АНАРХО-КОМУНІСТИЧНИЙ РУХ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ у 1905 – 1910 РР. :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

        У вступі обґрунтовано вибір теми, розкрито її актуальність, визначено об’єкт і предмет дослідження, поставлено мету, окреслено завдання, хронологічні та історико-географічні межі,  показано наукову новизну та апробацію роботи.

        Перший розділ «Історіографія, аналіз джерельної бази та методологія дослідження» складається з трьох підрозділів, у яких проаналізовано стан наукової розробки даної проблеми, охарактеризовано комплекс використаних джерел, а також визначено теоретико-методологічне підґрунтя дослідження.

        У підрозділі 1.1 «Історіографія проблеми» розкриваються основні етапи історіографічного процесу та тенденції висвітлення історії анархо-комуністичного руху Півдня України у науковій літературі. З огляду на багатоманіття методологічних підходів, які застосовували дослідники, неоднорідність джерельної бази, що залучалась для вивчення проблеми, увесь комплекс наукової літератури поділено на два основні корпуси – вітчизняну та зарубіжну історіографію, які і було проаналізовано за допомогою проблемно-хронологічного підходу дослідження.

        На першому етапі (початок ХХ ст. – 1917 р.) було започатковано традицію вивчення історії та сутності анархо-комуністичного руху як явища суспільно-політичного життя Російської імперії. Ключову роль у цьому відіграли теоретики російської соціал-демократії – Г. В. Плеханов^[1], В. І. Ленін^[2]. Розглядаючи анархо-комунізм винятково крізь призму його ідеології, дослідники екстраполювали утопічність та неоднозначність теоретичних постулатів на сутність та характер суспільно-політичної течії в цілому. У більшості праць дослідники оперували загальною категорією «анархізм», чим підкреслювали універсальність власних висновків щодо «відсталості», «безперспективності» всіх без винятку течій російського анархізму, у тому числі і анархо-комунізму.

        Альтернативою до соціал-демократичної традиції стали дослідження та публіцистичні твори теоретиків російського анархо-комунізму^[3]. 
Виразними рисами даної групи праць стали: по-перше, прагнення осягнути досвід практичної діяльності революційних осередків; по-друге, розкрити сутність та програмні засади анархо-комуністичного руху; по-третє, віднайти перспективні шляхи розвитку політичної сили, адекватні об’єктивним змінам суспільно-політичного життя Російської імперії початку ХХ ст.

        Другий етап у дослідженні історії анархо-комуністичного руху         
(1917 р. – початок 1930-х рр.) співпав з періодом утвердження більшовицького режиму на українських теренах, що для багатьох дослідників історико-партійної проблематики виступило наочним підтвердженням прогресивності соціал-демократичної ідеології над усіма іншими ліворадикальними програмами перебудови суспільства, у тому числі й анархо-комуністичною.

        На даному етапі друком вийшла ціла низка праць, написаних безпосередніми учасниками анархістських організацій та особами близькими до революційного середовища^[4].  Їхня наукова непересічність полягає у тому, що, по-перше, було усунуто низку фактологічних прогалин в історії анархо-комуністичного підпілля Півдня України; по-друге, дані публікації окреслили діапазон рефлексій колишніх учасників революційного руху.

        Проте, цілеспрямована політика більшовицького режиму щодо поступового витіснення альтернативних провладній позиції поглядів на історію революційного руху початку ХХ ст. За такої ситуації, дослідження, присвячені історії революційного руху, поступово потрапляли у визначені владою межі суб’єктивного партійного погляду на цю проблематику^[5].

        Третій етап (1930-ті – кінець 1950-х рр.) стає періодом остаточного утвердження імперативного компартійного погляду на роль та значення анархо-комунізму руху в розвитку російського революційного руху.  Пряме втручання політичного керівництва в царину історичних досліджень спричинило творення перекручених і водночас «ідеологічно вивірених» оцінок в інтерпретації історії та значення діяльності анархо-комуністичних організацій Півдня України^[6].

        Зрушення в  дослідженні проблем історії анархо-комунізму відбуваються на наступному,  четвертому етапі, започаткованому у  «хрущовську відлигу», і який, за своєрідною інерцією, тривав до початку 70-х рр. ХХ ст. Важливим чинником у радянській історіографії даної проблематики виступало суспільне замовлення, яке сприяло появі досліджень з історії анархо-комуністичного руху у контексті творення «ювілейної історії»  – «50-річчя Великого Жовтня», «100-річчя від дня народження В. І. Леніна» та ін^[7]. Серед інших факторів, які вплинули на пожвавлення наукової зацікавленості тематикою, стало забезпечення більш вільного доступу до архівних матеріалів, що дозволило помітно поглибити джерельну базу досліджень. Даний етап  мав амбівалентний вплив на загальний процес наукового осягнення історії анархо-комуністичного руху Півдня України. Серед досягнень даного етапу були: по-перше, виокремлення проблематики історії російського анархо-комунізму як самостійного предмету дослідження^[8]; по-друге, введення до наукового обігу раніше недоступних джерел, що розширило уявлення про масштабність, характерні риси анархо-комуністичного руху. Негативними явищами у вітчизняній історіографії цього часу залишалися: домінування винятково матеріалістичного сприйняття сутності суспільно-політичних процесів, нехтування соціально-психологічною компонентою анархо-комуністичного руху, своєрідністю його регіонального перебігу, що загалом звужувало  потенціал вивчення проблематики.

        П’ятий  етап (початок 1970-х – середина 1980-х рр.) став поверненням до традиційного для попередніх етапів  контексту  вивчення проблем історії анархо-комунізму як протистояння соціалізму (більшовизму) та анархізму. Активно досліджували: аспекти боротьби більшовицьких організацій із проявами анархізму в робітничому русі та революційному русі у цілому^[9]; окремі сюжети історії  анархо-комунізму початку ХХ ст. в контексті зв’язку їхньої ідейної спадщини та тактичних установок з радикалізмом західноєвропейських анархістів др. половини ХХ ст.^[10] Загалом же, поява нових досліджень, сприяла деталізації фактологічного тла історії анархо-комунізму, але не характеризувалася якісними змінами у методології  вивчення даної проблематики.

        Шостий  етап (середина 1980-х – 1991 рр.)  у вітчизняній історіографії хронологічно збігається із початком перебудовних процесів у радянському суспільстві. У межах радянської історіографії з’являється низка праць більшою чи меншою мірою, присвячених означеній тематиці^[11]. Відбувається своєрідна переоцінка історичних персоналій, подій, явищ, що, утім, не стало запорукою об’єктивності досліджень. Показано, що радянські (у тому числі й українські) історики не змогли знайти альтернативу усталеному погляду ленінської методології, що трактувала  анархо-комуністичний рух як схематичний відбиток майнового та соціального становища його учасників. Кілька десятиліть винятково негативних оцінок  руху не могли не вплинути на внутрішнє сприйняття дослідників, які, навіть за умов широкої суспільної лібералізації, неквапом позбувалися тенет негативної історичної міфології.

        Сьомий етап охоплює процес дослідження даної проблематики національною історіографією протягом двох десятиліть української Незалежності. Українська історіографія кінця ХХ – початку ХХІ ст. розглядає анархо-комуністичний рух як радикальне крило російського революційного табору, що провадив свою діяльність на українських теренах. Українським історикам вдалося виявити раніше невідомі факти діяльності анархо-комуністичних організацій, уточнити дані щодо кількісного складу анархо-комуністичного руху, окреслити локалізацію його поширення^[12]. Проте без відповіді залишились питання  регіональної своєрідності поширення руху, соціальної бази антиурядових організацій, комплексу факторів, які впливали на загальний характер та форми діяльності анархо-комуністів. 

        Зарубіжні дослідники історії анархо-комуністичного руху на Півдні України були пов’язані, насамперед, із використанням у дослідженнях підходів соціальної історії. Розгляд анархо-комуністичного руху в контексті його соціальної сутності, детальний аналіз мотиваційного тла учасників антиурядових організацій, врахування психологічної складової діяльності анархістів дозволило поглянути на анархо-комуністичний рух не лише як на явище політичного характеру, а і як своєрідний вияв соціального, культурного, економічного буття російського соціуму початку ХХ ст^[13].

        Загалом же, аналіз історіографії проблем історії анархо-комуністичного руху Півдня України засвідчив що: по-перше, вивчення явища політичного анархізму та його різноманітних аспектів незмінно залишалося актуальним завданням для кількох поколінь професійних істориків; по-друге, увага дослідників зосереджувалася переважно на аспектах ідеології та діяльності анархо-комуністів Півдня України; по-третє, найменш дослідженим виявився контекст регіональної своєрідності руху.

        У підрозділі 1.2 «Аналіз джерельної бази дослідження» подається характеристика історичних джерел, використаних при написанні роботи.  В якості основних критеріїв аналізу джерельної бази було визначено: спосіб кодування інформації, походження та внутрішню побудову джерел, зовнішню форму джерел. Відповідно до означених критеріїв увесь комплекс джерел  поділено на документальні та наративні.

        Документальні джерела містять інформацію, що обов’язково мала офіційний характер та відображала позицію представників революційного середовища (закордонних та південноукраїнських анархо-комуністичних груп, анархістських з’їздів, інших антиурядових сил), державних установ (центральних та місцевих органів влади, правоохоронних органів тощо).       

        Масив документальних джерел складають наступні групи матеріалів: по-перше, група програмно-організаційних документів російського анархізму; по-друге, група судово-слідчої документації правоохоронних органів південноукраїнських губерній та центральних органів державної влади (Департаменту поліції, Міністерства внутрішніх справ Російської імперії), яка стосується діяльності анархістських груп регіону та об’єднує   матеріали, що містяться у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, Державних архівах Дніпропетровської, Херсонської областей, фондах Краєзнавчого музею м. Гуляйполе; по-третє, група агітаційно-пропагандистських матеріалів, анархістських груп Півдня України; по-четверте,  групи статистичних матеріалів, зокрема Першого Загального перепису населення Російської імперії 1897 р., статистичні данні, що характеризують розвиток південноукраїнських губерній на початку ХХ ст. тощо.

        Масив наративних джерел найбільш широко представлений мемуарними матеріалами, до яких належать: по-перше, спогади учасників анархо-комуністичних організацій Півдня України – В. Антоні, В. Бєлаша,  Б. Горєва,                І. Зільбербладт, Н. Махна, Г. Сандомирського; по-друге, спогади представників соціалістичних антиурядових осередків Півдня  України та загалом Російської імперії – Б. Савінкова, В. Залежського, Г. Петровського,  Д. Петровської,                       А. Бухрашвілі, С. Гусєва та ін.; по-третє, спогади сучасників – мешканців південноукраїнських губерній –  І. М. Векслера, М. Лояна.

         У ході джерелознавчого аналізу дійшли висновку, що охарактеризована джерельна база дослідження є достатньою, вірогідною та репрезентативною для вирішення поставлених завдань із комплексного вивчення історії анархо-комуністичного руху на Півдні України у 1905 – 1910 рр.

        У підрозділі 1.3 «Методологічні основи дослідження» визначено комплекс принципів та методів у проведенні дослідження. В основу методології покладені основоположні принципи історизму, наукової об’єктивності й системності. У дисертаційній роботі використовуються взаємопов’язані загальнонаукові, конкретно-історичні та спеціально-історичні методи дослідження.

        До загальнонаукових належать історичний, логічний, синтезу, аналізу                та ін. Вони дозволили поглянути на анархо-комуністичний рух у його часовому розвиткові, виокремити сутнісні характеристики досліджуваного явища, сформулювати узагальнення щодо соціальних портретів учасників руху, комплексного характеру мотивації залучення мешканців регіону до революційних організацій тощо.

          Особлива роль у створенні даного дослідження належить конкретно-історичним методам, які визначаємо за класифікацією академіка
І. Д. Ковальченка. Використавши їх вдалося виконати такі завдання: простежити причинно-наслідкові зв’язки між об’єктивними змінами в суспільно-політичному житті регіону та активністю місцевих анархо-комуністичних осередків (історико-генетичний метод); висвітлити особливості діяльності анархо-комуністів в різних губерніях регіону, деталізувати знання, щодо соціальної бази руху в різних частинах регіону (історико-порівняльний метод); визначити соціальні типи учасників антиурядових осередків; дослідити форми і методи тактики революційної діяльності анархістів (історико-типологічний метод); поглянути на історію анархо-комуністичного підпілля на кількох рівнях, розглядаючи його  у контексті окремих подій, так і за  умов конкретних історичних ситуацій (історико-системний метод).

         Спеціально-історичні методи (проблемно-хронологічний, перспективного аналізу) застосовувалисьу процесі аналізу історіографії проблеми дослідження.

        Окрім методів, притаманних суто історичним дослідженням, застосовані й  запозичені з інших галузей знань. Практична реалізація міждисциплінарних підходів відбулася у процесі дослідження агітаційних матеріалів та пропагандистської літератури анархо-комуністів (елементи методу контент-аналізу); при вивченні особливостей соціальної бази анархо-комуністичного руху (соціологічні методи – біографічний, статистичні – вибірковий метод, просопографічні та ін.).

        Загалом, застосований нами комплекс методів дозволив здійснити комплексне, об’єктивне та адекватне, обраним об’єкту і предмету роботи, дослідження.

        Другий розділ «Передумови зародження анархо-комуністичного руху на Півдні України» складається з двох підрозділів, у яких досліджено сутність ідеології анархо-комунізму та її роль у процесі зародження                          
анархо-комуністичного руху на Півдні України та у Російській імперії в цілому, висвітлено широкий комплекс передумов економічного, соціального характеру, що на тлі суспільно-політичного піднесення 1905 р. безпосередньо сприяли зміцненню й розвитку організаційної структури анархо-комуністів Півдня України.

        У підрозділі 2.1 «Витоки ідеології анархо-комуністичного руху Півдня України» показано, що анархо-комунізм не був цілісною та оформленою  політичною ідеологією у класичному розумінні. Існування  двох паралельних складових ідеології анархо-комунізму, які ґрунтувалися, з одного боку, на позитивістському світосприйнятті П. О. Кропоткіна та метафізичних поглядах             М. О. Бакуніна – з іншого.  Подібна обставина визначила суперечливість даного політичного вчення.  У теорії анархо-комунізму співіснували іноді цілком амбівалентні погляди на рушійні сили соціальної революції (дихотомія «народні маси» – «революціонер-будитель»),  механізми її досягнення («раптовий заколот» чи тривала підготовча робота і організоване повстання)  та її кінцеві результати у вигляді  розмитих обрисів  «бездержавного суспільства загального блага». Подібна ірраціональна своєрідність  анархо-комунізму робила його схожим швидше на релігійне вчення, аніж струнку політичну теорію. Детальна розробка М. О. Бакуніним і П. О. Кропоткіним аспекту моралі творців революції, протиставлення етики анархо-комунізму системі цінностей капіталістичного суспільства, ідеалізація майбутніх звершень соціальної революції лише додавали  романтично-містичного ореолу даному вченню, що у поєднанні з відвертим популізмом, стало чинниками його привабливості як в еміграції, так і в Російській імперії. 

        Південь України, який з другої половини ХІХ ст., став місцем політичного заслання та одночасно ареалом діяльності мережі народовольських організацій, лідерами анархістської еміграції розглядався як привабливе середовище для поширення ідей анархо-комунізму і потенційний плацдарм для їх поширення в Росії. Дана обставина разом із впливом низки об’єктивних причин економічного, соціокультурного характеру, привели до того, що саме територія південноукраїнських губерній стала провідним центром розвитку анархо-комуністичного руху в імперії.

        У підрозділі 2.2 «Революційне піднесення 1905 р. як каталізатор становлення анархо-комуністичного руху на Півдні України» показано, що  громадянське піднесення 1905 р., яке відбувалося на тлі кризових явищ у економічній та соціальній сферах, виступило своєрідним каталізатором розвитку антиурядових настроїв у регіоні. Антиурядова пропаганда лівих партій сприяла поширенню та закріпленню антивладних настроїв у масовій свідомості. Проте, відчуття близькості революції, невідворотності радикальних змін  суспільного ладу одночасно співіснувало із розчаруванням у обмеженості характеру громадянських свобод «Маніфесту 17 жовтня», чорносотенними виступами та невдоволенням поміркованістю тактики соціалістичних осередків. За подібних обставин, ідеологія анархо-комунізму, яка не передбачала жодних компромісів із владою, окреслювала демократичний характер політичної організації та пропонувала демагогічні за своєю сутністю проте цілком зрозумілі та прийнятні для більшості населення, гасла побудови суспільства справедливості, виступила  як прийнятна програма дій. Радикальність та безкомпромісність тактики перших анархо-комуністичних організацій, які з’являються в регіоні у  1905 р., виступили прямим підтвердженням того, що саме анархо-комуністи готові  повною мірою реалізовувати власні ідеологічні імперативи на практиці. Наслідками подібного сприйняття став процес кількісного зростання мережі анархо-комуністичних осередків регіону, масового переходу на позиції анархо-комунізму соціал-демократичних, есерівських гуртків та загалом еволюції анархо-комуністичного руху від статусу маргінального гравця суспільно-політичного життя Півдня України  до однієї з провідних політичних сил регіону.

        Третій розділ «Соціально-психологічна природа анархо-комуністичного руху Півдня України» складається з двох підрозділів, у яких увага зосереджується на дослідженні соціального складу анархо-комуністичних організацій регіону, аналізі психологічної атмосфери, що панувала у радикальному революційному середовищі у цілому, так і на вивченні комплексу особистих і колективних мотивацій учасників анархо-комуністичного руху.

        У підрозділі 3.1 «Соціальний портрет учасників анархо-комуністичних організацій регіону» на основі дослідження масиву біографічних даних анархо-комуністів Півдня України було виявлено провідні соціальні ідентичності (вікову, національну, професійну, релігійну, освітню), притаманні членам революційних осередків та відповідні комплекси мотивацій участі у антиурядовій діяльності. З’ясовано, що характерними рисами соціального портрету анархістів регіону були: по-перше, належність більшості з них до молодіжної вікової групи; по-друге, їхній низький освітній рівень; по-третє, належність  до незабезпечених верств населення; по-четверте, відсутність власної сім’ї. У сформованому вигляді означені риси виявились у двох провідних соціальних типах учасників анархо-комуністичного руху: по-перше, некваліфікованого або малокваліфікованого робітника підприємств регіону, селянина за походженням або міського мешканця у першому поколінні, процес соціальної адаптації до міського життя припав на роки суспільно-політичного піднесення початку ХХ ст. (В. Антоні, Н. Махно, М. Музиль та ін.); по-друге, представника єврейської молоді, ремісника чи дрібного торговця, який мігрував на Південь України з інших регіонів Російської імперії з метою покращення власного матеріального становища (П. Гольман, І. Зільбербладт, С. Бейлін та ін.). Об’єднавчою рисою цих соціальних типів стало бажання подолати маргінальність власного соціального статусу. Реалізація даного потягу і відбувалася завдяки приєднанню до певної соціальної групи – анархо-комуністичної організації, ідеологія якої пропонувала можливість корінних суспільних та соціальних змін, що співпадало із внутрішніми мотиваціями її потенційних учасників.

        У підрозділі 3.2 «Анархо-комуністична організація Півдня України: структура, система групових цінностей, внутрішньогрупова атмосфера» визначено, що  анархо-комуністична організація Півдня України  за своєю сутністю була прикладом малої соціальної групи і відповідала усім її характерним ознакам – невелика кількість учасників, високий рівень контактності її членів тощо. Система внутрішньоорганізаційних ієрархічних зв’язків та лідерство у революційній групі базувалися на особистому авторитеті учасника, ключовими ознаками якого були: досвід революційної діяльності, наявність розвинутих навичок теоретичної (агітаційно-пропагандистської) чи практичної (бойової) роботи. Мірилом стосунків між членами анархо-комуністичної організації та одночасно регулятором поведінки виступала система групових цінностей. Її невід’ємними складовими були: культ страждань «трудящого люду», героїзація революційної боротьби, фаталістичне сприйняття жертв на шляху до соціальної революції. Проте, у жорстких умовах антиурядової діяльності групова система цінностей не визначала абсолютно поведінку учасників анархо-комуністичних організацій, а поєднувалася із дією інших чинників: побутовими обставинами їхнього життя, досвідом спілкування із правоохоронними органами, кримінальним середовищем тощо. Це і призводило до того, що у житті анархо-комуністів революційний романтизм та жертовність заради високої мети поєднувались із кримінальними діями, фактами контактування (співпраці) із правоохоронцями тощо.

        Характерними рисами психології учасників анархо-комуністичного руху Півдня України були: емоційність, максималізм суджень та дій, що у поєднанні із відчуттям визначальності власного соціального статусу «борця за справедливе суспільство», сприяли формуванню радикальної та непримиренної тактики анархо-комуністів Півдня України.

        Четвертий розділ «Основні напрями та форми діяльності анархо-комуністів Півдня України у 1905 – 1910 рр.» складається з двох підрозділів, у яких розкривається специфіка основних напрямів антиурядової діяльності революційних осередків регіону.

        У підрозділі 4.1 «Бойова діяльність анархо-комуністів Півдня України» показано, що бойовий вектор займав провідне місце у діяльності                        анархо-комуністів Півдня України. Основними напрямами бойової діяльності були: політичний та економічний терор, експропріації тощо. Терор як засіб боротьби з існуючим суспільним ладом, системою економічних відносин одночасно розглядався як шлях до  відновлення соціальної справедливості. До актів політичного терору належали замахи на державних діячів, представників місцевої влади, правоохоронних органів. В ході аналізу діяльності анархо-комуністичних осередків регіону підраховано,  що акти політичного терору становили 21,6 % від загального обсягу бойових акцій. Найчастіше жертвами терористичних акцій місцевих анархістів були нижні чини правоохоронних органів та армійських частин, яких залучали до підтримання громадського порядку –   84 % від загальної кількості подій. У той же час, посадовці вищого рівня ставали об’єктами терористичних дій лише у 14,5 % подій.

        Акції економічного терору анархо-комуністи Півдня України розглядали як ефективний спосіб безпосередньої боротьби із «представниками капіталу». Цей напрям бойової діяльності найбільшою мірою відповідав ідеологічній концепції російських анархо-комуністів, що наполягала на важливості зміни характеру саме економічних відносин, тобто відносин між працівником і працедавцем. Досліджено, що жертвами економічного терору переважно ставали учасники соціально неоднорідної категорії так званих «прислужників капіталу», якими водночас,  були і представники заводського управлінського апарату, і власники дрібних промислових чи торгівельних підприємств а, подекуди, й робітники.

        Експропріація як прояв бойової діяльності анархо-комуністичних груп Півдня України набула ознак здирництва та пограбувань і була спрямована не проти системи економічних відносин у суспільстві, а проти власності окремих представників місцевого соціуму, яких революціонери ототожнювали із класом буржуазії. Визначено, що  виразними ознаками даного напряму бойової діяльності були: по-перше,  гроші – як основний об’єкт здирництва; по-друге, наявність прямої незавуальованої погрози життю, фізичному здоров’ю, власності експропрійованої особи. Різновидом  експропріаційної тактики стала особлива форма здирництва (т.зв. «мандатне право»). Підраховано, що найчастіше жертвами анархістських експропріацій ставали представники торгівельної галузі – 60,2 % від проаналізованих випадків.

        У підрозділі 4.2 «Агітаційно-пропагандистська діяльність анархо-комуністичних організацій у 1905 – 1910 рр.» розкрито форми і методи, до яких вдавалися анархо-комуністи з метою поширення свого політичного впливу на населення регіону.

        Головними завданнями агітаційно-пропагандистського напряму діяльності анархо-комуністів стали: по-перше, поширення ідеологічного впливу на потенційних прихильників революції; по-друге, здійснення інформаційного забезпечення діяльності анархістських осередків та організація протидії своїм політичними опонентам, зокрема представникам соціалістичного табору. У процесі виконання таких завдань анархо-комуністи орієнтувалися переважно на масові методи роботи: проведення політичних зборів («масовок»), участь у політичних дебатах, мітингах тощо. Велику роль при цьому відігравала постать анархіста-агітатора («масовика»), що власною харизмою, ораторськими навичками мав компенсувати обмежені можливості анархо-комуністів у використанні агітаційних матеріалів та літератури. Головними причинами цього були: відсутність широкої та стабільно діючої мережі підпільних друкарень, децентралізація та розпорошеність фінансових ресурсів підпілля.

        Агітаційно-пропагандистський вектор діяльності місцевих анархістів протягом означеного періоду 1905 – 1910 рр.  еволюціонував подібно до того, як у цілому видозмінювався анархо-комуністичний рух на вітчизняних теренах. Піднесення цього напряму діяльності спостерігалося під час розквіту анархо-комуністичного руху Півдня України наприкінці 1905 – 1906 рр., коли анархістам вдавалося поєднувати бойові та агітаційні форми роботи.  За умов існування потужних анархістських федерацій в Катеринославі, Одесі, Криму, окремих організацій в Ялті, Севастополі відбувалося піднесення масової роботи з населенням. На спаді політичної активності анархо-комуністичних груп Півдня України, за обставин посилення відцентрових тенденцій, агітаційна діяльність через брак досвідчених кадрів, особливу небезпеку її організації, а також через її витратність порівняно з тими ж експропріаціями, була відсунута на другий план, а іноді і взагалі згорнута. Конфронтаційність, непримиренність до будь-яких форм політичної чи суспільної експлуатації, орієнтація суспільства на радикальні шляхи досягнення суспільних змін – перелік суттєвих рис анархо-комуністичної агітації в регіоні.

---

[1] Плеханов Г. Анархизм и социализм / Г. Плеханов. – М: Изд. В. Д. Карчагина, 1906. –  136 с.;

[2] Ленин В. И. Анархизм и социализм /Полн. собр. соч. / В. И. Ленин. – М: Политиздат, 1970. –           Т. 5. – С. 377 – 378; Він же. Социализм и анархизм /Полн. собр. соч. /   В. И. Ленин. – М.: Политиздат, 1970. – Т. 12 – С. 129 – 132.

  [3] Диль К. Анархизм  / К. Диль. – М.: Труд, 1906. – 33 с.; Кропоткин П. Революция в России / П. Кропоткин. – СПб.: Книгоиздательство «Эхо», 1906. – 32 с.;  Русская революция и анархизм. – Лондон: Б.в., 1907. – 86 с.; Хлеб и Воля. Статьи П. Кропоткина, В. Черкезова,            Э. Реклю, Л. Бертони и др. – СПб.: Изд-во «Священный огонь», 1906. – 296 с. та ін.

[4] Анисимов С. Суд и расправа над анархистами-коммунистами / С. Анисимов // Каторга и  ссылка. – 1932. – № 10. – С. 129 – 176.; Аршинов П. А. История махновского движения  (1917 – 1920) / П. А. Аршинов. – Запорожье: Дикое поле, 1995.; Генкин И. И. Среди приемников Бакунина / И. И. Генкин // Красная летопись. – 1927. – № 1. – С. 170 – 205; Махно Н. И. Воспоминания / Н. И. Махно. –  К.: Украина, 1993. – 347 с.; Сандомирский Г. По поводу старого спора / Г. Сандомирский // Каторга и ссылка. – 1926. –   № 2. – С. 11 – 34 та ін.

[5] Кубанин М. Махновщина. Крестьянское движение в степной Украине в годы гражданской войны / М. Кубанин. – Л.: Прибой, 1927. – 227 с.; Яковлев Я. Русский анархизм в Великой русской революции /  Я. Яковлев. –  Петроград: Издание Коминтерна, 1921. – 81 с. та ін.

[6] Ярославский Е. Анархизм в России / Е. Ярославский. – М: Госиздат, 1939. – 119 с.; Серебренникова Б. И. Борьба В. И. Ленина и И. В. Сталина против анархизма в период первой русской революции: [автореф. дис. …  канд. ист. наук.: спец. 07.00.01 «История»] /                                Б. И. Серебренникова. –  К., 1952;  Шило С. Боротьба Й. В. Сталіна проти реакційних суспільних політичних поглядів анархістів в 1906 – 1907 pp. / С. Шило. – К.: Вид-во                 АН УРСР, 1952. –   100 с.

[7] Наприклад.: Кузина Л. А. Из истории борьбы большевиков против анархистов в период подготовки Октябрьской революции / Л. А. Кузина / Ленин. Партия. Октябрь. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та,1967. –  С. 118 – 145.

[8] Напр.: Комин В. В. Анархизм в России / В. В. Комин. – Калинин: Гос. пед. ин-тут                              им.  М. И. Калинина, 1969. – 244 с.

[9] Лешуков Н. Н. Некоторые вопросы борьбы марксистов-ленинцев против анархистской псевдореволюционности / Н. Н. Лешуков // Вопросы истории КПСС. – 1979. – № 12. –          С. 52 – 62.; Худайкулов М. Исторический опыт борьбы ленинской партии против анархизма /
М. Худайкулов. – Ташкент: Узбекистан, 1979. – 327 с.; Корноухов Н. М. Борьба партии большевиков против анархизма в России /  Н. М. Корноухов. – М.: Политиздат, 1981. –           192 с. та ін.                                   

[10] Полянский Ф. Я. Социализм и современный анархизм / Ф. Я. Полянский. – М.: Экономика, 1973. – 199 с.  

[11] Пронякин Д. И. Анархизм: «исторические» претензии и уроки истории / Д. И. Пронякин.  – Л.: Лениздат, 1990. – 160 с.; Малинин В. А. История русского утопического социализма: Вторая половина XIX – начало XX вв / В. А. Малинин. – М.: Наука, 1991. –  272 с.

[12] Лебеденко A. M. Анархизм в Украине (конец XIX – начало XX ст.) /                                                     A. M. Лебеденко. – К.: Ин-тут истории Украины НАН України, 1995. – 192 с.; Королев В. И. Деятельность политических партий в Крыму и Северной Таврии. 1899 – 1918 гг.: [дисс. ... доктора ист. наук: 07.00.01 «История Украины»] / В. И. Королев. – К., 1996.; Савченко В. Анархистское движение в Одессе в 1908 – 1916 годах / В. Савченко // Південний захід. Одесика. Історико-краєзнавчий альманах. – О.: Друкарський дім, 2010. – Вип. 9. –  С. 32 – 48 та ін.

[13] Гончарок М. «Век воли». Русский анархизм и евреи. (XIX – XX вв.) / М. Гончарок. – Иерусалим: Мишмерет Шалом, 1996.;  Кривенький В. В. Анархизм и анархисты в России /             В.В. Кривенький // Россия и современный мир. – 1996. – № 2. – С. 71 – 79.; The Anarchists in the Russian Revolution / [Ed. by P. Avrich]. –  L.: Thames and Hudson LTD, 1973. – 180 р.;            Avrich P. Anarchist Voices: An Oral History Of Anarchism in America / P. Avrich. –  Princeton Univ., 1996. – 237 р.;  Joll J. Anarchists / J. Joll. –  L..: Eyre and Spottiswoode, 1980. – 154 р.