БІБЛІЙНІ МОТИВИ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ ЯК ПРЕДМЕТ СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКОЇ РЕФЛЕКСІЇ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету і завдання дослідження, розкрито зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами, сформульовано теоретико-методологічні засади, концептуальність наукової новизни положень дисертаційного дослідження, визначено теоретичне і практичне значення роботи, подано відомості про апробацію результатів та структуру роботи.

У першому розділі – «Науково-теоретичні засади дослідження: аналіз джерельної бази і вибір напрямків роботи» – обґрунтовано теоретико-методологічну основу розуміння і сприйняття біблійних мотивів у знакових системах української культури в її діахронному і синхронному розвитку, у розбудові сучасного суспільного життя.

У підрозділі 1.1 – «Теоретичне обґрунтування проблеми біблійних мотивів як феномену культури» – обґрунтовано теоретичну основу дослідження, яка визначена: 1) філософськими концепціями культури, зокрема цивілізаційного розвитку української національної культури, де встановлено фактори розвитку таких її складових, як філософія, література, педагогіка, мистецтво, політична культура тощо; 2) теоретичними розробками механізму соціально-філософського пізнання феноменів національної культури, одним з яких є побутування біблійних мотивів у різних сферах суспільного життя (соціально-політичній, духовній, культурно-побутовій) у процесі цивілізаційного поступу. Це теоретичні дослідження проблем соціальної філософії у працях В. Андрущенка, В. Беха, А. Бичко, І. Бичка, В. Горського, Л. Губерського, Г. Дашутіна, С. Кримського, М. Михальченка, І. Надольного, В. Скотного, Н. Скотної, В. Шинкарука та ін., що допомогли усвідомити зміст сучасних суспільних процесів в Україні та світі, осягнути їх історичне значення.

Визначено концепти пізнавальної моделі дослідження, якими є поняття: «Біблія», «біблійний мотив», «знак», «символ», «кордоцентризм», «філософія серця», «суб’єкт культури», «політичний символ», «політична культура», «провіденціалістські мотиви», «есхатологічні мотиви», «сотеріологічні мотиви», «месіанські мотиви», «модернізація сучасного українського суспільства», «інтегральний (теологічний) гуманізм» тощо. Обгрунтовано значимість національного проекту модернізації (за С. Хантінгтоном), в якому національні традиції визначають характер модернізаційного процесу і виступають його стабілізуючим чинником як варіанти загальнолюдських цінностей. Встановлено, що визнання феномену світової і національної культур впливає на світосприйняття людини, на розв’язання проблеми сенсу буття людини і людства, пошук вічних, спільних для людини, нації, людства і культури надбань і цінностей, однією з яких є Біблія. Культурне розмаїття української національної культури виявляє діалектичну єдність сакрального і світського в ній. Враховуючи глибоку релігійність українського народу, зазначено, що поняття релігійності суб’єкта передбачає сакралізацію простору його культури. Біблійні мотиви у знакових системах української культури засвідчують глибоке проникнення сакрального у світське, мирське, відображають самосвідомість, шлях самовизначення української нації в історичному бутті минулого і в сьогоденні.

У підрозділі 1.2 – «Методологічні основи та принципи вивчення проблеми» – визначено методологічно-пізнавальний інструментарій вивчення феномену біблійних мотивів у знакових системах української культури, закономірностей виникнення і функціонування цього феномену у зв’язках із суб’єктом культури. Обґрунтовано доцільність застосування загальнонаукових (аналізу і синтезу, ідеалізації (абстрагування), узагальнення, індукції та дедукції, аналогії, класифікації, логічного методу) та філософських (діалектичний, феноменологічний, трансцендентальний, герменевтичний) методів. Доведено, що вчення Біблії екзистенційне за змістом і стилем викладу думки. Слово Біблії дало поштовх для виникнення і розвитку західноєвропейського екзистенціалізму, вплинуло на формування і розвиток світоглядної екзистенційно-кордоцентричної ментальності українців. У зверненні до вчення предтеч екзистенціалізму – Ав. Блаженного (354 – 430 рр.) та С. Кіркегора (1813 – 1855 рр.), а також представника екзистенційно-кордоцентричного напряму класичної доби української філософії Г. Сковороди (1722 – 1794 рр.) обґрунтовано тезу про екзистенційну природу соціального. Розуміння культури та феномену біблійних мотивів у ній передбачає здатність не лише чуттєво сприймати зовнішню сторону предмета, а й розшифровувати його внутрішню сутність, соціально значущу інформацію, виражену відповідними знаками, якими є слова людської мови, а також знаки штучних мов (ноти, фарби, лінії, рухи тощо). Їх конкретне сполучення створює знаково-відображувальну систему, що кодує і передає зміст мотиву. Зв’язок інформації і коду визначає взаємозумовленість матеріального (знак) і духовного (смисл) аспектів культури. У такий спосіб біблійні мотиви як явище в культурі розглянуто як специфічні «тексти» в лінгвістичному та позалінгвістичному, ситуативному, контексті. Зроблено спробу класифікувати знаки біблійних мотивів в українській культурі у зверненні до відомої класифікації Ч. Пірса:

-        знаки іконічні, дія яких заснована на фактичній подібності до означуваного об’єкта (план вираження схожий на план змісту), тобто знак копіює об’єкт. Встановлено іконічні знаки: Біблія, рівносторонній хрест, який легко трансформується в коло, квадрат, інші геометричні фігури – єдності простору і часу, поколінь, світів, канонічне зображення Ісуса Христа, Богородиці та святих, Церква тощо;

-        індексальні знаки (індекси, знаки-прикмети), дія яких заснована на реальній суміжності знака та означуваного об’єкта (план змісту частково або побічно пов’язаний із планом вираження). Прикладами таких знаків у системі біблійних мотивів в культурі є: білий, помаранчевий, червоний, блакитний, жовтий, малиновий кольори, стилізоване зображення серця, вогонь, свіча;

-        знаки-символи (умовні, конвенціональні знаки),– дія яких заснована на умовному, встановленому «за домовленістю» зв’язку між знаком та означуваним об’єктом (план вираження не має нічого спільного з планом змісту). Це ритуал виконання обряду, як усталена послідовність обрядових дій, ініціації (інавгурація), поцілунок Біблії, хреста, поклін, інші дії, жести благословіння тощо.

Апробовано єдність загальнонаукових та філософських методів, що дозволило реалізувати декілька взаємозумовлених методологічних рівнів вирішення проблеми біблійних мотивів в українській культурі. «Злиття горизонтів» Біблії і буття суб’єкта української культури («інтерпретатора» Біблії вербальними і невербальними засобами), має свою підставу – Слово Біблії, в інформаційно-знаковій природі якого закладено сакральне значення.

На першому – біблійні мотиви постають перед нами у знаковій системі мови – у слові Біблії, яке від дослідника вимагає його розуміння та тлумачення.

На другому – феномен слова Біблії та його смисл (біблійний мотив) виявляє себе у мовленні (усна і писемна форма; науковий, публіцистичний, філософський, художній стиль викладу; знакові системи штучних мов), яке завжди набуває додаткового емоційного забарвлення від суб’єкта мовлення, отже є суб’єктивне, оскільки, як зазначає Т. Біленко, «тут є автор, котрий відбирає з величезного скарбу мови особливе слово, те, котре йому видається саме зараз необхідним». Причому таким автором завжди виступає суб’єкт культури, яким є і спільнота (етнічна/національна, субкультура, соціокультурна/станова тощо) і окрема людська особистість.

На третьому – слово Біблії як біблійний мотив у культурі вивчаємо у єдності його тексту (який може бути представлений знаками як природної, так і штучних мов) та контексту (ситуація, в якій зміст людського існування), суб’єкта (мовлення та сприйняття) та об’єкту (як предмету мовлення). З’ясовано, що пізнання мотиву Біблії є для суб’єкта української культури шляхом до розуміння себе (саморозуміння, самопізнання) і світу навколо себе, самоусвідомлення.

У другому розділі – «Модус кордоцентризму в знакових системах української культури» – обґрунтовано модус кордоцентризму як біблійного мотиву у знакових системах української культури, що дозволило виявити парадигму актуальних світоглядно-ментальних настанов, цінностей та пріоритетів української спільноти в часі і просторі її буття, допомогло пізнати самих себе на шляху модернізації українського суспільства в сьогоденні.

У підрозділі 2.1 – «„Філософія серцяˮ у філософсько-літературному, освітньому вияві» – встановлено, що у динамічних історичних соціокультурних процесах інтелектуального розвитку суспільства релігійна екзистенціальна проблематика набуває значної актуальності, що конкретизує біблійні мотиви у знакових системах української культури. В українській філософії, художній літературі, педагогіці потужним напрямом вирішення поставлених проблем, основних, галузевих питань є кордоцентризм, відомий як «філософія серця».

Обґрунтовано, що тривалий період бездержавності України, а тому – відсутність відповідних державних інституцій для розвитку національної науки та філософії; втрата українською спільнотою національної інтелектуально-мистецької еліти; ментально-світоглядні настанови суб’єкта української культури визначили феномен української літератури, яка постає у своєму культурно-історичному розвитку не лише як вид мистецтва та суспільної свідомості, але й як нетеоретична форма філософування, що дає підстави використовувати поняття «філософсько-літературна традиція», зміст якої визначений проблемами людського буття – особистісного та національного. Домінуючою тенденцією філософії Києворуської доби є екзистенціально-антропологічна редукція філософського знання, що розвивалася навколо обговорення проблем людини та людської історії. З культом серця пов’язаний і започаткований з XI ст. культ мовчання в молитві, який згодом розвинений в традиції ісихазму, утвердження ідей неоплатонізму, способу філософствування, спрямованого не на пізнання світу, а на само- і Богопізнання, полеміка про людину та її призначення в земному бутті в альтернативних визначеннях «активного життя» (подвижництво, підприємництво, діяльність на користь суспільства) і «життя споглядального» (відмова від активного громадського життя, духовна простота, відчуження від світу, самовдосконалення).

Кордоцентричні ідеї виявлено у філософсько-літературній традиції: у спадщині Г. Сковороди, М. Гоголя, діячів Кирило-Мефодіївського товариства – Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, П. Юркевича, у творах Лесі Українки, В. Винниченка, В. Стуса, Л. Костенко, філософсько-літературному синкретизмі творчості О. Забужко, у діяльності та спадщині Київської світоглядно-антропологічної школи В. Шинкарука (Є. Андрос, В. Іванов, Г. Ковадло, В. Табачковський, Г. Шалашенко, В. Шинкарук, О. Яценко), суспільно-політичній ініціативі «Першого грудня» (грудень 2011 – квітень 2012 років). Концептами кордоцентрично-екзистенційного вчення про буття людини та спільноти є: «Світ ловив мене та не впіймав», «пізнай себе», «поглянь у себе», «вічне серце», «загублене серце», «смерть старого серця», «народження нового», «брак серця» (Г. Сковорода), «мертва душа», «жива душа», «душевна справа», «душевний монастир», «душевний порух», «внутрішня людина», «стан серця», «душевні здібності», «ключ до душі людини», «мова душі», «внутрішнє звернення до самого себе», «споглядання самого себе в середині себе» (М. Гоголь), «книга буття українського народу» (М. Костомаров), «світ існує і відкривається для глибокого серця і звідси вже для розуміючого мислення», «мислення народжується не з впливів зовнішнього світу, а із прагнень і незаперечних вимог серця» (П. Юркевич), «Contra spem spero!» (Л. Українка), «консенсоване життя» (буденне буття), «сонячна машина», «чесність з собою», «конкордизм» (погодження), «дискордизм», «колектократія» (В. Винниченко), «коли світ нам усе дужче болить» (В. Стус), «культурна непритомність/притомність нації» (О. Забужко), «людське буття за своєю сутністю є екзистенцією, що постійно трансцендентує себе з наявного буття в істинно суще, його істотною ознакою є свобода» (В. Шинкарук), «Україна нашої мрії досі не постала тому, що ми очікували її в подарунок. Натомість такого роду мрії стають реальністю лише з великої віри й поту нашого чола» (Ініціатива «Першого грудня»).

Встановлено, що кордоцентрична настанова української ментальності визначає дуалізм світосприйняття української людини: активна участь у процесах суспільно-політичного життя чи/та споглядальність, зануреність у власну душу і власну долю, що й сьогодні виявляє себе у інтеракціях життєвого світу української людини та спільноти. Доведено, що гуманістична, особистісно орієнтована спрямованість українського національного виховання як реального процесу та соціального інституту, в якому особистість ототожнено із «серцем» і «душею» (Г. Сковорода – К. Ушинський – П. Юркевич та ін.), заснована на біблійному вченні про людину та її буття.

У підрозділі 2.2 – «Біблійні мотиви в українському мистецтві» – проаналізовано українську традицію кордоцентризму у знакових системах різних видів сакрального і світського мистецтва, архітектурному стилі українського Бароко, іконописі.

Прослідковано зміст і засоби філософсько-естетичної концепції Т. Шевченка, яка заснована на мотиві доброго, правдивого, щирого серця та «серця лихого», алюзіях та ремінісценціях з Євангеліє, ідеї нетотожності суспільства і держави (В. Петров, А. Карась та ін.). Доведено, що на різних етапах розвитку української музичної культури мотиви ісихазму, есхатологічно-сотеріологічні, кордоцентризму відображено по-різному: через релігійну музику, музичне оформлення кордоцентричних вербальних текстів, через призму екзистенційних мотивів, зокрема теми любові у філософському її розумінні тощо (псальмо-канти, партесні концерти лірико-драматичного спрямування Д. Туптала, Ф. Прокоповича, Є. Славинецького, Т. Щербацького, А. Веделя, М. Березовського, Д. Бортнянського, опери М. Лисенка, вокально-інструментальна музика С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, В. Барвінського, Л. Ревуцького, Л. Грабовського, Г. Гаврилець, Л. Дичко, Г. Ляшенка, В. Польової, В. Сильвестрова, Є. Станковича, І. Щербакова, О. Козаренка, Б. Фроляк, В. Камінського, псалми сучасного українського композитора Л. Туряба  та багатьох інших).

Встановлено, що у кіномистецтві кордоцентричну культурно-мистецьку традицію репрезентує «українське поетичне кіно» (60 – 70-ті роки ХХ ст.), в якому утверджено ідею буттєвості, перехід від поточних життєвих проблем і явищ до вічних, загальнолюдських проблем. Детально розглянуто вияв мотиву у поетиці фільму І. Миколайчука «Вавілон-ХХ» (екранізація роману В. Земляка «Лебедина зграя»), художньо-естетичні засоби в якому розкривають біблійні мотиви і як пряму номінацію, і як підтекст.

У третьому розділі – «Логос Біблії у суспільно-політичному самовизначенні України: єдність минулого і сьогодення» – встановлено, що біблійні мотиви побутують у різних сферах суспільного життя та культури – духовній, побутовій, філософсько-науковій, соціально-політичній. Зокрема вони посіли значне місце у знаковій системі політичної культури українців.

У підрозділі 3.1 – «Біблійні мотиви в українській політиці та політичній культурі українців» – встановлено, що політична символіка конкретизована національно-державною символікою, політико-музичною, політичною емблематикою, політичними ритуалами; символами зовнішнього вигляду політика (імідж), місця та часу політичної дії, неполітичними символами, що набувають політичного змісту; конкретними персоналіями як політичними символами.

Виявлено біблійний мотив Церкви у дизайні української валюти як політичному, національно-державному символі, графічна мова якого вміщує синтез державного, національного як світського та релігійного. Обгрунтовано семантику символу Церкви на українських грошових знаках, який утверджує ідею пошанування релігії як віри предків, духовність, прагнення знайти консенсус між світською Державою і Церквою, зберегти і сьогодні власну душу і серце у вірі Христовій, уникнути гріха, зменшити зло у світі.

Розкрито зв’язок невербальних знаків національно-державної політичної символіки Герба і Прапора із триєдиною Божественною сутністю: Бога-отця, відповідно, жовтий колір та благодаттю Духа Святого – блакитний та Бога Сина – зелений, що є біблійним мотивом у знаковій графічній політичній символіці. Ритуал інавгурації Президента України, який здійснюється у відповідності до Положення про Державний Протокол та Церемоніал України (Указ Президента України від 22 серпня 2002 року N746/2002), передбачає, зокрема, проголошення присяги українському народові у покладанні правої руки на Конституцію України і, за бажанням, на Пересопницьке Євангеліє, церемонію благословення Президента України настоятелями Церков і керівниками релігійних конфесій України у Софіївському соборі Національного заповідника «Софія Київська». Символіка благословення Божого в церемонії інавгурації виявляє біблійний мотив. Наголошується, що Благословення – це прикликання й передача благодаті Святого Духа, оскільки через священика благословляє Сам Господь наш Ісус Христос. Літургійний жест благословення є хресним знаменуванням рукою з певним чином складеними пальцями або священним предметом (хрестом, Євангелієм, іконою, дикирієм та трикирієм), здійснюючи який, священнослужитель (архиєрей, ієрей) передає благодать Святого Духа особі, яку благословляє, а благословення Боже зносить на неї знак святого хреста, тобто береже від злого духа та від багатьох нещасть як щодо тіла, так і щодо душі. Показано, що найважливіша подія в історичному бутті Держави, народу – посвята Президента та присутні в її ритуалі мотиви Біблії – утверджують статус України як християнської держави, прагнення миру, злагоди і добра як для її посполитого тіла, так і для душі, носієм яких є український народ. Встановлено, що символіка зовнішнього вигляду, поведінки політика створює певний образ – імідж, в якому відвідування політичними лідерами храмів, Богослужінь, моління, популяризація цих діянь через засоби масової інформації, трансляція через засоби телебачення може бути трактовано як використання ресурсу «public relations (PR) – піар» – мистецтва досягнення взаємопорозуміння між політичними лідерами та громадськістю на основі цілеспрямованого формування громадської думки та управління нею і як дотримання принципу демократичного суспільства, в якому політичне суспільство повинне допомагати Церкві у її духовній місії, просячи допомоги (благословіння) для свого мирського суспільного блага.

У підрозділі 3.2 – «Провіденціалістські ідеї в українській культурі» – розкрито провіденціалістські ідеї в національно-державних символах – вербальних текстах Державного та Духовного гімнів України, в програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства, в матеріалах громадської акції «Ініціатива Першого грудня» (грудень 2011 – квітень 2012 рр.), в яких утверджено ідею відродження та оновлення України шляхом зняття суперечності між всемогутністю Провидіння та свободою волі української людини, можливість досягнення Правди на українській землі, що заснована на синтезі віри і розуму, споглядання і практики, індивідуалізму і соборності, участі і впливу на перебіг суспільно-політичного процесу шляхом самовдосконалення, визнання цінності як духовного, так і матеріального, індивідуального і колективного, Божественного і земного.

Есхатологічні, сотеріологічні та месіанські ідеї щодо української людини та спільноти в її діахронному та синхронному бутті розглянуто як похідні від провіденціалістських. Доведено, що під час кожних українських виборів (для прикладу – у 2004 році) у дію входить есхатологічний сценарій та есхатологічний міфологічний наратив, у рамках якого учасники політичних подій поводяться як певні персонажі, згідно з утопічними патернами.

Встановлено, що ідеї краху і спасіння української людини та спільноти присутні в українській філософсько-літературній традиції в її діахронному та синхронному розвитку, що засвідчує стійку світоглядно-ментальну кордоцентричну настанову її суб’єкта, який у рефлексії сьогодення прагне подолати неконструктивність домінанти емоційно-душевного над раціонально-вольовим. Зазначено, що свідченням такої тенденції є спільна ініціатива трьох Українських Церков православної традиції: УПЦ, УПЦ КП, УГКЦ – із приводу духовного пробудження і морального оздоровлення сучасного українського суспільства, відома як «Ініціатива Першого грудня» (грудень 2011 – квітень 2012 років). Підкреслено, що риторика програмних документів «Ініціативи…» є продовженням дискусії українських полемістів XVI – XVIIІ ст., про необхідність «життя активного» чи «життя споглядального». Доведено, що тривання у часі і просторі української культури пошуку відповіді на виклики історичного та особистісного буття в модернізаційних процесах минулого і сьогодення щодо цінностей та пріоритетів, рішень та дій в альтернативних визначеннях: «голова» – «серце», «активність» – «споглядання», «Схід» – «Захід», «неоплатонізм» – «арістотелізм» виявляє актуальність неотомістичних пошуків «інтегрального гуманізму» у сучасних модернізаційних суспільно-політичних процесах. Встановлено, що ознаки політичного суспільства, за Ж. Марітеном, яке засноване на пріоритеті морального права, кодексу соціальної та політичної моралі, законності, яка полягає в основоположному договорі суспільства вільних людей, корелюються із 7 принципами «Декларації ініціативи „Першого грудняˮ». Визначено, за Ж. Марітеном, що таке моральне право стосується, перш за все, права і свободи людської особистості і відповідної їм відповідальності; управління народу, народом і для народу; громадянська самопожертва і любов до батьківщини, повага до її історії та спадщини, а також розуміння різних традицій, які переплелися, формуючи її єдність; зобов’язання кожної особистості щодо блага політичного суспільства і зобов’язання кожної нації щодо загального блага цивілізованого суспільства, а також необхідність усвідомлення єдності світу та існування спільноти народів.