ІВАН ФРАНКО ПРО ДУХОВНІСТЬ ЯК СУБСТАНЦІЙНИЙ ЧИННИК ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, зв’язок роботи із напрямами наукових розробок кафедри історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка, сформульовано мету й основні задачі, об’єкт і предмет, методи дослідження, висвітлено наукову новизну, практичне застосування, зазначено особистий внесок аспіранта, подано відомості про апробацію результатів дослідження, наведено структуру дисертації.

У Розділі 1 “Джерельна основа дослідження і ступінь опрацювання проблеми” визначено основні поняття, джерельну базу дисертаційної роботи та ступінь висвітлення, який засвідчує, що тема ще малодосліджена. Окреслено головні аспекти проблематики та вихідні принципи філософського світогляду І. Франка.

Аналіз поглядів І. Франка на проблему духовності як субстанційного чинника, що формує національну ідентичність українського народу, не представлено окремою науковою працею. Безсумнівно, опубліковано праці, в котрих певною мірою розкриті окремі аспекти проблеми, але не існує цілісного розгляду заданої теми, що й дає підстави для дослідження.

Широко висвітлені погляди І. Франка у ґрунтовних монографіях А. Брагінця, М. Возняка, О. Дея, А. Пашука, які охоплюють загальну характеристику життя, творчості, політичної діяльності й наукових надбань видатного вченого.

Після смерті І. Франка у першій половині ХХ ст. найчастіше аналізувались проблеми стосовно життя, творчості, практичної діяльності, наукових і творчих здобутків, світогляду та літературних надбань, які враховують соціально-економічне й політичне буття українського народу. У цьому контексті вирізняють праці Л. Білецького, М. Возняка, М. Гнатишака, Я. Гординського, М. Грушев­ського, Д. Донцова, Д. Козія, Г. Костельника, Є. Маланюка, М. Мочульського, О. Назарука, І. Свєнціцького, Ст. Смаль-Стоцького, К. Чеховича.

У радянський період питання про ідентичності українського народу не розглядались, оскільки вони належали до заборонених. Проте інші аспекти творчого доробку І. Франка висвітлені на достатньому рівні у розвідках таких учених, як А. Брагінець, М. Возняк, І. Денисюк, А. Пашук та ін.

Українські вчені в еміграції, котрі досліджували погляди та життя І. Франка, більше зосереджували увагу на протиставленні своїх концепцій радянським і викривали фальсифікації доробку І. Франка, що, безперечно, позитивно впливало на розвиток загального франкознавства (праці Б. Кравціва, М. Мудрого, Ю. Шевельова).

З отриманням державної незалежності українські вчені змогли висвітлювати проблеми, котрі тривалий час були заборонені, та надали багатьом темам нового тлумачення, що чітко простежуємо в дослідженнях сучасних українських учених. Серед них І. Бетко, Л. Боднар, О. Вертій, Я. Гнатів, Р. Голод, Р. Горак, Н. Горбач, Я. Грицак, Т. Гундорова, І. Захара, М. Ільницький, М. Кашуба, В. Мазепа, Я. Мельник, В. Микитюк, А. Наконечний, Т. Панасенко, А. Пашук, О. Рудакевич, У. Хамар, Т. Салига, І. Сандурський, Л. Сеник, А. Скоць, М. Скринник, Б. Тихолоз, Н. Тодчук, К. Чехович.

Важливу групу джерел становлять праці українських авторів, які розглядали проблему національного ідеалу і його особливості. Переосмислюючи поняття нації та націоналізму, потреби державотворення й самоідентифікації, вони по-новому пояснюють соціальні, економічні, політичні, релігійні й культурні чинники, що впливали на життя українського народу. Це розвідки В. Білика, А. Бичко, І. Бичко, П. Берко, Т. Бордуляка, О. Борковського, Н. Горбача, І. Денисюка, С. Жижка, О. Забужко, В. Іванишина, Г. Касьянова, О. Коновця, А. Лизогуба, М. Люзняка, І. Макаровського, О. Нахлік, М. Небелюка, Т. Панько, Л. Сеника, Ю. Римаренка, О. Рудакевич, В. Старосольського, Б. Червака та ін. Свободу як філософську проблему в творчості І. Франка проаналізували А. Пашук, У. Хамар. Місце та роль української мови у світогляді І. Франка розглядали Т. Космеда, Т. Панько, О. Сербенська та інші.

Проблеми національної ідентичності й особливості української ментальності висвітлені в працях В. Качкана, С. Макєєва, М. Скринника, А. Стражного, А. Фурмана та інші.

Для розв’язання необхідних завдань у дисертації використано праці сучасних українських науковців, котрі вивчали проблему духовності. Ця тема актуальна і привертає увагу багатьох дослідників, у тому числі А. Алексеєнко, В. Андру­щенка, В. Барановського, Ю. Білодіда, М. Горлача, В. Громова, О. Злобіну, А. Корецьку, В. Ларцева, М. Поповича, С. Пролєєва, І. Степаненко, В. Храмову, В. Шинкарука та ін.

Незважаючи на велику кількість наукових робіт, де аналізується філософська спадщина Каменяра, немає розвідок присвячених висвітленню поглядів І. Франка на духовність та її вплив на формування національної ідентичності українського народу.

У Розділі 2 “Методологічна основа дослідження” детально розглянута основна дослідницька література, що вивчає спадщину І. Франка. У зв’язку з цим ми дійшли висновку: існує значна прогалина в осмисленні і розумінні зазначеної теми, а це дає підстави для написання дисертаційної роботи та заповнення інформаційної пустоти. Було використано широкий спектр методів пізнання, застосованих сучасною наукою. Поліфонічний характер методології засвідчив складність і цікавість обраної теми, передбачив достовірність та ефективність викладеного матеріалу. Широкий спектр наукових методів дав змогу отримати нове знання, впорядкувати і систематизувати його, що виявляє спроби пізнання дійсності.

У роботі застосовано комплексний міждисциплінарний підхід із залученням інструментарію та дослідницьких стратегій, який простежується у межах сучасної української філософської думки. У дисертації використано загальнонаукові методи пізнання, що вживають і на теоретичному, і на емпіричному рівні. Ці методи загальнологічні: аналіз, синтез, індукція, дедукція, абстрагування, узагальнення, пояснення й аналогія. Для вивчення поглядів І. Франка, котрі характеризуються універсальністю та різноплановістю наукових зацікавлень, згадані методи допомогли розкрити об’єкт дисертаційної роботи. Особливість дослідження філософської спадщини Каменяра полягає в тому, що структура духовної діяльності розглядається на підставі аналізу безпосередньо його текстів, які розкривають глибину мислення науковця. Вивчаючи погляди І. Франка за допомогою загальнонаукових методів, зауважуємо: його мислення є цілеспрямованим і раціонально обґрунтованим.

Застосування еволюційного принципу дає змогу спостерігати розвиток ідей упродовж усього життя І. Франка. Беручи за основу філософський світогляд І. Франка як єдину цілісну систему, в дисертаційній роботі простежується еволюція його ідей. Ця внутрішня рефлексія надала філософським поглядам мислителя виваженості й обдуманості. Принцип еволюції розглядається схемою виявів духовних процесів. Вона можлива як рефлексія духу, свідомості, оскільки в природі панують відмінності, а повторити те чи інше природне явище, абсолютно ідентичне, неможливо.

Використання принципу історизму, де ідеї поєднуються зі суспільним, політичним, економічним та культурним життям, найкраще розкриває актуальні проблеми дослідження не простим описом минулого, а виявленням глибинних суспільних процесів, внутрішніх змін у структурі явищ, аналізі причин та фаз розвитку. Розглядаючи соціальні чинники, що позначилися на поглядах І. Франка, з’ясовуємо передумови виникнення ідей національного характеру, пояснюємо мотиви, завдяки котрим учений звертався до проблем мови, народознавства, духовності чи денаціоналізації, простежуємо вплив суспільно-політичної ситуації на світогляд І. Франка і визначаємо ідеї самого мислителя, які залишились актуальні для історичного процесу.

Дослідження ґрунтується також на методах, пов’язаних з цілями та завданнями роботи: системно-структурному аналізі (розглядає предмет дослідження цілісним утворенням, що має певну структуру та його елементи взаємодіють між собою), феноменологічному (предметом пізнання постає рефлексія свідомості про себе та свій зміст, пізнається людське існування, духовність, культура), герменевтичному (тлумачення понять та ідей в докорінному їхньому суттєвому визначенні), філософській рефлексії (фундаментальний акт усвідомлення внутрішнього світу людини, основ буття та духовних надбань) та ін.

У Розділі 3 “І. Франко про духовність як сутнісний вимір буття українського народу” висвітлено роль і значення проблеми духовності як сутнісного виміру існування українського народу. З’ясовано теоретичні засади та методи дослідження проблеми. Розглянуто поняття “Дух” як творчу і динамічну світову силу, що існує в бутті народу й людини.

Підрозділ 3.1 “Християнський ідеал у духовному житті народу” Визначено, що проблема духовності у творчості І. Франка не ізольована, а пов’язана з християнством. Автор досліджував різні релігійні вчення, але найбільшої уваги приділяв християнству, християнській церкві та їхньому розвитку в загальному історичному контексті, оскільки вони найтісніше пов’язані з історичною долею українського народу. Ці погляди не відмежовані й не відірвані від загальної філософської концепції автора, а органічно переплітаються з ідеями, котрі пропонував науковець. Для І. Франка важливо те, чим саме прислужилось християнство та його церква до долі людства, що принесло християнство своїм ученням прибічникам, та чим воно запалювало і зміцнювало Дух окремої людини та суспільства загалом. Виявлено, що у своїй творчості автор розрізняє християнство як духовне вчення і християнську церкву як організацію, інституцію, розрізняє ідеї й ідеали, котрі проголошував Ісус, та догматику, приписи і установлення, накопичені церковними служителями. Показано також різницю між філософськими школами античного світу, що опирались на розум та використовували скептицизм. Виникнувши як реакція на деградацію античного світу, християнство принесло нові цінності, котрі піднімали загальний духовний стан суспільства. І. Франко виявляє заслуги раннього християнства у виокремленні вищої мети, що відкривало новий світ ідей та вірувань, а найбільше – його доброчинний вплив на моральне відродження людей. І. Франко показує християнство як самостійне, оригінальне, всезагальне та завершене вчення – визначний феномен у духовному житті людства.

Виявлено, що для І. Франка християнство – це вселенське вчення, яке збагатило духовність народів світу. Засади, котрі сповідував Ісус, близькі кожній людині й дарують їм милосердя, благодать, любов, правду, віру та піднесення людського Духу на найвищі щаблі. Християнство рішуче протистоїть у своїй сутності всьому злу, морально-духовній немочі людської особи, вносить духовне відродження в серця людей.

Підрозділ 3.2 “І. Франко про “найвищий Дух” як світову силу”. Для мислителя визначною силою в житті й діяльності кожної людини і народу є “найвищий Дух”. Це та субстанцієя, що й Добро, Світло, Закон. Дух розгортає вищу сутність перед кожним. У І. Франка оригінальне бачення такої сутності побудоване на власному досвіді й обміркованому погляді. Доведено, що трактування ідеї Духа (Бога) – корінний, основоположний та визначальний теоретичний фундамент філософсько-світоглядної позиції вченого. Ідея Духу має методологічне й принципове значення для розуміння всього історичного процесу, поступу і місця людини та всього народу в світі. Без усвідомлення цього всіляке аналізування залишається простою спекуляцією.

Вирізнено низку праць стосовно згаданої тематики, написаних у різний період життя мислителя. Будучи послідовним, І. Франко розпочав із пошуку духовних основ і методологічних принципів власного світогляду (“Божеське в людськім дусі”), а згодом дав своє обґрунтоване бачення та суть розуміння ідеї Бога. Часто це художні твори, зокрема поеми, а не наукові трактати, хоча основні ідеї в них легко прочитуються. У цьому контексті взірцевими творами є “Страшний суд”, “Вічний революціонер”, “Каменярі”, “Гімн”. Для того, щоб зрозуміти філософський погляд І. Франка на ідею “найвищого Духу”, потрібно піднятись над часовим, плинним, тілесним, відкинути шкаралупу та непотрібні нашарування, створені людьми, і лише тоді можливо осмислити вічні духовні сутності. “Найвищий Дух” втілюється у людську природу, виявляється в духові окремої людини. Це суб’єктивний дух, який визначає сутність особи, динаміку дій, порив до творіння. Відчувши в собі безмірну силу і владу Духа, людина може розкрити суб’єктивну волю до осягнення “найвищого Духа”. Саме тоді вона розуміє, що може духовно з’єднатися з об’єктивним Духом, осягне весь безмірний Усесвіт з його нескінченністю. Тоді щастя охопить усю душу, стане зрозуміла істина “найвищого Духа”. Це для І. Франка була суттєва причина для прагнення об’єднання з Богом. З’ясовано, що у франковому аналізі “найвищий Дух” – це щось не персоніфіковане, а ідеально чиста Сила, щось трансцендентне, що проймає світ як усезагальність і людину як індивідуальність. Доведено: осягнувши екзистенційну сутність “найвищого Духа” в його ідеальній визначеності, вічній всеосяжності, людина звільняється від марнот і облуди, ілюзій та фантомів, фантасмагорій і обману, ідолів та забобонів очищаючи у такій спосіб свій шлях для нескінченного піднесення власного духовного єства до висот “найвищого Духа”, коли вона вже виразно почуває “в собі силу і безмірну Духа владу”, що веде до спокою – “найвищого блаженства”, “найвищого щастя”.

Підрозділ 3.3 “І. Франко про незламну силу Духу як шлях до оздоровлення і самоутвердження людини та народу”. Як встановлено, у творчості І. Франка широко висвітлена ідея проводиря, котрий, підкорюючись вищій силі Духа, жертвує собою чи власним життям заради вищої ідеї. Цьому поклику можуть піддаватись і згуртовані маси, і єдина особа. Не вважаючи себе героями, вони чітко розуміють смисл своєї місії і не потребують слави чи визнання від людей, а лише відчуття виконаного обов’язку.

Доведено, що у творі “Каменярі” поєднується революційність духовної сили та усвідомлення високих свободо-визвольних ідей, виникає потреба жертовності і самовідречення борців. Висока свідомість виокремленних завдань кличе до боротьби за визволення українського народу. І. Франко вже розкриває силу Духу, яка об’єднує окремі людські особи в цілісний свідомий організм борців. Обґрунтовано важливість проблеми духовності, що допомагає у формуванні ідентичності українського народу у всіх сферах. І. Франко наголошував: нічого не дається без важкої праці, тому українцям потрібно зайнятись щоденною роботою на благо своєї нації. Бо лише те, що збудуєш власною працею, стане надбанням усієї нації. І. Франко завжди закликав до об’єднання кожного індивіда на користь спільної мети, яку навіює суспільний Дух, що є творчою субстанцією та чинником єднання кожного народу.

Ідея вияву духовності, а точніше – духовного пробудження чітко простежується у творі І. Франка “Смерть Каїна”. Це не простий художній опис легенди про Каїна, а філософсько-моральне розкриття сутності першого біблійного вбивці, все життя якого є пошуком відповіді на питання: чому він убивця, де правда і справедливість, де рай і щастя кожної людини. Проблема духовності, розкриття духовної суті людини, а головне – усвідомлення основоположного ядра духовності, що міститься у серці всіх людей та народів, турбують І. Франка. В аналізі цієї біблійної легенди на першому плані ідея духовного пробудження і становлення морально-етичної свідомості людини, яка гірко страждає з приводу заподіяного нею злочину, шукає виходу в з’ясуванні питань добра та зла, що і є першим кроком на шляху підняття мислення до духовної свідомості.

Каїн І. Франка змінюється, він повністю трансформується від людини, яка вчинила перший найбільший гріх, до речника нових ідей, що спонукає кожного читача до переосмислення своїх попередніх учинків, аби обрати дорогу виправлення, добра, справедливості, любові. Любов – одне з найвагоміших почуттів – змінює людини на краще, облагороджує серце, яке, здавалось, назавжди залишиться закам’янілим. Виявлено, що гуманізм І. Франка не може залишити образ Каїна без таких трансформацій. Ідеї духовного перетворення грішника співзвучні настроям франкового часу. Каїн для І. Франка – особлива людина зі своєрідною духовною структурою, яка зазнає глибоких душевних криз та потрясінь. Відступаючи від традиції трактування, автор звертає увагу на внутрішні переживання головного героя, показує, що можливе духовне переродження окремої людини, її внутрішнє прозріння, усвідомлення власної суті й мети. За підсумками аналізу постала ідея І. Франка: за зміною кожної людини відбудеться зміна народу загалом. Впливаючи на піднесення духовності окремої особи, оздоровиться та самоутвердиться весь український народ та допоможе йому в розкритті національної ідентичності.

Підрозділ 3.4 “Пошуки духовного єднання народу”. І. Франко був творцем універсальної ідеї, яку він проніс через усе життя – підняття духовного життя українського народу. Ця ідея з роками ставала чіткішою та виразнішою звучала в його творах. Важливим твором у цьому контексті є поема “Мойсей”. Вона привертає увагу Прологом, що написаний як окреме послання до співвітчизників, сучасних і майбутніх. Виявлено, що І. Франко звертається до народу як суспільної одиниці, що характерно для його антропологічного погляду. Теми минулого і майбутнього народу, його історичного призначення і місця серед інших народів для автора залишаються актуальними. Це глибоке філософське послання українського “пророка” до свого народу про шлях боротьби за власну долю.

І. Франко наголошує: національна ідентичність українського народу, всієї його величезної спільної маси має власну свідомість, сформовану високими вимірами духовності своєї історичної, етнічної та генетичної належності до одного коріння народної спільноти, духовності, яка виявляється у національній свідомості, в українській національній ідеї, що не лише об’єднує й інтегрує етнічну масу народу, а є його сутнісним принципом, духовним дороговказом у державотворчому процесі та націотворенні.

Аби зрозуміти, яке значення для І. Франка мала проблема розвитку та піднесення духовності, потрібно осмислити всі аспекти його творчої та суспільно-політичної діяльності. Він визначав для себе власний оригінальний погляд, який ґрунтувався на своєрідному баченні, що підтверджене науковими дослідженнями, та постійній інтелектуальній роботі над цією темою. Уся творчість мислителя просякнута ідеями, котрі мають коріння в глибокій духовній спадщині народного життя. Ідеї стосовно теми Духу та духовності можна простежити у його творчості, й це засвідчує, що таку проблему він вивчав усе життя. Мислитель не виокремлював її, але вона ніби проходила червоною ниткою через усю його творчість.

У Розділі 4 “І. Франко про духовні чинники ідентичності українського народу” виокремлено головні чинники, котрі позначаються на ідентичності українського народу. Розглянуто їхній вплив, у тому числі історичний, суспільно-політичний і науково-філософський контексти.

Підрозділ 4.1 “Мова як визначальний чинник утвердження ідентичності українського народу”. Розглядаючи духовність як визначальну силу національної інтеграції українського народу, І. Франко зосередив увагу на низці конкретних чинників формування української нації. Виявлено основоположні чинники, без котрих неможливе буття української нації. Один з них – українська мова. Обґрунтовано, що народ без рідної мови не може бути цілісною нацією. І. Франко завжди наголошував: українська мова є вагомим чинником національної ідентичності українського народу, духовним засобом його національної ідентифікації та самоутвердженням. Автор неодноразово зауважував, що мова – це вираження духу народу, його духовності й культури, сутності національного єства. Розмови про ментальність українського народу без його мови є пустослів’ям. Адже менталітет перекладається з латинського як розум, мислення, характер, душа, спосіб мислення, дух, думка. Ось ці поняття і вкладав мислитель у зміст менталітету, ідентичності народу.

Для І. Франка мова не була лише набором звуків, котрі використовує людина для комунікації з іншими, а значно більше – духовною таємною силою, що єднає цілі етноси під національними ідеалами. Мова виражає духовну сутність людини. Учений висунув ідею про унікальну сутність мови, розуміння її як пріоритетного надбання всієї нації та вияву її духовного стрижня, що цементує довкола себе усе найкраще створене народом упродовж існування.

Розкрито погляд І. Франка на мову як на складне явище, тому в його світогляді вона має різні аспекти вияву. В окремих випадках мова розглядається цілісним і самодостатнім об’єктом дослідження, а в окремих є одним зі складників національного ідеалу чи духовності як культурного феномену. Доведено, що І. Франко прагнув створити єдину національну культуру, єдину національну мову, єдину самостійну державу, котре відповідатиме потребам національної ідентичності українського народу.

Підрозділ 4.2 “Національний ідеал як духовна перспектива буття українського народу та консолідуюча сила формування його національної ідентичності”. Національний ідеал – це велика духовна сила, що визначає перед народом його майбутнє і водночас його єднає, інтегрує, консолідує. Прагнення підняти велич нації формується національним ідеалом, яке стимулюється духовною зрілістю українського народу. Визначено, що консолідована нація стає могутньою силою, котра може сприяти всебічному розвитку кожної людини. Духовна нація - багатовекторне явище, де основним стрижнем є усвідомлений національний ідеал. Такі ідеї висловлював І. Франко, тому його погляди і стали символом величі національного Духу.

За результатами дослідження виявлено: у філософському світогляді І. Франка національний ідеал як духовне явище має певну структуру, що відображає складність становища українського народу, котре історично склалось і охоплює взаємопов’язані компоненти. Національний ідеал містить у собі економічну самостійність, державно-політичну незалежність, соціальну рівність, національну свідомість, творення української нації та проблеми, пов’язані з існуванням і розвитком української мови. Доведено, що ці чинники взаємодіють. І. Франко створив концепцію національного ідеалу, в якому принципово важливим є національна свідомість. Маючи економічну самостійність та державно-політичну незалежність, соціальну справедливість і рідну мову, ми не матимемо усвідомлення того, що ми – українська нація. Тому всі попередньо перелічені чинники служитимуть не своєму народові, а чужим загарбникам. Доведено: національна свідомість – той основний чинник, який робить етнос нацією. Адже етнос може мати спільну мову, географічне положення, побут, традиції, економіку й інші риси, котрі є в нації, але без національної свідомості етнос ніколи не стане нацією. Лише тоді, коли усвідомимо себе українцями, ми зможемо стати українською нацією. Національна свідомість повинна стати принципом, духовно-творчою основою і життєдайною силою. Вона зберігає та захищає духовну сутність нації, підносить на вищі щаблі розвитку, ширші горизонти свободи, саморозкриття та творчості національного Духу. Наголошено: відсутність або слабкість національної свідомості сприяє безцільній національно-визвольній боротьбі.

Підрозділ 4.3 “І. Франко про духовний потенціал народознавства у формуванні національної ідентичності українського народу”. Доведено, що у світогляді І. Франка народознавство посідає чільне місце, оскільки ця галузь знання розкриває глибини буття українського народу в його історичному розвитку. Народознавство не лишень описує ті чи інші явища буття народу, а виявляє історичне коріння культурно-духовного розвитку народу від найдавніших часів до сьогодення, розкриває процес формування інтегративного єднання народних мас, а отже, витворення на тій основі духовної спільності як субстанційної основи ідентичності української нації.

Розглянуто проблему духовного збагачення людини за допомогою народознавчих ідей у творчості І. Франка. З допомогою вивчення традиційних компонентів духовної єдності українського народу впродовж його розвитку встановлено основоположний вплив духовності на національну ідентичність. Доведено, що ідея духовного піднесення української нації залишається актуальною для української філософської традиції та має принципове значення і в сучасній Україні. Після аналізу стану й перспектив розвитку народознавства в контексті духовного збагачення українського народу стає зрозумілим: аналізуючи народознавчі проблеми минулого, ми формуємо майбутнє, враховуючи досвід попередніх поколінь, який дасть змогу обрати шлях для перспективного розвитку України.

Дослідження підтверджує: І. Франко вважав, що народознавство демонструє неповторну сутність, сформовану впродовж багатьох віків, і виокремлює виняткову особливість національної ідентичності українського народу.

У Розділі 5 “Духовна ідентичність українського народу та націотворення у трактуванні І. Франка” розглянуто погляди мислителя на процес формування, становлення і розвитку українського націотворення, впливу на нього інтелігенції та боротьби проти денаціоналізації українського народу.

Підрозділ 5.1 “Українська духовна ідентичність як чинник націотворення”. З’ясовано, що національна ідентичність – це багатовимірний чинник, який упродовж століть укорінюється в свідомості кожного. Національна ідентичність народу підкріплюється його спільною культурою та духовними здобутками, котрі найкраще може відчути той, хто чітко усвідомлює цей чинник. Сукупність людей зі спільним походженням із певної визначеної території з об’єднувальною рідною мовою та звичаями, економічними й політичними складовими, які усвідомили власне місце серед інших народів, можна назвати нацією. Виявлено, що І. Франко неодноразово наголошував: лише тоді, коли усвідомимо себе українцями, ми станемо справді нацією, котрій не будуть страшні зазіхання інших національних одиниць на нашу суверенність та незалежність як держави.

За підсумками аналізу дослідження виявлено, що індивід не може вибирати і національну ідентичність. Цей чинник – вроджений. Індивід неминуче завжди буде нести його в собі чи хоча б найменший відбиток у собі тієї нації. Він може виявлятись у кожної людини по-різному, але свідоме заперечення спричиняє тільки руйнацію внутрішнього духовного світу особистості. І навпаки, плекання та розвиток національної ідентичності вивищуватиме духовність індивіда. Доведено, що кожна людина залишається довічним носієм своєї національної ідентичності, яку відкладає духовність.

У світогляді І. Франка чітко простежується залежність проблеми націотворення від рівня духовності усього українського народу та його самоідентифікації. Встановлено, що творення нації І. Франко розглядає не лише як елемент вияву своєї творчості, а й як програму і настанову для всіх поколінь українців.

Підрозділ 5.2 “Духовний потенціал інтелігенції як фактор національної ідентичності українського народу”. Оволодіти українською національною ідеєю суспільству, за І. Франком, допоможе її національно свідома інтелігенція – носій українського національного Духу. Виявлено, що вона виокремлює та зберігає ідентичність власного народу. Інтелігенція є носієм високих ідеалів і рушійною силою до національних змагань. Даючи поради та полемізуючи зі сучасниками, І. Франко доходить висновку: інтелігенція – не лише прошарок освічених людей, а й носій духовних здобутків народу, вона має захищати водночас свої національні інтереси і стимулювати інших до консолідації. Доведено визначальну роль інтелігенції у виокремленні національної ідентичності українського народу.

Річ у тому, чи має український народ інтелігенцію, здатну виконати таку місію. Над цим і задумується І. Франко. Ще наприкінці ХІХ ст. мислитель зумів виявити проблеми та визначити шляхи їхнього розв’язання. Як зауважує І. Франко, такої інтелігенції в повному розумінні слова ще не було. Це пояснюється низкою причин: політичною апатією, невисоким загальним культурним рівнем, ідейними розбіжностями, відсутністю національної свідомості, соціальною пасивністю, москвофільськими настроями галицьких “патріотів”, нуждою і неосвіченістю людей, незнанням потреб народу і под. З’ясувавши причини, І. Франко чітко висловлюється про потребу створення громади, яка, врахуючи всі причини, зуміє піднести духовність українського народу. Інтелігенція повинна виконати історичну місію – духовного оздоровлення народу, зміцнення його свідомості, розширення світогляду, осягнення загального українського єднання всіх частин українського народу.

Підрозділ 5.3 “Духовна єдність як чинник боротьби проти денаціоналізації українського народу”. З’ясовано погляди І. Франка на процес становлення української нації: він є складним і не обов’язково детермінованим. Без докладання всіх можливих зусиль він може зупинитись або взагалі зійти нанівець. Однак поетична проникливість у майбутнє, глибока мисленнєва зосередженість навколо найболючіших проблем сучасності, котрі часто розглядались в історичному контексті як непорушний процес буття, дав змогу І. Франку передбачити певні істотні тенденції та напрями розвитку філософських, суспільних, моральних і політичних подій. У дослідженні виявлено, що процес націотворення повинен стати для кожного свідомого українця синтезом усіх бажань та боротьби за власну ідентифікацію як окремої національної одиниці. Після розгляду історико-суспільних подій видається, що українська нація повинна існувати не завдяки історичним подіям та реаліям, а всупереч їм. Процес становлення й усвідомлення українцями себе як нації часто намагались перервати чи повністю зупинити, зокрема сусідні держави-імперії, котрі ніколи не втрачали можливості діяти і ззовні (русифікація, полонізація), і зсередини (галицьке москвофільство). Доведено, що усвідомивши свою духовну єдність, українці зможуть протистояти зовнішній та внутрішній денаціоналізації, створити сильну націю.

Значення духовної єдності всього українського народу неможливо переоцінити, адже воно відіграє важливу роль і в культурному, політичному, соціальному житті, й у тому сенсі, що не дає роз’єднатись нації, стає на заваді денаціоналізації, яку в історичному контексті прагнули використовувати сусідні народи. Політика русифікації та полонізації завжди була спрямована проти всього українського, особливо – ідеї створення міцної та незалежної держави. Національний саморозвиток сприяє тому, щоб українська нація існувала в світовому цивілізаційному процесі як об’єктивна цілісна одиниця, котра має індивідуальність. Доведено: розвиваючи духовність – основоположну умову, що підносить національну ідентичність українського народу, потрібно водночас чітко розуміти, яку загрозу становить політика денаціоналізації для всього народу та намагатись їй протистояти.