УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ: ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА, КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКА ТА ГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ (СЕРЕДИНА ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТОЛІТТЯ) :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної теми, вказано на її зв’язок з науковими програмами та темами, визначено мету й завдання, об’єкт і предмет, хронологічні та територіальні межі дослідження; розкрито його методи, наукову новизну й практичне значення; висвітлено характер апробації результатів дисертації та публікації автора.

У першому розділі – «Історіографія проблеми та джерельна база дослідження» – проаналізовано публікації з теми дослідження та його джерельну базу.

У першому підрозділі – «Історіографія проблеми» – проаналізовано рівень та специфіку відображення досліджуваної теми у працях вітчизняних та зарубіжних дослідників. Вітчизняну історіографію систематизовано за хронологічним принципом і в окремі групи виділено публікації дорадянського періоду, праці радянської доби та дослідження періоду незалежності України. Щодо зарубіжної історіографії, то в цій рубриці основну увагу приділено аналізу праць істориків української діаспори та дослідженням іноземних, зокрема польських, істориків.

Першими розвідками, які започаткували вітчизняну історіографію ще у другій половині ХІХ ст. були праці Я. Головацького, О. Заклинського, Д. Вінцковського. Серед публікацій початку ХХ ст. варто виділити праці В. Гнатюка та М. Лозинського. Історіографія 20–30-х рр. ХХ ст. представлена працями М. Возняка, К. Левицького, Д. Дорошенка, М. Голубця. В цілому в них об’єктивно відтворено суспільно-політичну атмосферу досліджуваної доби, однак вони лише фрагментарно висвітлюють окремі аспекти досліджуваної теми.

Історіографію радянської доби репрезентують праці, опубліковані в радянській Україні в період від революційних подій 1917–1921 рр. (на західноукраїнських землях із 1939 р.) до проголошення Україною незалежності. Серед досліджень, які стосуються безпосередньо діяльності УГКЦ проаналізовано роботи С. Возняка, С. Даниленка, Д. Похилевича, В. Клімова, Н. Возняк та інших авторів. Всі вони ґрунтуються на марксистсько-ленінській методології, написані з вузьких партійно-класових та антирелігійних позицій і мають суто пропагандистський характер. Українська греко-католицька церква в них трактується як ворог і експлуататор трудового народу, душитель усього передового й прогресивного, знаряддя в руках українських буржуазних націоналістів. З наукової точки зору вартість цих досліджень є сумнівною.

У сучасній історіографії серед тематично пов’язаних з проблемою дисертаційного дослідження спеціальних праць насамперед варто виділити низку публікацій О. Турія. Предметом його дослідження стали роль уніатського духовенства в національному русі в Східній Галичині у ХІХ ст., національно-політичні та соціальні доктрини УГКЦ, діяльність Головної руської ради. Окремі аспекти досліджуваної теми частково розкрито в працях І. Чорновола, О. Вітвицького, Б. Янишина, Н. Мизака, Т. Антошевського, М. Мудрого, Б. Савака, Б. Савчука, У. Кошетар та ін. Окрему групу становлять дослідження, присвячені видатним представникам уніатського духовенства. Серед них аналізуються праці В. Ленцика, Ф. Медведя, В. Лаби, Г. Гладкої та ін. Ці автори відійшли від практики «навішування ярликів» і зуміли об’єктивно оцінити діяльність митрополита А. Шептицького та інших відомих діячів УГКЦ, показати їхній внесок в українське національне життя.

В окрему групу виділено роботи зарубіжних авторів. В ній значну увагу приділено дослідженням істориків української діаспори. Зокрема, предметом вивчення та аналізу стали праці Г. Лужницького, Ю. Федоріва, І. Назарка, С. Барана та ін. Не обтяжені ідеологічним диктатом та марксистсько-ленінською методологією, ці автори об’єктивно оцінюють роль Української греко-католицької церкви в суспільному житті Східної Галичини. Проте в їх працях відчувається обмеженість джерельної бази, що призвело до фрагментарного висвітлення багатьох епізодів. Окремі питання, пов’язані з участю духовенства в суспільно-політичному житті Східної Галичини в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., порушили у своїх публікаціях Д. Демкович-Добрянський та І. Лисяк-Рудницький. Із сучасних істориків української діаспори, які досліджують діяльність уніатської церкви в Галичині, відзначено Івана-Павла Химку, який розглядає діяльність УГКЦ у Східній Галичині в контексті українського національного відродження.

Окремі аспекти досліджуваної теми знайшли також відображення в польській історіографії. Зокрема було проаналізовано праці В. Фельдмана, К. Гжибовського, С. Гродзіцького, З. Фраса, Я. Козіка, М. Столярчека та ін. Предметом дослідження В. Колбука є історія церкви на землях давньої Речі Посполитої в 1772–1914 рр. Окремим сюжетом його монографії є греко-католицька церква в Галичині.

Таким чином, історіографічний аналіз засвідчує, що лише окремі аспекти досліджуваної теми тою чи іншою мірою відображені у працях вітчизняних та зарубіжних дослідників. Переважна їх більшість має загальний характер і висвітлює проблему в широкому контексті історії західноукраїнських земель та Східної Галичини. Тому завдання комплексного дослідження та об’єктивного висвітлення всієї багатогранної діяльності Української греко-католицької церкви в Східній Галичині у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. є на даний час актуальним як з науково-теоретичної, так і з практичної точок зору.

У другому підрозділі – «Джерела» – проаналізовано наступні групи джерел: архівні документи; опубліковані документи та матеріали; матеріали періодики другої половини ХІХ – початку ХХ ст.; різні за жанровими ознаками твори та мемуари громадських і культурних діячів Східної Галичини досліджуваного періоду; довідкові видання.

Першу групу джерел представляють документи і матеріали фондів Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (ЦДІАЛ України), державних архівів Тернопільської та Івано-Франківської областей. Зокрема в ЦДІАЛ України були опрацьовані фонди 180 (Головна руська рада, м. Львів), 196 (Політичне товариство «Руська Рада» м. Львів), 348 (Товариство «Просвіта» м. Львів) та інші (всього 16 фондів, 57 справ). Особливу цінність становлять такі документи як протоколи засідань Головної руської ради, статути різних політичних і громадських організацій, ділова документація культурно-просвітницьких та господарських товариств (протоколи, звіти, кореспонденція, документи про стан та рух фінансів тощо). Важливі матеріали були почерпнуті з фондів 358 (Шептицький Андрей) та 682 (Войнаровський Тит). В них опрацьовані документи біографічного характеру, твори, які становлять духовну та науково-теоретичну спадщину видатних ієрархів УГКЦ.

Щодо держархівів Івано-Франківської та Тернопільської областей, то в їх фондах виявлено незначну кількість документів, які стосуються безпосередньо діяльності УГКЦ та духовенства в досліджуваний період, однак окремі з них містять важливу інформацію про участь греко-католицького духовенства в роботі місцевих філій Головної руської ради, товариства «Просвіта», господарських товариств. 

Значну групу джерел становлять опубліковані документи й матеріали, насамперед статути, програми, звіти політичних організацій, культурно-освітніх та господарських товариств, тексти виступів, промов, рефератів, які вийшли друком в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Крім них предметом ґрунтовного аналізу стали окремі тематичні збірники, зокрема «Головна Руська Рада (1848–1851): протоколи засідань і книга кореспонденції» за редакцією О. Турія, «Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали. 1899–1944».

Наступну групу джерел становлять часописи та періодична преса 1848−1914 рр. Серед видань варто відзначити «Зорю Галицьку», «Dnewnyk Ruskij», «Руський Сіон», «Діло», «Прапор», «Нива», «Громада» та інші.

Як історичне джерело також використані публіцистичні праці з творчої спадщини М. Драгоманова, М. Павлика, І. Франка, твори мемуарного характеру О. Заклинського, Ю. Желехівського та ін.

Використання окремих довідкових видань («Енциклопедія українознавства», «Географія та хронологія боротьби галичан за тверезість у ХІХ–ХХ ст.», «Лірвак з-над Сяну») дало можливість уточнити деякі деталі біографічного характеру, з’ясувати окремі розбіжності в хронології певних подій.

Комплексне використання різних груп історичних джерел, науковий підхід до їх вивчення у поєднанні і критичному зіставленні дають можливість для всебічного дослідження та об’єктивного висвітлення дисертаційної теми.

Другий розділ – «Суспільно-політична діяльність УГКЦ» – присвячений аналізу участі духовенства Української греко-католицької церкви в громадсько-політичному житті Східної Галичини в середині ХІХ – на початку ХХ ст.

Головною подією європейської історії середини ХІХ ст. стала революція 1848–1849 рр., відома як «Весна народів». На її хвилі в Східній Галичині активізувався український національний рух, який вийшов на історичну арену з власною політичною програмою, набув чітких організаційних форм. Його очолила національна політична еліта, основу якої склало духовенство Української греко-католицької церкви.

Політичне лідерство духовенства проявилося в тому, що саме воно виступило ініціатором створення першої української політичної організації – Головної руської ради 2 травня 1848 р. Раду очолив уніатський єпископ Григорій Яхимович. До її складу увійшло багато представників духовенства, зокрема заступником голови Ради, окрім М. Куземського, був греко-католицький священик Т. Леонтович, її активними членами стали о. І. Бохенський, о. Й. Брилянський, о. Я. Геровський, о. І. Гушалевич, о. І. Галька, о. І. Жуковський та інші. Через деякий час завдяки старанням духовенства на території Східної Галичини були засновані філії Головної руської ради в майже 50 населених пунктах (Бережани, Болехів, Галич, Дрогобич, Жовква, Збараж та ін.) та тринадцять регіональних представництв.

Основою політичної програми Головної руської ради стала вимога виділення українців Східної Галичини в окремий автономний округ. Прагнучи її реалізувати, уніатське духовенство залучило населення до підпису відповідної петиції влітку – восени 1848 р., підготувало ряд звернень та меморіалів на адресу австрійської влади, в яких обґрунтувало можливість і необхідність такого кроку, склало основу української делегації під час перемовин з цісарем Фердинандом, а згодом намагалося добитися розгляду українського питання в конституційній комісії та в австрійському парламенті.

Ще одним виявом суспільно-політичної діяльності галицького греко-католицького духовенства стала його участь у формуванні української національної гвардії – першої військової формації українців Галичини та духовна опіка над українськими стрільцями-добровольцями. Греко-католицькому духовенству Східної Галичини належить також ініціатива запровадження національної символіки на теренах краю. Одним із перших порушив це питання священик о. Г. Шашкевич, звернувшись з відповідним листом до Головної руської ради. Згодом національна символіка досить швидко поширилася серед українського населення Східної Галичини.

Після саморозпуску Головної руської ради (30 червня 1851 р.) греко-католицьке духовенство продовжило активну політичну діяльність, найважливішим аспектом якої була його участь у роботі представницьких загальнодержавних та крайових органів влади – Віденського парламенту та Галицького сейму.

Вже під час перших парламентських виборів у 1848 р. серед 39 українських депутатів було 8 священиків. Один із депутатів – о. Г. Шашкевич обійняв посаду дійсного радника Міністерства освіти і віросповідань, був куратором шкільництва в Галичині. Саме через нього українські політичні діячі намагалися впливати на політику Відня щодо галицьких українців. Після відновлення конституційного ладу в Австрійській імперії, починаючи з 1861 р. і до початку Першої світової війни, уніатське духовенство постійно складало частину української парламентської репрезентації. Особливо значним було його представництво під час скликань парламенту 1861 та 1873 рр., коли священики вибороли понад половину місць серед українських депутатів. Під час парламентських виборів 1879 р. українці отримали лише чотири мандати, у 1885 р. – також чотири, по вісім мандатів у 1891 і 1897 рр. Проте і серед такої незначної кількості депутатів були представники уніатського духовенства: у 1879 р. – І. Озаркевич, у 1885 р. – І. Озаркевич та М. Сінгалевич, у 1891 р. – Й. Брилинський, у 1897 р. – І. Гробельський та Д. Танячкевич, а довголітній парох м. Надвірної К. Мандичевський був депутатом трьох останніх скликань. Депутатами парламенту були шість галицьких митрополитів. Це свідчить про високий авторитет духовенства і глибоку довіру до нього з боку населення Східної Галичини. Депутати-священики були найактивнішими в українській парламентській репрезентації, вони першими освоїли цивілізовані методи парламентської боротьби, заклали основи українського парламентаризму, сформували традиції національної політичної культури. У парламентській діяльності духовенство відстоювало не вузькоклерикальні, а загальнонаціональні інтереси українського населення краю.

Греко-католицьке духовенство також представляло інтереси української громади Східної Галичини в крайовому Галицькому сеймі, який розпочав роботу в 1861 р. Під час перших виборів українці обрали до сейму 50 послів, 25 з них були священиками. Українські депутати створили в Сеймі свою фракцію – «Руський клуб». В 1861–1901 рр. духовенство складало від 20 до 54 %. Найчисельніше представництво воно мало в каденціях 1861–1866 рр. – 43 % і 1870–1876 рр. – 54 %. Найактивнішими послами, які представляли духовенство в Сеймі були Т. Павликів, І. Гушалевич, М. Малиновський, І. Наумович, А. Петрушевич, С. Качала, А. Шептицький та інші. Завдяки їх діяльності вдалося добитися певних поступок з боку австрійської влади та місцевої адміністрації на користь українців Східної Галичини.

Наприкінці ХІХ ст. політична активність духовенства дещо послаблюється. Це пояснюється тим, що в процесі еволюції соціальної та політичної структури українського суспільства Галичини формується світська інтелігенція, посилюється її роль у суспільно-політичному житті, виникають політичні партії, які стають активними суб’єктами політичного процесу. Проте УГКЦ не полишила громадських справ. Її духовенство тісно співпрацювало з політиками нової генерації, влилося до лав політичних організацій і навіть партій. Так уніатське духовенство підтримало Українську народно-демократичну партію, навіть увійшло до складу її керівних структур (о. А. Стефанович, о. А. Темницький, о. Т. Войнаровський, о. Й. Фолис, о. Н. Галущинський та багато інших).

Щодо національно-політичної орієнтації, то греко-католицький клір не був монолітним. Одна його частина поділяла погляди народовців, інша – москвофілів. Однак це було характерним не лише для духовенства, а для всього українського політикуму Східної Галичини. У цій ситуації важливим є те, що уніатське духовенство не було політично індиферентним, – у кожній із течій воно намагалося знайти шлях до українського національного відродження.

З початком ХХ ст. суспільно-політична активність УГКЦ активізується, що значною мірою пов’язано з постаттю митрополита А. Шептицького, який, очоливши греко-католицьку церкву, став не лише духовним, а й політичним провідником українців Східної Галичини. Як політик А. Шептицький намагався консолідувати українську спільноту, об’єднати зусилля церкви й представників різних політичних партій у боротьбі за національні інтереси, відстоював ідею побудови суспільства на загальнодемократичних і християнських засадах.

Таким чином, найважливішим результатом суспільно-політичної діяльності греко-католицького духовенства в середині ХІХ – на початку ХХ ст. стало пробудження національної свідомості українців Галичини в умовах бездержавності, мобілізація їх на боротьбу за соціальне і національне визволення.

У третьому розділі – «Громадська і культурно-просвітницька діяльність греко-католицьких священиків та релігійних громад» – основну увагу зосереджено на висвітленні таких аспектів діяльності духовенства в Східній Галичині, як боротьба за здоровий спосіб життя місцевих українців, за піднесення їх освітнього та загального культурного рівня, на конкретних прикладах показано внесок священиків УГКЦ в розвиток національної культури.

Засновником тверезницького руху можна вважати митрополита М. Левицького, який у середині 40-х рр. ХІХ ст. зініціював створення товари ств тверезості при парафіях, що стали першою дієвою формою навернення населення до тверезого способу життя. Однак якщо для селянства споживання спиртних напоїв становило велику соціальну загрозу, то для поміщиків виробництво і збут спиртного були джерелом великих прибутків. За даними статистики станом на 1864 р. дохід від продажу горілки давав дідичам 5 млн ринських річного прибутку. Селяни витрачали на горілку 54 млн ринських, тоді як їхній дохід становив 110 млн ринських. Часто, не маючи змоги розплатитись грішми, селяни брали горілку в борг, іноді пропиваючи цілі господарства. У 1873–1883 рр. у галицьких селян за алкогольні напої було відібрано 23 237 господарств вартістю 23 млн гульденів.

Нова, більш активна хвиля тверезницького руху розпочалася в 1860-х рр. На цьому етапі велика заслуга в поширенні на території Східної Галичини акції  тверезості належала галицькому греко-католицькому митрополитові Й. Сембратовичу. Він разом зі своїм кліром створив місійні товариства священиків, які виголошували на службах цілі цикли проповідей проти пияцтва, при парафіях створювали братства тверезості. Масовий вступ до товариств тверезості та відмова від уживання алкогольних напоїв призвели до падіння цін на спиртне і закриття шинків. Так в 1875–1876 рр. ціни на горілку впали втричі, станом на 1882 р. кількість шинків у Східній Галичині зменшилося з 23 286 до 18 537.

Завдяки духовенству напередодні Першої світової війни товариства тверезості діяли у 275 парафіях Львівської, 185 парафіях Станіславської і в 105 парафіях Перемишльської єпархій. Вони охопили значну частину українського населення. Результатом їхньої діяльності стало не лише навернення багатьох людей до тверезого способу життя, а й пробудження в них інтересу до громадсько-політичних справ, посилення мотивації до господарської діяльності, піднесення загального культурного рівня.

Важливим напрямом діяльності греко-католицького духовенства в Східній Галичині після революційних подій 1848 р. була робота на національно-культурній ниві, яка стала активним чинником і складовою частиною українського національного відродження. Для того, щоб охопити цією роботою якомога ширші верстви українського населення, з ініціативи духовенства створюються численні культурно-просвітницькі організації та товариства.

Однією із перших таких організацій на території Східної Галичини стало товариство «Галицько-Руська матиця», засноване 2 липня 1848 р. під головуванням о. М. Куземського. До березня 1850 р. товариство нараховувало 193 члени. Крім окремих осіб, до нього вступили й колегіальні члени – громади, парафії, деканати, церковні братства, монастирі тощо. Переважну частину членів товариства становило греко-католицьке духовенство: окрім галицького митрополита та єпископів, товариство налічувало 69 священиків нижчого сану (36 % загальної кількості членів), чотири деканати, вісім церковних братств, два монастирі. Понад 20 років духовенство становило більшу половину особового складу «Галицько-Руської матиці»: у 1850 р. – 58,1 %, у 1870 р. – 52,1 % загальної кількості членів, у той час, як частка світської інтелігенції відповідно становила 14 % і 15,1 %.

Проте найбільш масовою культурно-просвітницькою організацією Східної Галичини стало товариство «Просвіта». Ідея його створення належала священику С. Качалі. Серед засновників товариства дослідники називають 46 прізвищ священиків. Вони активно працювали і в центральних установах і в місцевих філіях. Так тривалий час головою Тернопільської філії був о. Є. Цурковський, у Теребовлі – о. Т. Цегельський та о. С. Мохнацький, у Збаразькому повіті першим головою філії став о. О. Заячківський, у Борщеві – о. О. Левицький. Вже на кінець ХІХ ст. в Східній Галичині функціонувало 816 читалень «Просвіти».

Важливою подією в національно-культурному житті українців Східної Галичини стало заснування Народного дому у Львові. До його будівництва також долучилося греко-католицьке духовенство, а першим головою став о. Й. Кульчицький, членами правління – священики Т. Павликів, М. Малиновський, Я. Шведзицький та інші. Згодом при підтримці духовенства такі Народні доми та їх філії були відкриті в Коломиї, Перемишлі та інших містах.

Священики УГКЦ також долучилися до створення Руського педагогічного товариства та товариства «Шкільна поміч» (В. Ільницький, І. Чапельський, Т. Войнаровський, П. Білецький, Є Гузар та інші). Ці товариства зробили значний внесок у розбудову українського шкільництва в Східній Галичині.

Таким чином, при підтримці УГКЦ та духовенства наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. виникає багато товариств, культурно-освітніх осередків, які густою мережею вкривають Східну Галичину. Лише упродовж 1900–1914 рр. було відкрито 2 000 нових читалень, 430 будинків «Просвіти» та Народних домів. Усього ж у краї діяло 2 664 бібліотеки, та 2 994 читальні, які очолювали здебільшого священики.

Діяльність багатьох культурно-освітніх товариств та організацій у Східній Галичині стала можливою завдяки матеріальній та фінансовій підтримці УГКЦ. Меценатство та благочинність були невід’ємною складовою її діяльності і стали традицією, яка передавалася із покоління в покоління. Митрополити, єпископи, духовенство нижчого сану зробили значний внесок у розвиток національно-культурного життя. Особливо варто відзначити митрополита А. Шептицького, який створив та фінансував Національний музей та багато інших установ. За його участі було збудовано і забезпечено утримання чотирьох церков, чотирьох шкіл, двох монастирів, чотирьох бурс, двох шпиталів, двох наукових установ.

В контексті культурно-просвітницької роботи духовенства УГКЦ відзначено також діяльність ченців-василіян, які розгорнули на межі ХІХ–ХХ ст. видавничу справу, засновували і утримували школи, провадили просвітницькі та реколекційні місії з проповідями та лекціями, навчали ремеслам, рукоділлю тощо.

На західноукраїнських землях духовенство Української греко-католицької церкви (І. Гушалевич, А. Могильницький, М. Устиянович та інші) також стояло біля витоків української художньої літератури. Воно було причетним до створення в Східній Галичині аматорських та професійних мистецьких колективів, які дали початок українському національному театральному, музично-хоровому мистецтву (М. Вербицький, О. Нижанківський, В. Матюк, Й. Вітошинський, І. Озаркевич та інші).

Отже, можна констатувати, що українське національно-культурне життя Східної Галичини середини ХІХ – початку ХХ ст. перебувало під впливом духовної інтелігенції. Її активна культурно-просвітницька діяльність сприяла пробудженню національної самосвідомості галицьких українців, прискорила процес їхньої етнічної та політичної консолідації.

Діяльність УГКЦ, спрямована на покращення економічного становища галицьких українців в середині ХІХ – на початку ХХ ст. проаналізована в четвертому розділі дисертації – «Греко-католицька церква в господарському житті Східної Галичини». Зокрема, розглядаються її господарсько-просвітницька робота, участь у кооперативному русі та в створенні сільськогосподарських товариств і установ, підприємницька діяльність церкви та окремих представників духовенства.

Щодо господарсько-просвітницької роботи духовенства УГКЦ, то вона була насамперед скерована на поширення в селянській масі фахових знань, утвердження здорового способу життя та раціонального господарювання. Уніатські священики на місцях виголошували проповіді, в яких давали селянам настанови і нерідко власним прикладом показували шлях до підвищення продуктивності господарств, на сторінках періодики виступали з практичними порадами в різних галузях господарювання, видавали окремі книги та брошури, в яких пропагували передовий господарський досвід. Так однією з перших статей на господарську тематику стала публікація о. І. Наумовича надрукована в «Зорі Галицькій» у 1849 р. під заголовком «Як то легко мож до маєтку прийти». Поширенню економічних знань в селянському середовищі також сприяли численні публікації о. С. Качали, о. Д. Танячкевича, о. Л. Трещаківського, о. І. Гушалевича та інших.

У 50–60-х рр. ХІХ ст. за активної участі духовенства було засновано кілька популярних часописів для поширення господарської освіти, зокрема «Дім і школа» під редакцією о. І. Гушалевича, «Неділя» під редакцією о. М. Попеля. Активну видавничу діяльність розгорнуло товариство «Просвіта». У 1874–1875 рр. ним було опубліковано 24 видання на господарську тематику загальним накладом 28 1850 примірників.

Для поширення передового господарського досвіду духовенство взяло активну участь в організації господарсько-промислових виставок, причому священики не лише сприяли їх організації, а й на прикладі власних господарств демонстрували зразки ефективного господарювання.

УГКЦ та її духовенство було причетним до організації фахової сільськогосподарської освіти в Східній Галичині. Так завдяки старанням священиків Т. Войнаровського і М. Бачинського митрополит А. Шептицький подарував свій фільварок разом із ділянками, приміщеннями та сільськогосподарськими машинами під першу рільничу школу. Окрім шкільних та господарських будівель, школа мала дослідні ділянки, сад, город, пасіку, ставок, ферму молочних корів та птахоферму, ремісничу й сільськогосподарську техніку.

Господарсько-просвітницьку роботу в Східній Галичині греко-католицьке духовенство поєднувало з практичною діяльністю. Особливо слід відзначити роль церкви та духовенства в розвитку кооперації, яка за відсутності державної підтримки стала для української спільноти дієвою формою самоорганізації і самодопомоги, набула характеру національно-господарського руху. Конкретні факти засвідчують активну участь священиків у розбудові ощадно-позичкової, споживчої і особливо молочарської кооперації, засновником якої був о. О. Нижанківський. Греко-католицькі священики входили до керівництва центральних кооперативних установ і філій, часто очолювали низові структури, в яких виконували обов’язки голів, бухгалтерів та касирів. Найактивнішими будівничими української кооперації були отці С. Качала, Д. Танячкевич, Т. Цегельський, Т. Войнаровський, С. Городецький, О. Нижанківський, С. Борачок, Т. Дуткевич та багато інших.

У середовищі уніатського духовенства визріла ідея створення української масової хліборобської організації. Так, з ініціативи о. Юліяна Дуткевича та ще п’яти сільських парохів у 1899 р. виникло Товариство «Сільський господар». Товариство надавало дієву та різнопланову допомогу українським селянам Галичини, що зумовило його інтенсивне зростання. Напередодні Першої світової війни воно об’єднувало 88 філій і 1 324 гуртки, до яких належало 32 352 члени. Товариство стало важливою інституцією, яка захищала інтереси українських хліборобів Галичини. З його авторитетом змушена була рахуватися й центральна влада й місцева адміністрація.

УГКЦ також безпосередньо впливала на господарсько-економічне життя Східної Галичини другої половини ХІХ початку ХХ ст., оскільки мала у власності землю, нафтові родовища, угіддя, нерухомість, кошти на банківських рахунках, цінні папери, що становило матеріальну та фінансову основу її господарської та підприємницької діяльності.

Одним із важливих об’єктів власності УГКЦ була земля. Наприкінці ХІХ ст. церковна земельна власність становила 126 022 га, а станом на 1912 р. – 159 336 га. Найбільшим земельним власником була Галицька митрополія. На початку ХХ ст. вона володіла так званими «столовими маєтками» на площі 30 991 га.

Церква приділяла значну увагу акумулюванню коштів на банківських рахунках та інвестуванню в господарство краю. Так станом на 1910 р. А. Шептицький мав на своїх рахунках в українських банках досить великі суми: в Земельному банку гіпотечному – 4 441 667 корон, у Крайовому союзі кредитовому – 27 203 616 корон, в «Народній торгівлі» 112 760 корон. Частина коштів була розміщена в польських, чеських банках, значні капіталовкладення митрополит мав у Римі та Цюріху. Церква і митрополит намагалися раціонально використовувати ці кошти не лише для власних потреб, а й для інвестицій, які слугували передусім зміцненню економічного становища українців Східної Галичини. Ці кошти скеровувалися на ріст нерухомості українських організацій та установ, відкриття українських промислових та торговельних підприємств, будівництво храмів, навчальних, культурно-освітніх, соціальних та медичних закладів для задоволення потреб українського населення.

Окремо варто відзначити те, що УГКЦ доклала чимало зусиль для покращення становища селян, надаючи їм реальну допомогу у придбанні земельних ділянок Так, на кошти митрополита було викуплено в дідичів і розпарцельовано між селянами Коломийщини, Снятинщини, Городенщини, Станіславщини та Львівщини 40 000 моргів землі. В організації парцеляційної акції особливо варто відзначити о. Тита Войнаровського, завдяки якому умови життя покращили приблизно 10 000 селянських родин.

Аналізуючи вплив церкви на господарсько-економічне життя в Східній Галичині, слід зазначити, що духовенство намагалося різними засобами захистити українське населення від визиску та експлуатації, допомогти покращити умови й піднести культуру господарювання, зміцнити економічно українську спільноту в боротьбі за національне визволення.