ЦЕРКОВНІ БРАТСТВА ЛЬВІВСЬКО-КАМ’ЯНЕЦЬКОЇ ЄПАРХІЇ (XVIII СТ.)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв’язок із науковими програмами; визначено мету та завдання дисертації, її об’єкт і предмет, хронологічні й географічні межі; вказано методологічні принципи дослідження; розкрито  наукову новизну основних положень дисертації, практичне значення отриманих результатів та форми апробації роботи.

У першому розділі “Джерела та історіографія проблеми”, який складається з двох підрозділів, охарактеризовано джерельну базу дисертації та стан наукової розробки проблеми.

У підрозділі “Джерела” проаналізовано архівні й опубліковані матеріали, які використано при написанні дисертації. Проведене дослідження географії, типології та інформативності джерельного потенціалу дає змогу констатувати його інституційне походження та виділити (згідно з класифікацією І. Скочиляса) основні види однотипних за формою джерел: 1) актові (митрополичі та королівські грамоти (наприклад, статути); акти духовних єпископських судів; протоколи братських засідань; декрети владичої консисторії; касові книги; братські реєстри; пастирські послання та розпорядження; презенти та ерекційні грамоти; тестаменти духовних та світських осіб; інвентарні описи братських церков; акти генеральних візитацій); 2) канонічні (наприклад, конституції єпархіальних соборів, постанови Замойського синоду 1720 р.); 3) епістолярні (офіційне та приватне листування духовних та світських осіб із братствами та навпаки); 4) наративні (наприклад, щоденники бакалаврів братських шкіл тощо); 5) літургічні (братські пом’яники, духовні пісні тощо.).

Основу джерельної бази дисертаційної роботи складають рукописні та стародруковані матеріали, виявлені в архівних, бібліотечних і музейних фондосховищах Львова, Києва, Перемишля та Варшави (Республіка Польща).

Найбільший джерельний масив для вивчення історії унійних церковних братств Львівсько-Кам’янецької єпархії віднайдено у відділі рукописів та стародруків Національного музею ім. Митрополита Андрея Шептицького у Львові (далі – НМЛ). Ключове значення для аналізу інституційного розвитку унійних братств займає музейна колекція братських статутів, яка налічує 23 оригінали (18 – рукописних, 5 – стародрукованих), більшість яких належать братствам Львівського крилосу (16), і лише невелика частка братствам Галицького (4) та Кам’янецького (3) крилосів. Також у НМЛ опрацьовано: “Золоту книгу” Львівської єпархії, укладену впродовж 1750–1770 рр. львівським офіціалом А. Левинським; акти генеральних візитацій 1726–1733 рр., 1732–1733 рр., 1740– 1744 рр., 1762–1763 рр., 1763–1764 рр., візитація Барського крилосу 1782–1783 рр., тощо; сумарії оригіналів та копій привілеїв, декретів та фінансово-господарської документації братств (переважно львівських); інвентарі братських церков; касові книги братств: Куликова, Львова, Унева, Манієва, Чорнокінська, Чехова, Вовкова, Звенигорода, Коцюбинців, Жовтанців та ін.; книги леґацій і тестаменти; книги протоколів елекційних засідань братств; метричні книги (переважно з Львівського крилосу); братські пом’яники; акти львівського духовного єпископського суду 1700–1786 рр. (понад 300 судових справ, пов’язаних із братствами); “Віденські акти” 1970–1780 рр., укладені каноніком собору Св. Юра у Львові о. Й. Ґудзом, тощо.

Потужний блок джерел до історії унійних братств зосереджено в Центральному державному історичному архіві України, м. Львів. Передусім у фонді 129 “Львівський Ставропігійний інститут” зібрано документи Львівського Успенського братства. У фонді 201 “Греко-католицька митрополича консисторія” віднайдено найдавнішу (для XVIII ст.) грамоту єпископа на заснування Вознесенського братства в Чорткові від 5.12.1711 р. Також вивчено документи фонду 408 “Греко-католицький митрополичий ординаріат, м. Львів”.

У колекціях відділу рукописів Львівської національної бібліотеки ім. В. Стефаника віднайдено оригінал статуту львівського братства Різдва Богородиці, а також інвентарі цієї церкви 1697 та 1777 рр. Цінну інформацію про взаємовідносини владичого двору та братств містять обіжники єпископату. У збірках відділу рідкісної книги та стародрукованої книги виявлено статут братства Св. Миколая Чудотворця в Тисмениці, опублікований 1748 р.

Історично пов’язаною до архіву НМЛ, є рукописна збірка братської документації, яка зосереджена у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. Вернадського (м. Київ). У фонді № XVIII “Колекція архіву митрополита Андрея Шептицького” виявлено статути братств Львівського крилосу: Св. Праведних Йосифа Ариматейського і Никодима в Болехові (1666 р.), Успення Пресвятої Богородиці в м. Куликові (1670 р.) та Різдва Пресвятої Богородиці в Щирці (1715 р.).

Поза межами України ряд документів опрацьовано у фонді “Перемиської греко-католицької капітули” Бібліотеки Народової у Варшаві (серед них – два оригінали рукописних статутів куликівських братств 1725 р. та 1744 р.). Колекцію з десяти статутів досліджено у фонді “Архів Перемиської греко-католицької єпархії” Державного Перемиського архіву.

Опубліковані матеріали до історії унійних церковних братств уміщені у збірниках документів, спеціальних виданнях корпусного характеру та поодиноких джерелознавчих працях. Серед них варто згадати: “Архив Юго-Западной России”; “Временник Ставропигийского института” (І. Шараневич, А. Петрушевич); “Записки Наукового Товариства ім. Шевченка” (І. Франко, І. Свєнціцький); І та ІІ ювілейні томи до 350-річчя Ставропігії Успенського братства 1936 та 1937 рр. (А. Копистянський); “Подольские епархиальные ведомости” (Ю. Сіцинський, А. Лотоцький, Д. Синицький, М. Орловський, М. Яворовський); збірка документів “Історія Львова” 1986 р. (У. Єдлінська, Я. Ісаєвич та ін.); видання Інституту української археографії (І. Скочиляс, М. Капраль). 

Отже, опрацьована сукупність джерел є репрезентативною для розв’язання дослідницьких завдань, задекларованих у дисертаційній роботі.

У другому підрозділі “Історіографія проблеми” проаналізовано стан наукової розробки теми.

Упродовж більш ніж 150 років, історіографія проблемного ряду питань, пов’язаних з діяльністю церковних братств Львівсько-Кам’янецької єпархії XVIII ст., зосереджувалась переважно у маловідомих працях українських, польських та, зрідка, російських дослідників. Наукові праці з цієї проблеми умовно поділяємо на дві групи: церковні та світські, для аналізу яких застосовано географічний та хронологічно-проблемний підходи.

Починаючи з 1830-х рр. у межах зацікавлень львівських наукових осередків, увага зосереджувалася на історії львівських церковних братств. Спеціальними, в цьому плані, вважаються праці Д. Зубрицького, Ф. Лабенського, А. Петрушевича, І. Шараневича та ін. Згадані дослідники тісно співпрацювали з Київською Археографічною комісією, яка розробляла власні наукові проекти, присвячені братській проблематиці (А. Криловський).

   У Львові, поза межами Ставропігійного інституту, потужну наукову роботу з вивчення унійних церковних братств проводило Наукове Товариство імені Шевченка (І. Созанський, М. Андрусяк, І. Крип’якевич). Поодинокі розвідки, присвячені історії церковних братств сільських парафій, періодично друкувались у газеті “Діло” (Є. Чернецький).

У 1930-х рр. аналіз розвитку церковних братств здійснив професор Львівської Богословської академії о. В. Фіґоль (його праця “Церковні братства Галицької Гр. кат. Провінції у XVIII cт.” досі вважається актуальною). Львівські краєзнавці М. Голубець та М. Любінецький, на основі візитаційних актів, започаткували порівняльний аналіз економічного становища передміських братств Львова.

В окупаційний період історію церковних братств Львівського крилосу аналізував Р. Лукань, який, подібно до І. Крип’якевича, зауважив специфіку братської організації при монастирях.

На жаль, більшість авторів вітчизняної історіографії ХХ ст. (із конфесійних чи ідеологічних причин) негативно оцінювали роль унійних братств. Напевно, винятком зі згаданої тенденції є праці Я. Ісаєвича, який все ж зумів простежити хронологію розвитку церковних братств у XVIII ст., а також їх внесок у національну культуру.

Нове зацікавлення історією унійних братств спостерігається у другій половині 1990-х рр., щоправда лише у працях львівських дослідників (І. Мицько, М. Капраль, В. Кметь). Окремої уваги заслуговує англомовна праця Я. Ісаєвича “Voluntary Brotherhood Confrate
ities of Laymen in Early Mode
Ukraine” (2006 р.), в якій автор розглянув ґенезу та розвиток українських церковних братств у контексті традиції, характерної для ранньомодерної культури Західної Європи.

Останнім часом проблеми інституційного розвитку унійних братств опосередковано розглянули С. Шкурко, М. Парцей, В. Овсійчук, Б. Хіхлач, О. Григорук та ін. Натомість найбільше уваги сьогодні викликають праці І. Скочиляса, який запропонував розгляд процесу дисциплінування мирян у XVIII ст. крізь призму реформ крилосів, за урядами різних єпископів.

Деякі релігійні аспекти діяльності унійних церковних братств Львівсько-Кам’янецької єпархії знайшли відображення у працях польських дослідників А. Урбанського, В. Колбука, М. Маркевича, Б. Успенського, Ф. Ґавалка, С. Шуперського та ін. Сучасна польська історіографія поступово наблизилась до аналізу унійних братських статутів (Б. Лоренс) та візитацій братських церков (Зд. Будзинський). У цілому, працям польських дослідників властиве акцентування уваги на формах ідентичності братчиків.

Сучасна російська історіографія продовжує класифікувати унійні братства XVIII ст. як “клерикальні організації” (В. Богуславський), що, начебто, штучно створювались ієрархією унійної церкви. Натомість, дослідниця Ю. Шустова у своїх працях застосовує виважений підхід при аналізі найрізноманітніших аспектів діяльності Львівського Успенського братства унійного періоду.

Отже, попри наявність значного масиву історичних досліджень, присвячених історії унійних церковних братств Львівсько-Кам’янецької єпархії, недостатньо вивченими залишаються питання їхнього інституційного розвитку, фінансово-господарської та культурно-релігійної діяльності.

У другому розділі “Інституційне оформлення церковних братств Львівсько-Кам’янецької єпархії” аналізуються особливості процесу переходу церковних братств до унії, а також інституційно-правова роль братських статутів, їхня змістова еволюція та різновиди формуляра.

У першому підрозділі “Перехід церковних братств до унії у контексті реформи крилосу єпископом Йосифом Шумлянським” акцентується увага на проблемі переходу Львівсько-Кам’янецької єпархії, у тому числі й церковних братств, до “нової унії”.

Встановлено, що особливістю процесу переходу церковних братств до унії, була його різночасовість та відмінні шляхи з’єднання з Римом. Перехід крилошанських братств Львівсько-Кам’янецької єпархії відбувався виключно у мирній співпраці та за посередництва владичого двору й був пов’язаний із ствердженням Й. Шумлянським спеціальних “братських пунктів” (10.07.1700 р.), якими вперше впроваджувалась залежність братства від пароха. Натомість, перехід Львівського Ставропігійного братства до унії розтягнувся на дещо довший час і розвивався не у співпраці з єпископом, а безпосередньо з римською ієрархією. Перебуваючи в конфлікті з Й. Шумлянським, Львівська Ставропігія всіма можливими способами відмежовувалася від пропонованої реформи крилосу, оскільки боялася втрати своїх давніх ставропігійних прав. Після смерті єпископа, Успенське братство 2.03.1708 р. висловило готовність прийняти унію, а 5.04.1709 р. папа римський підтвердив його ставропігійний статус, звільнивши з-під юрисдикції львівського владики.

Менш проблемним був перехід до унії інших церковних братств Львівського крилосу. Акт проголошення єпископом Й. Шумлянським церковної унії Львівської єпархії з Римом (14/25.04.1700 р.) створив нові обставини для передміських братств Львова. Після спільної урочистої молитви, організованої єпископом у соборі Св. Юра 9.07.1700 р., представники усіх львівських братств (окрім Успенського) склали католицьке ісповідання віри, а під час богослужіння 11.07.1700 р. Й. Шумлянський вперше перед мирянами Львова проголосив єдність єпархії з католицькою церквою. 8.05.1702 р. єпископ затвердив реєстр львівських церковних братств (включно із братством Св. Онуфрія), яким надавалось право брати участь у загальних празничних та поховальних процесіях згідно з канонами східного обряду. Одночасно розпочався перший етап дисциплінування діяльності львівських церковних братств з боку владичого двору. У грамоті єпископа від 10.07.1700 р. містились додаткові “7 пунктів”, які максимально розширяли уповноваження духовенства над церковними братствами. Подібні й майже синхронні тенденції були властиві для Кам’янецького та Галицького крилосів, братства яких майже одночасно із львівськими перейняли реформаційні ідеї Й. Шумлянського.

У другому підрозділі “Статути унійних церковних братств: інституційно-правова роль, змістова еволюція та формулярний різновид джерела” здійснено аналіз структурних частин тексту братського статуту, його нормативне значення в системі церковного права, а також причини еволюції змісту його статтей і формуляра.

У XVIII ст. головним правовим документом, який унормовував інституційне оформлення церковних братств у межах внутрішньо-парафіяльної організації мирян Львівсько-Кам’янецької єпархії, залишався братський статут, який стверджувався вищою церковною владою в особі єпископа або ж іншою довіреною особою, яка представляла його владу в усталеному порядку. Статут виконував роль постійного інформативно-юрисдикційного джерела для братчиків, позаяк, декларував колегіальну владу мирянської організації та її співвідношення з владою пароха; права та обов’язки членів братства; підзвітність виборних органів; порядок розв’язання конфліктних ситуацій тощо.

Формулярам статутів властива класична структура: вступний протокол (містив інвокацію, інтитуляцію та салютацію), основний текст (12 або 22 артикули) і кінцевий протокол (датація, місце укладання акта, підпис та печатка архієрея). У XVIII ст. формуляр статуту був подібним до структури одноаркушевих грамот.

У першій третині XVIII ст. чимало церковних братств продовжували користуватися статутами попередньої (православної) доби. Невипадково, у          1730-х рр. єпископ А. Шептицький масово затверджував нові братські статути, артикули яких відповідали нормам унійного часу. Згадування в текстах імені Святійшого папи римського, а також спорадичне вживання назви “греко-католицька, -ий”, вказували на безпосередню належність братчиків до нової релігійної культури.

Під час адміністрування у Львівській єпархії перемиського єпископа О. Шумлянського (1746–1749 рр.), формуляр рукописного статуту почали замінювати друкованим, який містив лише 10 артикулів. За владицтва Л. Шептицького (1749–1779 рр.) друковані тексти статутів набули масового поширення на теренах всієї єпархії та зазнали певної уніфікації (пропущені місця для вписування титулу церкви, назви місцевості, титуляції ієрея; обсяг не більше 4-х аркушів), яка значно спростила етап підготовки та сприйняття документа.

З’ясовано, що крім старших чоловічих братств, у XVIII ст. в межах Львівсько-Кам’янецької єпархії діяли молодші (чоловічі) та сестринські братства, інституційне утворення яких, так само, як і в старших, супроводжувалося регламентацією статутів. Упродовж XVIII ст. статути регулювали також фінансово-господарську та релігійно-культурну діяльність церковних братств.

У третьому розділі “Внутрішній устрій церковних братств” відображено структуру та принципи внутрішньої організації унійних братств, а також особливості їхньої реорганізації в контексті довготривалого процесу дисциплінування з боку владичого двору.

У першому підрозділі “Внутрішня організація та середовище церковних братств” зосереджено увагу на принципах організації внутрішнього життя братств, становій приналежності братчиків, їхніх правах та обов’язках.

Упродовж XVIII ст. внутрішня організація братств вирізнялася колегіальністю, яка забезпечувала колективне розв’язання проблем, при головуючій ролі пароха чи призначеного урядника (коменданта). Права та обов’язки братчиків обумовлювались відповідним артикулом статуту. Мирянин, який прагнув вступити до братства, символічно присягав на вірність братству та унійній церкві. Присяга відбувалася у присутності священика та всіх членів братства. При організації внутрішнього життя братства, обов’язково укладався перший братський реєстр, який обліковував від 10 до 20 членів (на Поділлі деколи до 40 осіб), причому згадана кількість залежала від загального числа парафіян. У другій половині XVIII ст. за зростанням чисельності братчиків здійснювався особливий нагляд, який часто носив примусовий характер.

Основні функціональні обов’язки в середовищі братств виконували: два старші (щороку обирались на елекційних зборах) та два молодші братчики, скарбничий, провізор шпиталю, провізор школи, бакалавр, дяк та паламар. Статут зобов’язував усіх братчиків організовувати поточні збори, які відбувались у недільні дні, під час празничних та великих свят, проте, обов’язково кожних чотири тижні. Засідання відбувались у храмі, будинку школи або старшого братчика. На зборах обговорювались питання релігійної та фінансово-господарської діяльності, ретельно вивірялись касові книги тощо. Під час зборів між братчиками часто виникали дискусії, які нерідко переростали в судові справи. Внутрішні суперечки розглядав, як правило, братський суд. У конфліктах із серйозними наслідками (побиття, розкрадання) судом керував парох, який міг самостійно оголосити вирок.

У XVIII ст., так само як і раніше, членами братства могли стати, крім міщан, представники духовенства, шляхти та поспільства. На Поділлі заможні шляхтичі інколи організовували окремі церковні братства, які хоча були малочисельні, проте володіли окремими статутами. Професійна належність братчиків-міщан була досить різноманітною: дрібні господарі, ремісники, урядовці, військові та ін.

Церковні братства були перш за все релігійними організаціями, які виконували функцію “хранителя” національного обряду. Статут зобов’язував братчиків брати активну участь у літургії: прислуговувати зі свічками, молитися за “відбудову Церкви Святої”, за здоров’я, поминати померлих тощо. Братства демонстрували взірцеву поведінку християнина серед парафіян, які часто не розуміли питомих релігійних практик.

У другому підрозділі “Дисциплінування діяльності церковних братств” аналізуються причини, форми, характер та етапи процесу дисциплінування діяльності церковних братств з боку церковного уряду.

Починаючи від осені 1720 р., канонічною основою для модернізації Львівсько-Кам’янецької єпархії були постанови Замойського синоду, які додали найбільшого поступу механізмам дисциплінування діяльності церковних братств, з метою відповіді на виклики доби. Усі братства підлягали періодичному контролю з боку єпископа, який здійснювався шляхом візитацій. Реалізовуючи програму єпархіальних реформ, владика А. Шептицький призначив численні ревізії, які виявляли канонічні порушення в інституційному розвитку, з’ясовували здатність братств забезпечувати розвиток парафії тощо. Перша хвиля дисциплінування відбувалась у 1720-х рр., коли особливо напруженого характеру набули ревізії львівських, золочівських та болехівських братств.

 Після Замойського синоду все більш відчутною ставала тенденція до латинізації життєдіяльності церкви. Наприкінці 1730-х рр. візитації ґрунтувались виключно на інструкціях А. Шептицького. 7.09.1744 р., після завершення генеральної візитації, єпископ ствердив реформаційний декрет із 10-ти пунктів, який кардинально реорганізував діяльність передміських братств Львова. Братчики зобов’язувались упродовж двох місяців “зложити ісповідання віри”, згідно з формулою папи Урбана VIII. Декрет визначив норми грошових відносин між братством та священиком, умови виборів шкільного бакалавра, розмір оплати його праці тощо.

Особливо жорсткого характеру процес дисциплінування набув щодо церковних братств, які діяли при монастирях. У 1750-х рр. єпископ Л. Шептицький розпочав цілеспрямоване підпорядкування цих братств. У березні 1757 р. владика ствердив реформаційний декрет, яким остаточно розмежував обов’язки братства та василіанської обителі при церкві Різдва Христового в Жовкві. Подібні декрети забезпечували “чорному” духовенству право інспектування діяльності братчиків.

У 1770-х рр. процес дисциплінування братств був пов’язаний, головним чином, із декретами генерального офіціала Львівсько-Кам’янецької єпархії А. Левинського, який пов’язував безініціативну діяльність братчиків із байдужістю парохів, що часто не заохочували мирян до виконання релігійних чинностей, участі в житті братства тощо.

Нові норми дисциплінування братств запропонував єпископ П. Білянський, на діяльність якого активно впливали йосифінські реформи. Так, владика забороняв братствам приймати великі фундушеві надходження. “Цивілізоване” дисциплінування особливих рис набуло на Поділлі, яке перебувало під загрозою російської окупації. 11.09.1793 р. П. Білянський виголосив “регулятивні правила”, які зобов’язували намісників визначати грошовий фонд братств та суворіше регламентувати їхню діяльність. Владика прагнув залучити церковні братства до організованої християнізації населення, з метою виховання нових духовних стереотипів мирянина.

Упродовж XVIII ст. “довге дисциплінування” діяльності церковних братств зумовило тенденцію до зменшення ролі мирян в управлінні братством, натомість домінуючої ролі набувала особа пароха.

У четвертому розділі “Основні функції та види діяльності церковних братств” розглядаються фінансово-господарська, освітньо-культурна та благодійницька різновиди функціонування церковних братств.

У першому підрозділі “Фінансово-господарська діяльність церковних братств” розкрито джерела прибутків та статті витрат унійних церковних братств.

Усі фінансові операції братств (найдрібніші щоденні пожертвування, великі фундушні записи та леґації, статті витрат тощо) старші братчики занотовували у касову книгу. Найпоширенішим джерелом прибутків були пожертвування, які надходили від парафіян. Найбільш стабільними були пожертви, отримані під час богослужінь (празничні, братські поминальні, за здоров’я), які, зазвичай, становили від 1 до 3 зл. Окремі прибутки братчики отримували шляхом “сидіння” з іконою Святого та пушкою при вхідних дверях храму чи неподалік головних воріт церковного подвір’я. Виявлено єдиний випадок, коли 1745 р. двоє братчиків зуміли поєднати “ходіння” та “сидіння”, отримавши за день 12 зл. Незначні суми пожертвувань у власній парафії змушували братства практикувати “ходіння” до сусідніх парафій. Окремим видом “ходінь” було традиційне різдвяне колядування, яке щороку приносило братствам значний дохід (колядниче). Додаткові прибутки братства отримували, виконуючи організацію ритуалу поховання (за відведення місця на цвинтарі братство отримувало від 1 до 8 зл.).

Найменш поширеною, проте найбільш прибутковою, була леґація – форма отримання відсотків за оренду рухомого та нерухомого майна. Скажімо, впродовж 1744–1745 рр. львівське братство Св. Спаса здавало в оренду офіціалові о. М. Богачевському ґрунт, щорічно отримуючи 20 зл. Рухома власність могла передаватись у власність братства шляхом духовного заповіту. Починаючи з 1730-х рр. у братських статутах з’явилися артикули, які давали змогу братчикам позичати братське майно під заставу, розмір якої визначався сріблом або золотом.

Щоденним обов’язком братчиків було забезпечення богослужінь свічками, хлібом і вином. Часто утримуючи пасіку, братства виготовляли віск власноруч. Мирянські організації заготовляли два види канунного меду (ситували двічі на рік), одна частина якого відводилася для потреб храму, а інша – продавалася або позичалася (канунне). Невипадково у Барському крилосі на початку 1780-х рр. серед 362 братств 145 володіло пасікою (з них 8 молодших). Розмір канунного коливався від 1 до 1000 зл., а розміри пасік сягали від 5 до 80 пнів.

Встановлено, що навіть за умов нестабільної динаміки прибутків та витрат, церковні братства намагалися максимально підтримувати розвиток парафії: організовували літургію, доглядали за храмом та парафіяльним цвинтарем, оновлювали богослужбове начиння, закуповували богослужбові книги, відкривали школи, відстоювали матеріальні права братства та парафії.

У другому підрозділі “Освітньо-культурний та благодійницький види діяльності церковних братств” осмислено внесок унійних братств у розвиток шкільництва, книгодрукування, організації шпиталів та ін.

У XVIII ст. відкриття шкіл обумовлювалось відповідними артикулами статуту церковного братства. Визначальною умовою для відкриття школи була наявність необхідного ґрунту або володіння будинком. Школи часто будували на території парафіяльного цвинтаря. Головними джерелами прибутку для утримання шкіл були леґації та доброчинні пожертвування. Навчання у школі здійснював бакалавр або дяк, якому кожен господар окремо сплачував від 4 гр. до 1,5 зл. щороку. На початку 1780-х рр. у сільських місцевостях школи утримували більшість церковних братств, що, в цілому, сприяло піднесенню освіти та духовної культури мирян. Тут навчали переважно церковно-слов’янської мови, польської (з 1730-х рр.), зрідка латинської. Лише у львівській ставропігійній школі продовжували викладати світські науки (поезію, риторику, логіку тощо). Передбачалося вивчення церковного уставу, Св. Письма, морального богослів’я тощо. З переходом церковних братств до унії зміст викладання релігійних наук докорінно змінився, однак внутрішня організація братських шкіл, в основному, відповідала “шкільному порядку” львівської ставропігійної школи XVII ст. Особливе піднесення у розвитку львівського ставропігійного шкільництва спостерігалося за вчителювання тут у 1780–1787 рр. о. І. Горбачевського, який ініціював збільшення фінансування закладу.

Наприкінці 1780-х рр. на основі братських шкіл у містах утворювались нормальні школи, а в селах – дяківські школи, які підлягали безпосередній юрисдикції владичого двору.

Право видавничої діяльності здавна належало Львівському Успенському братству, яке у XVIII ст. продовжувало залишатись серйозним центром книговидання. Упродовж усього XVIII ст. організація процесу друкарства практично не змінилася, а книги Львівського братства користувались великим попитом. Переломним періодом в історії Ставропігійної друкарні були 1720– 1730 рр., коли братчики опинились перед загрозою церковної ієрархії встановити контроль та цензуру за книгодрукуванням. Починаючи з 1740-х р. братчики володіли виключним правом на друкування церковних книг. Упродовж 1740– 1750 рр. Ставропігія інтенсивно передруковувала книги інших друкарень. 1775 р. Надвірна Галицька канцелярія у Відні ствердила інструкцію щодо роботи цензора, який мав слідкувати за виданнями Ставропігійної друкарні, до останніх видань якої належав “Катехизм великий” (1788 р.).

Приймаючи присягу на “вірність братству і церкві Христовій”, братчики зобов’язувались присвятити свою діяльність милосердю до ближнього. У XVIII ст. братства реалізовували цю релігійну функцію шляхом відкриття шпиталей, які діяли переважно у містах. Починаючи з 1720 р. відкриття шпиталю та його подальша організація регламентувалися постановами Замойського синоду.

Благодійницька діяльність унійних братств виявлялась в організації парафіяльних празників, які супроводжувались спільними празничними трапезами парафіян, із залученням музикантів. Усе це консолідувало парафіян, забезпечуючи їм духовно-релігійну єдність та практичне право на дозвілля з обов’язковим відображенням національних обрядів і звичаїв.

Своє “милосердя” церковні братства виявляли не тільки в допомозі братчикам (оплата лікування), але навіть у співпраці з будівничими церков. Принцип християнської взаємодопомоги був основою благодійницької діяльності церковних братств у XVIII ст.