СОЦИАЛЬНО-ФИЛОСОФСКОЕ ИЗМЕРЕНИЕ ФЕНОМЕНА ПОВСЕДНЕВНОСТИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовані мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, розкриті методи та наукова новизна дисертації, її теоретичне та практичне значення, наведені дані про публікації та апробацію результатів дослідження.

У першому розділі «Теоретико-методологічні аспекти вивчення повсякденності» були розглянуті два важливих аспекти аналізованої проблеми: онтологічна специфіка феномена повсякденності як форми життя людини і гносеологічна специфіка повсякденності, в основі якої знаходиться синтез різних методів і принципів пізнання.

У підрозділі 1.1. «Феномен повсякденності в соціально-філософському дискурсі» аналізується розвиток теми повсякденності в соціально-філософських дослідженнях. Аналіз робіт попередників і результати наших досліджень приводять до висновку про те, що феномен повсякденності адекватно описується за допомогою нелінійної, багаторівневої моделі. У рамках цієї моделі повсякденність сприймається як соціальна реальність особливої інтерсуб'єктивної природи, котра постійно розвивається. Така реальність призначена забезпечувати оптимальний спосіб адаптації індивіда в соціумі. Важливими ознаками повсякденності є: «позаособистісний» спосіб зародження і структурування, неусвідомленість, нормативність. Такі якості зумовлюють, з одного боку, труднощі дослідження цього феномена, а з іншого – різноманіття його виявів. Змістовна та структурна складність повсякденності породжує різні проблеми, які можна об'єднати у дві великі групи. До першої групи входять проблеми, породжені розмаїттям виявів повсякденності як теми осмислення в межах філософії. До другої групи входять проблеми, породжувані дисперсією думок у визначенні структурних компонентів. Обидві ці групи мають складну внутрішню будову та пов'язані між собою. Гіпотеза дослідження полягала в тому, що послідовне вирішення гносеологічних проблем повсякденності дозволить розкрити сутнісні риси цього феномена як форми існування людини. Ця гіпотеза лежить в основі структурування дисертаційного дослідження.

Перш за все, автор дисертації аналізує неточності термінології, котра використовувалася в попередніх дослідженнях. В літературних джерелах, присвячених дослідженням феномена повсякденності, часто спостерігається підміна поняття «повсякденність» такими поняттями, як «життєвий світ», «буденне» і «побут», хоча вони повністю не збігаються за змістом. Як показав порівняльний аналіз, зміст поняття життєвого світу є більш широким. Його зміст включає в себе всі взаємини людини з навколишньою дійсністю, які оформлюються протягом її життя. Поряд із повсякденністю в ньому співіснує віртуальна реальність, світ мистецтва та ін.

Водночас «повсякденність» є чимось більшим, ніж «побут» або «буденність». Життя людини, що протікає в умовах побуту, являє собою зміну явищ і сутностей. Вони можуть стати повсякденними в силу своєї буденності, а можуть стати елементами повсякденності, які закріплюються на глибинному рівні свідомості людини та її культури, є незмінними, навіть якщо побутове, буденне життя різко змінюється. Такі властивості повсякденності дозволяють об'єднати в одне ціле не тільки окремих індивідів, але й кілька поколінь в єдиному соціумі. Стабільність соціальних процесів породжує стабільність феномена повсякденності.

Стабільний характер повсякденності зумовлює її важливу функцію – бути підставою для високих форм культури, у тому числі – для філософії.

Ілюстрацією цього твердження служить аналіз генезису поняття мудрості. Філософія в самому визначенні містить заклик до неї, однак, з часом мудрість істотно витісняється з неї під впливом наукового знання. Унаслідок такого впливу філософію почали співвідносити з актуальним, що спирається на розум, знанням. Мудрість, традиційно розуміється як володіння життєвим досвідом, вияв здорового глузду, тобто розцінюється як потенційне знання, тому більшою мірою може співвідноситися з повсякденністю.

У результаті виділилися два види знання, які розділилися між собою і закріпилися за різними сферами: явне – наука, неявне – повсякденність. Така роздільність характерна тільки для західноєвропейської філософії. У східній філософській традиції повсякденність не є проблемною темою. Зазначена особливість зумовлена саме специфікою філософських традицій. У цьому сенсі суттєва відмінність східної філософії від західноєвропейської полягає в сконцентрованості першої на людині, а другої – на навколишній дійсності, світі. Для східної філософії, світ або не є проблемою в силу своєї примарності (індійська філософія), або погляд на нього сфокусований через призму людини (китайська філософія). Не випадково, І. Бичко виокремлює східну парадигму філософування, як таку, що відтворює спосіб життя.

Проблема повсякденності переважно досліджується західноєвропейською філософією. Можна припустити, що вона виникла внаслідок особливого шляху розвитку цього типу філософування, унаслідок якого з'явилося відчуття роз'єднаності людини зі світом. У такій ситуації філософія розглядає питання розуміння світу і визначення місця людини в ньому, аналіз їхніх взаємин. У східній традиції філософія – це, перш за все, спосіб життя, який обирає людина, приєднуючись до того чи іншого філософсько-релігійного напряму. У західноєвропейській культурі таке ставлення до філософії було не лише в період Античності (наприклад, кінізм, стоїцизм), а також як життя в істині сприймалось християнство.

Визначення філософії як «способу життя» дозволяє по-іншому сприймати її співвідношення з повсякденністю. Автор пропонує розглянути філософію і повсякденність у новій площині. При такому підході філософія та повсякденність є двома різними світами, двома відмінними, але при цьому взаємопов'язаними «способами життя». Як наслідок цього можлива й цілком зрозуміла «філософія повсякденності» і «повсякденність філософії».

У підрозділі 1.2. «Методологічна база дослідження повсякденності»  здійснюється пошук методу дослідження повсякденності. Методологічний пошук технологій дослідження повсякденності особливо важливий для соціальної філософії, оскільки впродовж всієї історії філософського осмислення цього феномена аж до XX століття, необхідної методології вироблено не було, тобто повсякденність не була взагалі окремим предметом системного філософського аналізу. Інакше кажучи, феномен повсякденності довгий час був предметом дослідження в рамках різних парадигм. У результаті виникла ситуація синтезу якісно різних методів дослідження, яка, на наш погляд, і викликала термінологічну розмитість цього поняття.

У діалогічній діахронії досліджень повсякденності історично першими використовуються метафізичний і діалектичний методи. У зв'язку з тим, що до XX століття розвиток проблеми повсякденності в історії філософії відбувався в неявному вигляді, то обидва ці методи стосувалися її побічно. Однак у цей період були отримані істотні знання, які відіграють важливу роль у розвитку сучасних досліджень.

Метафізика розглядає повсякденність у зіставленні з ідеальним і позначає її як земний, тимчасовий світ, який освоюється на рівні почуттів. Ця установка, що виникла ще в античності, сформувала стійку традицію. Також самостійну лінію розвитку поняття повсякденності можна виділити в діалектиці. Вже в діалогах Платона зустрічаються два терміни – «докса» і «діаноя». Перший належить області розуму і, перебуваючи між чуттєвістю та раціональністю, тяжіє до першої. Докса оформляється за допомогою Діано, яка знаходиться між раціональною чуттєвістю та чистим розумом і тяжіє до останньої сфері, тобто до ідеального. Пізніше ці поняття стимулювали дослідження сучасних проблем здорового глузду і повсякденної свідомості. Перша отримала розвиток в епоху модерну як складник індуктивного методу. Остання була актуалізована діалектичним матеріалізмом, де вона постає формою діяльності людини, що поєднує в собі повсякденне буття і буденну свідомість.

Методологічний аналіз генезису досліджень повсякденності за допомогою метафізичного і діалектичного методів дозволив виділити істотний критерій їхньої відмінності – метафізика зосереджена лише на одному аспекті повсякденності. Говорячи сучасною мовою, завдяки метафізичному методу формуються в основному однофакторні моделі повсякденності. Однофакторними, за своєю суттю, є і багато інших методів дослідження повсякденності: феноменологічний, де редукується поняття повсякденності з діяльністю свідомості; екзистенціальний, на підстави якого розглядається онтологічна проблема буття людини, котра рефлексує щодо свого щоденного існування; герменевтичний, завдяки якому аналізуються комунікативні проблеми. До нього близький семіотичний метод, зосереджений на аналізі знаків повсякденності. Розуміння того, що повсякденність завжди ширше за монологічний, однофакторний погляд, стимулює дослідників до об'єднання цих методів, що можна реалізувати двома способами. Суть першого способу полягає в тому, що один фактор виділяється як провідний, а інші – як допоміжні. Суть другого в тому, що він ґрунтується на рівнозначності чинників. При цьому перший спосіб можна розглядати як своєрідну модифікацію однофакторного методу, зі всіма недоліками, що витікають, у той час як другий спосіб знижує цілісне розуміння проблеми через явний брак об'єднавчого початку.

На наш погляд, методом, який відповідає вимогам цілісності та системності й дозволяє об'єднати переваги й усунути основні недоліки згаданих вище двох способів, є метод багатовимірних досліджень. Його сутність полягає в тому, що в одній системі поєднуються начала, які мають одночасно якості роздільності і внутрішньої єдності. Виділення таких начал-вимірювань, дозволило репрезентувати проблему повсякденності в багатофакторному методологічному просторі. Але при цьому такий підхід дозволив об'єднати основні «монологічні» описи повсякденності в єдину цілісність. За допомогою такого підходу повсякденність постає як багатовимірна система, котра наділена якістю емерджентності.

У зв’язку з цим сформульована тема другого розділу – «Структура повсякденності та механізм її формування». У розділі показано, що основними вимірами повсякденності є ментальне, тілесне та семіотичне. Ці виміри, з одного боку, мають усі істотні ознаки повсякденності – неусвідомленість, нормативність і, в основному, позаособистісний спосіб утворення, а з іншого, – мають власні унікальні риси.

У підрозділі 2.1. «Ментальний вимір як реалізація повсякденного знання» описуються та аналізуються загальні й істотні властивості ментального виміру повсякденності. Авторка дисертаційного дослідження доводить, що ментальний вимір цього феномена є, за своєю сутністю, сукупністю знань, яка організує життя індивіда, його бачення світу. Ця сукупність знань володіє наступними специфічними рисами: неявність, впізнаваність, міфологічність, загальновизнана достовірність, контекстуальність, проективність.

Ментальний вимір є цілісністю, що конституює такі елементи, як буденна свідомість і ментальність. Цей вимір має ряд специфічних рис: дозволяє індивіду створювати і зберігати соціальну реальність, тому соціокультурно й історично зумовлене; є загальним для всіх членів соціуму, незалежно від їхнього ціннісного ставлення до сприйнятих феноменів; не рефлексується індивідами і відтворюється ними автоматично, тобто є видом неявного знання.

Якість неявності не означає, що повсякденне знання збігається з несвідомим. Стверджуючи збіг особистого несвідомого з повсякденним знанням, дослідники суттєво звужують зміст останнього. Відбувається це через те, що рівні свідомості, істотно відрізняючись один від одного, залишаються при цьому нероздільними завдяки наявності загальної границі. Вона не є замкнутою, що передбачає проникнення елементів з інших рівнів. Таким чином, повсякденне знання як складноструктурована цілісність, котра саморозвивається, поєднує в собі різні за походженням типи знання, об'єднуючи їх за критерієм неявності. Рівнем свідомості, найбільшою мірою пов'язаним із предметом дослідження дисертації, є перед(під)свідомість, що має безпосередній зв'язок із зовнішньою реальністю. Зазначена специфіка відповідає вимозі, що висувається до знання, – бути опосередкованою ланкою між людиною та світом, і, навпаки, з цієї ж причини інформація про знання, у тому числі і неявні, не обмежується тільки процесами, що відбуваються в психіці індивіда

У підрозділі 2.2. «Тілесний вимір як реалізація інформаційно-практичних аспектів повсякденності» розглянута тілесність як феномен, що розкриває повсякденний спосіб існування людини. Автором досліджується специфіка сприйняття власного тіла людиною, яка виражається в процедурі «подвійного схоплювання». По-перше, тіло розпізнається як фізична річ, що володіє певними параметрами, а по-друге, людина усвідомлює, що відчуває почуття «в ньому» та висловлює почуття й емоції за допомогою тіла. Така специфіка сприйняття дає можливість виділити теоретично внутрішні та зовнішні межи тіла. Межа неявно формує основу взаємозв'язку людини зі світом. Можна виділити декілька важливих функцій межі: по-перше, вона є засобом відокремленості від світу, який не тільки замкнутий, але й одночасно перервний; по-друге, вона є засобом самоідентифікації, тобто сприяє створенню певного замісника – символу психологічного Я; по-третє, вона несе в собі символічну функцію.

Внутрішні та зовнішні межі тіла організують також внутрішній і зовнішній простір, які у здорової людини, у нормальному стані не розрізняються. Таке розмежування дозволяє розглянути тілесність не тільки як біологічну властивість, але й як соціальну. Мова йде про те, що тілесний вимір повсякденності формується за допомогою взаємодії біологічного та соціального тіл. В основі такої взаємодії лежить почуття самоідентичності – власності. Це почуття позволяє «вбирати» у свій простір речі, розширюючи його таким чином.

Унаслідок взаємодії людини з речами в повсякденності виявляються два аспекти: по-перше, відчуття речі як матеріального об'єкта, а по-друге, власні тактильні відчуття від цього сприйняття. В останньому випадку функціонує внутрішньотілесний рівень, що надає можливість для реалізації феномена тактильної інтеріоризації. Завдяки тому, що в цьому випадку річ сприймається не тільки як щось зовнішнє, відбувається подолання обмеженості індивідуальної тілесності.

Необхідно відзначити, що не всі речі «наділені» такою здатністю, а тільки ті, які включені безпосередньо у світ повсякденності індивіда, тобто ті, на які поширюється почуття власності. Це почуття зумовлює складний поділ – позначення простору і речей, що перебувають у ньому, по-перше, на своє та чуже, а по-друге, розмежовують одяг й особисту власність. Одяг у своїй сукупності дозволяє людині репрезентувати себе в зовнішньому світі, сприяє формуванню поняття про зовнішні межі тіла. А, з іншого боку, завдяки цій якості обмеженості, формується і внутрішній світ, який можна позначити як приватний. У цій сфері більшою мірою спрацьовує головна якість повсякденності – нерефлексованість. Взаємини індивіда з речами не є для нього об'єктом спеціальних роздумів. Але у зв'язку з приватною власністю спрацьовує почуття відповідальності перед людьми або законом, тому думки і дії по відношенню до неї контролюються і рефлексуються.

Не менш важливим, заснованим на автоматизмі застосування, є інший аспект взаємодії людини з речами в повсякденності. Сприйняття речі як засобу для досягнення мети формує повсякденний світ людини як «допоміжний». Це поняття, введене М. Гайдеггером, розкриває важливий момент повсякденності: людина спочатку освоює цей світ практично, а потім вже теоретично. У повсякденності тіло має властивість не меншої логічності, «здатності запам'ятовувати», ніж розум.

У підрозділі 2.3. «Семіотика як форма конституювання повсякденності» виділяється семіотичний вимір як самостійна, значуща сфера для розуміння процесів формування і структурування повсякденності. Авторка розглядає вербальне виявлення повсякденних знань за допомогою таких понять, як мова у сенсі знакової системи, мовлення у сенсі мовленнєвого акту, дискурс. У цій тріаді останнє поняття реалізує механізм переходу першого в друге, тобто дискурс виступає тут певним медіатором. З цієї позиції дискурс можна інтерпретувати в узагальненій формі як спосіб формулювання думок, реалізований за допомогою мовних засобів: мова (соціальний початок) у мовленні (індивідуальне начало). А також можна виділити його структурні елементи: індивідуальні – інтенції учасників, зумовлені їхньою метою і мотивом, і соціокультурні – правила організації комунікативного акту. В залежності від конкретних сполучень структурних елементів дискурсу між собою спостерігається спектр різних типів дискурсів.

У повсякденності більш за все існує буденний дискурс, організований повсякденним знанням. В його основі лежить безліч концептів, смисловим центром яких є метафора. Її якість полісемантичності забезпечує можливість формування адекватного осмислення в різних ситуаціях, що дозволяє успішно й ефективно реалізовувати прагматичні інтенції буденного дискурсу. По-друге, дискурс реалізується в комунікативному акті, тому він є посередником між мовною картиною світу і мовою. Зазначені якості, у своїй сукупності, дозволяють позначити його як одиницю формування вербального рівня.

Тобто всі перераховані елементи: мова, мовлення, дискурс є одиницями формування вербального рівня, які в дисертаційному дослідженні об’єднуються поняттям «природна мова». Природна мова включає в себе різні дискурси, які виявляються в актах мовлення. Дискурс може бути як виявом повсякденного знання (буденний дискурс), так й інституціональним (науковий дискурс). Їхнє поєднання в різних пропорціях створює своєрідність природної мови тієї чи іншої частини суспільства.

Невербальне виявлення повсякденних знань здійснюється через паралінгвістичні та екстралінгвістичні елементи. Використання паралінгвістичних засобів у повсякденному житті дає можливість значно скоротити вживання вербальних засобів, але при цьому досягати розуміння. У деяких випадках засоби паралінгвістики можуть компенсувати погрішності вербального висловлювання і навіть доповнити його. Прикладом може служити мовчання, котре наділене великими потенційними смислами.

Екстралінгвістичний компонент феномена повсякденності презентований у дослідженні через поняття "річ". Це поняття є активним елементом повсякденності, що її конституює, завдяки не лише матеріальним і функціональним якостям, але й репрезентації різноманітних смислів, тобто елементам знакової природи, що виступають своєрідними посередниками між матеріальним та ідеальним. Наприклад, річ як уособлення престижу, соціального стану тощо.

У повсякденності річ виявляється в точці перетину двох семантичних просторів. Перше (об'єктивне) містить ментальні установки того або іншого суспільства, друге (суб'єктивне) містить їхню творчу реалізацію індивідом в організації його особистого світу повсякденності. Таким чином, річ виконує не тільки матеріальну, але й смислову функцію, яка має два рівні інтерпретації: соціальний та індивідуальний. На першому рівні річ виступає знаком загальних смислів і певного соціального статусу. У цьому випадку для правильної інтерпретації необхідно володіти спеціальним знанням. Наприклад, річ може виражати символи влади, тобто вона постає як історично зумовлений культурний знак, сенс якого зрозумілий тільки певній суспільній групі. Як правило, речі цього рівня інтерпретації в традиційному суспільстві формуються під впливом звичаю, а в сучасному – досить часто внаслідок впливу моди.

На другому рівні інтерпретації річ виступає як знак індивідуальних смислів і почуттів різного діапазону. Тому такі речі, як правило, важливі для володаря незалежно від контексту, тобто стійкі до змін моди. На цьому рівні формуються індивідуальні цінності повсякденності.