ЦЕНТРАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКА ІНІЦІАТИВА: СТРУКТУРА, ФУНКЦІЇ, ДІЯЛЬНІСТЬ У ФОРМАТІ РЕГІОНАЛЬНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА (1989 – 2011 рр.) :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У «Вступі» обґрунтовано актуальність наукової проблеми, сформульовано мету й завдання роботи, визначено об’єкт, предмет, хронологічні й територіальні межі, наукові принципи та методи дослідження, відображено наукову новизну й практичне значення одержаних результатів, розкрито характер апробації.

Перший розділ – «Стан наукової розробки та джерельна база дослідження» присвячено оглядові джерел та літератури, з’ясуванню стану розробки наукової проблеми, аналізу доробку зарубіжних і українських істориків, з’ясуванню характеру використаних джерел.

Історіографічний масив за проблемною видовою ознакою умовно поділено на три основні групи. Першу становлять загальнотеоретичні роботи вітчизняних і зарубіжних науковців, в яких безпосередньо чи опосередковано в історичному контексті розглядається сутнісна характеристика регіону Центральної Європи (Mitteleuropa/Centraleuropa/Easteuropa). До другої віднесено праці істориків різних країн і наукових шкіл (монографії, брошури, статті в наукових збірниках), в яких досліджуються окремі аспекти діяльності ЦЄІ. Нарешті, третя група включає роботи (наукові статті, підручники, посібники і довідники), присвячені міжнародним організаціям, зокрема й загальним аспектам функціонування ЦЄІ.

Вивченням сучасного геополітичного становища країн ЦСЄ та ПСЄ, а в їх контексті й України, серед українських дослідників займаються О. Брусиловська, С. Василенко, С. Віднянський, Т. Герасимчук, А. Зленко, О. Івченко, Є. Кіш, М. Кріль, В. Литвин, А. Мартинов, Л. Чекаленко, В. Яровий. У монографіях, статтях і підручниках цих авторів ґрунтовно подано специфіку становлення країн регіону в політичному, економічному й інтеграційному вимірах із урахуванням векторів зовнішньополітичної орієнтації. Виразною рисою праць українських науковців є потужна фактологічна складова аналізу окремих країн, що дозволяє виявити основні риси й особливості, притаманні розвитку європейського регіону в цілому. Водночас, питання структури, функціонування й еволюції організації, діяльності в ній України знайшли опосередковане відображення в публікаціях авторів.

Історіографія ґенези й функціонування ЦЄІ порівняно незначна й обмежується низкою наукових, науково-публіцистичних і довідкових статей у періодичних та довідкових виданнях. У наукових розвідках В. Білана, Е. Гиски, В. Пронози, П. Султанського, І. Сюська окреслено проблеми становлення, основні напрямки діяльності, подано здобутки й проблеми діяльності Ініціативи. Зазначені автори подають загальне уявлення про ЦЄІ як форму регіональної співпраці й окреслюють основні напрямки її діяльності.

Специфіка міжнародної діяльності країн Центрально-Східної та Південно-Східної Європи (ЦСЄ, ПСЄ) в окремих її аспектах (екологічна, економічна, прикордонна чи військо-політична співпраця), участь української держави в контексті євроінтеграційних прагнень і національної безпеки України, а також проблеми формування європейської ідентичності ґрунтовно розкриті у працях українських дослідників В. Гарагонича, І. Гордійчука, О. Горенка, І. Скорохода, Т. Стародуб, А. Шилової та ін. Проте автори не ставили за мету комплексне дослідження в розрізі порушеної проблеми.

Ретроспекція розвитку регіону Центрально-Східної та Південно-Східної Європи знайшла відображення на сторінках праць узагальнюючого характеру та навчальних посібниках (Л. Зашкільняк, М. Кріль, В. Яровий та ін.).

Вагомим історіографічним доробком у вивченні історії Центрально-Східної Європи, тлумачення змісту поняття ЦСЄ та ПСЄ є праці російських дослідників С. Глінкіна, В. Кудрова, І. Орлика, Б. Шмелєва. Наукові розвідки Т. Кувеньової, О. Міллера, С. Романенка та їх колег дозволяють з’ясувати специфіку формування нового геополітичного становища країн ЦСЄ та ПСЄ, перспективи становлення регіональної ідентичності, позиціонування в регіоні Російської Федерації, роль центральноєвропейських ініціатив і пропозицій у вимірі розширення ЄС. Однак акцентуація в роботах економічного розвитку країн регіону спонукає до активізації пошуку відповіді на питання політичної та культурної взаємодії між державами на сторінках інших видань. До того ж, ЦЄІ як організаційна форма такої співпраці, розглянута опосередковано.

Серед західних дослідників виокремлюються доробки Т.Дж. Еша й Карен Е. Сміт. Англійські вчені на основі методологічних напрацювань західної історіографії подають структуру країн субрегоіну.

Розвідки П. Вандича, Т. Гланца, П. Ебергардта, Дж. Ротшильда, В. Тисменяну, Х. Шенкера, Я. Шимова присвячені аналізу геополітичних реалій ЦСЄ. Однак формат ЦЄІ, її ґенези й еволюції, структури та діяльності не став предметом поглибленого наукового аналізу.

Огляд історіографії дозволяє зробити висновок, що задекларована проблема не була предметом спеціального вивчення. Особливість історіографічного дискурсу задекларованої тематики: 1) перші дослідження ґенези та діяльності ЦЄІ припадають на середину 1990-х рр.; 2) умовно можна виокремити два піки зростання інтересу до задекларованої тематики, пов’язані з десятою річницею створення та двадцятиріччям організації.

Відтак актуальним в науковому дискурсі є аналіз процесу ґенези, структури та функціонування ЦЄІ, її місця та ролі в розвитку регіонального співробітництва, а також значення для поступового входження України до загальноєвропейської інтеграційної системи.

Мета та завдання дисертаційного дослідження визначили необхідність використання відповідного кола джерел. Використані в роботі джерела за видовою ознакою походження документів поділяються на п’ять основних груп. Першу становлять опубліковані та неопубліковані (архівні) офіційні документи: ЦЄІ (статут, рішення, резолюції, декларації, матеріали міждержавних зустрічей), парламентські закони, президентські укази, урядові розпорядження, конституції тощо країн-членів ЦЄІ, зокрема й України. Друга група включає, насамперед, матеріали інформаційно-довідкового характеру про ЦЄІ та її діяльність, зокрема аналітичні матеріали та публікації періодичної преси, що переважно доступні зі світової мережі Інтернет. До третьої віднесено різного роду статистичні матеріали про розвиток і діяльність ЦЄІ та країн-членів, зокрема показники їх інтеграційного співробітництва. Четверта група включає виступи й заяви офіційних осіб держав, які входять до ЦЄІ. П’яту групу становлять cпогади політиків, дипломатів, керівників держав ЦЄІ.

Офіційні документи – опубліковані та неопубліковані (архівні) матеріали – містять потужний у змістовному та інформаційному ключі масив даних, які дозволяють обґрунтувати основні положення та результати дисертаційного дослідження щодо становлення, механізмів функціонування, напрямків діяльності Ініціативи, оцінки її ролі в розвитку регіонального співробітництва. Частина документів уможливила розкриття причин й умов входження України до ЦЄІ та перші кроки нашої держави в цій організації.

Потужний документальний корпус зосереджено у фондах Галузевого державного архіву Міністерства закордонних справ України (ГДА МЗС України) та Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). Мова йде про фонди владних установ, залучених до вироблення та реалізації зовнішньополітичного курсу України. Зауважимо, що правила роботи з відповідними архівними матеріалами обмежують доступ до них рубежем 1996 – 1997 рр. (ЦДАВО України) та 2003 р. (ГДА МЗС України). Загалом опрацьовано й упроваджено до наукового обігу документи з 44 справ із фондів зазначених архівів. Перш за все, йдеться про документальні масиви ГДА МЗС України (Фонд 1). Залучені до наукового обігу й аналізу матеріали Управління євроатлантичної інтеграції, Управління політичного аналізу та планування, Управління економічного співробітництва та Департаменту економічного співробітництва, в яких безпосередньо акумульовано інформацію щодо ЦЄІ.

Не меншу цінність оригінального наукового характеру становлять документи фондів ЦДАВО України – Адміністрації Президента України (Фонд 5233), Ради Міністрів Української РСР і Кабінету Міністрів України (Фонд Р-2). Справи, що містяться у цих фондах, стосуються, насамперед, засідань Міжвідомчої комісії з питань співробітництва України в рамках ЦЄІ; інформації про відносини України з міжнародними організаціями, що не входять до системи ООН (саме такою організацією виступає і ЦЄІ); листування Служби Президента України з міжнародних питань і Управління та Головного управління з питань зовнішньої політики Адміністрації Президента України з МЗС України; листування Управління з питань зовнішніх економічних зв’язків і Відділу з питань міжнародної допомоги та інвестицій Ради Міністрів України з міністерствами і відомствами із загальних питань участі України у міжнародних організаціях і з питань створення двосторонніх міжурядових комісій та загальних питань їх діяльності.

Загалом документальний корпус зазначених архівних установ акумулює матеріали щодо механізмів і напрямків функціонування ЦЄІ, реалізації Україною її інтеграційного потенціалу, активізації участі держави в численних регіональних програмах співробітництва. Використання фондів двох державних архівів збагатило джерельну базу дослідження та дозволило поглибити розуміння й аналіз процесів регіональної співпраці у рамках Центральноєвропейського форуму, в тому числі за участю України.

Опубліковані офіційні документи включають статут організації, її рішення, резолюції, декларації, матеріали міждержавних зустрічей, парламентські закони, президентські укази, урядові розпорядження, конституції країн-членів ЦЄІ тощо. Окреме місце тут посідають документи інших інтеграційних утворень (насамперед, Європейського Союзу (ЄС) щодо розширення на Схід і залучення до загальноєвропейських і регіональних інтеграційних структур нових держав Центральної, Південно-Східної та Східної Європи. Необхідно також звернути увагу на низку матеріалів, що стосуються діяльності України на міжнародній арені, зокрема в рамках Центральноєвропейської ініціативи. В сукупності вони дозволяють всебічно дослідити широке коло питань функціонування і пріоритетних напрямків діяльності організації.

Важливим елементом джерельного масиву, що послужив виконанню дисертаційного дослідження, стали матеріали інформаційно-довідкового характеру та статистичні матеріали про розвиток і діяльність ЦЄІ та країн-членів, залучені з офіційного сайту організації. Ще один масив інформаційних, довідкових і статистичних матеріалів про різні сторони функціонування та діяльності ЦЄІ локалізовано на інтернет-порталі організації: численні показники розвитку, відомості про структуру та різноманітні проекти, програми й фінансові потоки, які сприяють їх реалізації. У цьому ж сегменті знаходяться плани розвитку та діяльності ЦЄІ в пріоритетних програмних сферах.

Суттєво поглибили розуміння характеру й особливостей перебігу політичних і ринкових економічних процесів на центральноєвропейському просторі впродовж останнього двадцятиріччя матеріали різного роду фондів, фундацій, дослідницько-аналітичних груп (Американської Фундації адвокатури та Демократії, Техаського університету, Центру Європейських та Євразійських Студій Лос-Анджелеса, Фонду Сороса та Інституту відкритого суспільства).

У корпусі опублікованих джерел вагоме місце займають виступи й заяви офіційних осіб, а також спогади політиків, дипломатів, керівників держав, які входять до ЦЄІ. Фактично йдеться про її впливових творців та зодчих центральноєвропейського інтеграційного процесу. З одного боку, ці матеріали передають бачення безпосередніх учасників міжнародних відносин періоду, що досліджується, справ у рамках ЦЄІ та її взаємодії з іншими міжнародними об’єднаннями, а з другого – дозволяють зрозуміти особливості поведінки й механізми розв’язання проблем, пошуку виходу із складних ситуацій, вироблення стратегії та тактики поведінки окремими країнами-членами організації. Офіційні виступи, заяви, коментарі державних керівників країн-учасниць Ініціативи суттєво доповнюють увесь наявний джерельний масив, надаючи йому важливого особистісного виміру.

Використана широка та різнопланова джерельна база, а особливо офіційні неопубліковані архівні матеріали та документальні публікації, дає можливість здійснити оригінальне комплексне дослідження ґенези, структури, функцій і діяльності ЦЄІ у форматі регіонального співробітництва впродовж усього періоду існування організації – з 1989 року до сьогодення.

Розділ 2 – «Теоретико-концептуальний аналіз категорій «Центральна Європа» та «регіоналізація»» – присвячений історико-теоретичному аналізу проблеми та дослідженню критеріїв регіоналізації Європи.

Встановлено, що найперший відомий поділ на західну на східну Європи сягає витоками історії Римської республіки. Разом із розширенням території Риму, з’явилося чітке розмежування населення за культурними та лінгвістичними ознаками. В основі подібного протиставлення лежало існування грецькомовних східних провінцій (від Балкан до Криму) у межах елліністичної культурної зони на противагу значним західним територіям, на яких домінувала латина. Це розмежування, що в основі мало культурологічні фактори, посилилося з поділом Римської імперії на Західну та Східну.

Другий поділ Європи з виокремленням її Східної частини – час Пізньої Античності та Середньовіччя. Тут у силу вступає поєднання державницького та культурологічного чинників. Після занепаду Західної Римської імперії 476 р. на її теренах утворюється безліч дрібних варварських королівств. На противагу їм на Сході ще майже 1000 років існує стабільна Візантійська імперія. Таким чином, до складу східного регіону Європи включаються не тільки Балкани та причорноморські території, підвладні Східному Римові, але й північно-африканські та близькосхідні території, що знаходилися у зоні культурної експансії Візантійської імперії.

Третій поділ Європи в основі мав політико-релігійний чинник. Він пов'язаний із офіційним розірванням відносин між східною та західною гілками християнства 1054 р. на ґрунті теологічних суперечок. До того ж, додалося помітне політичне послаблення форпосту східного християнства – Константинополя та посилення молодої Франкської імперії, з якої постануть основні геополітичні гравці сучасності. Подібний поділ Європи розширив зону її східної частини за рахунок приєднання великих за територією та населенням слов’янських земель.

Цей поділ із урахуванням політико-релігійного критерію лише посилився після завоювання Константинополя турками-османами у 1453 р. Розпад Священної Римської імперії та утвердження протестантизму на її теренах поглибили релігійну різницю між заходом та ортодоксальним сходом. Саме цей фактор дозволяє окремим дослідникам сучасності стверджувати, що Східна Європа (яка інтегрує ЦСЄ та ПСЄ) це лише та частина Європи, де використовується кириличне письмо та домінує християнство східного зразка (Греція, Кіпр, Сербія, Македонія, Чорногорія, Болгарія, Україна, Білорусь, Росія).

Іншою вирішальною складовою процесу поділу Європи є, звичайно, політична складова. Вона почала відігравати найбільш активу роль у поділі континенту наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Мова йде про німецькі плани створення Серединної Європи і насамперед концепцію «Міттельєвропи» пастора і публіциста Фр. Наумана. Після Першої світової війни і краху кайзерівської Німеччини на зміну їй прийшли концепція «санітарного кордону» як важливого елементу Версальсько-Вашингтонської системи; концепція «міжмор’я» (Польща, 1920-ті рр.); ідея «Східного Локарно» тощо. В умовах біполярного Ялтинсько-Потсдамського світу Центральна Європа розглядалася насамперед як простір, який включав низку соціалістичних держав, що знаходилися між Західною Європою та Радянським Союзом (НДР, ПНР, Чехословаччина, Угорщина), та входили до складу РЕВ/ОВД. Після падіння «залізної завіси» і ліквідації блокового протистояння центральноєвропейський регіон почав наповнюватися новим змістом, що знайшло своє вираження й у виникненні, еволюції та діяльності ЦЄІ.

Таким чином, доведено, що 1)         основним у поділі Європи на регіони виступає критерій культурних відмінностей; 2) чинник політичного протистояння не був вирішальним для регіоналізації Європи до ХХ століття й перебував у тісному контакті з релігійними та культурними впливами; 3) перелік країн ЦЄ/ЦСЄ не був стабільно окреслений і демонструє тенденції до постійного розширення кола держав; 4) термін «Центральна Європа» не несе в собі глибокого географічного змісту, натомість має чітке культурологічне та політичне забарвлення.

У розділі 3 – «Становлення та інституційне забезпечення функціонування Центральноєвропейської ініціативи» – досліджено процес ґенези ЦЄІ, її структур, механізми прийняття та практичної реалізації рішень.

Відзначено, що ЦЄІ є однією з найбільших субрегіональних організацій, що виникла в ЦСЄ після розпаду комуністичної системи та була створена за ініціативою лідерів Австрії, Італії та підтримана Угорщиною і Югославією на основі договору, підписаного в Будапешті 11 листопада 1989 р. під назвою «Ініціатива 4-х» («the Quadrangolare»). Метою такої форми співробітництва політичні лідери чотирьох держав визначили прагнення налагодити якісне багатостороннє співробітництво в політичній та соціально-економічній сферах і забезпечити на цій основі зміцнення стабільності й безпеки в регіоні. Одночасно співпраця була покликана забезпечити необхідну підготовку держав-учасниць, відповідно до декларованих напрямків їх зовнішньополітичної діяльності, майбутнього членства в ЄС. Фактично головною метою ЦЄІ від часу заснування було «налагодження багатостороннього співробітництва у політичній і соціально-економічній сферах і сприяння на цій основі зміцненню стабільності і безпеки в зазначеному регіоні, а також забезпечення необхідної підготовки держав-учасниць до їх майбутнього членства в ЄС» .

Доведено, що цілі Ініціативи, проголошені главами урядів держав-учасниць 1 серпня 1990 р., спрямовувалися, в першу чергу, «на розвиток таких загальновизнаних цінностей, як демократизація, верховенство права, забезпечення права й основних свобод людини». Статутний документ організації – «Керівні принципи діяльності та правила процедури ЦЄІ» (1995 р.) визначив головну мету Ініціативи – «слугувати форумом співробітництва в регіоні, будучи елементом стабільності та співробітництва в Європі».

Проаналізовано, що структурно діяльність ЦЄІ здійснюється на трьох рівнях. Перший – Урядовий рівень ЦЄІ, який складається з таких органів: зустріч голів урядів – саміт ЦЄІ (один раз на рік – восени): нарада міністрів закордонних справ (один раз на рік): нарада політичних директорів міністерств закордонних справ держав-членів ЦЄІ (принаймні, один раз на рік, зазвичай у Римі); Комітет національних координаторів (КНК), (зазвичай шість разів на рік); робочі органи (мережі координаційних центрів, групи реалізації проектів тощо). Засідання робочих органів скликається за ініціативою Голови (Президії) ЦЄІ або Виконавчого секретаріату ЦЄІ; Виконавчий секретаріат (ЦЄІ-ВС); Секретаріат по проектах ЦЄІ як спеціалізований інструмент (ЦЄІ / Секретаріат ЄБРР).

Другий – Парламентський рівень ЦЄІ – включає такі органи: Конференція спікерів парламентів; Парламентська Асамблея; Парламентський комітет; Робочі органи (Спеціальні комітети і т.д.).

Третій – Бізнес-рівень ЦЄІ, який функціонує у відповідності зі своїми власними процедурами і складається з таких органів: Щорічна конференція президентів Ініціативи Центральноєвропейських торгово-промислових палат (CECCI); Секретаріат Щорічної конференції президентів CECCI.

На зустрічі на рівні міністрів закордонних справ у Мілані (липень 2001 р.) було вирішено створити Фонд співробітництва ЦЄІ для реалізації програм і проектів організації чи спонсорських програм ЦЄІ.

В ЦЄІ передбачено щорічне головування держав-членів (з січня кожного року). Обов’язки глави ЦЄІ (головування) виконує голова Виконавчого Секретаріату, що розташований в Трієсті (Італія) і має в країні перебування юридичний статус міжнародної організації. Цей виконавчий орган займається адміністративною роботою, підготовкою зустрічей та іншими аспектами в рамках діяльності ЦЄІ. З 1996 р. засновано Трійку цього об’єднання як керівний орган ЦЄІ (нинішня, майбутня й колишня країни, що головують). 2011 р. у ЦЄІ згідно щорічної ротації головувала Сербія, а 2012 р. ця функція перейде до України, яка з середини 1996 р. є членом організації.

На основі офіційних документів, у тому числі архівних матеріалів, доведено, що перша половина й середина 1990-х років пройшли під знаком активізації співпраці між Україною як асоційованим, а потім і повноправним членом ЦЄІ й іншими державами – членами організації. З набуттям повноправного членства в ЦЄІ (1996 р.) Україна отримала додатковий потужний інтеграційний та іміджевий імпульс розвитку з точки зору власних національних інтересів. Це також створило сприятливу геополітичну ситуацію для посилення впливу й активної участі України у розв’язанні як субрегіональних, так і загальноєвропейських проблем.

У розділі 4 – «Пріоритетні напрямки діяльності Центральноєвропейської ініціативи» – всебічно схарактеризовано провідні (політичний, економічний, науково-технічний, безпековий, енергетичний, транспортний тощо) вектори співробітництва держав у рамках ЦЄІ. Відзначено характер, здобутки й проблеми діяльності України в центральноєвропейському організаційному об’єднанні.

Підкреслено, що політична діяльність ЦЄІ як субрегіональної організації багатостороннього характеру відзначається низкою специфічних чинників: по-перше, до організації входять відмінні за кількісними та якісними параметрами держави; по-друге, регіон Центральної Європи впродовж історії відзначався перманентною нестабільністю та підвищеним рівнем кризогенності та конфліктності; по-третє, на території Європи є безліч регіональних та субрегіональних організацій, ініціатив, які у своїй діяльності орієнтуються на певний геополітичний центр, як правило на Європейський Союз. Держави-учасниці ЦЄІ є членами багатьох із цих організацій, тому позиція Ініціативи в політичних питаннях практично не відрізняється від позицій інших багатосторонніх утворень, насамперед ОБСЄ, ЄС, НАТО. Відповідно до нових геополітичних і регіональних змін одним із головних завдань ЦЄІ був і надалі залишається актуальним розвиток політичного діалогу та співробітництва з тими державами-членами ЦЄІ, які наразі ще не віднайшли себе у вищезгаданих структурах.

Визначено, що для реалізації програмних цілей в рамках діяльності ЦЄІ регулярно проводяться конференції, семінари як загального, так і цільового характеру. Держави-члени ЦЄІ використовують політику активного співробітництва з однією з найстаріших регіональних організацій – Радою Європи. Під її егідою були запроваджені численні спільні проекти щодо забезпечення прав людини (включаючи права меншин), освіти, культури, програми з питань гендерної рівності, боротьби з організованою злочинністю та корупцією.

Наприкінці 1990-х років налагоджено контакти з Європейською Економічною Комісією (ЄЕК) ООН, що підтвердило підписання Меморандуму порозумінь між ЄЕК ООН та ЦЄІ (травень 1998 р.). Це стало передумовою створення підґрунтя для подальшого посилення співпраці між двома інституціями та реалізації спільних проектів в економічній сфері. Відповідно до Меморандуму в головному офісі ЄЕК ООН в Женеві була організована Центральна група ЦЄІ, що надало можливість провадити подальшу співпрацю у систематичному та довготерміновому руслі.

В останні роки активізувалась співпраця ЦЄІ із Організацією економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), насамперед, у руслі розробки аналізів та прогнозів із глобальних та конкретних питань світової політики щодо економічної ситуації у Центральній Європі. З моменту започаткування ЦЄІ також відбувається поступова інтенсифікація її контактів з іншими регіональними організаціями, особливо з Радою держав Балтійського моря (РДБМ), Організацією Чорноморського Економічного Співробітництва (ОЧЕС) та Південно-Східною Ініціативою Європейського співробітництва (ПСІЄС). За сприяння країн-членів ЄС (що входять до складу Ініціативи) здійснюється економічне втілення якісних переваг (політичного, технологічного, фінансового, правового характеру) нового середовища функціонування життя. Наразі спостерігається посилення регіональної когерентності, солідаризму, кооперації на основі співробітництва спочатку в рамках програми «Розширена Європа – нове сусідство», а з травня 2009 р. – програми «Східного партнерства». ЄС успішно будує відносини з шістьма країнами Східної Європи, три з яких – Україна, Білорусь і Молдова – є водночас членами ЦЄІ.

Встановлено, що подальша розбудова ефективної співпраці в рамках ЦЄІ виступає важливим чинником залучення України до асоціації та зони вільної торгівлі з ЄС, а також спрощення візового режиму з країнами-членами Євросоюзу. Зацікавлення України в ЦЄІ становлять безпековий вимір, енергетика, транспорт і комунікації, наука й технології. Особливо ефективним є використання країною-членом механізму ЦЄІ під час свого головування. За чинним планом ротації Україна головуватиме в ЦЄІ 2012 р.

На листопадовому (2011 р.) саміті Центральноєвропейської ініціативи в Белграді (Сербія) серед пріоритетних завдань майбутнього головування прем’єр-міністр України визначив поглиблення співробітництва між структурами країн-учасниць ЦЄІ й структурами ЄС. У зв'язку з цим висловлено сподівання, що Україна як очільник форуму, матиме шанс стати провідником інтересів тих країн ЦЄІ, які ще не є членами ЄС. Таким чином, Україна розглядає ЦЄІ як реальний механізм інтеграції в європейський економічний і політичний простір, підтримання безпеки та стабільності в регіоні.