НАРОДНИЙ ЕТИКЕТ УКРАЇНЦІВ ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЕЙ (на матеріалах сімейної обрядовості) :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, висвітлено ступінь вивченості проблеми, сформульовано методологічні принципи, показано зв’язок з науковими темами. Визначено територіальні та хронологічні межі, мету, завдання, об’єкт та предмет дослідження, джерельну основу. Розкрито наукову новизну і практичне значення роботи, засвідчено апробацію наукових результатів під час виступів на конференціях.

Перший розділ дисертаційного дослідження „Народний етикет українців як об’єкт етнологічного дослідження” складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі „Основні вектори дослідження народного етикету українців та наукові здобутки етнологів” висвітлено історіографію проблеми, проаналізовано виявлені наукові джерела.

В українській етнології проблема народного етикету спеціально не досліджувалась, а розглядалася лише побіжно, тоді як порушена проблема становить науковий і практичний інтерес для сучасної етнологічної думки. Перші писемні відомості, що стосуються інституту взаємин, виявляємо у творі Володимира Мономаха „Поучення дітям...”.

Досліджуючи етноетикет, з’ясовано значення нормативної етнології, яка вивчає етнокультурні особливості соціальних норм в історичному розвитку. Зауважмо, у радянській науковій думці початок розвитку нормативної етнології сягає 20-х років ХХ ст. Пожвавлення ж у вивченні цієї дисципліни спостерігається аж у 70-х роках ХХ ст., коли розпочалося дослідження етнічності моралі.

Значний крок у подальшому науковому дослідженні народного етикету автохтонів західних областей України пов’язаний із визначенням смислових меж поняття етикету. Загалом, науковий інтерес становить етична етнологія. На особливу увагу заслуговує дискусійне питання стосовно того, чи є етична етнологія підрозділом нормативної етнології, чи її доцільно розглядати як самостійну дисципліну, що вивчає етичну побутову культуру. Зокрема, цій проблемі присвячене дослідження А. Першиця „Нормативная этнография” (М., 1988). У сучасному словнику з етнології російський дослідник О. Садохін подав таке визначення етноетики: „Предметом етноетики є етноетикет, який становить систему традиційно-ритуальних норм і правил поведінки людей у всіх сферах побуту, у сім’ї, у суспільних місцях, у період свят і багатьох інших життєвих ситуаціях” (М., 2002). Термін „етноетикет” вживаємо у дисертаційній роботі саме в цьому значенні.

Пізнавальну цінність має дослідження щоденного побуту та обрядів О. Терещенком, а також дослідження священнослужителя К. Сеника, здійснене у  90-х роках ХІХ ст.

Взаємозв’язок християнської етики та правил „знання життя” простежується у дослідженні початку ХХ ст. Ю. Дзеровича. Зокрема, автор послуговується такими поняттями, як „правила етикетальні (етикетні)”, „правила ввічливості та ґречності. Слово „етикета” почали вживати на початку ХХ ст. у зв’язку з вивченням народної їжі в Галичині під керівництвом В. Гнатюка. Зокрема, у записі І. Голубовича з теренів етнографічного Покуття міститься „етикета припадкова та гостинна”.

Теоретична розробка народноетичної проблематики розпочалася у 20–30-х роках ХХ ст. Вищезгаданій проблемі присвячене дослідження законів людської поведінки Г. Наша „Мораль. (Природа, зміст, історія та норми її)” (Львів, 1923).

Ґрунтовним дослідженням з етикету, яке побачило світ у Львові, можна вважати розвідку М. Микитина „Штука життя (Savoir vivre). Правила суспільного поведення” (Львів, 1930). Автор простежив правила поведінки в багатьох життєвих ситуаціях. Особливе зацікавлення становить розвідка музейника Л. Бачинського – „Добре поведення” (Перемишль, 1934). Дослідник звернув увагу на „товариські правила”, що засновані на певній традиції.

У контексті дослідження народного етикету цінним та важливим джерельним доповненням стала праця В. Андрієвського „Звичаї й обряди українського народу” (Краків, 1941), в якій автор подав звичаї зовнішньої чемності українських селян.

Уваги заслуговують дослідження, здійснені українськими дослідниками у 70–90-х роках ХХ ст., що своїм змістом торкаються різноманітних аспектів народної етики та педагогіки. Народноетична проблематика розглядалася у праці М. Гайдая „Народна етика у фольклорі східних та західних слов’ян” (К., 1972).

Предметом наукового зацікавлення стали стереотипи поведінки, обрядова сторона життя того чи іншого народу, етнографічні настанови щодо предметно-практичної діяльності і спілкування. Про ці аспекти частково йдеться у працях українських авторів Ю. Климця, О. Кравець, а також у дослідженнях російських етнологів – А. Байбуріна, Б. Бгажнокова, Т. Бернштам, А. Топоркова, що вийшли друком у збірнику „Этнические стереотипы поведения” (Ленинград, 1985) за редакцією А. Байбурина. Науковий інтерес становить опис та аналіз стереотипних форм поведінки у народів Європи, Азії, Америки й Австралії, які автори подали у збірнику „Этикет у народов Передней Азии” (М., 1988). З новітніх етнографічних досліджень етикету на увагу заслуговує праця вже згаданих російських дослідників А. Байбурина і А. Топоркова „У истоков этикета: Этнографические очерки” (Ленинград, 1990), в якій висвітлюються історичні джерела етикетної поведінки.

Тематику народного етикету допомагають розкрити поглиблені дослідження представників російської етнолінґвістичної школи – Т. Агапкіної, Л. Виноградової, Н. Саннікової та ін., численні словникові статті котрих опубліковано у фундаментальному виданні „Славянские древности…” (М., 1995-2004).

У 90-х роках ХХ ст. Г. Горинь у монографії „Громадський побут сільського населення Українських Карпат” (К., 1993) класифікувала окремі аспекти звичаєвого права, якими регламентувалися моральні взаємини горян.

Певний інтерес до вивчення народного етикету в поминальній обрядовості простежується у статті „Поминальні страви на Поліссі (народний етикет)” (Львів, 1994) відомої сучасної дослідниці Л. Артюх. Етнолог Н. Мельничук дослідила історико-етнографічні аспекти моралі українців Карпат у господарській діяльності, громадському та сімейному побуті.

У колективній історико-етнографічній праці „Українці” значне місце було відведено звичаям гостинності, яких торкнувся український народознавець А. Пономарьов. Деяке пожвавлення у дослідженні окремих аспектів народного етикету спостерігаємо на початку ХХІ ст. Зокрема, про особливості гостинності як соціокультурного явища йдеться у дослідженні В. Русавської.

Дослідження етикету неможливе без належного з’ясування невербальних засобів комунікації. На жаль, в українській етнографічній літературі це питання поки що не висвітлювалося. Упродовж останнього періоду світ побачили окремі перекладні видання, зокрема, праця С. Рибалки „Мова міміки, поглядів, жестів” (Донецьк, 2006).

Загалом, недостатність етнографічних джерел з народного етикету українців відчутна. У сучасній етнологічній науці спеціальних праць такого характеру поки що немає, але окремі сюжети етнографічних досліджень засвідчують зростання інтересу до цієї проблеми. Необхідно підкреслити, що термінологічна невизначеність поняття „етикет” залишається вразливою у науково-теоретичних пошуках вищезгаданих дослідників; вживання існуючих дефініцій, по суті, не відповідає явищам сьогодення. Тому слід констатувати відсутність повноти досліджень сутнісного стану етикету і його функціональних проявів.

Отже, зважаючи на недостатній рівень і стан висвітлення проблеми етикету в етнографічній літературі, у запропонованому дослідженні зроблена спроба з’ясувати прояви інституту взаємин українців, залучивши здобутки російських та польських учених. Результати наукових пошуків фольклористів, лінґвістів, філософів, в яких ідеться про питання етикету, також становлять особливу цінність для нашого дослідження. Зокрема, у лінгвістиці проблема мовленнєвого етикету знайшла відображення у працях російських (А. Акишиної, В. Гольдина, Т. Ців’ян) та українських (М. Білоус, С. Богдан, О. Кучерук, О. Миронюк, Я. Радевич-Винницького, М. Стахів, М. Стельмаховича, Є. Чак та ін.) вчених. У своїх дослідженнях автори більше уваги приділили вивченню мовного етикету та його впливу на культуру.

Важливим джерелом для з’ясування проявів етикетних ситуацій під час виконання сімейних обрядодій були статті ХІХ ст., які зустрічаємо у випусках „Киевская старина” та „Живая старина”. 

Дуже цінним джерелом є „Галицько-руські народні приповідки” (Львів, 1901-1910) І. Франка, які вийшли у випусках „Етноґрафічного збірника”. Не менш важливим джерелом можна вважати вже згадані „Українські приказки, прислів’я і таке інше” (К., 1993) М. Номиса. Знавець Гуцульщини Д. Пожоджук, досліджуючи поезію народного етикету, також подав велику кількість паремійного матеріалу.

Нині можемо спостерігати збільшення кількості літератури, в якій порушуються питання етикету здебільшого ділових взаємин. Варте уваги дослідження В. Шеломенцева „Етикет і сучасна культура спілкування” (К., 2003), в якій автор простежує виникнення і сутність етикету, зокрема й християнського.

У працях народознавців, присвячених дослідженню сімейної обрядовості кінця ХІХ – початку ХХІ ст., міститься чимало фрагментарних свідчень про зустрічі, вітання, прощання, побажання, що є опорними компонентами характеристики не лише української гостинності, а й народного етикету загалом.

Стараннями багатьох дослідників значну кількість відомостей про похоронні звичаї українців Карпат було зібрано у 80–90-х роках ХІХ – на початку ХХ ст. Серед цих матеріалів дуже цінні з наукового погляду описи М. Кузьмака, О. Михайлецького, А. Онищука, Т. Перейми, О. Ракови, П. Шекерика-Дониківа та ін.) З-поміж новітніх досліджень про похоронну обрядовість українців Карпат увагу привертає монографія Р. Гузія, в якій автор подає відомості про вербальні одиниці похоронного обряду, його атрибутику та символіку. 

У працях польських народознавців зустрічаємо цікаві відомості про характерні для певного етнографічного району вітання, прощання, побажання, що зібрали О. Кольберґ, С. Стшетельська-Ґринберг, Ч. П’єткевич та ін.

Усталені поведінкові норми, якими послуговувалися українці західних областей України під час сімейних обрядів, висвітлені також у розділах колективних історико-етнографічних монографій: „Бойківщина” (К., 1983) та „Гуцульщина” (К., 1987), „Поділля” (К., 1994), „Лемківщина” (Львів, 1999) та ін.

Побіжно правил ґречності торкалися у своїх працях дослідники сімейної обрядовості М. Теодорович, Й. Лозинський, Р. Кайндль, Н. Здоровега, О. Кондратович, Кожолянко, М. Паньків. Зазначені прогалини частково компенсують польові етнографічні матеріали автора.

У другому підрозділі „Методологічні засади дисертаційної роботи” окреслено методологію дисертаційної роботи та обґрунтовано застосовані у ній способи наукового аналізу.

Метою і завданнями дисертаційного дослідження зумовлене використання загальнонаукових методів. Зокрема, до ключових методологічних засад відносимо: розгляд і трактування етнографічних реалій з позицій наукової об’єктивності; критичний аналіз усього комплексу джерел і літератури, які стосуються предмета дослідження; поєднання фактографічного й теоретичного рівнів пізнання предмета; принцип історизму з комплексним використанням загальнонаукових методів аналізу та синтезу, спеціальних етнологічних методів польового дослідження, методів історичної реконструкції, комплексного, порівняльно-історичного, структурно-функціонального аналізу; комплексність вивчення явищ з урахуванням їхніх локальних варіацій, іноетнічних впливів.

Комплексне застосування різних способів наукового пошуку дало можливість оптимально використати нові архівні матеріали, опубліковані джерела, наукові праці та результати польових етнографічних досліджень.

У другому розділі дисертації „Етикетні норми – невід’ємна складова родильної обрядовості” на основі різних видів джерел, наукової літератури досліджено правила поведінки, якими послуговувалися автохтони західних областей України, очікуючи появу немовляти та після його народження.

У першому підрозділі „Прояви правил пристойності в обрядовості дородового та післяродового періодів” з’ясовано правила поведінки, пов’язані з появою на світ немовляти, простежено взаємозв’язок між культурою поведінки вагітної жінки та майбутньою вдачею новонародженого. Виокремлено фактори, що впливають на характер етикетних ситуацій зазначених періодів родильної обрядовості: родинні зв’язки між кумами, зовнішній вигляд батьків та немовляти, баби-повитухи, хрещених батьків та односельчан, їхні індивідуальні манери поведінки, а також просторово-часовий контекст спілкування. Простежено використання вербальних компонентів народного етикету, невербальні засоби спілкування українців та етикетні атрибути родильної обрядовості.

Зауважуємо, що певних регламентацій у поведінці вагітна жінка повинна була дотримуватись під час участі у родинних обрядах. У дисертації відзначаємо, що християнський світогляд впливав на формування етикетних правил, дотримання яких сприяло будь-якій справі, тому вагітна жінка особливо остерігалася праці у неділю та свята.

Українці намагалися дотримуватися певних правил мовленнєвої поведінки, особливо після появи у домі немовляти. Констатуємо, що ці „неписані правила” ґрунтуються на нормах моралі, національно-культурних традиціях, психології родини. Після пологів особливо остерігалися згадувати ім’я нечистого; поблизу немовляти не можна було курити чи грюкати. Заборона сваритися в певних місцях пов’язана з уявленням про те, що лайка ображає локальних духів-покровителів.

У другому підрозділі „Народні поведінкові норми як значущі елементи соціалізуючих звичаїв та обрядів” здійснено комплексне дослідження звичаю відвідування породіллі, вибору кумів і хрещення, хрестин та першого постригу дитини у контексті народного етикету. У ХІХ – на початку ХХ ст. у цих звичаях загальнопоширеною в Україні була участь тільки заміжніх жінок, допомога породіллі продуктами харчування. З’ясовано, що українська гостинність найяскравіше проявляється у комплексі тих родильних звичаїв та обрядів, які відбувались після народження немовляти. Досліджено вітання, прощання, побажання, якими пронизана українська хрестинна обрядовість. Окремі елементи звичаю „родин” (відвідування породіллі) мають локальну специфіку в різних етнографічних регіонах у частуванні гостей, врученні подарунків, примовляннях. У дисертації аналізуємо, що відвідування відбувалося переважно без запрошення, щоб не обтяжувати породіллю приготуванням до прийому гостей. Породіллю відвідували заміжні жінки з родини, сусідів, а також подруги з поздоровленнями. Малих дітей на родини старалися не брати, виняток становив Карпатський регіон.

Аналізуючи взаємини між кумами, констатуємо, що у стосунках вони дотримувались певних правил: під час застілля не сідали поруч, не одружувалися між собою, у взаєминах куми намагалися дотримуватися пристойності та сором’язливості, засуджувалося гріховне співжиття між кумами та будь-яка неповага.

Досліджено, що найуживанішою формулою побажань можна вважати таку: „Хай росте здорове і щасливе!”. До цих слів жителі Опілля додають: „Батькам на радість, людям на втіху!”

З’ясовано локальні особливості хрестинної трапези (на Поділлі страви подавали у певній послідовності: капуста тушкована, борщ, гречана каша, печеня з пампушками, калачі для обдарування гостей). Батько запрошував по старшині кумів та гостей за стіл, а сам сідав з повитухою перед столом. Тобто правила народного етикету сприяють зрівнянню учасників застілля відповідно до їхнього соціального становища.

Виявлення статевовікової і соціальної структури суспільства є найважливішою функцією етикету. Ще одна, не менш важлива функція народного етикету – дидактична. Мабуть, універсальним правилом етноетикету треба вважати слова повчального змісту: „Наперед не виривайся, ззаду не оставляйся (не залишайся) – середини держись”.

Варто зауважити, що за християнською традицією, родинна трапеза розпочиналася молитвою. Сідаючи до столу, господарі та гості хрестилися і промовляли: „Во ім’я Отця і Сина, щоб не зісталася ні крупина”. У народі вважали, що поведінкою за святковим частуванням гість висловлює своє ставлення до господарів чи співтрапезників. Гості ж перед кожною новою стравою чекали запрошення і розпочинали їсти тільки після неодноразової „принуки” (запрошення): „Їжте-мачайте, а за решту вибачайте”.

За народними правилами ввічливості, українці підбирали слова прощань відповідно до сімейних традицій, які склалися історично в межах загальнонародної культури. Зауважуємо: за етикетними правилами слова прощань першим виголошує той, хто йде. Якщо б репліки прощань першими звучали від господарів дому, то це сприймалося б як спонука піти геть.

Аналізуючи застілля під час хрестин, констатуємо, що склад святкової трапези мало чим відрізнявся, а кількість страв і багатство самої гостини часто залежали від матеріального становища сім’ї.

У третьому розділі дисертації „Традиційний етикет у весільній обрядовості українців”, який складається з підрозділів „Стандарти” й „атрибути” народного етикету у довесільномц етапі”, „Прояви етикетних зразків власне весільного циклу”, „Українське весільне застілля як традиційне явище”, основна увага зосереджена на досліджені взаємозв’язку української весільної обрядовості з етноетикетом.

У першому підрозділі звертаємо увагу на те, що найхарактернішою особливістю народного етикету під час весілля є підвищення етикетного статусу деяких атрибутів: подарунків, одягу, кухонного начиння. У контексті етнографічного вивчення „стандартів” етикетного спілкування передвесільного етапу досліджено вербальні та невербальні компонентах етикету. Проаналізовано відповідні привітання, прощання, подяки, комунікативні жести, пози, якими користувалися автохтони західних областей України під час вивідин, сватання, оглядин та заручин.

Необхідною умовою для з’ясування значення народного етикету у весільній обрядовості було дослідження етикетних „атрибутів” на певному етапі весільного обряду. Дослідженням встановлено, що у передвесільній гостинності українців подарунки, частування, цокання келихами виступали інформаційними предметними знаками етикетного спілкування.

Встановлено, що важливим атрибутом етикету є зовнішній вигляд учасників спілкування. Всі дійові особи весільних обрядодій були у святковому одязі, залежно від стану та віку. Інакше кажучи, правила етикету поширюються на вибір одягу та уміння його носити. Зовнішній вигляд учасників сватання від родини нареченого допомагав дізнатися, з якого роду наречений, який його соціальний статус.

У дисертації аналізуємо атрибути весільних чинів. Наприклад, палиця додавала старості поважності та була своєрідним інформаційним етикетним знаком не лише для родини майбутньої нареченої, але і для односельчан. Згідно з переконаннями слов’ян, використання палиці у весільній і календарній обрядовості мало сприяти плідності та родючості. Палиця як етикетний атрибут старости виконувала комунікативну функцію. Квапливо стукаючи нею у двері чи вікно, цим самим повідомляли родичів дівчини про прихід весільних гостей.

У дисертації досліджено простір (етикетну проксеміку). Як відомо, бойки та мешканці Покуття, запрошуючи сватача сісти у домі нареченої на лаву між вікнами, висловлювали цим своє прихильне ставлення до нього. Місце сватів біля печі, як і під хатнім сволоком, мало сприяти успішному сватанню, оскільки поріг та сволок вважалися символи родинного життя. Отже, правила доброго тону тісно пов’язані з народними віруваннями, які впливали на моделювання людської поведінки.

Через символічні знаки згоди чи відмови на одруження з’ясовано регіональні особливості комунікативної поведінки українців. На прикладі тактовної відмови сватам досліджено, що за допомогою норм етикету встановлювався коректний стиль поведінки. Звернувшись до етикетного спілкування учасників обрядових дій, пов’язаних зі сватанням, виявляємо такі її особливості, як символізм та діалогічність.

У другому підрозділі проаналізовано звичай, згідно з яким уникали брати до весільних чинів осіб певного соціального статусу (вдовиць, сиріт). Зауважено, що за допомогою звичаю уникання та певних поведінкових норм обмежувалося спілкування між людьми. Наприклад, на Бойківщині вдовиця не мала права заплітати та одягати молоду до шлюбу. На Опіллі коровайний хліб „долю” випікали лише жінки, які були щасливі у подружньому житті.

Загальновідомо, що українці не розпочинали важливої справи без благословення. Вважаємо, що для всіх автохтонів західних областей України традиційними було таке благословення: „Хай Бог благословить і я благословляю щастям, здоров’ям, долею доброю”. Ця формула є універсальною, хоча на Опіллі додавались ще побажання „доброго дорібку”, а на теренах Волині та Західного Полісся - побажання „довгого віку та доброго чоловіка”. Аналіз етикетних „стандартів” спілкування дає можливість твердити, що саме через вітальні слова закладались підвалини щасливого родинного вогнища.

У третьому підрозділі досліджено весільний застільний етикет українців. З’ясовано, що весільні страви віддзеркалюють соціальну диференціацію селян. Наприкінці ХІХ − на початку ХХ ст. кількість страв на весіллі була обмеженою, про що свідчить польовий матеріал, зібраний на теренах Західного Полісся, Надсяння, Опілля та Бойківщини. Зокрема, у Богородчанському районі Івано-Франківської області респонденти пригадували: „Голубці, холодець, юшка, каша – то вся гостина на весіллю”. Традиційні весільні страви подавали згідно зі встановленою місцевими звичаями послідовністю.

Констатуємо, що розподіл їжі під час трапези може вказувати на статус учасників застілля. Наприклад, в українців та білорусів серединку короваю давали переважно молодим, нижню частину – музикантам, а решту роздавали по старшинству гостям. Кашу, яка символізувала родючість та багатство, подавали, переважно, наприкінці обрядового пригощання. Поліщуки готували солодку кашу, якщо молода була „чесною” (цнотливою), та солену у протилежному випадку. Отже, знання правил етикету допомагало учасникам застілля спілкуватися у такий спосіб, щоб під час трапези, виділивши найповажніших співтрапезників, не обділити увагою й інших. З’ясовано, що під час весільних застіль важливе значення мала пісня, яка часто слугувала сигналом для подачі нових страв, або ж свідчила про завершення застілля.

Вважаємо, що спільне споживання їжі сприяло зміцненню соціальних зв’язків у суспільстві. На прикладі весільної гостинності можна простежити обов’язковість дотримання трьох основних етапів українського хлібосольства: зустріч гостя, прийом за столом та проводжання з подарунками.

Четвертий розділ дисертації „Усталені норми поведінки у похоронно-поминальній обрядовості українців” складається з двох підрозділів: „Традиційні етикетні норми під час похорону”, „Жалоба та поминання у контексті народного етикету”.

У першому підрозділі висвітлено норми колективної поведінки в хаті при небіжчику та після його похорону. Автор аналізує етикетні правила поведінки, пов’язані з передсмертним примиренням та прощенням, оповіщенням про смерть, підготовкою небіжчика до похорону та його проводами.

У дисертації відзначаємо, що одяг, зачіска та інші деталі зовнішності, а також характер поведінки під час похорону покійника були іншими, ніж під час його поминання. Наприклад, у день похорону східні слов’яни розпускали волосся, а в одязі старалися дотримуватися чорних кольорів, натомість у період жалоби вони обов’язково покривали голову, а чорним елементом одягу була лише хустина. Загальновідомо, що молодих, неодружених мерців одягали, як на весілля. Водночас зауважуємо, що в цьому випадку одяг виконував інформативну функцію – повідомляв про статевовікову групу, до якої належала померла людина.

У дисертації докладно аналізуємо етикетні приписи для людини, яка вступала до хати небіжчика. Наголошуємо також на тому, що в оселі покійного, за етикетом, віталися не традиційно „Доброго дня”, а словами „Здорові будьте” чи „Слава Ісусу Христу” та ін.

Другий підрозділ присвячений жалобі та поминанню померлого. У підрозділі також досліджено правила пристойності, яких слід було дотримуватися під час перебування на кладовищі. У контексті дослідження народного етикету під час родинного поминання у підрозділі проаналізована поминальна трапеза в колі рідних і близьких, відвідування могили померлого та роздавання милостині бідним людям.

Проаналізований етнографічний матеріал засвідчив, що з розвитком етикету спосіб вираження горя набував більш цивілізованого характеру. Етноетикет, як механізм регулювання почуттів у повсякденному житті, сприяв заміні самокатування під час горя на його імітацію. Наприклад, і нині можемо спостерігати характерне для українців під час плачу, обіймання голови долонями рук, в основі якого, мабуть, було вираження горя з приводу втрати близької людини способом дряпання обличчя.

У дисертації відзначаємо, що за допомогою різноманітних заборон контролювався емоційний стан людини, яка перебувала у жалобі. Показовою є заборона довго сумувати за померлим. З’ясовано, що серед правил дотримання жалоби були такі: у хаті, де був небіжчик, бойки у період різдвяних свят не колядували, а співали церковні пісні; не годилося весілля робити у період смутку за померлим родичем; дітям заборонялося танцювати упродовж року після смерті батьків. Проте, на бойківсько-підгірському пограниччі і нині вважають, що за „малою дитиною жалобу не носять”. Доцільно відзначити, що українська похоронна обрядовість пройнята двома головними ідеями: страхом перед покійником і намаганням захистити живих перед його негативним впливом: старанням перепросити покійника, відвернути його гнів, що спонукало родичів до певної поведінки.

Після поховання небіжчика родичів і тих людей, які допомагали на похороні, запрошували до столу. Загальновідомою є заборона ставити до поминального столу гострі металеві столові прибори, зокрема, ножі, виделки, бо померлі боятимуться підійти до столу. У більшості населених пунктів України тривала стійка звичаєва заборона на поминальних обідах користуватися виделками, бо вони начебто своїми вістрями могли зашкодити покійному чи відігнати його.

Доцільно зауважити, що споживання регламентованої кількості поминальної їжі було ще однією особливістю поведінки за поминальним столом. До особливостей застільного етикету на поминках слід віднести черговість подачі страв. Першою стравою, яку ставили на стіл, мало бути коливо, а після нього подавали гарячу страву. В гуцулів та поліщуків з нього починалося застілля. Ознакою закінчення трапези були борщ, каша з узваром або киселем. В етикеті поминальної трапези простежується, що звичайні для застілля звичаєві форми спілкування (гучні розмови, розваги) усунено повністю. Не виголошують довгих тостів, а лише молитву і традиційні промови: „Вічна пам’ять”; „Упокой душу, Господи”. Незважаючи на те, що чарки були в кожного трапезника, ними не чаркувалися.

У похоронній обрядовості етноетикет проявляється через етикетні формули вітань, прощань, вибачень, подяк, висловлювання співчуття. А поняття пристойності виражається також через вибір одягу для покійної людини залежно від віку та статі, жалобний одяг родичів померлого. Наголошуємо на тому, що мовчання та стриманість – характерні риси етикетної поведінки похоронно-поминальної обрядовості. Отже, похоронна обрядовість є однією з важливих сфер прояву народного етикету українців. Однак, нині ми часто стаємо свідками все більшого розриву спадкоємності традицій, що призводить до втрати цінних знань з народного етикету.