ПОЛЬСЬКА ЛІТЕРАТУРА ПОДОРОЖЕЙ ЯК ДЖЕРЕЛО З ІСТОРІЇ ТА ЕТНОГРАФІЇ КРИМУ (кінець XVIII – початок ХХ століття)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність та наукове значення роботи, її зв’язок із програмами, планами, темами. Окреслюються об’єкт та предмет дослідження, хронологічні та географічні межі, сформульована мета дисертації та її завдання, обґрунтована методологічна основа дослідження, визначені наукова новизна та практичне значення отриманих результатів. Вказано на апробацію зроблених висновків.

Розділ 1 – «Історіографія, джерельна база і методологія дослідження» – присвячений аналізу наукових робіт із проблематики дослідження та використаних джерел, а також розкриттю методологічних підходів, що дозволили вирішити поставлені у роботі завдання. У підрозділі 1.1 – «Історіографія дослідження» – визначено рівень теоретичного та практичного опанування проблеми в науковій літературі, проаналізовано історіографічну спадщину, встановлено нерівномірність та недостатність висвітлення поставлених питань. Література подорожей як сукупність жанрів набула поширення в Російській імперії, до складу якої на той час входили Крим та Польща, наприкінці XVIII ст. з появою «Писем русского путешественника» Миколи Карамзіна. Захоплення публіки новим жанром досягло свого піку у 40–50 рр. ХІХ ст. Втім, науковий інтерес до нового явища був майже відсутній. Лише після появи в середині ХІХ ст. низки статей майбутнього академіка словесності П. Пекарського у часопису «Современник» під загальною назвою «Русские мемуары XVIII в.» до літератури подорожей було привернуто увагу. Серед перших дослідників – письменник М. Чернишевський, критик В. Бєлінський, педагог та перекладач В. Водовозов, літературознавець В. Сіповський та історик К. Сивков. Кожен з них зробив певний внесок у становлення теорії літератури подорожей. Систематизацією творів мандрівників по Криму за дорадянського часу переймалися історики Г. Геннаді (1867 р.), А. Маркевич (1894–1902) та О. Бертьє-Делагард (1913 р.). У цілому, російська дорадянська історіографія, незважаючи на пізнє включення творів мандрівників до сфери наукових інтересів, досягла значних успіхів у їх вивченні – принаймні, на вітчизняному матеріалі. Теоретичні розробки в галузі аналізу літератури подорожей у багатьох випадках випереджували час (К. Сивков), а окремі автори (В. Бєлінський) дійшли цілком сучасних висновків щодо ролі та місця особи вояжера в його творі. Розгорталася й практична робота зі збирання та публікації творів найбільш відомих мандрівників (С. Мінцлов). У конкретному випадку з польськими вояжерами на початок ХХ століття також були досягнуті певні успіхи – описи їхніх праць потрапили на сторінки бібліографічних покажчиків, а деякі отримали анотації. Зміни, які сталися після 1917 р. у науковій думці, на десятиліття загальмували перспективні дослідження в цьому напрямі.

У радянській історіографії праці мандрівників вивчалися мало та поверхово, покажчики так само не вважалися потрібними. За такого ставлення з боку історичної науки цілком природним було те, що вивченням літератури подорожей займалися переважно філологи, причому їм доводилося порушувати значно ширше коло питань, ніж тільки стильові особливості творів даного жанру. Початок таких досліджень був покладений класичною працею Т. Роболі «Литература путешествий»^[1], пізніше над подібним комплексом проблем працювали В. Базанов, В. Гумінський, Г. Гуковський, О. Івашина, А. Кучеров, Ю. Лотман, І. Мальцева, Н. Маслова, В. Міхельсон, Н. Петруніна, М. Прокоф’єв, Л. Пумпянський та інші літературознавці. У радянські часи інтерес істориків до творів мандрівників був лише утилітарним та спорадичним, натомість основне «навантаження» вивчення літератури подорожей припадало на філологів. Таким чином, вітчизняна та емігрантська історіографія ХХ ст. характеризувалась відсутністю підсумкових праць з теорії вивчення літератури подорожей, обмежуючись випадковим інтересом до окремих вояжерів чи історичних періодів.

Українську зарубіжну історіографію цього періоду репрезентують праці істориків В. Січинського^[2] та О. Вінтоняка^[3].

Переворот у західній історичній науці в ставленні до праць вояжерів було здійснено 1978 р. після появи книги американського історика Е. Саїда «Орієнталізм»^[4]. Наголошувалося, що записки мандрівників не стільки відображають реальний стан подій, скільки створюють нові або підтверджують вже існуючі стереотипи. Після цього західні дослідники активно переходили від розглядання спогадів вояжерів як звичайного набору фактів до сприйняття їх у якості самодостатніх джерел. Ще однією знаковою працею, що засвідчила утвердження нового погляду на літературу подорожей, тепер і на східноєвропейському ґрунті, стала книга Л. Вульфа «Винайдення Східної Європи: мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва» (1994 р.). Всього ж, за нашими підрахунками, кількість усіх дотичних до сфери подорожей видань за останні тридцять років в західній історіографії суттєво перевищує три тисячі найменувань.

У сучасній російській історіографії відбувається процес відродження інтересу до літератури подорожей, обумовлений як проникненням західних впливів, так і «повторним відкриттям» спадщини дорадянських вчених. Під новим кутом зору розглядають зазначені проблеми історики В. Афіані, В. Гросул, О. Еткінд, І. Зорін, С. Козлов, П. Купріянов, О. Малето, О. Мухіна, О. Сухих, Л. Хорошилова та О. Юрченко; філологи М. Баліна, В. Науменко, Т. Савченко, О. Сорочан та К. Стеценко; географи Б. Родоман, Н. Щербініна та ін. Із проблематики подорожей та вивчення творів мандрівників в Росії за період з 1983 по 2010 роки включно зі спеціальностей «історія», «культурологія» та «філософія» було захищено 15 кандидатських дисертацій.

У сучасній українській історичній науці найбільші досягнення у вивченні літератури подорожей здійснили Дмитро Наливайко^[5] та Андрій Непомнящий^[6]. Мандрівникам та їхнім творам присвячені окремі розділи монографій О. Деремедведь, А. Мальгіна та В. Мацапури, а також низка статей П. Бочана, П. Брицького, М. Вальо, М. Варварцева, Т. Крутої, М. Федунь, С. Чорноуса та інших. Наразі проникнення нових методологічних підходів в сучасну українську науку триває повільно, тож чимало авторів робіт з цієї тематики все ще поділяють радянські погляди на літературу подорожей.

Отже, зважаючи на нерівномірність як теоретичних досліджень літератури подорожей, так і практичного вивчення біографій та творчого спадку польських мандрівників, можна констатувати, що на сьогоднішній день ні у вітчизняній, ні у закордонній історіографії не існує комплексного наукового дослідження, присвяченого польським мандрівникам до Криму. Наявні лише окремі розрізнені матеріали, які, зрештою, уможливили подальші студії над польською літературою подорожей.

Підрозділ 1.2 – «Джерельна база вивчення літератури подорожей» – відображає результати бібліографічної евристики, містить аналіз опублікованих джерел і документів, виявлених дисертантом. Всі проаналізовані матеріали розрізняються за видовими ознаками, походженням, ступенем інформативності та достовірності. Використані в роботі над дисертацією джерела розподілені на три окремі групи: 1) авторські тексти польських мандрівників кінця XVIII – початку ХХ ст.; 2) біографічні матеріали; 3) середньовічні трактати, записки іноземних і російських подорожніх та наукові твори того часу, які використовувалися для порівняльного аналізу.

Найголовніша група джерел – це власні авторські тексти: щоденники, книги спогадів, автобіографії, листи, нотатки, газетні нариси, – що були надруковані польськими мандрівниками по Криму після візитів на півострів. Особливістю цієї групи є їхня різноманітність – серед творів польських мандрівників ми зустрічаємо усі жанри літератури подорожей: історичні праці мандрівників (Я. Потоцький та С. Сестренцевич-Богуш), автобіографії (Г. Олізар), щоденники (К. Качковський), листи з подорожі (А. Міцкевич, Г. Жевуський та А. Сераковський), газетні нариси (Г. Скірмунт), власне спогади (мемуари-«сучасні історії»), видані у вигляді окремих книг (Е. Хоєцький, А. Марчінковський, Е. Павлович та А. Воланьська-Дзедушицька).

Біографічні матеріали складають найбільшу за обсягом та найскладнішу для вивчення групу джерел. Їх ми розділяємо на три підгрупи: 1) автобіографії, щоденники, листи («Щоденник і листування» С. Сестренцевича-Богуша, «Спогади з минулого» К. Качковського, «Спогади куратора часописів» А. Марчінковського, «Спогади з-над Вілії та Німану», «Спогади : Новогрудок, ув’язнення, вигнання» Е. Павловича, листування Г. Скірмунт), що є найціннішим видом біографічних джерел, оскільки саме в них міститься найбільш достовірна інформація про життєвий шлях мандрівників; 2) спогади сучасників та нащадків польських мандрівників, а також окремі некрологи, розподілені вкрай нерівномірно – про когось були створені численні розлогі мемуари (А. Міцкевич, Я. Потоцький, С. Сестренцевич-Богуш, Е. Хоєцький), а хтось обійдений мовчанням (зустрічаються лише поодинокі згадки про А. Воланьську-Дзедушицьку, Г. Жевуського, К. Качковського, Г. Олізара, Е. Павловича, А. Сераковського, Г. Скірмунт); 3) генеалогічні відомості, що стосуються знаних родин мандрівників-аристократів (передовсім – А. Воланьської-Дзедушицької та Я. Потоцького).

До третьої групи джерел зараховані середньовічні трактати (М. Мєховський, М. Литвин та М. Бронєвський), завдяки яким в колективній свідомості польського суспільства склався уявний образ Криму, що приваблював мандрівників, хоча в низці деталей взагалі не відповідав дійсності; записки попередніх мандрівників (Е. Крейвен, Ш.‑Ж. де Лінь, Ш. де Пейсонель, Л.-Ф. де Сегюр та Ф. де Тотт), що вплинули на формування традиції описів Криму в подорожній літературі; твори тогочасних російських вояжерів (Є. Марков, І. Муравйов-Апостол, В. Пассек, П. Свіньїн та П. Сумароков), з якими поляки інколи полемізували; а також наукові праці їхніх сучасників (П. Кьоппен, А. Нарушевич, П. Паллас), відомості з творів яких увійшли до творчого спадку польських мандрівників.

Отже, незважаючи на певну нерівномірність в обсягах доступної джерельної бази для різних мандрівників, різною їх повнотою та цінністю, можна констатувати, що наявного джерельного підґрунтя достатньо для продовження досліджень та складання просопографічних портретів польських мандрівників по Криму.

У підрозділі 1.3 – «Використані методологічні прийоми» – наголошується, що дослідження має комплексний міждисциплінарний характер. Його концептуальні засади базуються як на історичних (історія, джерелознавство, історіографія, бібліографія), так і на рубіжних історико-філологічних (імагологія) дисциплінах, бо література подорожей – це водночас і історичне джерело (як документальна література, або «література факту» за Д. Наливайком), і витвір художнього мистецтва (особливо – спогади вояжерів-романтиків). Для опрацювання записок мандрівників автором складена оригінальна схема аналізу цього різновиду особових джерел, що включає чотири загальні прийоми: персональне дослідження (походження, освіта, досвід, уподобання вояжера), позатекстове дослідження (загальні стереотипи, що побутували в той час в польському суспільстві, тиск влади чи громадської думки), текстове дослідження (оригінальний текст, фігури мовлення, запозичення, паралельні місця), дослідження результату (вплив твору на особу автора та на його послідовників). Виокремлено 14 факторів, що впливали на остаточний вигляд кожного з творів літератури подорожей (мотивація подорожі, наявність офіційної цензури, перешкоди на шляху, наявність попередників тощо).

Розділ 2 – «Польські мандрівники кінця XVIII – початку ХХ ст. в Криму: просопографічний портрет» – присвячено реконструкції колективних портретів польських вояжерів на різних етапах відвідин ними Криму: 1) кін. XVIII – поч. ХІХ ст.; 2) перша чв. – сер. ХІХ ст.; 3) остання третина ХІХ – поч. ХХ ст. У підрозділі 2.1 – «Вояжери доби Просвітництва (кінець XVIII – початок ХІХ ст.)» – вміщена загальна характеристика епохи Просвітництва. Зазначено, що цей період був не лише часом критичного переосмислення накопичених за попередні століття історичних знань та побудови моделі прогресивного розвитку людства, але й часом видання та коментування джерел, коли в більшості європейських країн почали виходити багатотомні зібрання документів минулого, а значна кількість вчених почала виїжджати до наукових експедицій з метою постійних професійних пошуків старожитностей. Саме на цю добу припадає діяльність перших польських мандрівників до Криму: митрополита всіх римсько-католицьких церков в Росії С. Сестренцевича-Богуша (1731–1826) та таємного радника Міністерства іноземних справ Я. Потоцького (1761–1815) – знаних вчених, що віддавали історичним дослідженням перевагу перед описами власних вражень, беззастережно довіряли античним і середньовічним джерелам, тяжіли до надвеликих синтетичних праць з історії та головний свій обов’язок бачили в «просвітництві» читачів власними монументальними виданнями. Обидва дослідника знаходилися під впливом надзвичайно популярної в ті часи концепції «сарматизму». У підрозділі відновлені біографії обох вояжерів.

Підрозділ 2.2 – «Вояжери доби Романтизму (перша чверть – середина ХІХ ст.)» – розкриває особливості епохи, що цілковито заперечувала здобутки Просвітництва, віддаючи перевагу містицизмові, емоційності, індивідуальності та екзотиці перед здобутками «культу розуму» попередньої доби. З шістьох польських вояжерів, які відвідали Крим в цей період, п’ятеро були поетами, письменниками, публіцистами та критиками і лише один – лікарем. Поет та суспільний діяч Г. Олізар (1798–1865) прибув до півострова задля усамітнення; поет А. Міцкевич (1798–1855) та його приятель письменник Г. Жевуський (1791–1866) відвідали «Схід у мініатюрі» у пошуках натхнення; публіцист та перекладач Е. Хоєцький (1822–1899) здійснив візит, наслідуючи приклад А. Міцкевича; літератор та критик А. Марчінковський (1823–1880) приїхав відновити здоров’я та знайти натхнення. Лише військовий лікар К. Качковський (1797–1867) більше переймався збиранням кримського гербарію, хоча й він піддався спокусі романтизувати власний щоденник. Таким чином, польські вояжери провели на півострові різний час та залишили по собі творчий спадок неоднакової форми (щоденники, автобіографії, спогади та вірші) та нерівної наукової й художньої вартості. Проте їх об’єднують особисті зв’язки (приятельські відносини, спільне навчання або співпраця) та творчий світогляд (власне Романтизм у мистецькому розумінні); акценти, розставлені в спогадах з подорожі по Криму. На відміну від попередників вони писали живою «розмовною» мовою з численними літературними вставками, а не науковим стилем. Вони не намагалися «просвітити» своїх читачів, не переймалися дидактичною складовою записок і не намагалися дати вичерпний опис побаченому ними під різним кутом – історії, географії, господарству тощо. У підсумку, переважна більшість мандрівників-романтиків уникала загальної систематизованості викладу на користь найяскравіших сюжетів: з історії, етнографії чи мистецтва, незважаючи на ступінь їхньої достовірності, на користь особистих вражень чи неординарних легенд Криму.

У підрозділі 2.3 – «Вояжери доби реалізму (остання третина ХІХ – початок ХХ ст.)» – наведена загальна характеристика епохи, що позначена крахом романтичних ілюзій, увагою до деталей та намаганням вояжерів бути якомога об’єктивнішим у своїх спогадах. Г. Скірмунт (1827–1875), Е. Павлович (1825–1909), А. Воланьська-Дзедушицька (1860–1944) та А. Сераковський (1846–1912) мали між собою небагато спільного. Головна системна відмінність групи польських мандрівників доби реалізму від своїх попередників полягає у відсутності у їхніх подорожах якоїсь наперед визначеної мети. Якщо подорожніх доби Просвітництва цікавила, передовсім, наукова складова поїздки по Криму, а вояжерів-романтиків – враження від «Сходу в мініатюрі», то чотири останніх польських мандрівника здійснили власне «туристичні» поїздки: Г. Скірмунт – від нудьги під час її добровільного заслання до Балаклави; Е. Павлович та А. Воланьська-Дзедушицька – через наполягання друзів; для А. Сераковського Крим став лише етапом на шляху до Кавказу. Крім того, не було спільного в походженні та освіті мандрівників: Г. Скірмунт та Е. Павлович були дрібними шляхтичами, А. Воланьська-Дзедушицька та А. Сераковський – графами; перші двоє – художники; А. Сераковський – фаховий вчений. Про освіту А. Воланьської-Дзедушицької нічого не відомо. Відтворені біографії вояжерів доби реалізму.

Розділ 3 – «Польська література подорожей як джерело з історії Криму кінця XVIII – початку ХХ століття» – присвячено аналізу особливостей висвітлення польськими мандрівниками історії Криму, стану тодішнього кримського суспільства, розвитку господарства та інфраструктури, пам’яток культури й архітектури, а також етнографії. У підрозділі 3.1 – «Транспорт та шляхи сполучення» – розглядаються маршрути польських вояжерів по Криму, головні напрями подорожей, стан транспорту та розвиток супутньої інфраструктури. Наголошується, що усі зазначені сфери зазнали за «довге ХІХ століття» відчутних змін. Якщо перші мандрівники (Г. Олізар) відчували значні труднощі із наданням коней навіть для перших осіб Новоросії, то вже за наступні два роки мандрівники не скаржилися на швидкість кінного сполучення по Криму, лише критикували якість обслуговування (Г. Жевуський) та повну відсутність придатних доріг (К. Качковський). Висвітлені найбільш популярні шляхи прибуття мандрівників (морем з Одеси до портів Євпаторії, Севастополя та Ялти) та маршрути їхнього пересування півостровом (найчастіше повторюваний шлях: Севастополь – Бахчисарай – Сімферополь). Зазначено, що середина сторіччя характеризується суттєвим (майже в шість разів) підвищенням цін на транспортні послуги (А. Марчінковський). У цілому, якщо вояжери доби Романтизму користувалися здебільшого човнами-перевізниками в портах і влаштовували кінні прогулянки Кримом (Е. Хоєцький), то для вояжерів доби реалізму вже були доступні залізниці, добре устатковані пристані та можливість пересуватися диліжансами замість коней (Е. Павлович).

Підрозділ 3.2 – «Міста та селища» – узагальнює враження польських мандрівників від головних населених пунктів Кримського півострова. У Західному Криму найбільшою популярністю користувалися Євпаторія, Севастополь, Інкерман та Балаклава (усього тут побували 6 вояжерів), в Центральному Криму – Бахчисарай, Сімферополь та Білогірськ (11 осіб), на Південному узбережжі – Алушта, Ялта, Гурзуф та численні маєтки місцевих аристократів (10 осіб), у Східному Криму мандрівники відвідали Судак, Феодосію та Керч (3 особи). Найбільш відвідуваним містом став Бахчисарай (11 мандрівників), найменш – Карасу-базар (1 подорожній). Зазначено, що ті матеріали з історії відвідуваних місцевостей, що були запозичені вояжерами з ранніх наукових праць, нерідко виявлялися помилковими. Проте власні враження, часом ґрунтовані на відомостях з перших путівників, були достовірними. Підкреслено неприйняття вояжерами-романтиками архітектурних рішень стилю класицизму, в якому побудовано більшість новопосталих кримських міст, на відміну від архітектури таких містечок, як Бахчисарай. Тим не менш, мандрівники відзначали і напівсільський характер кримськотатарських містечок: вузькі забруднені вулиці, торгівля під відкритим небом тощо. Доведено, що, незважаючи на суттєвий дисбаланс між відвідуваністю популярних та непопулярних місцевостей, на території Кримського півострова не залишилося жодного більш-менш значного міста чи навіть поселення, яке не відвідали, хоча б по одному разу, польські мандрівники, і не залишили невеликий опис поточного стану місцевості.

У підрозділі 3.3 – «Пам’ятки культури та архітектури» – проаналізовані відомості про історію та тодішній стан найвидатніших пам’яток Криму: Бахчисарайського ханського палацу, руїн стародавніх поселень на кшталт Херсонеса, «печерних міст» (Мангуп-Кале, Чуфут-Кале та Черкес-Кермен), палаців в Алупці та Лівадії. Зазначено, що палац кримських ханів викликав майже у всіх подорожніх подвійні відчуття: захоплення найяскравішим втіленням образу «Сходу в мініатюрі» (А. Міцкевич) й розчарування через невеликій розмір і поганий стан (А. Марчінковський). Пізніші вояжери нарікали на недобросовісну реставрацію будівлі (А. Воланьська-Дзедушицька). Майже всі мандрівники відвідали т.зв. «Фонтан сліз» та висловили протилежні погляди на історію його появи. Херсонес, через відносно пізній час початку розкопок, не користувався популярністю перших візитерів, проте удостоївся чималої уваги з боку останніх (А. Сераковський). Відзначений і певний інтерес мандрівників-романтиків до руїн фортець Чембало (Балаклава), Алустон (Алушта) та Кафа (Феодосія). Зауважено, що «печерні міста» пережили пік своєї популярності в добу Романтизму, а вояжери-реалісти не знаходили в цих руїнах нічого захоплюючого. Найчастіше відвідуваними з цих об’єктів були Мангуп-Кале, Чуфут-Кале; Ескі-Кермен відвідали лише двоє подорожніх. Вказано, що серед архітектурних пам’яток південного Криму найбільше позитивних відгуків через будівельні рішення та внутрішнє оздоблення отримав палац Воронцових в Алупці (Е. Хоєцький; А. Марчінковський), натомість «старий» дерев’яний палац у Лівадії видався подорожнім нецікавим (А. Воланьська-Дзедушицька) та навіть «бридким» (А. Сераковський). Відзначається, що серед діючих на той час релігійних споруд найбільшою популярністю користувалися євпаторійська мечеть Джума-Джамі та севастопольський монастир Св. Георгія. Підкреслено, що свою увагу мандрівники звертали не лише на історичні пам’ятки, але й на інженерні споруди: сухі доки Севастополя, артезіанські колодязі (Е. Хоєцький) та гірські дороги (А. Марчінковський). Зазначено, що на відмінностях в описах тих самих місцевостей в працях мандрівників різного часу цілком можливо простежити еволюцію архітектури та інфраструктури Криму, що робить польську літературу подорожей важливим джерелом для відновлення стану культурної спадщини півострова.

Підрозділ 3.4 – «Побут та традиції народів» – висвітлює особливості сприйняття польськими мандрівниками етнічної історії, побуту й фольклорних особливостей народів, що мешкали на півострові, передовсім – кримських татар та караїмів, хоча певна увага була приділена й іншим народам. Наголошується, що майже всі польські подорожні були згідні з тим, що кримські татари походять від монголів. Більшість мандрівників звертала увагу на антропологічну приналежність кримських татар до двох рас: монголоїдної та «кавказької», тобто європеоїдної (Е. Хоєцький, А. Марчінковський, Е. Павлович). Підкреслено, що Е. Хоєцький виокремив три кримськотатарські субетноси (південнобережний, гірський та степовий), започаткувавши заочну полеміку з цього питання з П. Палласом. Відзначено, що при описі господарства кримських татар більшість мандрівників погоджувалися з тим, що головним заняттям степових мешканців було розведення овець, горців – садівництво (К. Качковський, Е. Хоєцький, А. Марчінковський, Е. Павлович). Пізніші вояжери (А. Воланьська-Дзедушицька, А. Сераковський) відзначали роботу кримських татар в якості візничих при залізничних вокзалах. Окремі подорожні приділяли увагу «пригніченому» з їх точки зору становищу кримськотатарських жінок (К. Качковський, Е. Хоєцький, А. Марчінковський), а також служінню дервішів в Бахчисараї (Е. Хоєцький, А. Марчінковський).

Доведено, що небагато розбіжностей виникало і при описі побуту кримських караїмів. Не було майже жодного мандрівника, який би не відвідав кенасу (молитовний дім) караїмів на Чуфут-Кале. Вояжери-романтики (Е. Хоєцький, А. Марчінковський) помилково вважали, що караїми прибули до Криму під час хазарського панування. Усі подорожні згідні з тим, що головним господарським заняттям караїмів була торгівля та дрібне ремісництво. Окремі мандрівники приділяли увагу таким питанням, як: кількість караїмів в Криму і Польщі та їхній одяг (Е. Хоєцький, А. Марчінковський, А. Воланьська-Дзедушицька), рідна мова (Г. Жевуський, Е. Хоєцький, А. Марчінковський), правовий стан (К. Качковський, Е. Хоєцький, А. Марчінковський).

Виходячи з того, що польські подорожні не мали вдосталь часу, аби серйозно заглибитися у етнографічні дослідження, виявлено, що вони просто переносили у свої тексти «загальноприйняті» в тодішньому суспільстві стереотипи: росіяни – солдати та селяни (А. Марчінковський); греки та вірмени – військові та торговці (К. Качковський, А. Марчінковсь­кий); євреї – неохайні дрібні ремісники (А. Марчінковський), цигани – музики (Е. Хоєцький). Доведено, що використання зазначених стереотипів суттєво знижує загальну цінність етнографічних фрагментів польської літератури подорожей, хоча окремі побутові спостереження можуть виявитися важливими для подальших практичних досліджень та узагальнень.

---

[1] Роболи Т. А. Литература «путешествий» / Т. А. Роболи // Русская проза : сб. ст. / под ред. Б. Эйхенбаума и Ю. Тынянова. – Л. : Academia, 1926. – С. 42–73.

[2] Січинський В. Ю. Чужинці про Україну / В. Ю. Січинський. – Львів : Світ, 1991. – 96 с.

[3] Вінтоняк О. Україна в описах західноєвропейських подорожників другої половини XVIII ст. / О. Вінтоняк. – Львів ; Мюнхен : Дніпрова хвиля, 1995. – 139 с.

[4] Said E. W. Orientalism / E. W. Said. – New York : Pantheon Books, 1978. – 636 р.

[5] Наливайко Д. С. Очима Заходу : рецепція України в Західній Європі XI – XVIII ст. / Д. С. Наливайко. – К. : Основи, 1998. – 578 с.

[6] Непомнящий А. А. Записки путешественников и путеводители в развитии исторического краеведения Крыма (последняя треть XVIII – начало XX века) / А. А. Непомнящий ; Ин-т украинской археографии и источниковедения им. М. С. Грушевского НАН Украины. – К., 1999. – 212 с. – (Сер. : «Науч.-справ. издания по истории Украины» ; вып. 46).