ЕСТЕТИЧНИЙ ПРОСТІР МЕТАФОРИ РЕЛІГІЙНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЕСТЕТИЧНИЙ ПРОСТІР МЕТАФОРИ РЕЛІГІЙНОЇ КОМУНІКАЦІЇ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

 

У вступі зроблено постановку проблеми, обґрунтовано актуальність та доцільність теми дослідження, здійснено зв’язок з науково-дослідними темами, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, розкрито наукову новизну, окреслено теоретично-методологічні засади, наведено дані про апробацію дослідження та його структуру.

У першому розділі «Естетичний вимір метафоричності сакрального простору» проаналізовано основні підходи до дослідження ролі метафори, завдяки використанню якої, як особливого засобу вираження концептуального змісту сакрального простору, і може бути цілком адекватно передано саму сутність релігійної комунікації.

У підрозділі 1.1. – «Естетичний аспект релігійної комунікації», встановлено теоретико-методологічні основи для осмислення сутнісних рис релігійної комунікації, на відміну від інших її видів. Визначено підходи до з’ясування характерних рис релігійної комунікації, серед яких найважливішим із аспектів постає естетичний. Досліджуючи естетичний аспект релігійної комунікації, з’ясовано, що сьогодні естетичний простір конституюється різноманіттям «практик», ціннісні межі яких не визначені конкретними критеріями. Показано, що найбільш адекватним засобом вираження і функціонування сакральних смислів в іманентних виявах реальності є метафора. У дослідженні аналізується «хмара» сакральних смислів догматичних текстів, що позначаються як метафоричний простір. При цьому використовуються евристичні можливості теолінгвістики (Й.-П. ван Ноппен, О. Гадомський), що формується як самостійна дисципліна в галузі культурології й теології та досліджує роль мови і мовних структур у становленні й функціонуванні релігійної комунікації, як одного із найважливіших сегментів естетичних відношень культурного простору.

Розгляд механізму дії метафори як мовно-культурного феномену дав змогу розкрити явище конвенціалізації смислів і формування можливостей для більш адекватної трансляції релігійних почуттів. Метафора, у зв’язку з цим, розглядається як найважливіший спосіб такої трансляції. Наголошено, що естетична цінність метафори визначається ступенем її глибини і означає, що така цінність співвіднесена з її «описовою корисністю», тобто можливістю подолання труднощів артикуляції естетичних елементів у релігійній свідомості. Показано як аналіз досвіду метафоризації релігійного простору взагалі і релігійної комунікації зокрема збагачує естетичну теорію новими конструктивними ідеями, зокрема у царині сакральної естетики (теоестетики).

У підрозділі 1.2. – «Метафоричність сакрального», розглянуто дослідження у філософській думці традиційної метафори; проаналізовано на цій основі структуру її концептуального поля. Виявлено, що метафора, здійснюючи переведення недоступної розуму «хмари» неясних смислів у чітке раціональне поле, стає тим духовно-естетичним засобом, який наближає людину до осягнення сакрального, до його відчуття на рівні не тільки зовнішньої, але і «внутрішньої» людини. Досліджено основні підходи до розуміння феномену сакрального в естетичному процесі та окреслено методологічні підходи до розуміння сакрального за допомогою метафоричної атрибуції. Виявлено динаміку вивчення категорії сакрального, дослідженого як представниками західноєвропейської наукової думки (Е. Дюркгейм, Ж. Марітен, Р. Нібур, Р. Отто, П. Тілліх, М. Шелер, М. Еліаде), так і представниками східноєвропейської наукової думки (В. Бичков, П. Євдокимов, В. Ісаєв, В. Лєпахін, Н. Мечковська, О. Осипов, В. Суханцева). Ці дослідження розглядаються в дисертації як теоретична підстава до розгляду простору сакрального в естетичному просторі.

У підрозділі показано, що метафоричність необхідна для проникнення в образність сакрального, в його таємницю та виявлено, що вона формує особливу естетично коректну власну модель сприйняття світу у філософсько-культурологічному просторі, представленого у вигляді єдиного естетичного простору – діалектичної єдності метафоричності і сакральності, в якому метафора відіграє роль рушійного чинника переведення значення логіки трансцендентного сенсу в світ іманентного. З’ясовано, що поза орієнтиром в ієрархії цінностей при зіткненні із сакральним традиційна метафора, як стежка, може привести як до радості пізнавання Деміурга, так і до відчуження від Нього. Виявлено, що найбільш повноцінне розкриття сутності сакрального реалізується завдяки метафоричності у мистецтві, дозволяючи їй репрезентувати те, що не цілком укладається в повсякденний мовний досвід, де функціональність метафори набуває найбільшої продуктивності. Позначено, що осягнення людиною сакральних сенсів постає як ранжування її естетичних проявів, спонукаючи рефлексувати над власним буттям, бо в неї апріорі здатна втілитися Людина. У зв’язку з чим свої подальші, більш продуктивні кроки, людина може здійснити завдяки сакральній метафорі, яка від поверхового сприйняття спроможна вести її розум і серце до осягнення глибинних основ буття.

У другому розділі «Сакральна метафора як естетичний модус релігійного буття» виявлено основні особливості сакральної метафори як необхідного засобу при осягненні змісту латентних сенсів сакрального, а також продемонстровано спосіб її впливу в структурі буття релігійної людини, позначеного як комунікативна харизма, що виступає спільністю естетичних почуттів.

У підрозділі 2.1. – «Онтологія сакральної метафори», досліджено естетико-онтологічну сутність релігійної комунікації, репрезентативність якої визначається ступенем активності та змістової витонченості сакральної метафори. Виявлено, яким чином активність сакральної метафори базисно визначає виникнення релігійних почуттів, стимулюючи у метафоруючої людини активізацію релігійної рефлексії у просторі культури та цивілізації. Визначено, що сакральна метафора в культурно-естетичному просторі забезпечує відкритість сакральних смислів і форми їх вираження. Наголошено, що відсутність у «внутрішньої» людини прагнення до Божественних енергій робить її ніби сліпою щодо естетичної енергії наснаження смислів, що містяться у сакральній метафорі.

З’ясовано, що піднесення людини до сакрального немислимо поза обожненням, яке постає не у вигляді прагнення до морального вдосконалення, але до справжньої краси. Виявлено, що сприйняття краси як істини посилюється релігійним досвідом, що обумовлює онтологічність, а не тільки метафізичність естетичного модусу релігійного буття. Додержуючись логіки метафоричності, людина отримує здатність сприймати красу, спираючись на почуття прекрасного як інструмент розвитку піднесеного, притаманного «внутрішній» людині в її русі шляхом священного.

Проаналізовано комунікативну активність сакральної метафори в духовно-естетичній практиці, коли шлях священного – це шлях і критерій, що бере участь у виборі засобів, необхідних для руху життєвим шляхом до Краси буття. Даний шлях розглядається в світлі чинної православної традиції, коли наближення людини до Абсолюту розкриває перед нею сенс життя в контексті Письма та Переказу. Вказано, що вищим ступенем такого осмислення в релігійній традиції виступає духовно-естетична практика, сутність якої відображено в іконографічному символізмі, що дозволяє людині відчувати надмірну красу через досягання розуму від образу до Першообразу. Онтологічність такого досягання та успішності осягнення сутності ікони багато в чому залежить від дієвості сакральної метафори, її активності. Встановлено, що кінцевою точкою проходження метафоричної логіки в просторі релігійної комунікації для метафори є її досягання розчинення в реальному просторі, коли репрезентація транспортованих нею з «поза-тут» трансцендентних смислів втілюється в їх «тут-реальність», тим самим роблячи, наприклад, новозавітні смисли реальністю буття особистості, що тут-про-живає. Відчуваючи таку трансформацію, людина завдяки сакральній метафоричності відкриває перед собою майбутнє як тут-реальність. У процесі піднесення людини до виконання заповідей Божих сакральна метафора, відтак, не постачає людині готові відповіді, але вносить у її внутрішній світ принципи і методи можливих рішень, що необхідно як для реалізації людського покликання, так і для збереження в неї «людяності». Тим самим підвищується затребуваність сакральної метафори як необхідного чинника у формуванні екзистенціалів людського буття.

Отже, образність, зодягнена в метафоричність, допомагає розкрити онтологічні механізми прихованих впливів трансцендентного, смислова сутність яких найбільш повно виражена метафоруючим суб’єктом в мистецтві, зокрема в релігійному.

У підрозділі 2.2. – «Сакральна метафора в релігійному мистецтві», розглянуто аксіологічний зміст релігійного мистецтва і його основи – художнього образу з точки зору їх адекватності властивостям Першообразу. Як інструментарій, що відповідає вказаному критерію, досліджено роль метафоричного простору в створенні і засвоєнні сакральних художніх образів. Мистецтво в зазначеному відношенні розглядається як один із досконалих видів людської діяльності у формі високого творення – теургії (о. П. Флоренський). Досліджено, крім того, яким чином світ Божественних форм найбільш адекватно і повно відбивається в мистецтві шляхом метафоризації сакрального змісту, коли виявлення закладених в ньому смислів дозволяє мислено осягати «рельєф» сакрального. З’ясовано, що роль метафори в таких пошуках полягає в тому, щоб в іманентному просторі передати красу Абсолютного, коли сакральна метафора виступає орієнтиром у досягненні такої краси. В цьому сенсі краса в мистецтві стає засобом проникнення споглядання в духовне (Г. Гегель). У підрозділі визначено, що мистецтво як концентроване художньо-естетичне вираження почуттєвого репрезентує також і надчуттєве, Божественне, що спрямовує мистецтво до піднесеного, як його розуміли Г. Сковорода, В. Бєлінський, Ф. Шеллінг, Л. Гроссман.

Досліджено також роль сакральної метафори, яка спрямовує мистецтво до естетики священного, забезпечуючи людині емпіричне освоєння сакрального. Сакральна метафора розглядається як єдиний художній спосіб осягнення і «спорідненості» таємниці трансцендентного через мистецтво. Використовуючи думку М. Гайдеггера про те, що «мова є дім буття», ми в дослідженні приходимо до висновку: сакральна метафора в релігійному мистецтві є тим світильником, який освітлює цей будинок, коли джерелом світла для метафори є «світло Божественне», в зв’язку з чим мова метафори розглянута як найважливіший засіб переведення з мови сакрального на мову художню. Наголошено, відтак, що такий спосіб освоєння сакрального у мистецтві репрезентується і в українській поетиці (Н. Гоголь, Г. Сковорода), що передає спрямованість до трансцендентного через естезис ліричного героя, діалектично поєднуючи еквівокаційне різноманіття поетики з цілекупністю художніх інтенцій до морального піднесення. Проникнення у Божественний сенс через сакральну метафору, втілену в релігійному мистецтві, дозволяє людині наблизитися до живого спілкування з Богом. Підкреслено, що найбільш досконалим втіленням такого наближення є Євангельські притчі як спосіб культурно-мистецького піднесення людини до Бога. Обґрунтовано, що дослідження і осягнення Божественних смислів завдяки метафоричності, вираженої у формі притчевості, наочніше і повніше відображає Істину нумінозного, інтенціональна спрямованість сакральної метафори особливо актуальна для сучасної культури, яка все більше обтяжується цивілізаційними проблемами.

У третьому розділі «Сакральна метафора в сучасній релігійній комунікації» продемонстровано подвійність функціонування метафоричного простору сучасної культури: сакральної метафори як способу реалізації і збереження інтенціонального стрижня священного та метафори культури постмодерну як прояву деструктивності і десакралізації культурного простору.

У підрозділі 3.1. – «Естетична інформаційність метафори і культурна традиція» – з’ясовано, що вплив цивілізаційного фактора сприяє породженню естетики секуляризації, що ускладнює, в свою чергу, формування в сучасному естетичному інформаційному полі власне сакральних метафор. Відзначимо, що ухилення людини від піднесення по шляху священного, що забезпечує їй єдність в стилі, сприяє її відчуженню від естетичної енергії смислів сакральної метафори.

Наголошено, що у цих випадках сакральні метафори постають у вигляді ритуально-механістичних, позбавлених сакральної чуттєвості інструментів комфортизації умов існування зовнішньої людини. Внаслідок чого виникає нова онтологія, а на її підставі і нова трансценденція, яка обумовлює виникнення так би мовити цивілізаційних метафор. Логіка сакральних естетико-комунікативних відношень осягається людиною за допомогою єдності сакральних і цивілізаційних метафор, як цілекупності художніх картин світу.

З’ясовано, що з розвитком віртуального світу починають все більшою мірою переважати цивілізаційні метафори, які трансцендентне відображають не в сенсі сакрального, а в віртуально-ілюзорному, відводячи людину від піднесення до сакрального. У зв’язку з цим місце сакральної метафори в культурній традиції займає цивілізаційна метафора, що заміщає культурну творчість квазікультурною.

У підрозділі 3.2. – «Постмодернізм як деметафорізація метафори» –виявлено, що постмодерністська культура піддає метафоричність деестетизації шляхом актуалізації переважно утилітарних значень. З’ясовано, що постмодернізм призводить до девальвації однієї з основ мистецтва – художнього образу, заміненого на квазікультурний феномен – симулякр, в результаті зміни вектора естетичного: від «вертикалей» культури, що становлять поле справжньої краси, до «горизонталей» цивілізації. У зв’язку з цим дійсність перестає бути матеріалом для метафори. Естетизація і метафоризація, що здійснюються зовнішньою людиною, на відміну від внутрішньої, виявляється наразі способом легітимізації агресивності і низовинного, що перетворює сучасну культуру на «нібито культуру», і разом із втратою її «вертикалей» перетворює метафору в ніщо, а ніщо – в метафору. Ця тенденція призводить до дисбалансу в розвитку культури і цивілізації, а інтенціональність метафоричного простору виявляється зверненням до псевдоестетичних феноменів: гламуру та престижу брендовості. Отже, все більш наполегливо постає питання про те, що є справжнім в естетичній реальності нинішньої (постмодерністської) культури. Відповідь на дане питання спонукає нас до звернення до аналізу інтенцій, що породжені сакральними метафорами, які розглядаються найбільш дієвим інструментом у вирішенні даної проблеми.

У підрозділі 3.3. – «Сучасні естетичні виміри релігійної метафористики», розглядається проблема відношення традицій і новаторства, актуальність яких не стільки властива естетичним дослідженням культури, скільки вивченню сучасного релігійного простору метафористики. Тому проблема художньої практики в зазначеному сенсі полягає в тому, щоб без втрат культурно-естетичних якостей здійснити переклад сакральних метафор, не змінюючи логіки вічного у змісті традицій, на мову сучасності. У дисертації показано, що когнітивний парадокс Л. Вітгенштейна, сформульований ним у афоризмі: «Про що не можна говорити, про те слід мовчати», розв’язується через прийом естетизації невимовного в принципі, де метафора є важливим засобом, роблячи релігійну комунікацію дієву в умовах сучасності. Визначено, що релігійна комунікація здійснюється в естетичній логіці як пошук цілого і гармонійного на основі особистісного способу пізнання. З’ясовано, що сходження шляхом священного є завдання творче, коли людина за допомогою теоестетичного інструментарію знаходить найбільш адекватні відповіді деконструктивним викликам сучасного буття, зокрема й української спільноти.

Відтак, релігійна метафористика показана тим теоестетичним інструментарієм, який дає можливість людині долати, перебуваючи в іманентному просторі, кордон між двома світами Універсуму: дольнім і горнім, набуваючи розвитку сутності духовної складової.

 

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины