ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКЕ ПАРАФІЯЛЬНЕ ДУХОВЕНСТВО В ГАЛИЧИНІ У 90-Х РОКАХ ХІХ СТОЛІТТЯ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, її зв’язок з плановими темами Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, визначено об’єкт і предмет дослідження, його хронологічні рамки, сформульовано мету і завдання, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, подано відомості про апробацію її результатів.

У першому розділі «Історіографія, джерела й методологія дослідження» проаналізовано стан наукової розробки, джерельну базу дослідження, окреслені наукові методи та їх використання в дисертації. В історіографії теми можна виділити: а) праці з церковної проблематики; б) роботи присвячені різним аспектам історії підавстрійської Галичини, що дозволяють поглибити контекст подій, які досліджуються.

Автори перших праць з історії підавстрійської Галичини, що з’явилися в українській історіографії на зламі ХІХ–ХХ ст., розглядали греко-католицьке духовенство в контексті його суспільної ролі (Я. Левицький). У післявоєнний період дослідницькі осередки перемістилися в еміграцію, однак через брак джерельної бази значна частина виданих за кордоном праць з історії Церкви (о. С. Мудрий, о. Ю. Федорів, о. А. Великий, о. І. Сохоцький, д-р П. Ісаїв, Ю. Ґерич о. Д. Тулюк-Кульчицький, А. Качор) мали публіцистично-популяризаторський характер. Водночас у низці робіт (І. Назарка, І. Лисяка-Рудницького, П.Р. Маґочія) утвердилося трактування греко-католицького духовенства як провідної верстви українського суспільства в Галичині, що відіграла вирішальну роль у процесах національного відродження. На відзначення заслуговують дослідження А. Сороковського про греко-католицьке духовенство першої третини ХХ ст.

Важливим явищем в історіографії Греко-католицької церкви стали дослідження канадського історика українського походження І.-П. Химки, у центрі яких стоїть питання про взаємозв’язок між релігією та національністю в період модерного націотворення. Автор уперше на фаховому рівні зосередив увагу на ролі греко-католицького духовенства як чинника національно-політичного розвитку українців Галичини другої половини ХІХ – початку ХХ ст., проаналізував значення східного обряду для національної самоідентифікації галицьких українців, простежив еволюцію політичної програми верхівки Греко-католицької церкви та дискусії навколо національної ідентичності, взаємозв’язки між громадською та пасторальною діяльністю. Дослідження І.-П. Химки виходить із дискурсу «високої політики» і спирається насамперед на документи вищих державних і церковних інституцій, натомість настроям у середовищі парафіяльного духовенства відводиться другорядна роль (монографія «Релігія і національність у Західній Україні. Греко-католицька церква та український національний рух в Галичині, 1867–1900»).

У незалежній Україні історія Греко-католицької церкви швидко стала популярною темою. О. Турій дослідив роль греко-католицького духовенства в українському національному русі 1840–1860-х років, з’ясував вплив на його становище реформ «освіченого абсолютизму», простежив формування і взаємодію в його середовищі різних національно-політичних орієнтацій, звернув увагу на ідеологію «старорусинства». А. Заярнюк з’ясовував місце релігії та обряду в житті селянства, розглянув проблеми патронату, проаналізував вплив родинного оточення на громадську діяльність священика і його відносини з парафіянами. Дослідження Я. Глистюка з історії Генеральної греко-католицької духовної семінарії у Львові дозволяють зрозуміти середовище, в якому формувалися майбутні душпастирі та кристалізувався їх світогляд.

Вивчити політико-правову базу функціонування Галицької митрополії, логіку відносин між верхівкою Греко-католицької церкви в Галичині, Апостольським престолом у Римі та австрійською владою, простежити витоки австрофільських настроїв духовенства допомагають дослідження І. Скочиляса та В. Ададурова. Модерністські дискусії в Католицькій церкві на зламі ХІХ–ХХ ст. в контексті східноєвропейської політики Ватикану висвітлила Л. Гентош. Авторка, зокрема, звернула увагу на складнощі пошуку Церквою свого місця в суспільстві, яке зазнавало модернізації та секуляризації, простежила позицію Ватикану щодо польсько-українських відносин у Галичині, розглянула харитативну та економічну діяльність митрополита Андрея Шептицького як один із чинників модернізації суспільства. В. Расевич підкреслив, що на початку ХХ ст. Греко-католицька та Римо-католицька церкви в Галичині були фактично «націоналізовані», а ідеї католицької єдності виявилися дуже слабкими, дослідив окремі аспекти політичної діяльності церковної ієрархії.

В останній час дослідження з історії Греко-католицької церкви розвиваються шляхом розширення тематики поза рамки політичного життя. Серед зацікавлень дослідників: формування освітньої доктрини Греко-католицької церкви (Ю. Щербяк), історія Станіславської єпархії (Р. Делятинський), Львівський провінційний собор 1891 р. (І. Антоняк); історія Чину св. Василія Великого (П. Шкраб’юк), взаємини і співпраця духовенства з національно-культурними інституціями та політичними силами (Т. Антошевський, І. Орлевич, О. Киричук, І. Руднянин). З’являються праці, об’єктом яких є окремі аспекти життя парафіяльного духовенства: повсякденне життя (О. Стецьків), матеріальне забезпечення (О. Баран), взаємодія з суспільно-політичним рухом на етапі переходу від традиційного суспільства до модерного (Н. Кісь), внесок священиків у музичне мистецтво (Л. Кияновська) тощо. У цих працях нагромаджено чимало фактичного матеріалу, який дозволяє уточнювати і переглядати усталені уявлення.

Історія підавстрійської Галичини незмінно перебуває в полі зору польської історіографії. Якщо раніше пов’язані з українцями сюжети, як правило, розглядалися в контексті польського національного руху, то зараз з’являються праці, в яких досліджується українське суспільство. Для даної теми важливою є монографія Д. Мацяка про «нову еру», в якій докладно розглядається позиція Церкви. Цього ж питання в контексті освітньої політики Галицького сейму торкнувся Я. Мокляк. Позицію Русько-української радикальної партії щодо духовенства висвітлив Р. Томчик. Увагу польських науковців привертало й вивчення українсько-польських відносин крізь їх конфесійно-обрядову призму (А. Зємба, С. Набиванєц, А. Крохмаль, М. Папєжиньска-Турек, С. Стемпєнь).

На особливе відзначення заслуговує монографія Б. Войтовіч-Губер про участь греко-католицького духовенства в українському національному русі 1867–1918 рр. Це питання розглядається в контексті переосмислення ролі Церкви в модернізаційних процесах, яке відбулося в 1990-х роках у західній історіографії. Авторка звернула увагу на складнощі розмежування душпастирської та громадської діяльності священиків, підкреслила роль родинних зв’язків у середовищі духовенства та їх вплив на формування нової української еліти, зауважила, що обрядові дискусії сприймалися українцями як різновид протистояння полонізації. Натомість, на думку В. Осадчого, сутність релігійно-національного життя Галичини другої половини ХІХ ст. становили пошуки порозуміння між Римо-католицькою і Греко-католицькою церквами, що викликало протидію москвофілів і підштовхувало частину кліру до православ’я.

У роботі використано праці про законодавчу й адміністративну базу діяльності Греко-католицької церкви (П. Ерде, Д. Поспішіл), дослідження з історії Вселенської церкви, де, зокрема, висвітлено проблеми, з якими ця інституція зіткнулась у ХІХ ст. Тут потрібно виокремити роботу Й. Лортца, у якій проаналізовано тенденції в розвитку європейського суспільства, що з’явилися внаслідок Великої французької революції, поставили Церкву в нові, непрості для неї умови і спонукали шукати шляхи, щоб зберегти впливове місце в суспільстві. Подібні проблеми переживала й Греко-католицька церква в Галичині.

Важливе значення для даного дослідження мають праці, в яких розглядаються різні аспекти історії Галичини ХІХ – початку ХХ ст. Так, у колі зацікавлень сучасної української історіографії перебувають питання про правову базу та функціонування австрійської влади в Галичині, її взаємодію з українським населенням, розвиток українського національно-політичного руху, формування національної ідентичності, українсько-польські відносини, різні сюжети з економічної, культурно-освітньої історії, інституційного розвитку і т. ін. (роботи О. Аркуші, Я. Грицака, Л. Зашкільняка, І. Куцого, М. Мудрого, В. Расевича, О. Седляра, О. Середи, Ф. Стеблія, О. Сухого, І. Чорновола, Б. Янишина). У багатьох із цих праць потреба розкриття теми спонукала авторів вводити сюжети про роль Церкви й духовенства. Із польськомовної історіографії використано роботи Г. Верешицького, С. Ґродзіського, Я. Ґрухали, В. Лазуґи, що поглиблюють уявлення про політико-правові умови, в яких діяло греко-католицьке духовенство.У центрі уваги англо- та німецькомовної історіографії підавстрійської Галичини перебувають процеси модерного націотворення, культурні взаємовпливи різних народів, політичне узгодження їх інтересів, конституційно-парламентські практики (Г. Біндер, В. Вендлянд, Л. Вулф, М. Мозер).

Отже, роль греко-католицького духовенства в національно-політичному розвитку галицьких українців зумовлює інтерес дослідників до його історії. В історіографії досліджено низку важливих аспектів цього питання, намітилося кілька дискусійних проблем. Водночас досі не було спроби відтворити якомога повнішу картину життя греко-католицьких парафіяльних священиків досліджуваного періоду, проаналізувати мотиви їх учинків, розглянути складнощі, пов’язані з потребою поєднувати релігійні й патріотичні обов’язки, громадську працю і приватне життя. Саме такий підхід покладено в основу даного дослідження.

До роботи залучено достатньо репрезентативну джерельну базу, яка дає змогу висвітлити поставлені питання. Одним із головних джерел стала преса. Значущість священицької верстви в національному та громадському житті зумовлювала значну увагу публіцистики до всього комплексу пов’язаних із духовенством питань. У дисертації використано часописи провідних українських і польських політичних течій: «Діло», «Червоная Русь», «Галицкая Русь», «Галичанин», «Руслан», «Народ», «Громадський Голос», «Gazeta Narodowa», «Czas»; церковні часописи: «Рускій Сіон», «Душпастир», «Посланник», «Прапор», «Нива», «Tygodnik Katolicki».

Чималий інформативний потенціал мають спогади тогочасних церковних (О. Заклинського, С. Матковського, В. Масцюха) і громадських діячів (О. Барвінського, К. Левицького, І. Крип’якевича). Особливо інформативними є спогади С. Шаха, які містять інформацію про греко-католицькі парафії й духовенство у Львові; Є. Олесницького, що відображають роль священиків в організації громадського життя на місцевому рівні; оо. Т. Войнаровського, О. Пристая і Ф. Тарнавського, де представлено соціальні проблеми духовенства, подано інформацію про релігійну свідомість громад, містяться критичні зауваження про діяльність парафіяльного духовенства, відображено мотиви, які спонукали священиків до громадської праці.

У роботі використано офіційні матеріали, що відображають організаційно-адміністративне функціонування Церкви: шематизми греко-католицьких єпархій, інформативний часопис для парафіяльного кліру Львівської архієпархії «Львівсько-Архієпархіальні Відомості», матеріали Львівського провінційного собору 1891 р. Простежити парламентську діяльність священиків-депутатів дозволяють стенограми Галицького крайового сейму.

Серед неопублікованих джерел основне місце посідають матеріали Центрального державного історичного архіву України у м. Львові. Документи церковних адміністративних органів львівської архієпархії містяться у фондах Греко-католицької митрополичої консисторії (ф. 201) та Митрополичого ординаріату (ф. 408). Ця інформація (заяви, прохання, скарги, звіти, листування між церковною владою і деканатами й церковною і державною владою тощо), як правило, унікальна, адже ці питання не відображалися в інших джерелах. Також у роботі використані фонди 491 (Греко-католицька митрополича капітула, м. Львів. 1771–1944 рр.), 358 (митрополит Андрей Шептицький), 146 (Галицьке намісництво), 129 (Львівський Ставропігійський інститут), 182 (Товариство ім. Михайла Качковського), 309 (Наукове товариство імені Шевченка), 348 (Товариство «Просвіта»), з яких можна почерпнути різнопланову інформацію про діяльність священиків у місцевих громадах і товариствах.

Важливі матеріали зберігаються у фондах відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника, де містяться зібрані І. Левицьким матеріали до біо-бібліографії окремих душпастирів (ф. 167), та листування О. Барвінського з багатьма священиками, в якому відображено чимало проблем тогочасного кліру, роль священиків як місцевих організаторів, містяться особисті прохання (ф. 11). У роботі використано неопублікований літопис пароха с. Молодків Богородчанського повіту о. М. Садовського, що зберігається в архіві Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України і відображає спосіб мислення священика, який не вів активної політичної діяльності.

У другому розділі «Організаційні та правові основи діяльності» розглядаються категорії парафіяльного духовенства, процедура отримання парафії, діяльність станових об’єднань, особливості сільських і міських парафій; на прикладі «тучапської справи» проаналізовано проблеми зміни обряду.

У структурі Церкви парафії становили найнижчу базову ланку. У 1900 р. в Галицькій митрополії діяло 1 870 парафій, де було задіяно 2 257 священиків. Парафіяльне духовенство поділялося на парохів (основна й найчисельніша категорія), завідателів (призначалися після смерті парохів як тимчасові адміністратори) і сотрудників (допомагали парохам). Перехід із допоміжних категорій до самостійного священика був не простим. Найвпливовішими серед парохів були декани, що формували думку про місцевих священиків, впливали на їх призначення, контролювали парафіяльне духовенство.

Ієрархічна структура парафіяльного духовенства була досить ефективною, щоб забезпечувати релігійні потреби віруючих. Попри те, що окремі обов’язки священиків підлягали контролю адміністративної влади, Церква залишалась автономною щодо держави інституцією. Водночас назрівали серйозні проблеми, як-от: непрозорі принципи призначення деканів, відсутність належного контролю за їх діяльністю, можливості зловживань, поширення приватних протекцій, непорозуміння щодо поділу прибутків тощо.

Отримання парафії, що гарантувало священикові та його родині життєву стабільність, було метою богословської освіти та нерідко тривалого виконання допоміжних функцій. Священик мав пройти чітку процедуру, подати необхідні документи, здати спеціальні іспити. Однак особисті якості та рівень підготовки священика не були достатніми аргументами для надання парафії. Визначальний вплив через право приватного патронату належав польським землевласникам та провінційній владі, яка враховувала політичну благонадійність кандидата. Попри намагання української громадськості добитися змін, пропозиції щодо реформування патронату залишилися на рівні проектів.

Потреба консолідованого захисту інтересів і прав Церкви та кліру спонукала священиків вдосконалювати існуючі й створювати нові станові об’єднання. Значну роль у їх структурі відігравали деканальні соборчики – традиційні священицькі об’єднання в рамках деканатів, головним завданням яких було забезпечення належного рівня душпастирювання та нагляд над діяльністю парафіяльного кліру. Зосередження деканальних соборчиків на пасторально-адміністративних проблемах спонукало духовенство ініціювати об’єднання з ширшими завданнями у громадській сфері – священицькі конференції, Товариство св. Ап. Павла (1891). Для розв’язання принципових питань обговорювалася потреба священицького віча, однак ця ініціатива зустрілася з перешкодами як із боку політичної влади, так і вищої церковної ієрархії.

Факт призначення священика на парафію в селі чи місті визначав специфіку його життя. Атмосфера міста більше відповідала рівню освіти та інтелектуальним запитам душпастирів, однак міське середовище було вимогливішим до священика. Столичний статус Львова зумовлював зосередження тут кращих священицьких сил. Значна їх частина входила до архієпархіальної ієрархії. Греко-католицький парох у Львові не мусив зосереджувати у своїх руках усі ділянки національної праці, як це часто ставалося на провінції. У цьому сенсі львівське духовенство ставало прикладом розмежування обов’язків між духовною та світською інтелігенцією.

Однією з давніх проблем Греко-католицької церкви у Галичині була втрата вірних через зміну обряду. Перехід греко-католиків на римо-католицизм, як правило, спричиняв і зміну національної ідентичності. Українська громадськість гостро реагувала на такі випадки, розцінюючи їх як цілеспрямовану акцію. Намагання Ватикану вирішити проблему не дало очікуваних наслідків. Піком конфлікту навколо зміни обряду в 1890-х роках стала т. зв. «тучапська справа», яка посилила суспільну увагу до греко-католицьких парафій на українсько-польському етнічному кордоні.

У третьому розділі «Матеріальне забезпечення й господарська праця» охарактеризовано основні джерела доходів і витрати священиків, організацію товариств матеріальної взаємодопомоги, утримання церковного майна і соціально-економічну діяльність священиків.

Наприкінці ХІХ ст. матеріальне забезпечення залишалося для парафіяльного духовенства значною проблемою. Основними джерелами доходів парохів були: конґруальний додаток (кошти, що виплачувалися з державного релігійного фонду; для більшості парохів ця сума становила 500, а з 1898 р. – 600 золотих ринських), церковні землі та плата парафіян за виконання релігійних обрядів і таїнств. Кожне з джерел доходів викликало з боку священиків застереження та прагнення його вдосконалити. Душпастирі нарікали, що розмір їх дотації є меншим, ніж зарплата чиновників нижчого рангу, не відповідає освіті, статусу, сімейному стану й заслугам духовенства перед державою.

До видаткової частини входили витрати, пов’язані з виконанням душпастирських обов’язків, господарюванням, забезпеченням сім’ї та підтримкою відповідного до статусу життєвого рівня, фінансування національних інституцій тощо. Левову частку видатків священиків становили податки, зокрема, податок на доходи. При нарахуванні податків нерідко фіксувалися зловживання з боку староств, які використовували податковий тиск як засіб політичного впливу. Організовані кліром акції протесту набули значного розмаху. Однак їх результат завжди був частковим і обмежувався показовим звільненням одного зі старост або ж загальними рекомендаціями органів державної влади.

Після смерті священика рівень життя його родини різко знижувався. Це спонукало парохів вимагати державної підтримки сім’ям після втрати годувальника, створювати товариства взаємодопомоги. За рахунок внесків священиків створювалися єпархіальні вдовичо-сирітські фонди. Однак вони розпоряджалися недостатніми коштами, чимало священиків, мали значні заборгованості перед фондами. З ініціативи священиків у 1890-х роках виникали інші товариства, серед яких найуспішнішими виявилися «Товариство виробу і продажу церковних риз у Самборі» та «Братський союз».

Обіймаючи парафію, священик зобов’язувався дбати про церковне майно. Якщо стан церкви чи парафіяльних будівель вимагав реставрації або будівництва, у громаді запроваджувався конфесійний податок – т. зв. конкуренція. Такі кроки були непопулярними серед парафіян, які покривали основні видатки. Особливі тертя спостерігалися між парохом і громадами дочірніх парафій. Це спонукало священиків шукати інші джерела фінансування, серед яких найважливішими стали створення у Львові фонду будівництва нових і реставрації старих церков у Галичині й доброчинного «Товариства запомоги вбогих русько-католицьких церков імені св. Ап. Петра». Іншим напрямом стали вимоги змінити правові норми, що призвело до ухвалення в 1896 р. нової редакції конкуренційного закону.

Греко-католицьке духовенство було активним учасником соціально-економічного життя в Галичині. Священики ставали засновниками й діячами низки економічно-господарських товариств («Сільський господар», «Підгірська спілка», місцевих господарських спілок, громадських складів, позичкових кас, зокрема системи Райфайзена, крамниць, кредитних товариств), виступали з господарськими ініціативами. Отримання базових економічних знань належало до важливих умов успішної душпастирської діяльності. Надання консультацій селянам щодо власності і парцеляції землі, отримання кредитів і збереження заощаджень, модернізації господарств, опіка над емігрантами і т. ін. належали до важливих складових діяльності священика, що відповідало тогочасному соціальному курсу Католицької церкви, проголошеному енциклікою «Rerum Novarum».

У четвертому розділі «Участь духовенства у політичному житті» розглянуто дилеми священиків між політичною діяльністю та реалізацією духовного покликання, їх спроби подолати партійні поділи та об’єднати український політикум навколо Церкви, участь у парламентському житті та організації громадських акцій.

Протягом більшої частини ХІХ ст. ієрархія Греко-католицької церкви діяла як вища верства та політичний лідер українського суспільства в Галичині. Однак зміцнення світської інтелігенції, посилення нових, нерідко опозиційних до Церкви, ідейних течій, змушували її переосмислювати своє місце в суспільному житті. Ці пошуки відбувались у світоглядній парадигмі Вселенської церкви, яка відстоювала активну позицію, спрямовану на захист своєї визначальної ролі в суспільстві, доведення помилковості соціалістичних і ліберальних ідей.

Для досліджуваного періоду характерне розмежування суспільних уявлень про участь у політичному житті церковної ієрархії та парафіяльного духовенства. Політична активність митрополита Сильвестра Сембратовича дала зворотній ефект: після підтримки в 1890 р. «новоерівської» програми він опинився в епіцентрі міжпартійної конфронтації. Неприйняття нижчим духовенством підтриманого митрополитом політичного курсу, ініціювання священиками опозиційних об’єднань засвідчили втрату церковною верхівкою політичних впливів. Однак уявлення про суспільні завдання парафіяльного духовенства були принципово іншими. Громадськість очікувала від священиків активної і безстрашної позиції, засуджувала байдужість. Тому у священицькому середовищі панувало переконання, що єдиним шляхом новітнього захисту віри є активна громадянська позиція.

Основним громадянським і патріотичним обов’язком священика вважалась організація всього комплексу національного життя на місцях, де він нерідко уособлював чи не всю українську інтелігенцію. Греко-католицька церква неодноразово ставала організатором (співорганізатором) чи учасником масових громадських акцій, які сприяли формуванню сучасної національної свідомості та мобілізації широких верств на спільні дії. Особливі сподівання покладалися на священиків під час виборчих кампаній, де на них припадав не лише тягар організаційної роботи, а й обов’язок підтримки морального духу українських виборців, протидія порушенням законності. Із загостренням польсько-українських відносин активна участь у виборах робила священика вразливим перед критикою й тиском органів влади. Кількість священиків-депутатів у досліджуваний період поступово зменшувалася. Парламентська активність кожного з них залежала від особистих якостей.

Тенденція поділу духовенства за політичними напрямами з наростанням міжпартійної конфронтації набула загрозливих форм. Найгострішу полеміку духовенство вело з радикалами, які заперечували його право на громадсько-політичну діяльність. У консервативному середовищі греко-католицького духовенства було чимало традиціоналістів, прихильників т. зв. старої Русі, які сприяли поширенню русофільських настроїв. Чимало священиків-народовців, особливо після утворення УНДП, діяли як активні політики. Через негативи, пов’язані з участю в міжпартійній боротьбі, зі священицького середовища лунали заклики до об’єднання всієї верстви навколо християнських цінностей, відмову від участі в політичних протистояннях, зосередження зусиль на економічній, освітній, культурній сферах.

У п’ятому розділі «Культурно-просвітницька діяльність» висвітлено участь духовенства у боротьбі за розширення сфери використання української мови, позицію в дискусіях про правописний стандарт, релігійне виховання у школах, роботу в читальнях, культурно-мистецьку працю.

Попри закріплення в законодавстві за українською мовою офіційного статусу, на практиці сфера її використання в Галичині була вузькою. У контексті національного руху обов’язком священика вважалося популяризувати рідну мову, проповідувати нею в церкві, розмовляти в повсякденному і громадському житті. Однією з ділянок боротьби за права української мови в 1890-х роках стало листування парафіяльних урядів з органами державної влади. Відстоюючи право на кореспонденцію українською мовою, священики масово повертали без відповіді іншомовні офіційні листи. Ця акція набула значного суспільного резонансу.

Солідарність священиків у мовній акції ускладнювали розбіжності щодо правопису. Русофіли вважали, що його основою має бути церковнослов’янська мова й етимологічний правопис, народовці відстоювали формування на засадах народної розмовної мови й фонетичної орфографії. Кожна сторона мотивувала свою позицію інтересами Церкви: збереженням традицій або ж зрозумілістю для народу. Душпастирі були активними учасниками організованих русофілами протестів проти затвердження урядом фонетичного правопису у шкільництві (1893). Незважаючи на заперечення частини духовенства та вищої ієрархії, фонетичний правопис використовувався дедалі частіше, що врешті зумовило потребу модернізувати мову церковного служіння.

Греко-католицьке парафіяльне духовенство мало безпосередній вплив на виховання української молоді через викладання в початковій школі основ християнського вчення. Питання про навчання релігії у школах було політизоване та включене в українсько-польське суперництво. У контексті українського національного руху перед священиками ставилося завдання прищеплювати молоді не лише релігійні, а й патріотичні почуття; від священика також очікували взірцевості в національному вихованні власних дітей, турботи про освіту дітей парафіян, активної роботи в освітніх товариствах.

Священики були активними учасниками та організаторами читальняного руху в Галичині. Нагляд за читальнями вони трактували не лише як патріотичний, а й як душпастирський обов’язок, спосіб протидії радикальним і ліберальним ідеям. Намагаючись зберегти контроль над діяльністю читальні та формуванням її бібліотечного фонду, парафіяльний священик нерідко діяв як виразник інтересів конкретної політичної сили. Відповідно його народовські чи русофільські симпатії впливали на громаду, або ж, навпаки, дисонували з її настроями.

Певне місце в житті та діяльності греко-католицького парафіяльного священика займали музичне та образотворче мистецтво, література, театр. Деякі священики самі успішно займалися музичною чи письменницькою творчістю, інші спрямовували зусилля на підтримку обдарованих особистостей. Найближчим за родом занять до парафіяльного священика була організація хорових колективів, а також залучення митців до будівництва та оздоблення церков. Цей напрям діяльності також поєднував релігійно-духовну та національно-патріотичну складову.