предмета їх дослідницької уваги, або ж з огляду на їхні світоглядні орієнтації зазнає критики у багатьох її настановах. У свою чергу українське наукове співтовариство чітко розуміє необхідність вивчення філософсько-релігієзнавчого спадку Канта як одного з методологічних важелів гуманізації освіти та науки. Проте проблеми філософії релігії Канта в Україні мало досліджені, а наявні праці досить фрагментарні, обмежуються тільки окремими аспектами того проблемного поля, яке аналізував Кант. Тим часом Кантові ідеї та досвід їх історичної рецепції можуть бути евристично продуктивними при розв’язанні таких проблем філософії релігії, як: співвідношення когнітивного і ціннісного аспектів обґрунтування змісту віри; шляхи конвергенції віри і знання, гуманізація релігійної свідомості і практики, культурозберігаючий потенціал релігії; роль релігії в утвердженні особистісної ідентичності в умовах новітніх глобальних трансформацій. Подальше вивчення спадку Кантової філософії релігії здатне надати істотний методологічний ресурс для розв’язання цих актуальних проблем. 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины