ЕВОЛЮЦІЯ НАУКОВОЇ ДУМКИ В ГАЛУЗІ КОНЯРСТВА НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дисертації, об’єкт, предмет, мету і завдання, хронологічні та територіальні межі дослідження, сформульовано наукову новизну його результатів, показано зв'язок роботи з науковими темами і практичне значення одержаних результатів. Наведено відомості про особистий внесок здобувача, апробацію результатів та структуру дисертації.

У першому розділі «Історіографія, джерельна база та методологічні основи предмета дослідження» проаналізовано історіографію обраної проблеми, висвітлено джерелознавчу базу та методологічні засади дослідження.

У підрозділі 1.1 «Сучасний стан наукової розробки проблеми» проаналізовано історіографічну спадщину за темою дослідження.

Аграрній історії держави присвячена праця вченого ХІХ ст. М.В. Пономарьова^[1], в якій представлений огляд заходів уряду щодо розвитку сільського господарства Російської імперії та її складової ­– конярства. Заслуговує на увагу історичний нарис І.К. Мердера^[2], в якому досліджено стан галузі від найдавніших часів до ХІХ ст. Першою спробою застосування наукового підходу у вивченні історії конярства належить М. Зезюлинському^[3]. У дослідженні вченого, яке ґрунтується на опрацьованих фондах московських та петербурзьких архівів, у контексті політичних, економічних та соціальних чинників розглянуто історичні тенденції розвитку російського кіннозаводства ХІ – ХІХ ст. Надто обмеженою є іноземна література другої половини ХІХ ст. Треба відзначити праці німецьких та французьких дослідників Є. Гуеля, Леффлера, Сальві, Теле, Шварцнеккера та Зіпперлена^[4], але короткі відомості, що містилися в цих творах були історично недостовірні, їх помилковість доведено М. Зезюлинським^[5].

Велику роль у розвитку еволюційної теорії відіграли дослідження з історії розвитку копитних тварин В.О. Ковалевського^[6]. Учений сформулював основні етапи еволюції коня. Подальші дослідження, проведені П. Алтуховим, Е.А. Богдановим, В. Громовою, П.М. Кулешовим^[7], остаточно затвердили в науці еволюційні ідеї про

походження сучасних форм коней.

Наприкінці ХІХ ст. з’являються праці  вітчизняних авторів, дослідження яких відрізняються регіональною спрямованістю. Вивченням конярства та кіннозаводства південно-західного краю займалися М.П. Єнішерлов (1894), П.М. Лодигін (1906), О.О. Браунер (1922), М.М. Єлшин (1929)^[8]. Вперше виокремив із загальнорадянського контексту українську складову А. Федотов^[9]. На основі статистичних даних автором проаналізовано розвиток конярства України кінця ХІХ – початку 20-х рр. ХХ ст. Зразком застосування історичного методу є праці радянських учених. Окремі питання розвитку конярства розглянуто в узагальнюючій праці М.Є. Лобашова^[10]. Відрізняються змістовністю монографії В.О. Вітта, Є.В. Кожевникова та Д.Я. Гуревіча^[11]. Дослідження містять значний фактичний матеріал з історії галузі з найдавніших часів та за радянської доби. 

З історією тваринництва невід’ємно пов’язана історія ветеринарії. У радянській історіографії вагомими є роботи В. М. Коропова, І. М. Нікітіна та В. І. Калугіна^[12]. Значний інтерес представляють розділи, які стосуються земської та військової ветеринарії, ветеринарної освіти, у яких поряд з проблемами тваринництва розглядаються питання конярства.

Особливу цінність становлять роботи сучасних українських учених Б.М. Гопки, О.А. Калантара, В.К. Клока, І.Г. Озерного, П.М. Павленка, В.Є. Скоцика, В.Д. Судая^[13] предметом наукових пошуків яких є історія становлення та розвитку галузі конярства. Серед новітніх наукових джерел привертають увагу роботи Ю.П. Стефурака та М.Й. Головача^[14], які містять цінний історико-краєзнавчий матеріал про походження та історію розведення гуцульського коня.

Проведений історіографічний аналіз засвідчив, що тема дисертаційної роботи не була предметом системного вивчення й окремого аналізу, а виявлені публікації присвячені становленню та розвитку галузі конярства взагалі. 

У підрозділі 1.2 «Характеристика джерельної бази дослідження, його теоретико-методологічна основа» систематизовано спектр джерел, які поділяються на окремі групи: архівні документи, опубліковані матеріали, дисертаційні роботи, галузеві бібліографічні покажчики та спогади вчених. Опрацьовано фонди Центрального державного історичного архіву України, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Державних архівів Харківської, Черкаської та Херсонської областей.

Джерельна база досліджуваної проблеми представлена різноманітним пластом документального підґрунтя. Аналіз історичного поступу конярської науки надає уявлення від історії накопичення окремих знань про лікування, розведення, утримання та годівлю коней до формування системних підходів до науково-освітньої й науково-дослідної діяльності. Опрацьовані джерела, їх комплексне використання в сукупності з обґрунтуванням методологічних основ дослідження дало змогу скласти цілісну історичну картину предметної наукової фактографії.

У другому розділі «Історичні тенденції розвитку конярства на теренах України» дано історичну реконструкцію розвитку галузі, а саме, її двох складових: кіннозаводства та конярства.

У підрозділі 2.1 «Конярство як галузь у структурі виробничих та військових сил країни» окреслено політичні, економічні та соціальні чинники, залежно від яких галузь потерпала від занепаду, чи знаходилась у стані розквіту. Практично до середини ХІХ ст. конярство носило винятково користувальний характер. Зі зміною призначення імператорських військово-кінних заводів у 1843 р., спрямованого на поліпшення державного конярства, почались позитивні зрушення в галузі, відбувалося становлення племінного конярства. Покращення стану галузі значною мірою було забезпечено сумісною працею Головного управління державного кіннозаводства (ГУДК) та земств. ГУДК почало надавати в розпорядження земствам жеребців для використання їх на парувальних пунктах.

Після націоналізації племінного поголів’я у 20-і роки ХХ ст. формується мережа організацій конярської кооперації, відкрито нові кінні заводи, державні племінні розплідники та агробази, створено Головне управління конярства. Наслідки примусової колективізації зумовили занепад галузі, який характеризувався відсталістю техніки конярства, низьким зростом коней та їх слабкою міцністю. Зі зміною ставлення до тваринництва з боку радянського уряду в другій половині 30-х років ХХ ст. почався плідний період для українського конярства: вирощена група висококласних племінних коней, родоначальників ряду ліній та родин; уведення державного плану вирощування лошат дало могутній поштовх розвитку всій галузі, забезпечило різке збільшення кількості кінського молодняку і всього поголів'я. Друга світова війна завдала величезних збитків тваринництву України. Збереження племінного поголів’я коней стало першочерговим завданням фахівців. Післявоєнна відбудова відзначилася низкою екстрених заходів щодо відновлення галузі. Увага вчених була направлена на пошук замінників основних кормів, більш повніше використання жеребців-плідників, широке застосування штучного осіменіння та ін.

У підрозділі 2.2 “Становлення системних галузевих досліджень у вітчизняному кіннозаводстві” досліджено спеціальну галузь тваринництва, яка займалася створенням нових та розведенням цінних порід коней, поліпшенням їх племінних якостей. До видатних кіннозаводчиків кінця ХІХ – початку ХХ ст. належать постаті князя В.С. Кочубея (Полтавська губ.) та дійсного статського радника Л.Є. Кеніга (Харківська губ.). Аналіз вивченого матеріалу дає підстави стверджувати, що вперше системний підхід був застосований у дослідах В.С. Кочубея з вирощування арденів в умовах Росії (1868). Пізніше власні системи утримання і годівлі коней розроблялися в державних кінних заводах (Дібрівський кінний завод, 1888). Заслуговує на увагу діяльність Л.Є. Кеніга з удосконалення порід, який всебічно вивчав питання конерозведення. Позитивні наслідки для науки мала спроба мулівництва. Піонером у цій справі став Л.Є. Кеніг (1896).

Історичний шлях галузі неможливий без аналізу діяльності головних найстаріших кінних заводів країни – Деркульського, Стрілецького, Дібрівського та Лимарівського, та їх внеску в розвиток конярства держави. Багатовіковий практичний досвід кінних заводів ліг в основу наукового знання з селекції, утримання та годівлі коней. Виявлено маловідомий факт відкриття у 1931 р. при Дібрівському кінному заводі відділення з розведення коней з каракулеподібним волосяним покривом. Особливий науковий інтерес представляло вивчення ознаки каракулеподібності, її вдосконалення та практичне використання. 

У підрозділі 2.3 “Виставкова справа та випробування як необхідні елементи поліпшення конярства” простежено розвиток галузевої виставкової справи. Спочатку ярмарки та виставки були лише місцем демонстрування всього кращого, що було досягнуто окремими кіннозаводчиками, з часом вони перетворилися на заходи по обміну передовим досвідом, який накопичувався завдяки впровадженню в практику передових наукових ідей. Аналіз літературних джерел та архівних матеріалів досліджуваного періоду привів до визначення певної етапності у розвитку виставкової справи: І етап (1839 – 1842) – ярмарковий. З цього часу (1839) починається перший порівняно точний облік конеторгівлі. Особливого розвитку набуває ярмаркова традиція, яка поділяється на 2 групи: дрібні ярмарки і базари та крупні ярмарки; ІІ етап (1843 – 1954) – виставковий: І період (1843 – 1865) – з моменту відкриття першої самостійної сільськогосподарської виставки (1843). У цей період встановлено щорічні виставки селянських коней (1861); ІІ період (1866 – 1916) – проводяться всеросійські кінські виставки; влаштовано першу губернську виставку (1879); організовано Всеросійську виставку тваринництва з особливим відділом конярства (1903); ІІІ період (1917 – 1922) – робота не проводилася; ІV період (1923 – 1954) – організовуються Всесоюзні сільськогосподарські виставки з відділами конярства (з 1923). Для поліпшення селянського конярства проводяться дрібнорайонні кінські виставки (з 1923).

Для перевірки індивідуальних робочих якостей коней проводилися випробування. З перетвореннями, які відбувалися в суспільстві у різні історичні періоди його розвитку, змінювалися й завдання випробувань. Комплекс всіх цих заходів (виставкова справа та випробування) дав змогу перевірити на практиці результати наукового забезпечення галузі.

У розділі 3 “Еволюція наукових досліджень з проблем ветеринарії в конярстві” визначено мережу інституцій, які вплинули на розвиток наукової думки з проблем ветеринарії.

У підрозділі 3.1 “Діяльність ветеринарної служби як державної інституції у розбудові ветеринарної справи в конярстві” досліджено динаміку розвитку ветеринарної служби (військової та урядової) у науковому та практичному відношенні. Організація військової ветеринарії відноситься до початку ХІХ ст., коли були відкриті кінські лазарети, які сприяли поліпшенню ветеринарного обслуговування кінського складу армії. Світове значення в терапевтичній та хірургічній практиці мав новий метод ортометалотерапії (Д. Сонін, 1882). Успіхи військової ветеринарії пов’язані з ім’ям С.С. Євсеєнка – засновника військово-польової ветеринарної хірургії (1887) та нового напряму в науці про коня – патопсихології (1891). Доробок ученого складається з вивчення очних, хірургічних та заразних захворювань коней. Корисними для науки виявився дослід військових на Волині з годівлі коней галетами (1891), який на початку ХХ ст. був розвинений професором Є.А. Богдановим. Важливе місце в роботі військових фахівців займала боротьба з інфекційними хворобами коней: проводилася ветеринарна розвідка районів дислокації, дезінфекція стаєнь, обстеження пасовищ, випробування малеїну як діагностичного засобу.

У 1919 р. об’єднанням зусиль військової та урядової ветеринарії було створено державну ветеринарію, яка складалася з мережі установ: лазаретів, ветеринарно-бактеріологічних лабораторій в округах та кінних заводах, газових камер. Поступ науки в цей час ознаменувався розвитком нових методів діагностики, терапії та профілактики інфекційних захворювань коней: сапу (І.М. Садовський, Б.М. Гурвіч, Є.Я. Мазель, 1924-1925), миту (І.М. Садовський, Б.М. Гурвіч, Ф.Й. Посреднік, 1929-1937), паратифозного аборту кобил (П. Лукасюк, І. Ворона, Д. Вєнцов, Н. Бонадік, 1937). Проводяться дослідження з вивчення новоутворювань у коней (Б.М. Гурвіч, 1927).

У підрозділі 3.2 “Внесок ветеринарних навчальних закладів у галузеву науку на теренах України” узагальнено основні напрями наукових досліджень з проблем ветеринарії в конярстві впродовж другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. Учені Харківського ветеринарного училища (ХВУ, згодом – інституту ХВІ), Київського та Львівського ветеринарних інститутів, Білоцерківського сільськогосподарського інституту нарівні з підготовкою кадрів займалися й науково-дослідною роботою. Реорганізація ветеринарної освіти другої половини ХІХ ст. справила позитивний вплив на розвиток науки. Вперше наукові підходи до системи тренінгу розроблено магістром ветеринарних наук П. Пороховим (1858). Маємо підстави стверджувати, що вперше у світовій практиці асистентом ХВУ О. Степановим (1859) запропоновано й науково обґрунтовано п’ять варіантів операції кровопускання з передніх кінцівок коня.

Наприкінці ХІХ ст. широкого розвитку набула наука про екстер’єр коня. Викладено в історичній послідовності розвиток учення про екстер’єр у працях учених ХВІ В.І. Всеволодова (1832), В.К. Хлюдзинського (1877-1882), В. Новопольського (1890), М. Журавського (1898), І.М. Садовського (1902), О.В. Дедюліна (1912), що дало змогу розкрити основні напрями викладання теоретичного курсу конярства в навчальних закладах.

Підготовка ветеринарних фахівців-хірургів відбувалася спочатку в загальному комплексі клінічних дисциплін. У 1881 р. з хірургічного циклу наук виокремилися оперативна хірургія та теорія кування. Значний внесок у цю справу було зроблено першим клініцистом-хірургом ХВІ І.М. Садовським та його учнем М.О. Мальцевим.

Вагомим складником діяльності вчених другої половини ХІХ – початку ХХ ст.  була боротьба з інфекційними хворобами коней. Особливого розвитку набули діагностичні методи дослідження сапу (І.М. Башинський, М. Березін, А.М. Петров, А. Руденко, Ф.В. Лісицин, П.А. Захаров, І.М. Садовський, О.В. Дедюлін, Д.Ф. Конєв). Першiсть щодо вивчення алергії при сапі належить ветеринарному лікарю К. М. Хороманському, який запропонував для впровадження в широку практику метод офтальмомалеїнізації. Новаторська пропозиція отримала підтримку Харківської школи мікробіологів. Пізніше, поглиблено вивчати природу алергічної реакції при сапі буде О. В. Дедюлін (1908). В основу методу запобігання сказу у крупних тварин були покладені досліди проведені на конях (О.В. Дедюлін, Д.Ф. Конєв, І.Й. Гордзялковський, 1916).

Наприкінці 20-х рр. ХХ ст. набули розвитку гематологічні дослідження, а саме, вивчення картини крові при інфекційних хворобах (А. М. Преображенський, І.І. Старостюк, І.І. Лукашов, 1927). Виникнення у 30-і рр. ХХ ст. нового напряму в біохімії – біохімії сільськогосподарських тварин, пов’язано з ім’ям ученого Львівського ветеринарного інституту С.З. Ґжицьким (1934-1949). Особлива увага вчених Білоцерківського СГІ приділялася вивченню біохімічних методів дослідження крові, впливу нервової системи на робочу продуктивність коня (М.Ф. Ковбасенко, 1949).

Початок наукового вивчення коростявих захворювань сільськогосподарських тварин в СРСР було покладено дослідженнями професора ХВІ М. М. Богданова (1939), яким зроблений істотний внесок у справу клінічного вивчення корости коня.

Зусиллями професора І.І. Лукашова у 40-х рр. ХХ ст. було засновано харківську школу епізоотологів, які отримали вагомі здобутки у вивченні туберкульозу, інфекційного енцефаломіеліту і нуталіозу коней. Значного розвитку в цей час набула хірургія. Великий практичний інтерес мала проблема переливання крові (В.О. Герман, 1939-1948), відпрацьовано нові методи анестезії коней (І.І. Магда, В.К.Чубар, 1941-1948). Об’єктом спеціального хірургічного дослідження вчених КВІ стала ділянка холки коня (В.Г. Касьяненко, В.К. Чубар, І.О. Поваженко, 1944-1948). Згодом тематику досліджень науковців Одеського СГІ було спрямовано на вивчення способів біологічного лікування ран (Б.В. Маккавеєв, 1954) і апробацію деяких антисептиків.

У підрозділі 3.3 “Форми патронажу науки у справі поліпшення конярства” досліджено приватну, державну та земську форми патронажу науки. Історія взаємодії науки й конярства свідчить, що окрім держави, вагомою складовою, яка підтримувала наукові дослідження, були приватні особи та земства. Держава підтримувала неурядові форми патронажу через обмеженість власних коштів, але частіше зусилля об’єднувалися. З 80-х рр. ХІХ ст. сприяння розвитку галузевої дослідної справи стало одним із напрямів діяльності земств, які працювали над вирішенням актуальних проблем конярства. Саме земські ветеринарні лікарі стали ініціаторами введення у ветеринарну практику алергічних діагностичних препаратів (малеїну і туберкуліну). У зв’язку з проведенням масових імунізацій свійських тварин різко збільшилася потреба у вакцинах та сироватках, тому за ініціативою земських ветеринарів стали створюватися ветеринарно-бактеріологічні лабораторії й станції в губерніях. Вагомий внесок у діагностику піроплазмозу та корости коней зроблено Катеринославською та Херсонською лабораторіями (1892).

Прикладом об’єднаної форми патронажу стали експериментальні дослідження сапу, проведені на Великокняжій дослідній станції Області Війська Донського (1907), яка утримувалась за кошти українських земств. Зусиллями приватних осіб, військових, науковців та земських діячів отримано результати, які суттєво вплинули на вивчення цієї хвороби. Запобіжне щеплення живими та ослабленими культурами сапу отримало назву “вакцини Конєва” (1909).

Бажання земств надати поміч населенню змушувало їх вживати заходи щодо поліпшення якості селянського коня: комплектувати земські стайні плідниками, організовувати парування, надавати грошові позики населенню та ін.

У 90-х рр. ХІХ ст. ветеринарні лікарі почали проводити досліди зі штучного осіменіння кобил. Початок роботи в цьому напрямі пов’язаний саме з приватною формою патронажу, пізніше – державною і, врешті-решт, земською, але вже в широкому масштабі. З відкриттям зоотехнічної станції штучного осіменіння (1910, Асканія Нова) зроблено великий крок у боротьбі з безплідністю, розведенні та селекції тварин.

У підрозділі 3.4 «Доробок Українського інституту експериментальної ветеринарії у розвиток наукової думки для потреб конярства» висвітлено організацію та діяльність установи в галузі конярства.

Створення державної ветеринарної служби в республіці полегшило організацію і проведення заходів боротьби з різними захворюваннями свійських тварин. Але гострою залишалася потреба у швидкому виробництві біологічних препаратів, недостатність здійснюваних наукових досліджень у ветеринарії, а також відставання їх від запитів практики. Початком створення Інституту наукової і практичної ветеринарії НКЗС УСРР (пізніше УІЕВ) стало юридичне виокремлення у 1922 р. бактеріологічної станції ХВІ в самостійну установу. У перші роки існування інститут складався всього з двох відділів: відділ із вивчення сапу з лабораторією по виготовленню малеїну та сибірковий відділ із лабораторією по виготовленню туберкуліну. З 1928 р. окремим складовим підрозділом став відділ з вивчення хвороб коней, а з 1936 р. організовано опорний пункт для поглиблення роботи з вивчення інфекційної анемії. 

Аналіз проведених науково-дослідних робіт установи дав змогу окреслити головні здобутки вчених у галузі конярства: 1) Розробка нових та удосконалення існуючих методик діагностики та лікування захворювань коней: запропоновано методику отримання здорового молодняку від сапних кобил-хроніків  (М.К. Олійник, Г.Д. Авраменко, 1934); удосконалено групову та індивідуальну методику діагностики інфекційної анемії та розроблено методику гематологічного дослідження хворих на інфекційну анемію (ІНАН) (Б.М. Гурвіч, Г.Д. Авраменко, 1936); запропоновано метод лікування стахіоботріотоксикозу аммаргеном (М.К.Олійник, О.А. Майборода, В.І. Ротов, 1940) та новий напрям у боротьбі з коростою – дустотерапію (М.О. Полімпсестов, В.О. Фортушний, 1946); метод прижиттєвого дослідження кісткового мозку при ІНАН (К.М. Язикова, І.Н. Корнієнко, 1948);

2) Виготовлення сироваток та вакцин: удосконалено спосіб приготування гемолітичної сироватки реакції зв’язування комплементу для лабораторної діагностики сапу (Я. Ю. Василець, М. К. Олійник, 1930); розроблено вакцину проти інфекційного аборту кобил (М.К.Олійник, 1932) та специфічну сироватку для лікування інфекційного енцефаломіеліту (Г.В. Дударенко, О.М. Лашина, О.А. Майборода, 1933); імуносироватку для лікування та вакцинації менінгіту коней (Б.М. Гурвіч, Г.В. Дударенко, Н.В. Трухманов, 1934); метод виготовлення спиртового антигену для діагностики злучної хвороби (Ю.С. Коломієць, 1947).

У розділі 4 “Науково-організаційні засади в системі розвитку зоотехнічної науки з проблем конярства” викладено певну послідовність еволюції науки про розведення, утримання, годівлю тварин.

У підрозділі 4.1. “Профільні товариства у популяризації галузевих досліджень” доведено, що наукова думка з проблем конярства отримувала свій розвиток у профільних товариствах: сільського господарства; дослідників природи; захисту тварин та ін. Враховуючи, що на той час кінь був основним живим двигуном, то всі механічні винаходи були пов’язані саме з гужовим засобом. Члени товариств знайомилися з новими розробками з механізації господарства, випробували та популяризували їх. До таких робіт був залучений крупний землевласник Полтавської губернії М.М. Потьомкін, який мав великі теоретичні знання в машинобудівництві, конструював знаряддя для обробки землі. Свої практичні вказівки викладав на сторінках видання Імператорського Вільного Економічного Товариства. Разом з іноземними знаряддями випробовувалися знаряддя, сконструйовані вітчизняними винахідниками, до когорти яких належить член Київського товариства сільського господарства В.І. Піхно (1891). Розроблений ним плуг мав безперечну перевагу перед поширеними в країні плугами – потребував удвічі меншу кількість робочої худоби і робітників ніж плуг Сакка.

Результати дослідження переконують, що напрацювання цих організацій, контакти з населенням, співпраця з земствами дали змогу нагромадити певний досвід у справі місцевого конярства. Учені та фахівці вивчали чисельний склад кінського поголів’я в губерніях, надавали поради господарям відносно підбору та придбання коней, їхньої породи, утримання та виховання лошат. Завжди актуальною залишалася проблема раціональної годівлі коней, тому відповідні досліди проводилися багатьма товариствами, а саме, Харківським, Катеринославським, Сумським товариствами сільського господарства (ТСГ) та ін.

З метою підвищення ефективності роботи при товариствах створювалися додаткові організаційні структури. Такі як, Бюро з’їздів кіннозаводчиків Полтавського ТСГ (1895) та Союз конезаводчиків з власною родовідною книгою при Подільському ТСГ (1913). Передовим заходом з популяризації спеціальних знань серед населення було влаштування сільськогосподарських курсів.

У підрозділі 4.2 “Розвиток зоотехнічної науки з проблем конярства у навчальних закладах” визначено осередки розвитку зоотехнічної науки з проблем конярства досліджуваного періоду. У другій половині ХІХ ст. ними були Харківська та Катеринославська учбові ферми, показові маєтки, Харківське рільниче училище, Херсонське сільськогосподарське земське училище, Харківський університет. Головними напрямами досліджень було випробування знарядь та машин, проблеми розведення, утримання коней.

На початку ХХ ст. порушується питання про вищу зоотехнічну освіту. У 1905 р. організовується кафедра тваринництва при Київському політехнічному інституті, яку очолював професор М.П. Чирвинський. Ученими проводилися дослідження економічної ефективності застосування окремих машин та знарядь для збирання врожаю. З 1920 р. на базі учбової ферми відкривається Харківський зоотехнікум, якій готовить фахівців для тваринництва. Тут проводилися досліди щодо вивчення спадкового характеру орловського рисака (В. Попов, 1928). У цей період відкриваються кафедри з вивчення конярства та кіннозаводства при Київському зооветеринарному та Харківському зоотехнічному інститутах (з 1947 р. – факультет конярства). Вивчався механізм та механіка руху коня (В.М. Землянський, 1939-1950). Актуальною залишалася кормова проблема. Питання підвищення поживності кормів та годівля комбікормами займали значне місце у дослідній роботі вчених Дніпропетровського та Полтавського сільськогосподарських інститутів (І.В. Бельговський, І.Ф. Ткачов, С.А. Ксензенко, А.І. Струмпе, 1931-1946). З розвитком громадського тваринництва зріс інтерес до пізнання механізмів репродуктивної функції тварин та розробки методів управління цим процесом. Досягнуто значних успіхів у вивченні фізіології запліднення і в розробці методів штучного осіменіння: запропоновано удосконалену конструкцію вагіни для кобил (С.А. Ксензенко, 1937-1947). У 1939 р. ученими ХВІ розпочато дослідження типів вищої нервової діяльності у коней (Х.Т. Арський, В.А. Компанцев, 1939-1954), знання яких мало велике значення в справі використання й подальшого вдосконалення конепоголів'я.

У підрозділі 4.3. “Діяльність науково-дослідних установ України з розвитку вітчизняного конярства” висвітлено напрями та результати галузевих досліджень учених Всесоюзного НДІ гібридизації та акліматизації тварин ім. М.Ф. Іванова „Асканія Нова” та Українського науково-дослідного інституту тваринництва Лісостепу та Полісся УРСР (УНДІТ) (м. Харків). До наукової програми з гібридизації інституту в Асканія Новій входила проблема виведення найкращих ослів-плідників, акліматизація та опрацювання способів їх найпродуктивнішого використання. Результати роботи надали можливість проводити промислове виведення мулів для використання в сільському господарстві півдня України (А.В. Кукарін, 1935). Безперечний інтерес для науки мали досліди з виведення зеброїдів та гібридів коня Пржевальського зі свійським конем (О.П. Гуналі, 1953). Всього було виведено 22 зеброїди та 42 гібриди.

Наукові дослідження з конярства в Українському науково-дослідному інституті тваринництва Лісостепу та Полісся УРСР проводяться з 1930 р.: спочатку в рамках тематики відділу розведення та селекції сільськогосподарських тварин, а з 1944 р. – відділу конярства. Свою роботу вчені розпочали з обстеження конярства країни. Украй важливою була організація селекційно-племінної роботи в державних племінних розплідниках як основних центрах відтворення племінних коней. Паралельно з науковою методикою й технікою розведення, утримання, тренінгу було обґрунтовано систему повноцінної годівлі коней у державних племінних розплідниках (ДПР) (В.К. Ключніков, І.Д. Манаков, Є.Й. Сеньковський, 1946-1948).

У зв’язку з господарськими потребами постало завдання створити власні породи коней, які були пристосовані до умов утримання та використання в Україні. Проводилася племінна робота з рисистими кіньми Пирятинського ДПР з метою створення коня для лісостепової зони (Є.Й. Сеньковський, 1946-1951); вивчення та поліпшення поліського коня (В.К. Ключніков, І.Д. Манаков, Ф.К. Мусієнко, 1948-1951). Для відновлення й розвитку ваговозного конярства країни розроблялися плани племінної роботи з виведення ваговозних коней бажаного типу: крупного масивного – для племінного використання в лісостеповій зоні та дрібного масивного – для поліпшення коней українського полісся (І.Д. Манаков, В.К. Ключніков, Д.А. Волков, з 1945 р.). Важливою залишалася проблема молодняку. Результати дослідження, проведеного Д.А. Волковим (1952), окреслили низку прийомів виховання, впровадження яких у практику конярства забезпечило вирощування високоякісного ваговозного коня бажаного типу.

Досліди, розпочаті у Всесоюзному інституті тваринництва, отримали своє логічне завершення в лабораторії штучного запліднення УНДІТ. У 1949-1950 рр. було вперше проведено заморожування сперми коня (І.В. Смирнов).

У підрозділі 4.4 “Напрями наукової діяльності спеціалізованих сільськогосподарських дослідних станцій” визначено, що історія дослідної справи в галузі конярства бере свій початок від зародження ідеї створення зоотехнічних дослідних станцій ще на початку ХХ ст., але її вирішенню заважали ускладнення, які пояснювалися браком коштів та земельних угідь. Наступну спробу поставити конярство на наукову основу зроблено Київською дослідною станцією сільськогосподарської праці (НОП) у 1925 р. Ця установа перша в СРСР зайнялася вивченням питання раціоналізації роботи ваговозів. Результатом дослідження стала класифікація сільськогосподарських робіт тяглових тварин (Гриць-Апостол, 1925).

Повноцінна наукова робота розпочалася з часу створення Української дослідної станції конярства (УДСК). Використання різноманітних джерел, їх порівняльний аналіз дав змогу відтворити історію створення, структуру та напрями наукової діяльності установи. Дата відкриття станції (1931) пов’язана з організацією відділення каракулеподібних коней при Дібрівському кінному заводі. За період своєї роботи станція чотири рази змінювала місце знаходження, підлягала реорганізації й структура установи. Свою діяльність УДСК розпочала  дослідами з вивчення ознаки каракулеподібності коней, розроблення багатьох технологічних елементів: відтворення, поліпшення утримання, годівлі і збереження лошат (І.Г. Косаренко, М.Б. Ігнатієва, К.І. Горєлов, О.М. Владикін, 1932-1935). Формування наукової тематики УДСК наступних років відбувалося на підставі тем, запропонованих виробництвом: підвищення плодючості коней, апробація стимулюючих засобів (1938); підготовка грубих кормів для коней (А.М. Іранець, П.М. Осипов, 1939). Розгортання дослідної роботи починається з 1940 р., коли під керівництвом УДСК проводилися масові досліди в колгоспних хатах-лабораторіях і запровадження досягнень науки у виробництво. Тематика досліджень групувалася навколо питань фізіології, розведення й годівлі коней.

Найбільша наукова активність станції пов’язана з післявоєнним відновленням галузі. Ученими вивчалася проблема акліматизації імпортованих порід коней, методи їх раціонального використання. Під керівництвом І.І. Жадана у 1946 р. проведено обстеження конярства Закарпатської області УРСР з метою вивчення гуцульської породи коней та визначення заходів щодо її розвитку. У цей період розроблено методи виховання молодняку в умовах колгоспів (Д.І. Пашковський, С.П. Шох, М.Т. Коновалова, 1948); запропоновано норми годівлі коней при середній та важкій роботі (П.І. Шумський, 1948); проведено дослідження впливу часу доби на запліднення (А.Д. Вільчинський, 1949). Для створення міцної кормової бази співробітниками станції впроваджувалася травопільна система землеробства в колгоспах, що сприяло направленому вирощуванню племінного коня бажаного типу (В.Д. Бражко, 1949); визначено бажаний тип сільськогосподарського коня для Лісостепу України та розроблено методи його створення (А.Д. Вільчинський, 1949-1953); встановлено найраціональніший режим використання жеребних і підсисних кобил (П.І. Шумський, В.Д. Коломийченко, 1949); запропоновано систему випробувань коней на силу тяги (А.Д. Вільчинський, 1950); розроблено схеми годівлі, догляду, утримання та тренінгу, які забезпечували вирощування верхового молодняку бажаного типу (С.П. Шох, М.Т. Коновалова, 1949-1953,); надано схему технологічного процесу виготовлення, зберігання і згодовування нового виду корму – брикетів із суміші гуменних кормів із зеленими рослинами (М.С. Уткін, 1951); розроблено методику планування чисельності робочих коней для колгоспів (Р.П. Бехтєрєва, А.Д. Вільчинський, 1953).

---

[1] Пономарев Н. Исторический обзор правительственных мероприятий к развитию сельского хозяйства в России от начала государства до настоящего времени / Пономарев Н. – СПб., 1888. – 408с.

[2] Мердер И. Исторический очерк русского коневодства и коннозаводства / Мердер И. – СПб., 1868. – 156 с.

[3] Зезюлинский М. Историческое исследование о коннозаводском деле в России / Зезюлинский М. – СПб., 1893. – 224 с.

[4] Houl Е. Histore du cheval ches tous les peuples – de la terre / Е. Houl. – Paris, 1852. – Т. 12. – S. 100 – 124; Schwarznecker Beschreibung der vorzuglichsten Pferde – Rassen / Schwarznecker, Zipperlen. – Stuttgart, 1853. – S. 75 – 82; Leffler Ceschichte des pferdes / Leffler. – Berlin, 1863. – S. 130 – 139; Teillais Etude sur les chevaux russes / Teillais. – Rennes, 1869. – S. 19 – 53; Salvi La Russie chevaline et les courses de resistance / Salvi. – Milan, 1881. – 123 s.

[5] Зезюлинский М. История русского коннозаводства в иностранной литературе/ М. Зезюлинский // Журнал спорта. – 1900. – № 15. – С 194 – 195.

[6] Ковалевский В.О. Собр. науч. тр. Т. 2. / Ковалевский В.О. – М.: Изд-во АН СССР, 1956. – 299 с.

[7] Алтухов П. Гиппологические этюды. Основные положения науки о лошади / П. Алтухов. – Орел, 1898. – 124 с.; Богданов Е.А. Происхождение домашних животных (Один из опытов критического сопоставления основ теории и практического скотозаводского искусства) / Богданов Е.А. – М.: Книгоизд-во студентов МСХИ, 1913. – 405 с.; Громова В. История лошади (рода Equus) в Старом Свете / В. Громова // Тр. Палентолог. ин-та АН СССР. – М.-Л., 1949. – Т. ХVІІ, Вып. 1, І. – С. 1 – 374; Кулешов П.М. Породы домашних животных в исторической последовательности их развития / П.М. Кулешов // Избранные работы. – М.: Сельхозгиз, 1949. – С. 16 – 28.

[8] Енишерлов Н. Конские заводы и коневодство в Валковском уезде Харьковской губернии. Прошлое и настоящее / Н. Енишерлов // Журнал коннозаводства. – 1894. – № 8. – С. 1 – 6; Лодыгин П.Н. Очерк коннозаводства и коневодства в юго-западном крае по сведениям 1906 – 1909 гг. / П.Н. Лодыгин // Журнал коннозаводства. – 1910. – № 6. – С. 94 – 119; Браунер А.А. ивотноводство. История животноводства в степной Украине. История одомашнивания, виды и породы. Обследование животноводства: лекции читанные в Одесском с.-х. ин-те / А.А. Браунер. – Одесса, Всеукр. гос. изд-во, Науч. секция Одесск. отд., 1922. – С. 177 – 215; Елшин М.М. Коннозаводское дело в Крыму / Елшин М.М. – Крым, гос. изд-во, 1929. – 25 с.

[9] Федотов А. Коневодство и коннозаводство на Украине / А. Федотов. – Х.: Наркомзем УРСР, 1923. – 28 с.

[10] Лобашев М.Е. Очерки по истории русского животноводства / Лобашев М.Е. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1954. – 342 с.

[11]Витт В.О. Из истории русского коннозаводства / Витт В.О. – М.: Сельхозгиз, 1952. – 360 с.; Кожевников Е.В. Отечественное коневодство: история, современность, проблемы / Е.В. Кожевников, Д.Я, Гуревич. – М.: Агропромиздат, 1990. – 221 с.

[12] Коропов В.М. История ветеринарии в СССР / Коропов В. М. – М.: Сельхозгиз, 1954. – 366 с.; Никитин И.Н. История ветеринарии / И.Н. Никитин, В.И. Калугин. – М.: ВО “Агропромиздат, 1988. – 190 с.

[13] Гопка Б.М. Конярство: навч. посіб. для системи підготов. і підвищ. кваліф. спец-в сіл. госп-ва / Б.М. Гопка, П.М. Павленко, О.А. Калантар, В.М. Клок. – К.: Урожай, 1991. – 213 с.; Судай В.Д. Використання коней в умовах реформування сільськогосподарського підприємства / В.Д. Судай. – Вінниця, 2001. – 176 с.; Озерной И.Г. Сказание о стрелецкой породе лошадей / Озерной И.Г. – Луганск, 2007. – 386 с.; Гопка Б.М. Нетрадиційне конярство: навч. посіб. / Б.М. Гопка, В.Є. Скоцик, В.Д.Судай. – К., Вища освіта, 2008. – 191 с.

[14] Розведення та використання гуцульської породи коней. Міжнародний досвід / Ю. Стефурак, М. Яцковський, В. Мроз, Б. Сребро. – Чернівці: Прут, 2005. – 112 с.; Головач М.Й. Історичні і селекційні аспекти розвитку гуцульського конярства / М. Й. Головач // Наук.-техн. бюл. / УААН, Ін-т твар-ва. – Х., 2009. –  № 101. – С. 166 – 177.