ГРОМАДЯНСЬКО-ПОЛІТИЧНА ІДЕНТИЧНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ



Название:
ГРОМАДЯНСЬКО-ПОЛІТИЧНА ІДЕНТИЧНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

 

          У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, з’ясовується зв’язок роботи з науковими програмами і темами, визначається об’єкт і предмет дослідження, формулюється мета і завдання, методологічні засади дисертації. Окреслюються наукова новизна та практичне значення отриманих результатів, наводяться відомості про їх апробацію та публікацію. Зазначається структура й обсяг дисертації та кількість використаних у ній джерел.

          Перший розділ «Теоретичні аспекти дослідження громадянсько-політичної ідентичності національних меншин незалежної України» присвячений аналізу теоретичної розробленості теми у зарубіжній та вітчизняній літературі, методологічних підходів, визначенню категоріального апарату дослідження.

          У підрозділі 1.1. «Стан наукової розробленості проблеми» здійснюється огляд літератури з досліджуваної проблематики. У відповідності до зазначеної мети і завдань, джерельною базою є: по-перше, праці, присвячені загальнотеоретичним питанням розвитку національних меншин, дослідженню феномену етнічної та національної ідентичностей. По друге, важливими джерелами виступили роботи, в яких автори спеціалізувались на всебічному вивченні лише однієї окремої національної меншини.

          Поняття ідентичності, яке найчастіше пов’язується з питанням: «Хто я?» - є проблемою самовизначення як окремої особистості, так і цілих спільнот. Такі українські  дослідники як Л. Аза, Т. Воропаєва, І. Кресіна, Г. Луцишин, Л. Нагорна, М. Обушний, Т. Рудницька, П. Ситник, В. Чуйко оформлення української громадянсько-політичної ідентичності розуміють як творення загальної національної ідентичності, спільної для всіх громадян.

          Також серед вітчизняних науковців вивченням національної ідентичності громадянсько-політичного типу займалися С. Гнатюк, В. Конопельський,                          А. Портнов, М. Розумний.   

          Поряд з цим загальнотеоретичні питання розвитку етнічних та національних меншин описані в працях В. Євтуха, В. Наулка, О. Нельги, Б. Попова,                             Ю. Римаренка, С. Степико. Тенденції соціальних змін, притаманні національним меншинам та етносам, етнічні процеси серед них вивчали – Л. Афанасьєва,                       Ю. Огульчанський, О. Рафальський, Т. Рудницька.

          При написанні дисертації була необхідність звернення до праць дослідників, які займались вивченням однієї національної меншини. Так, дослідженню молдован в Україні присвячені роботи В. Боєчка, Г. Мельничук, О. Нантоя, В. Статі,                       В. Тучинського, характеристика румунської національної меншини здійснюється у роботах К. Бабака, Т. Дацьо, В. Марини, угорську меншину вивчали І. Бабинець,               А. Колібаба, І. Мигович, Л. Шабашова, питання польської меншини описані у працях О. Буравського, Т. Єременко, Л. Зашкільняка, О. Калакури, М. Крикуна. Соціально-етнічний статус росіян вивчали В. Городяненко, Т. Рудницька, І. Терлюк, А. Шевченко, болгар – О. Бєляніна, Л. Маркова, С. Новаков, В. Павленко, білорусів - В. Бокач, В. Ворона, Т. Рудницька, І. Хаврук, Р. Шпорлюк. Визнання наукової громадськості дістали дослідження єврейської національної меншини у працях             М. Шестопала, О. Козерода, А. Бейдермана, А. Морозової.

          Серед зарубіжних дослідників особливості розвитку етнічних спільнот висвітлюються у працях Ю. Бромлея, Е. Сміта, вивчення параметрів етнічної спільноти та різноманітні аспекти соціальної адаптації до умов іноетнічного оточення аналізували Ю. Габермас, Е. Гобсбаум, Б. Драгін, Н. Лебедєва, Г. Нодія,    В. Тішков.

          У підрозділі 1.2 «Громадянсько-політична та етнічна ідентичності: спільне й відмінне» розкривається специфіка та уточнюється значення понять «етнічна ідентичність», «національна ідентичність», «громадянсько-політична ідентичність». Зазначається, що всі дані поняття не тотожні, втім усі вони вживаються для пояснення рівня самовизначення національних меншин та їх готовності до творення української політичної нації.

          Визначається, що етнічна ідентичність ґрунтується на тих сутнісних показниках, що дають змогу максимально чітко визначити належність певної групи до конкретної спільноти - культура, історична пам'ять, мова, релігія, звичаї, традиції, на відміну від неї національна ідентичність характеризується ознаками значно менш відчутними «на дотик», а саме – політична воля, громадянство, відчуття приналежності до певної нації. Національна ідентичність має вектор спрямування у теперішнє, постає динамічною та рухливою, перебуває у процесі змін. Оскільки нація, на відміну від етносу, є утворенням політико-правовим та соціально-економічним, тому має за основу свідомий вибір індивіда і залежить від того, наскільки він чи група індивідів усвідомлюють та сприймають певні історичні, політичні та громадянські цінності. Таким чином доведено, що термін «громадянсько-політична ідентичність» вживається для визначення свідомого вибору особою своєї національної приналежності, навіть відмінної від етнічної, та ґрунтується на єдиному для всіх громадянстві, співіснуванні і взаємодії у межах території країни, усвідомленні спільних цілей, завдань, інтересів.

          Обгрунтовано, що громадянсько-політична ідентичність є консенсусом, визнанням можливості досягти домовленості та порозуміння всіх сторін у процесі прийняття рішень. Здатність домовлятися як спосіб уможливлення співіснування потребує готовності брати на себе відповідальність, яка, у свою чергу, можлива лише за умов справжньої самостійності та реального впливу на рішення, що приймаються, за умов відкритості та підзвітності, незалежного контролю за прийняттям та реалізацією рішень. Тому  незалежність та самостійність є ключовими вимогами для національної ідентичності громадянсько-політичного типу, причому як у політичному, так і в особистісному плані.

          Встановлено, що формування громадянсько-політичної ідентичності в представників національних меншин України обумовлює їхню інтегрованість та інкорпорованість в українське суспільство.

          Дисертантка відстоює точку зору, що на державному рівні має бути науково змістовно визначена та визнана соціокультурна спільнота «українська політична нація», чия громадянсько-політична ідентичність може визначатися складними словосполученнями: український поляк, український румун тощо.

У підрозділі 1.3. «Національні меншини незалежної України як об’єкт соціально-філософського аналізу» визначаються національні меншини, на прикладі яких у наступних розділах здійснюється аналіз їх інтегрованості в оточуюче соціальне середовище та відчуття ними себе частиною українського народу. У дисертаційному дослідженні розглянуті лише найбільші за чисельністю національні меншини, а саме ті, які у своєму кількісному складі за даним останнього Всеукраїнського перепису 2001 року нараховують більше 100 тис. осіб. Відповідно до цього критерію в роботі найчисельнішими національними меншинами України вважаються: росіяни (8,3 млн осіб), білоруси (275,8 тис. осіб), молдовани (258,6 тис. осіб), болгари (204,6 тис. осіб),  угорці (156,6 тис. осіб), румуни (151 тис. осіб), поляки (144,1 тис. осіб), євреї (103,6 тис. осіб). Детальний аналіз процесу формування в них громадянсько-політичної ідентичності наводиться в двох наступних підрозділах. Аргументовано, що, виокремлення вищезазначених національних меншин, окрім кількісного критерію, здійснювалось і на основі характеристик, які найбільше наближують їх до наукового та законодавчого визначення поняття «національна меншина».

Другий розділ «Національні меншини в українознавчому вимірі» у ретроспективі відображає становлення етнічної ідентичності найчисельніших національних меншин України та формування в них громадянсько-політичної ідентичності. Характеризується загальне становище найчисельніших національних меншин в незалежній Україні.

          Підрозділ 2.1. «Особливості формування громадянсько-політичної ідентичності компактно розселених національних меншин незалежної України» присвячений історичному описанню становища тих найбільш чисельних національних меншин, що компактно проживали на території сучасної України, та характеристиці їхнього сучасного положення в державі. Такими національними меншинами є: молдовани, румуни, угорці, поляки.

 Визначено, що більшість українських молдован проживають компактно переважно у селах і  вважають рідною мовою молдовську, а українською майже не володіють. Вони мають непогані можливості для здобуття освіти рідною мовою. Свідченням забезпеченості прав і свобод молдовської національної меншини в Україні є існування великої кількості національно-культурних товариств, що підтверджує комфортність становища молдован в Україні.  Теоретично становище молдован в Україні має всі передумови для формування в них української громадянсько-політичної ідентичності, однак вони не ідентифікують себе з українською політичною нацією. Це є одним із показників їх дуже невисокої «включеності» у суспільне життя України. Ситуація ускладнюється ще й тим, що  деякі молдовани починають змінювати свою національно-культурну ідентичність на користь румунської. Очевидно цей аспект вже виходить за рамки простого забезпечення інтересів та прав молдован в Україні, тому що відбувається загравання політиків з потенційним електоратом та розподіл сфер впливу.

Проаналізовано, що румуни та угорці мають подібні умови формування світоглядних орієнтирів. Румунська меншина, яка компактно проживає на півдні Чернівецької області України, спромоглася зберегти сильну етнічну приналежність та визнає румунську мову як свою рідну. Вони мають змогу навчатися в школах, де всі предмети викладаються румунською мовою й надають цьому перевагу, вони також можуть без перешкод практикувати культуру та релігію рідною мовою. Водночас  в них існують великі прогалини у знанні державної української мови.

У силу багатьох історичних чинників та з огляду географічного розташування Закарпаття, де компактно проживають угорці, в порівнянні з іншими національними меншинами краю, вони мають чи не найкращі умови для задоволення своїх науково-освітніх та культурно-духовних потреб. Угорці найменш асимільовані у порівнянні з іншими національними меншинами України через належність до неіндоєвропейської мовної сім'ї. Серед національних меншин України угорська національна меншина є однією з найбільш консолідованих у всіх сферах суспільно-політичного життя. Однак поряд з цим румуни та особливо угорці являються найменш інтегрованою в українське суспільство національною меншиною.

Щодо компактно проживаючих поляків, то з’ясовано, що вони є тією національною меншиною України, яка відчутно піддається впливу акультурації та асиміляції з української сторони. Про це свідчить значне зменшення чисельності поляків, що пов’язане зі зміною національної ідентифікації, та зменшення кількості осіб, які визнають польську мову рідною, адже більшість поляків вже визнають українську мову рідною. Поряд з цим в Україні останніми роками активізували свою роботу різного роду проекти з польською участю, до яких залучаються як українці, так і поляки.  Такі факти свідчать про існування найбільш прийнятного різновиду українсько-польської взаємодії, де з одного боку, наслідком  адаптації поляків до українського середовища є збереження польської етнічної культури й ідентичності, разом із певним їх збагаченням за рахунок сприйняття елементів українськості, а з іншого боку, - існує рівнозначна для обох національностей українська держава, на основі якої відбувається їхня інтеграція в спільну українську політичну націю.

У підрозділі 2.2. «Прояви громадянсько-політичної ідентичності дисперсно розселених національних меншин в сучасній Україні» відображається становище тих найбільш чисельних національних меншин, що історично проживали дисперсно на території сучасної України, та характеризується їхнє нинішнє положення в країні. Такими національними меншинами є: росіяни, білоруси, болгари, євреї.

Доводиться, що становище дисперсно розселених, досліджуваних у роботі, національних меншин України є відмінним від компактно проживаючих. Так, в незалежній Україні найбільшою національною меншиною, яка розселена дисперсно, були і є росіяни. Їх розселення істотно відрізняється від інших національних меншин України - більше половини загального числа росіян в Україні зосереджуються в Криму, Донецькій та Луганській областях. Переважна більшість росіян є жителями міст, в яких є навчальні заклади, і за рівнем урбанізації вони перевищують титульну націю України. Звідси випливає пояснення високого рівня освіченості українських росіян. Поширення спільних російсько-українських культурних надбань та тісна співпраця за своєю суттю не є перешкодою на шляху до громадянсько-політичної ідентичності або розвитку державності в Україні. Інша справа, коли під приводом високої культури в дію вступають політичні інструменти та бажання підпорядкувати собі українську владну верхівку. Виходить, що хоч по факту кількість росіян в Україні зменшилась на чверть, а більше половини з них народились вже в Україні, що мало б більшою мірою сприяти їх громадянсько-політичній самоідентифікації з Україною, однак цього не відбувається.

 Визначається, що  в іншому положенні перебуває в Україні білоруська національна меншина, чисельність якої за часи української незалежності зменшилась у півтора рази, а ті її представники, що лишилися, зазнали потужних асиміляційних впливів, особливо мовних. За рівнем освіченості білоруська національна меншина демонструє непогані показники у порівнянні з іншими досліджуваними національними меншинами України, чому сприяє їх розселення переважно у містах. Активно діють різноманітні білоруські громадські об'єднання, товариства, клуби. Ця національна меншина досить «включена» в життя українського суспільства і демонструє свою готовність до консолідації з ним, однак для завершення цього процесу не вистачає фактичної, а не декларативної, активності з боку України.

Як і білоруси, болгарська національна меншина в Україні, що розселена дисперсно, теж зазнає тиску оточення і національно ідентифікує себе з представниками більш чисельних національних меншин. Такому ходу подій сприяє те, що 95% українських болгар народилися в Україні, проте вони майже не володіють українською мовою, а віддають перевагу російській мові. Близькість мов, православне віросповідання і дисперсне розселення болгар підштовхують їх до асиміляції з українцями і росіянами. Однак, процес асиміляції – не миттєвий і може тривати впродовж декількох поколінь.

Описується, що схожих впливів зазнають і євреї, що проживають в Україні. Проте в них є деякі принципові відмінності: по-перше, їх кількісний склад, який зменшився майже на 80% внаслідок драматичних історичних подій та масових еміграцій з України, по-друге, їх висока внутрішня згуртованість, по-третє, найвищий рівень освіченості серед всіх національних меншин України, по-четверте, проживання переважно в містах, по-п'яте, вони є найбільш громадсько-активною і організованою меншиною. Всі ці відмінності є виявом їх соціальної адаптації до життя в умовах недовірливого ставлення оточуючих до євреїв, відсутності економічного благополуччя, релігійних відмінностей. І той факт, що єврейська національна меншина спромоглася створити в Україні умови для збереження своєї етнічної ідентичності та успішно працювати на владних посадах в статусі українських громадян, свідчить про готовність цієї національної меншини до громадянсько-політичної самоідентифікації на користь України.

У підрозділі 2.3. «Етнічні процеси в середовищі національних меншин в незалежній Україні» відображаються ключові зміни, яких зазнає «етнічний компонент» кожної національної меншини, точніше згадувана вище етнічна ідентичність, яка поступово нівелюється або переходить в іншу площину. Доводиться, що більш відчутного впливу етнічних процесів зазнають національні меншини, аніж титульна нація країни.

Сутність етнічної ідентичності найбiльш яскраво проявляється в таких етнiчних процесах як асимiляцiя, консолiдацiя, мiксацiя, тобто тих, якi мають переважно адаптацiйний характер, вiдбуваються стихiйно i багато в чому є незалежними вiд свiдомостi й волi людей. Визначено, що в переважній більшості в науковій літературі етнічні процеси поділяються на дві окремі великі групи: етноеволюційні та етнотрансформаційні.  Суть етноеволюційних процесів полягає в тому, що в етнічних групах  відбуваються зміни, за яких вони розвиваються і зберігаються як такі. Їх завершальним етапом є зміна етнічної самосвідомості та, в найбільш складному випадку, самоназви, тобто тих головних ознак, що відображають реально існуючі зв'язки між членами етнічної групи. Важливо, що розвиток етнотрансформаційних процесів характеризується як об'єднуючими, так і роз'єднуючими тенденціями.

Проаналізовано, що з розглянутих в роботі національних меншин України, деякі ознаки етнотрансформаційних процесів спостерігаються у молдован, які змінюють свою національно-культурну ідентичність на румунську, а також поляків, євреїв, болгар, на користь російської. Тобто формування національної ідентичності національних меншин в Україні відбувається, але не на користь української політичної нації.

          Зроблено висновок, що всі етнічні процеси рідко відбуваються у чистому вигляді; етнічні процеси тісно пов'язані між собою; етнічні процеси зазнають впливів і в свою чергу впливають на всі соціальні процеси, зокрема, глобалізації та модернізації; етнічні процеси передують, супроводжують чи йдуть слідом за процесами етнічного ренесансу та політизації етнічностей; етнічні процеси діють протягом всієї історії людської цивілізації; відбивають головні взаємообумовлені й взаємозалежні тенденції етнічного роз'єднання й етнічного об'єднання; етнічні процеси переростають у націєтворчі.

У третьому розділі «Формування громадянсько-політичної ідентичності національних меншин України шляхом сприяння збереженню їхніх етнічних особливостей» характеризуються чинники, які, забезпечують підтримку та відтворення етнічних особливостей національних меншин України, та поряд з цим не перешкоджають, а навпаки сприяють ідентифікації представників національних меншин себе з громадянами та повноправними членами українського суспільства.

У підрозділі 3.1. «Практичне значення збереження етнічної приналежності національних меншин незалежної України» розкриваються тенденції сучасності, коли важливим видається забезпечення мобілізаційних можливостей національних меншин, від яких дуже часто залежить відповідний соціальний рівень життя їх представників та їх успішне економічне становище. Це постає своєрідним інстинктом самозбереження, який проявляється у захисті національною меншиною свого внутрішнього простору шляхом активного намагання впливати на оточуючих. А для держави, яка прагне створити політичну націю, способи впливу на такі національні меншини мають ґрунтуватися на активному залученні їх в суспільно-політичне життя на умовах рівних прав та обов’язків. 

Зазначається, що збереження етнічної приналежності залежить від «включеності» у народну культуру, тобто знання і дотримання народних традицій, звичаїв, обрядів тощо, володіння рідною мовою, знання історії, літератури і мистецтва власного народу, спільність території. Тільки за умови підтримки цих елементів може відбуватися формування національної ідентичності. А от на формування громадянсько-політичної ідентичності впливають: відчуття співпричетності до нагальних проблем нації і держави, усвідомлення і дієвий захист національних інтересів, володіння державною мовою, знання національної історії та культури, «включеність» в національну культуру, реальна діяльність на користь держави проживання та її громадян.

Вивчаючи вплив збереження та відродження етнічних особливостей на формування громадянсько-політичної ідентичності національних меншин, важливо звернутися до феномена етнічної згуртованості в середовищі  національних меншин. В Україні є досить згуртовані національні меншини з числа тих, що розглядаються в дисертаційній роботі в якості компактно проживаючих. Це, насамперед, угорці на Закарпатті, поляки, які розпорошені на Поділлі та Житомирщині, євреї. На згуртованість дуже впливає той факт, що, якщо спільнота є розсіяною та нечисленною, то ні про що інше, окрім певних проявів культурного життя, говорити не доводиться. Якщо ж спільнота достатньо згуртована та компактна, то тут можливим є захист і економічних, і політичних інтересів цієї спільноти.

У підрозділі 3.2. «Соціокультурна складова у формуванні  громадянсько-політичної ідентичності національних меншин в незалежній Україні» увага приділяється певним зразкам комунікації та взаємодії між представниками національних меншин. Адже саме через призму цього можливо визначити індикатори, які впливають на збереження етнічних особливостей національних меншин. З одного боку, індикатори здатні утворювати цілісну систему, що характеризується певною їх усталеністю, а з іншого - кожний окремий індикатор сам по собі може претендувати на самостійну роль. Йдеться про соціокультурні чинники збереження етнічної приналежності, такі як міф, історична пам'ять, етнічна самосвідомість, вивчення мови національних меншин, релігія, мистецтво, звичаї, існування перспектив у професіональній сфері. Наслідком збереження та відродження зазначених індикаторів є формування громадянсько-політичної ідентичності національних меншин.

У часи економічної та політичної стабільності серед представників національних меншин подібні соціокультурні чинники не дуже користуються популярністю і не є засобом політичних маніпуляцій. Однак, за умов нестабільного розвитку країни, що характеризуються кризою як на рівні системи, так і на рівні особистості, відчуття замкненості та безпорадності переорієнтовує людей в русло духовних цінностей, які, звертаючись до культурних надбань, мають частково терапевтичний ефект для душевного стану людини.

Окремим значущим аспектом постає діапазон застосування мов національних меншин, який має розширюватися, але тільки поряд з державною мовою. Сьогодні існує проблема не у відсутності у національних меншин можливості вивчати рідну мову, а у відсутності в них бажання та, ймовірно, потребу  оволодіти державною мовою. Дуже часто це питання штучно роздмухується під різними гаслами з метою політичних маніпуляцій, однак ефект від нього є - низький рівень володіння національними меншинами українською мовою. А це важлива складова «включеності» в український соціум.

 У більшості випадків представники національних меншин прагнуть зберегти і перенести в країну свого проживання все, що їм нагадує про їх етнічну батьківщину. Особливу роль в цьому процесі відіграють релігійні цінності, уособлені в одній з існуючих церков.  Історично склалося так, що, більшість населення України сповідує православ’я, проте в Україні проживають ще представники національних меншин інших релігійних поглядів. Переважна релігійна орієнтація найчисельніших національних меншин України виглядає наступним чином: росіяни, молдовани, болгари, румуни - православні; білоруси - православні, католики; угорці - протестанти, католики; поляки - католики; євреї сповідують іудаїзм. Показово, що в українському суспільстві постійно зростає кількість релігійних громад, належність до яких є однією з визначальних ознак відмінностей між національними меншинами, що проживають в Україні. Ці відмінності за певних обставин можуть набувати конфліктогенних властивостей через незбіг інтересів і переваг. Утім, пом’якшувальним чинником щодо такого розвиту ситуації є дисперсний характер розселення більшості національних меншин України та гнучка політика державного керівництва України.

У підрозділі 3.3. «Роль політичного чинника у збереженні етнічних особливостей та формуванні громадянсько-політичної ідентичності національних меншин в сучасній Україні» розглядається шляхи впливу національних меншин України на внутрішньополітичну і зовнішньополітичну діяльність держави. З’ясовується яким чином політика окремих держав і політичних лідерів, з якою ідентифікується та чи інша національна меншина, впливають на діяльність національних меншин в Україні.

          Участь представників державних структур України у лобіюванні інтересів національних меншин, у політичних та культурно-мистецьких заходах громад та об'єднань цих меншин засвідчує повагу з боку української влади до історії та культури країни, яка є етнічною батьківщиною для представників національних меншин. Адже дуже важливе значення для формування громадянсько-політичної ідентичності має повага до всього, що пов’язано із збереженням етнічної приналежності національних меншин. Крім того, в Україні самоідентифікація національних меншин залежить від політичних чинників, серед яких важливу роль відіграють: усвідомлення національними меншинами України існуючої політичної ситуації крізь призму власних інтересів і ціннісних орієнтацій, вимоги участі нацменшин у політичному житті українського суспільства, будь-які прояви їх дискримінації, схвалення чи протидія національними меншинами політичній владі, рівень їх політичної свідомості тощо.

 

Актуальними сьогодні є мобілізаційні процеси серед національних меншин України для реалізації певної мети у сфері суспільно-політичних відносин. Політична мобілізація національних меншин проявляється через налагодження зв'язків, проведення спільних заходів, висловлення свого ставлення щодо прийняття конкретних політичних рішень. Позитивним є те, що створення на національній основі  різноманітних товариств та політичних об’єднань іноді дає можливість представникам окремих національних меншин брати активну участь у політичних процесах держави. Хоча трапляється, що процеси такої політичної мобілізації національних меншин в Україні мають певне політичне забарвлення і активізуються напередодні проведення важливих загальнодержавних заходів, приміром таких, як вибори різних рівнів. Наголошено, що збереженню етнічної приналежності та формуванню громадянсько-політичної ідентичності національних меншин сприяє їх представництво в органах влади. 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины